Кров Будапешта

Анна: Дочитала я нарешті “Кров Будапешта” Наталії Матолінець, і нелегка це була робота скажу я вам. Бо ж з очами у мене не все гаразд, як ви знаєте, та ще й книжку українською мовою останній раз читала мабуть ще до війни, себто більше року тому. Не до того мені було: і в мами здоров’я різко погіршилося і дочка з улюбленим онуком за кордон чкурнули. Але життя продовжується, незважаючи ні на що, навіть на те, що наші північні сусіди намагаються нам його отруїти якомога сильніше. Тож я з вдячністю прийняла виклик від тієї товстенної “Крові Будапешта”. Хоча це мені тільки спочатку так здалося — не така вона вже велика, особливо у порівнянні з тими товстезними книжками, що зараз у моді. Як на мене, то я згодна з польським прислів’ям, яке стверджує “що занадто, то не здраво”.

Але я ж не про те, а про “Кров Будапешта”. У неї з розміром усе було гаразд, та ще й літери великі, за що я була дуже вдячна. Траплялися іноді друкарські помилки, але для мене то було несуттєво. Головне було те, що хоча я й прочитала “Варту у грі” і “Артефакти Праги” понад три роки тому, та ще не встигла їх вщент забути. То ж я зуміла доволі швидко розібратися з безліччю героїв, більшість з яких відрізнялись один від одного тільки зовнішністю та одною чи двома рисами характеру. Тому запам’ятати хто є хто було б набагато складніше якби я до того з ними не зустрічалася.

Фаріда: На жаль, ми постійно зустрічаємося з цією проблемою в книжках авторки. Вона постійно насичує свої книги великою кількістю персонажів, проте, за рідким виключенням, вони настільки однакові, що розрізнити їх поміж собою дуже важко, а подекуди зовсім неможливо. Пам’ятаєте, як під час читання першої частини, я сплутала двох персонажів через схожі імена і до самого кінця книги вважала на одного замість другого? Цього разу було дійсно легше в них розібратися, бо ми з ними вже зустрічалися, проте багато з них для мене так і залишилися просто тінями. Все ж таки завжди треба орієнтуватися саме на якість, а не на кількість, якщо результатом є армія безликих роботів. Я вже не раз казала, що для мене на першому місці персонажі та їхні взаємини, а вони, на мою думку, являються найслабшою стороною письменниці. І цей висновок я роблю прочитавши вже чотири її книги. Авторка вміє неабияк закрутити сюжет, вміє показати екшн, проте її герої залишають мене байдужими, а їхні взаємини відштовхують. Вони мені нагадують старшокласників з типових американських серіалів про молодь, які поводяться наче дорослі, проте це виглядає достоту смішно та непереконливо.

Анна: Що ж до Варти та Златана, то мушу сказати, що у двох попередніх книжках вони мені якось більше сподобалися. Не знаю чому, але може через те, що Варти у цей раз було набагато більше ніж її улюбленого чеха, і це порушувало якийсь незримий баланс. Мабуть тому, читаючи “Кров Будапешта”, мені було важче повірити у те їх велике кохання, хоч як багато авторка не повторювала “Златан, Златан, Златан! Золота краплинка у серці”. Думаю було б набагато краще якби і у третій книзі Наталія Матолінець більше показувала отого харизматичного чеха у дії, ніж зосереджувалася на Вартиних почуттях та на золотих асоціаціях з його благозвучним ім’ям.

Фаріда: Так, мені теж не вистачало Златана в цій частині. Насправді, на початку книги він так рідко з’влявся, що я навіть встигала забувати про його існування. Щодо Варти, то вона мені в цій книзі зовсім не сподобалась. Хоча, якщо чесно, не можу сказати, що вона мені подобалась у попередніх книжках, але в цій частині вона була якась зовсім дерев’яна та нецікава, тільки те й робила, що наводила смуток та нудьгу. Можливо це було саме через відсутність Златана. То може Варті варто ще якогось зіллячка з “Арніка” випити, щось для поліпшення особистості? До речі про особистість, мене неабияк розважив Амброз – та він мені ще в другій частині сподобався. Насправді, він чи не єдиний персонаж, якого я тоді запам’ятала, тож була рада, що його було доволі багато на сторінках цієї частини. Також не можу не згадати світлого алхіміка Ореста Гірняка, який привернув мою увагу серед інших алхіміків та чаклунів.

Анна: Так, щодо створеної авторкою магічної спільноти, то мені, як і у двох попередніх книгах, не вистачало виразних характерів. Характерів, які б запам’ятовувалися, які б не залишали відчуття, що ти у комп’ютерній грі, де індивідуальність не має значення, і де все має свій зворотний шлях — мертві оживають і скалічені зцілюються. Для мене саме цінне у книзі — це можливість зануритися у іншу реальність і повірити на деякий час, що вона дійсно існує, відчути її смак та подих. Бо ж коли б я воліла отого примарного світу комп’ютерних ігор, або тих штучних нескінченних серіалів, то я б на них і витрачала свій час, а не шукала книжки, які вражають уяву та спонукають до думок. А яке в вас склалося враження від книги?

Фаріда: Ну що я можу сказати… Мені зовсім не хочеться бути занадто прискіпливою та критичною, особливо в такі скрушні для нашої країни часи, адже ми розпочинали цей блог – ще за мирних часів – з метою поліпшення нашої з вами української мови через знайомство із сучасною українською літературою. Проте, на жаль, я не можу сказати, що в захваті від “Крові Будапешта”. Я заздалегідь вибачаюсь за свою критику, адже я дійсно хотіла полюбити цю серію книжок та цьому завадила ціла низка факторів, на які ми вже неодноразово звертали увагу, читаючи твори авторки. Наприклад, так само як і в попередніх частинах, мені не вистачило чіткого бачення та розуміння її магічного світу. Загалом, в мене багато запитань щодо того нащо взагалі цей магічний світ в такому вигляді в якому він існує? Чим він по суті відрізняється від немагічного світу до якого належить і якщо нічим то навіщо він взагалі потрібен? Як фанат фентезі, я в першу чергу хочу опинитися в якомусь цікавому та новому для себе світі, навіть коли той інтегрований у світ реальний, проте нічого з того, що я прочитала про магічний світ у цих книжках не справило на мене жодного враження. А кожного разу коли герої користувалися буденними видами транспорту чи зупинялися у звичайному готелі, мене одразу вибивало з тексту, бо все ж таки хотілося, щоб межі магічного та немагічного світів були більш чіткими та зрозумілими, а засоби транспортування більш магічними. Я просто не бачу жодних переваг наявності магії. Навіщо вона взагалі потрібна, якщо авторка просто змальовує нашу дійсність і навіть не намагається нічого їй протиставити, щоб світ магії став більш привабливим в наших очах у порівнянні з тим що маємо. До того ж, сама магія використовується виключно для вирішення постійних проблем, небезпек чи заради захисту, і здається, що вона існує окремо від тих, хто нею користується, бо вони її викликають тільки тоді, коли вона їм потрібна.

Анна: І все ж таки мушу визнати, що авторці таки вдалося показати, що політика — це брудна справа навіть у магів. У них, точнісінько як і у людей, все та ж нескінченна боротьба за владу, інтриги, брехня, і час від часу вбивства. І вбивці зазвичай виходять сухими із води і залишаються у керма. Отой клятий суддя Берток, наприклад, довго вислизав із рук правосуддя, аж поки якісь вищі сили, втомившись від його витівок, не зробили так, що йому таки впала балка на голову. А отой начебто хороший новий голова Центральноєвропейського чаклунського конгломерату теж має рильце в пушку, бо ж за його вини загинули люди. Проте Варта і Златан, такі начебто благородні, обіцяють про це мовчати і пропонують співпрацю. Можливо розуміють, що кращого їм все одно не знайти. І новий голова, хоча й переймається своєю провиною, але готовий взятися до роботи і обіцяє магічній спільноті початок нової Прекрасної Епохи.

До речі, я й не знала, що це воно таке ота Епоха, але мій син мене просвітив. Виявляється, це період з 1871 по 1914, тобто період стрімкого розвитку науки і техніки, а головне — у цей час у Європі не було воєн. Отака собі іронія долі — авторка мріє про Прекрасну Епоху, у її книзі, дякуючи зусиллям Варти та Златана, навіть українську фракцію прийняли нарешті у Центральноєвропейський конгломерат. І що ж в нас трапилось у реальному житті? Звісно ж, ніхто і нікуди нас не прийняв. І більше того, не пройшло і року з часу виходу “Крові Будапешту”, як недоумкуваті росіяни розв’язали чергову загарбницьку війну проти України, прикриваючись такою незграбною брехнею, що я неспроможна навіть писати про це, не вживаючи нецензурні вирази. Сама не знаю чому усе оце мене так вражає. У моєму віці мала б знати, що мрії та життя зазвичай розходяться, і що нездійсненні мрії завжди найпривабливіші. А ви як вважаєте — чи доживемо ми з вами чи хоча б наші нащадки до Прекрасної Епохи?

Фаріда: Цього, на жаль, не знаю, а зважаючи на обставини навіть не намагатимусь робити ніяких передбачень. А ось про Прекрасну Епоху знаю та дуже добре, адже дія мого останнього роману-фентезі українською мовою відбувається саме за часів цієї чарівної епохи. На жаль, про це поки що ніхто окрім мене та вас не знає, бо як я не намагаюся, мені все ніяк не вдається потрапити до того омріяного та недосяжного кола українських письменників. Бо, з усього виходить, що наші шановні видавці не хочуть приймати до себе письменницю без імені чи зв’язків.

Лазарус

Фаріда: Ця книга, безсумнівно, справила на мене неабияке враження, в першу чергу як на автора. Я впевнено можу сказати, що ще ніколи не читала подібної книги жодною мовою. Кожного разу як я про неї комусь розповідала, то казала, що це таке собі «Supernatural» по-українські. Проте чи сподобалася мені ця книга як читачу – це вже зовсім інше питання, на яке моя відповідь не така позитивна. Останнім часом я часто себе запитую навіщо я взагалі покупаю та читаю всі ці сучасні українські книжки, якщо зрештою вони мені не подобаються та тільки розчаровують? Іноді мені навіть здається, що це наше починання – наш блог «Книжкові дискусії двох авторок» – звелося до якогось запеклого протистояння між нами та книжками: хто кого здолає? А що ж на кону? Яку кількість книжок ми здатні прочитати за рік, щоб поставити таку собі уявну галочку, що ми це таки зробили?

Та починалося все зовсім з іншого – із захоплення та очікування на нові та цікавезні книжкові відкриття та пригоди. Я дуже люблю читати книжки, особливо книжки в жанрі фентезі, і я насамперед хотіла відправитися на пошуки фентезійних книжок саме наших сучасних авторів, сподіваючись знайти для себе нову улюблену книжку чи серію книжок та познайомитися з яскравими, цікавими та незвичайними героями, які б залишилися в пам’яті та, можливо, навіть заволоділи б моїм серцем. До того ж, я хотіла читати книжки рідною українською мовою, щоб підтримувати та поглиблювати свої знання, та ділитися новинками та враженнями з вами. Проте, на мій превеликий жаль, останнім часом я відчуваю, що замість насолоди, читання сучасних українських книжок стало свого роду якимось неприємним обов’язком – повинністю та боротьбою з власними бажаннями – який ми не дуже й поспішаємо виконувати, через що перерви між кожною новою книжковою-дискусією стають дедалі довшими.

Що ж до «Лазаруса», то маю віддати належне авторці: вона дійсно виконала дуже велику роботу, майстерно об’єднавши історію, міфологію, релігію, детектив й фентезі в нерозривному та складному плетиві, та створивши такий химерний та моторошний світ, який ділять поміж собою люди, людиноподібні та нечисть. Картина хоч і не дуже приємна, проте вражаюча, тож читати доволі цікаво. Принаймні на початку, бо вже десь після третьої справи мені стало дещо нудно та важко читати, бо все йшло наче по якомусь зачарованому колу та зводилося до одного й того самого. А остання частина взагалі дуже сильно нагадала часи за яких ми з вами зараз живемо: вірус, інфіковані, карантин, захисні маски, відсутність ліків… Можливо в нашому світі теж справджується якесь прадавнє пророцтво? А ще мене дуже сильно вразило все те на що авторка прирекла головного героя та що з нього зробила. Як автор я дуже переймаюся через долю своїх власних героїв і знаю що ніколи не змогла б так вчинити. Тому мені здається, що для авторки цієї книги головною була саме історія, а герой – то був всього-на-всього інструмент за допомогою якого вона її розповіла.

А що ви думаєте з приводу цієї книги? Що сподобалося? Що не сподобалося? Можливо щось вразило?

Анна: Ну, що ж не буду заперечувати - “Лазарус” мене теж вразив. Бо ж чого не віднімеш у цієї книги — вона таки незвичайна. Але відповісти на запитання “чи вона мені сподобалась” виявилось не так-то просто. Спочатку книга мене безперечно привабила незвичною сумішшю жанрів: детектива, фентезі та історичного роману. Цікаво було поглянути як воно все спрацює. До того ж перші два – то ж мої улюблені жанри, а обраний авторкою історичний період (початок 20-го сторіччя) – безсумнівно один з найцікавіших в нашому недавньому минулому. Це ж бо було наче затишшя перед бурею, а невдовзі по тому одна катастрофа за другою почали стрясати нашу країну. Та й не тільки нашу, якщо вже на те пішло. Тому і недивно, що починаючи читати “Лазаруса”, я мала неабиякі сподівання. І принаймні частково вони справдилися, бо ж перші три частини, а точніше справи слідчого Олександра Тюріна, я проковтнула з незвичною для мене швидкістю. Мене дійсно вразив той химерний світ, де поруч з людьми жили водяники, змієголовці, відьми та інша нечисть. І фентезійний Київ теж причарував – такий барвистий і доволі демократичний. Тільки уявіть: і люди, і нечисть прогулювались там, не тримаючись свого боку на тротуарі, що було б немислимо у столиці імперії. І такий розподіл дійсно відбувався у реальному житті, тільки на місті нечисті були прості люди, чи чернь, як їх тоді називали. Ото ж мене і потішили усі оті дотепні паралелі з нашим історичним минулим. Та й не тільки з минулим. Оте засідання депутатів у Міській думі, у другій справі пана Тюріна, до болю нагадувало нашу сучасну Раду: те ж саме неподобство, ті ж бійки та підкуп виборців.

Отак-то я й проковтнула перші три частини, тобто майже півкниги, а потім чомусь почала гальмувати. Спочатку навіть не зрозуміла, що ж там було не так, але поволі до мене дійшло. Та, звичайно ж, це знову був той клятий “екшн”, що зараз у моді. Авторка так ним захопилась, що кинула своїх героїв на самоті. Персонажі в неї продовжували множитись наче гриби після дощу, але ставали все менш виразними. Характери головних героїв наче застигли у своїй незмінності і саме тому не викликали більше ніякого співчуття. І чим далі тим менш відчувалось ставлення самої авторки до тих каркаломних подій, якими вона так заповзято намагалася нас вразити. Тому певно навіть жахлива навала кощів здавалась якоюсь несправжньою, наче не дуже вдала замальовка з комп'ютерної гри. Незрозуміло чому в книзі не було ні вражаючих описів самих кощів, ні актів перетворення. Але ж якраз такі сцени могли б налякати кого завгодно. Та найбільшим розчаруванням стала ота релігія змієпоклонців. Вона начебто претендувала на роль провідної ідеї у книзі, але на жаль так нею і не стала. Нічого окрім купи красивих, а той не дуже красивих, легенд я в ній так і не побачила.

Мері

Фаріда: Не хочеться починати першу книжкову дискусію нового року зі слів “Ну, таке”. Тож почну з того, що це вже не перша книжка, яку ми разом з вами читаємо, чия назва не тільки вводить читача в оману та ще й не виправдовує сподівань. Одразу ж пригадалася сумнозвісна “Марічка та Король” від ВСЛ, яка, в принципі і була початком кінця наших взаємин із цим видавництвом, бо їхні книжки, такі звабливі завдяки своїм обкладинкам та оформленню, кожного разу приводили до чергового розчарування. Але повернемося до “Мері” Сашка Дерманського. До речі, це вже не перша дитяча книжка цього автора, яку я прочитала. Декілька років тому я придбала його новорічну казку “Крамничка Тітоньки Мальви” все від того ж ВСЛ - звісна річ, саме через ілюстрації та звабливі описи різноманітних смаколиків. Взагалі, я помітила, що ВСЛ та Абабагаламага, як правило, друкують одних і тих самих авторів - “своїх” - що мігрують туди-сюди. З вулиці, мабуть, як провідні видавництва нашої країни вони аби кого не беруть. Бо ж в нашій країні все завжди вирішує саме те, кого ти знаєш. Тож коли власне нікого не знаєш в світі видавців та видавництв - то й своєї книги на полицях книгарень тобі не побачити. Бо хто ж на тебе зверне увагу? Та, можливо, якби вони приймали рукописи також і невідомих їм ще авторів, знайшли б щось дійсно особливе. Наприклад, щось таке, що назавжди залишиться і в пам’яті і в серцях читачів. Як книжки мого дитинства, які я досі пам’ятаю та час від часу пригадую з посмішкою та ностальгією, а як радію кожного разу коли знаходжу їх в домашній шафі чи в книгарні! Саме про це і хотіла поговорити. “Мері” читається легко та досі цікаво. Проте після того як закриваєш цю книгу, вона не залишає по собі жодних емоцій. Прочитав - забув. Вона нагадала мені оті красиві коробочки зі святковими казковими малюнками, які мені все хотілося придбати перед святами (якби від них хоч якась користь була): їх ну дуже приємно роздивлятися та тримати в руках - а от в середині гулко та порожно як в колодязі Мефодія. Отже, як вже річ зайшла про Мефодія: здавалося доволі цікавий та нестандартний персонаж, чи не так? Ті його кумедні вирази, манера булькати, цупити чужі речі, говорити... Можливо він би мені таким і запам’ятався: такий собі дрібний злодюжка з добрим серцем та намірами - якби не кінець історії, який вщент розбив все те добре, що він зробив для родини Ковальчуків. Я відчувала себе так ніби мене нахабним чином ошукали та обдурили. Бо всі ті карколомні події, всі ті мінливості долі, всі ті “високі ставки”, які роблять історію цікавою, небезпечною та справжньою, бо змушують читача вболівати за головних героїв, хвилюватися за них, співчувати - то були такі собі мильні бульбашки, якими нам замилили очі - які, як виявилося, аж нічого не варті! Вони ще й вихвалялися один перед одним - ця ліга трьох чи як її там! Тьху! Врешті-решт, я була дуже сильно розчарована в Мефодії. А ще в отій Мері. Не збагну нащо було називати книгу на її честь. Мені завжди здавалося, що книгу називають на честь центрального персонажу чи головних подій, але, здається, в сучасній українській літератури існують зовсім інші правила при виборі назв. З іншого боку, коли ти маєш друзів в усіх провідних видавництвах країни, яка різниця, що і як? Тебе все одно надрукують. Адже Мері в самій книзі майже не було. І яку взагалі роль вона зіграла? На її місці міг бути хто завгодно. І знов таки, наприкінці, це все не мало жодного значення. Що ж до інших героїв… Андрійко та Марійка, вічно заклопотана мати та присутньо-відсутній батько... На жаль, так само як і лошиця, вони так і не змогли розкритися та полюбитися.

Анна: А я, читаючи “Мері” декілька разів міняла моє до неї відношення. Спочатку мене добряче роздратував пролог, бо надто вже від нього віяло примітивним моралізаторством. Але потім я таки захопилася книгою. Ви ж знаєте, що я не вмію швидко проковтувати книжки — мені потрібен час, щоб як слід їх розкуштувати. А от “Мері” прочитала за один день. І справа була не тільки в тому, що там було небагато сторінок та великі літери. Останнє, до речі, мені було дуже до вподоби, бо ж сучасні видавництва так заповзято економлять бумагу, що я просто неспроможна читати книжки з отакими малесенькими літерами. Та гаразд — я ж не про те. Я тільки хотіла сказати, що книжка легко читалася. Я й незчулася як дісталася до останньої сторінки. Але й недоліків у книзі теж вистачало. Втім, почну з того, що мені сподобалось, бо ж я полюбляю сільську ідилію, коли і дощик шурхотить по листочках, чи навіть коли надворі горобина ніч і мокрі віти хльоскають у шибку, чи коли різноманітне птаство кидається під ноги хазяйці як та приходить його годувати. А як рипить корба, чи як воно там зветься, коли відро опускають у колодязь! Усе це я читала з задоволенням, бо ж воно нагадувало мені моє власне дитинство, хоча ми й жили не у селі, а на краю чималенького міста. А ще я сміялася, читаючи як Марійка ловила рудого кота у бур'янах щоб надіти йому памперса. До того ж, мене дійсно заінтригував Андрійко, коли він заглядав у криницю, замислено вдивляючись у темне коло води внизу. Те що він не міг спілкуватися з людьми, а тільки подумки розмовляв з тваринами, здавалося вдалою знахідкою. Тому я й чекала від хлопчика глибини характеру та якихось незвичайних думок та спостережень. Але, на жаль, так і не дочекалася, хоча безперечно братик з сестричкою найбільш вдалі характери у книзі. Та ще мабуть отой криничник Мефодій, який зі своїм маленьким росточком та пристрастю до солодких напоїв дуже нагадує Карлсона, який живе на стрісі. І це не суттєво, що чоловічок з пропелером полюбляв торти та варення. Головне, що єднає ці персонажі - це жвавість та поривчастість. Тому й здавалося спочатку, що підібралася дуже вдала трійця: кмітлива та моторна сестричка, заглиблений у себе брат та кумедний криничник, які мають потішити читачив своїми пригодами. Та не так сталося як чекалося. Автор навіщось відокремлював Марійку від Андрійка у найбільш критичні моменти, але ж саме у такі хвилини могла б народитися їхня дружба та взаєморозуміння. Проте не тільки тому їхні пригоди не захоплювали. Як по мене, головна причина — це надмірна спрощеність сюжету та всіх інших характерів, починаючи з вічно заклопотаного батечка і кінчаючи псом ледацюгою з його незмінним гаслом “моя буда скраю”. Та більш за все мене дратував отой моралізаторський пролог, який, наче його одного було мало, потім ще повторювався слово в слово в останньому розділі. Отож і не дивно, що виникало відчуття наче наші діти якісь недоумкуваті, якщо їм потрібно, щоб усі моральні висновки лежали на поверхні і прямо таки лізли у вічі. І, зрештою, прийшла непрошена думка, а чи не виникне у наших дітлахів бажання діяти навпаки, якщо їм отак нав'язливо рекомендувати бути хорошим та готовими до самопожертви?

Де ESC з моїх халеп?

Фаріда: В минулому році ми вже читали та обговорювали книжку авторки “Товсті, файні, дівки, йо!”. Насправді, незважаючи на купу недоліків, які тоді привернули нашу увагу, нам все ж таки сподобалася книжка – настільки, що, коли ми підводили підсумок книжок, які прочитали того року, вона була нашою фавориткою. Тож, мені було цікаво прочитати наступну книжку цієї авторки. “Де ESC з моїх халеп?” мене не розчарувала. А, навпаки, приємно вразила. В мене виникло жодного зауваження чи бажання щось коригувати чи додавати. До того ж, мені сподобався формат розповіді від першої особи, що зробило можливим завітати безпосередньо до думок головної героїні. Я просто насолоджувалася. Проте, маю сказати, що до того як нарешті взятися за цю повість, я вже вкотре намагалася прочитати книгу іншого відомого українського видавництва (книжки якого, до речі, ми вже відмовилися покупати та читати через несумісність смаків), і вкотре зрозуміла, що мене від неї просто вивертає назовні. Хтозна, можливо саме через це, повість Тетяни Стрижевської про школярку Сніжку видалася мені ковтком свіжого повітря, якого мені так бракувало. Дотепна, кумедна, сучасна, весела, подекуди сумна, необтяжена нудними описами, зарозумілими поняттями та незрозумілими відносинами, проте насичена бурхливими емоціями та карколомними подіями, повість читається легко та швидко. Вже вдруге помічаю як добре (навіть досконало) авторка володіє мовою сучасної молоді. Я б навіть сказала, що вона “is in touch with her inner teen”, що надає книжці певної автентичності, якої бракує, наприклад, книжці яку я читаю наразі. Дійсно, коли читаєш “Де ESC з моїх халеп?” не виникає відчуття якоїсь штучності – все дуже гармонійно та природно – мабуть тому вона так захоплює, а подекуди занурює у власні спогади того далекого та незабутнього часу. На відміну від багатьох, я обожнювала ходити до школи і досі вважаю свої шкільні роки найкращими. Тож, деякі уривки читала з особливою ностальгією та усмішкою, бо пригадувала себе та своїх подруг в аналогічних ситуаціях. Дуже хвилювалася та вболівала за Сніжку, так що час від часу не витримувала та перегортала сторінки, щоб дізнатися як там все скінчилося. На перший погляд Сніжка мала дуже сильно відрізнятися від мене та від тих героїнь яким я надаю перевагу. Проте, попри всі оті відмінності та дуже різні інтереси, вона виявилася набагато ближче мені по духу ніж я очікувала. Виявилося, що я її дуже добре розумію. Були моменти які мене по-справжньому розчулили, обурили, приголомшили. Також мені дуже сподобалося як атмосферно авторка показала Київ. Навіть захотілося завітати до столиці. До речі, ця повість нарешті підштовхнула мене почати писати власну книгу про дівчину-підлітка, яку я все ніяк не могла почати писати. Загалом, цікава та “життєва” повість про підліткове життя на межі дорослого, з особливим голосом та справжніми почуттями. Проте, було б цікаво почути думку самих підлітків.

Анна: Почала читати цю книгу, вже знаючи, що вона вам сподобалась. Проте, все ж таки мала передчуття, що це, як то кажуть англійці, “не моя чашка чаю” (it's not my cup of tea), тобто це не моє. І я не помилилась. Не дуже воно було мені до смаку читати про сучасних підлітків у сучасному Києві. Спочатку подумала, що надто я вже стара для підліткової літератури. Але потім пригадала як ще у школі я сперечалася зі своїми подругами. Ніхто з них не поділяв моєї пристрасті до наукової фантастики та пригодницьких романів. Їм набагато більше подобалось читати про нормальних людей у нормальному оточенні - “життєві книжки”, як вони їх називали. Пам'ятаю одну таку, якою мої подруги захоплювались у той час. Вона була товстезна і там розповідалось про декілька поколінь однієї й тієї ж сім'ї. Думаю це було щось на кшталт “Саги про Форсайтів” або бразильських серіалів у російському варіанті. Я ж бо навідріз відмовилась її читати, ображена тим, що дівчата не виявили ніякого інтересу до моїх улюблених книжок. Відтоді багато чого змінилося. Правда “Сагу про Форсайтів” я так і не подужала, а от бразильські серіали усі передивилася, і вони дуже мені допомогли. Тож бо був важкий для моєї сім'ї час, а оті мильні опери дуже добре відволікали мене від моїх власних бід та турбот. І все ж таки, як і багато років тому, так і зараз, я найбільше ціную у книзі нетривіальність характерів та ситуацій, бо ж із книгою перш за все мені хочеться поринути у інший світ, щоб забути хоч на якийсь час сіре повсякдення, що мене оточує.

Що ж до “Де ESC з моїх халеп?”, то визнаю, що книжка дотепна і доволі легко читається. До того ж мені було цікаво порівнювати нинішніх підлітків із тими, якими ми були майже 50 років тому. Деякі речі, звісно, лишаються незмінними. У нас, наприклад, як і у класі головної героїні Сніжани, теж була місцева красуня, яка міняла хлопців як рукавички. Проте у більшості дівчат хлопці з'явились уже після школи, і тоді це вважалось нормальним. Бо ж нікому не хотілося народити дитину в 15 років, як ота дурепа з паралельного класу. Ну і звісно зі шкільною формою усе було дуже суворо — якщо хтось з'являвся невідповідно одягненим, його одразу відправляли додому переодягатися. Навіть маленькі сережки у вухах були під забороною. У наші часи були б неможливі такі вибрики, які дозволяла собі Сніжана: ніхто б не посмів носити чорні чи сірі блузки замість білих, чи фарбувати волосся у синій колір. Але ж оцим Сніжана мені і сподобалась, оцією тягою відрізнятися від інших і не робити щось тільки тому, що всі так роблять. Та ще критичним поглядом на речі. Я й сама була такою у її віці і, якщо чесно, все ще лишаюся такою, хоча це й дуже некомфортно жити з такою вдачею. А от у Сніжани це було скоріше наносне, мабуть навіяне героїнями мультиків, яких вона передивилася в дитинстві. Тож їй достатньо було отого невдалого першого кохання, щоб її бунт проти суспільства скінчився. Принаймні так мені бачиться та біла блузка, у якій вона зрештою приходить до школи. Може це мені тільки здається, але я наче чую голос авторки поза кадром: “Ну, гаразд, дівчата, побешкетували доки ви підлітки, але потім вже й пора взятися за розум і до роботи ставати”. Так і хочеться додати від себе: “Мабуть щоб гарувати на трьох роботах, як Сніжанина мама та утримувати неробу чоловіка”. Чи може то Сніжана так собі казала? Вона ж бо могла з її критичним ставленням до речей. Ото у ній було природне, не пов'язане ні з якими мультиками чи дурними кінокомедіями, за допомогою яких нам так вдало промивають мізки. І мені дійсно шкода, що Сніжанина тяга до саморозвитку скінчилася після того, як вона послала “до бісової матері” отого свого зарозумілого віолончеліста Тихона.

То що ж у Сніжани залишилося у сухому осаді? Її новий бойфренд: дуже турботливий, сексуальний, але доволі тривіальний Влад, комп'ютери та її улюблені липучі цукерки. Вона знає, що оті цукерки — це суцільна хімія та пломбовитягування, але ж вона від них шаленіє. Та чи надовго вистачить її шаленства? Бо ж це усе, що сучасне суспільство споживання здатне запропонувати нашим підліткам. Ага, ще забула додати дурні комедії, бойовики та мультики. Тож і не дивно, що бідолашні хлопці та дівчата починають вдаватися до наркотиків чи стрибають з мостів, обв'язавшись мотузкою. Бо де ж їм ще шукати той клятий адреналін — не тільки ж у тих дурнуватих комп'ютерних іграх-стрілялках. Знаю, що Сніжана порвала б мене на шматки за ці останні слова, але маємо те, що маємо. Ідіократія — оце й є те суспільство, що влаштовує “отих там нагорі”. Але й ми самі теж є частиною цього процесу. Так що нема чого жалітися. Це ж ми радісно куштуємо те, що вони нам пропонують. А от почали б відпльовуватись, то може й “ті там нагорі” якось би заворушились.

Фаріда: Ну що ж, це наша остання книжкова дискусія цього року. На жаль, в цьому році ми не виконали свого плану – через різні обставини та брак часу нам не вдалося читати та обговорювати по книзі кожного місяця. Та це не проблема. Адже попереду на нас чекає ще багато книжкових пригод та книжкових дискусій. Приєднуйтеся!

Гессі

Фаріда: Книжки, гарні сукні, довгі розмови, неквапливі прогулянки, чаювання, танці під дощем, подорожі, тістечка, печиво, джем, пошуки, кохання, розчарування, втрата, магія, таємниці, запитання, хвороби, трагедії, біль, смерть… все це наповнює (а подекуди й взагалі переповнює) життя п’ятнадцятирічної Гестії Амалії – “дивної” дівчини з магічною фотокамерою, незбагненною силою, яку вона не може контролювати, та палким бажанням зробити усіх довкола щасливими. Звісно, “дивність” Гессі полягає головним чином в тому, що вона не прагне тих речей, що, за вимогами часу, суспільства та суворої матінки, має прагнути дівчина її віку – на відміну від її ідеальної (на перший погляд) сестри Генріки Агустанії. Проте, якщо розглядати цей аспект в контексті головної героїні книги, то ця “дивність” – це чи то не найхарактерніша риса, яка об’єднує її з великою кількістю інших головних героїнь, яких також вважають дивними; чи то через те що вони бачать щось таке, чого не бачать інші, чи то через те про що вони балакають, мріють, чого прагнуть, шукають...

Авторка неодноразово наголошує на тому, що Гессі не така вродлива, приваблива та комунікабельна як Генріка, проте поступово (за законами жанру) вона перетворюється з гадкого каченя в прекрасного лебедя та знаходить і кохання, і відповіді, і сенс буття, і справу свого життя. Але таке типове зображення головної героїні жодним чином не применшує достоїнств цієї книги. Навпаки, якщо вам до вподоби саме такі героїні та історії - як мені - то ця книга дійсно для вас. Звісно, якщо б ця книга мала продовження, то через декілька років Гессі вже була б респектабельною матроною з цілим виводком діточок, яка б думала та говорила про самі буденні речі, нічим у цьому не поступаючись Генріці. Адже чомусь саме так закінчуються історії про “дивних” дівчат, які прагнуть чогось іншого, більшого… аж доки не виходять заміж. Одразу спадають на думку мої улюблені Енн Шірлі, Джо Марч, Джеруша Еббот… Але, на щастя, ця історія не про це.

Впродовж усієї книги я відчувала вабливий подих Прекрасної епохи, яку так люблю, та насолоджувалася неквапливим ритмом життя того часу. Мене причарували мелодійні та соковиті назви (Астірі, Ітеллі, Фіренс, Фіолле…), дивовижні описи, заінтригували розповіді про Академію. Напевне, персонаж який мені сподобався найбільше – це Даррін Олліш. Він був розуміючим, доброзичливим, дуже любив книжки та міг розмовляти про них годинами; з ним було цікаво, затишно, весело. Також вельми цікавим персонажем безсумнівно була Доанна Масоллі. Вона теж була “дивною”, чи не так, бо жила так як хотіла, не звертаючи уваги на умовності та очікування суспільства. Навпаки, вона чи то не відверто кепкувала з них. Та ще й була чаклункою! Хоча, маю зізнатися, що було в її характері щось… неприємне… занадто зухвале, чи що.

“Гессі” – це тендітна та чуттєва історія, солодка та гірка, сповнена міфами, філософією, символами, натхненням; вона пронизана меланхолією та смутком, подихом потойбіччя, фаталізмом, відчуттям неминучої трагедії, фіналу... Що має статись – обов’язково станеться. Ба, більше того, ми самі прикладемо до цього руку, намагаючись цьому запобігти. Написавши ці рядки, одразу згадала “Віщого Олега” та те як він, марно намагаючись уникнути своєї долі, йшов прямо їй на зустріч. Що таке доля? Замкнуте коло, яке складається з незліченної кількості кілець, що ми їх маємо проходити знов і знов, повторюючи шлях про який забули... тому що забули? “Замкнуте коло. Нерозривне коло. Він мав піти на жертву. Ти мала піти на жертву. Ви мало не пожертвували собою одне задля одного.” Так казала(и) Персі і Фона, нагадуючи “Дари Волхвів” О. Генрі.

А ще в цій книзі так багато говорилося про солодощі, що я почала уявляти “Гессі” у вигляді десерту. Зверху багато-багато дивовижно легких збитих вершків - білих та чистих як сторінки книги. Вони прикрашені цілою купою ніжних цукрових квіточок бузкового кольору обкладинки – а в центрі весела та яскраво-червона коктейльна вишенька, наче спалах вогню, що інколи прокидався в самій Гессі. Всередині десерту вогкий та важкий бісквіт увесь просочений лікером з гірким присмаком абрикосової кістки. Квітки одразу розтануть на язику, а солодкий присмак вершків поступово зміниться гірким… Тому останньою треба з’їсти саме вишеньку. Ото, смакота! Так само й останні сторінки книги подарували тепло та радість сонячного дня після тривалого та холодного дощу.

Анна: А я, починаючи читати “Гессі”, припустилася помилки. Просто відкрила її навмання щоб прочитати декілька абзаців. Може сподівалась з першого погляду визначити чи сподобається мені книжка; наче це так легко зробити. Проте, те місце у книзі мене так захопило, що я не могла зупинитися доки не прочитала ще сторінок десять. Ото була та сцена, де Гессі відвідала наречену свого померлого брата, щоб передати їй його прощальний подарунок, а потім, повертаючись додому уночі, зустріла блакитноокого незнайомця, і вони пішли подивитися як місячне сяйво відбивається у дзеркалі ріки. Що вразило мене найбільше – це як непомітно авторка перейшла від щемливого відчуття непоправної втрати до теплого подиху неочикуваного щастя. Тож я чесно почала читати книгу спочатку, щоб бодай чого не пропустити. Та скільки я не вчитувалась у текст, ніщо мене більше не зачепило так сильно як оті десять сторінок. Окрім, мабуть, прогулянки Гессі по книжковому ярмарку, коли вона знову зіткнулася з таємниичим блакитнооким незнайомцем і знов не зуміла розгледіти його як слід.

Втім мені здається я зрозуміла у чому тут річ. Бо ж про кого йдеться у тих десяти сторінках? Про Гессі, її коханого та про наречену її брата, Доанну, і це ж бо найкращі образи у книзі, які яскраво сяють серед доволі невиразного натовпу другорядних героїв. Адже дивіться самі – хто така Гессі? Забудьмо на мить, що вона якась там богиня. Ми сприймаємо її як незвичайну дівчинку з загостреною чутливістю та невгамовною жагою ощасливити тих, хто у розпачі. І хто ж її оточує? Мати, вічно невдоволена та насуплена, завжди з готовою реплікою про те, як повинні поводитися панянки з хороших сімей; батько, теж вічно невдоволений і заклопотаний своїм бізнесом. Потім її сестра-красуня, яка більш за все цінує нові сукенки та увагу хлопців. Чи закоханий у Гессі Дарін – цей просто розумний хлопчик з пристрастю до книжок. Я маю на увазі, що усі ці персонажі наче носять на лобі маленькі ярлички. Вони ж завжди поводяться майже однаково, кожного разу проявляючи тіж самі якості. Навіть брат Гессі Аїден, що здавалось обіцяв продемонструвати силу і складність характеру, так ніяк себе і не виявив. Просто самоусунувся від усіх розборок.

Тож недивно, що у мене час від часу виникало відчуття, що ота яскрава і незвичайна Гессі сяє і міниться наче якась екзотична квітка, яка мала необачність вирости серед коротенької хирлявої травички у пересохлому від спраги степу. Ви звісно ж могли б заперечити, що Гессі ж насправді має магічні здібності, і це природно для неї так виглядати. Але мені здається причина в тому, що у авторки забагато героїв. Ми ж бо з вами читаємо вже третю її книжку, і у кожній з них найліпше прописані головна героїня, її коханий та ще двійко чи трійко персонажів, наче письменницького хисту авторки не вистачає на всіх. З тих трьох книжок мені особливо шкода “Гессі”, бо ж вона, на мою думку, найцікавіша і дійсно зачіпає якісь потаємні струни душі.

Артефакти Праги

Фаріда: Навіть не віриться, що минуло вже майже два місяці з нашої останньої книжкової дискусії. Ми ж бо планували робити по дискусії на місяць, проте літо внесло свої корективи – адже це найкращий час закінчити написання власної книги, незважаючи на південну спеку, яка має властивість позбавляти сили та збивати з наміченої цілі не гірше за магію. Тому, занурившись у свій власний магічний світ та епоху, мені на деякий час прийшлося забути про Варту та Златана та їхні пригоди та проблеми, які чи не з потрійною силою навалилися на них в Празі. Закінчивши працювати над книгою, я відчула як до мене потягнулися ниточки інших недописаних книжок, які також прагнуть моєї негайної уваги, проте, викарбувавши трохи часу на читання, я нарешті взялася за «Артефакти Праги».

Мені завжди приємно повертатися до світу та героїв, які мені сподобались або ж чимось зачепили. Незважаючи на деякі недоліки (як на мене) першої книги, мені знов хотілося поринути в світ магії створений авторкою та дізнатися якомога більше про нього та його представників. І на цей раз я не розчарувалася. Друга книга дійсно розширила та поглибила мої знання про цей світ та відкрила багато нової та моторошної магії, магічних істот, захоплюючих таємниць та відкриттів. Нове місто та багато нових знайомих видалися мені цікавими та колоритними завдяки їхнім іменами, манері спілкування, поведінці, тощо. Взагалі, ця книга видалася мені по-справжньому багатою на образи та описи, якими вона насичена. Я вже мовчу про увесь той екшн та інтриги! А також фрагменти з історії родини Богумінів та легенда заснування Праги вплетені в розповідь.

Я не знаю напевно, можливо це новий (а може не такий вже й новий!) тренд в жанрі міського фентезі для young adults, проте маю віддати належне авторці за те що зробила головними героями темних, а не світлих чаклунів. І хоча вони головним чином відрізняються між собою тим у який спосіб поновлюють свої сили - бо ж дії світлих не завжди можна назвати «світлячіми» в традиційному розумінні – зізнаюся, що мене це здивувало ще в першій книзі. Це щось на кшталт “embrace your darkness” і мені здається, що авторка та її герої повністю це зробили, борючись, підкорюючи та приймаючи свою внутрішню темряву. Насправді, це дійсно круто. І як автор я навіть трохи заздрю, бо знаю, що мені бракує такої хоробрості. Хоча, маю зауважити, що знайшла декілька схожих елементів зі своєю нещодавно завершеною книгою. Та й одне спільне ім’я!

Отже книга мені дуже сподобалася. Насправді настільки, що хотілося продовжувати читати після того як дійшла до останнього речення. Тож, якщо буде ще продовження, то залюбки почитаю! А поки що на черзі ще одна книга Наталії Матолінець – «Гессі» – яка, перш за все, привабила мене тим, що дія там відбувається за часів, що нагадують одну з моїх найулюбленіших епох – Belle Époque.

Анна: Я гадаю, що «Варта у грі» і «Артефакти Праги» це перші книжки, щодо яких наші з вами думки кардинально розходяться. На відміну від вас «Варта у грі» сподобалась мені набагато більше ніж друга книжка. Це ж не можна пояснити тільки тим, що першу книгу я читала у травні, а другу — наприкінці серпня, коли моє улюблене літо вже майже скінчилося? Обидві книжки, якщо подумати, дуже схожі одна на одну. І все ж перша підкорила мене якоюсь свіжістю почуттів і надією на світле майбутнє. Друга ж стала наче зіткненням з безжальною реальністю, коли розумієш, що усе марно і як ото говорить російське прислів'я «плетью обуха не перешибешь». Це якраз нагадало мені як отой затятий, переповнений силою Златан Богумін стояв навпроти свого суперника, і Варта подумала, що так само вперто він протистояв би й цунамі, яке рухалось би на нього. І наприкінці, щоб авторка там не казала про силу та призначення Вартових, але їм, як на мене, довелося таки прийняти правила гри і навіть скористатись допомогою Вартиного убивці, могутнього і абсолютно безжального мага Віслава. Що ж до політичних ігор усіх отих правлінців, для яких гроші, чи як тепер кажуть «бабло», завжди на першому місці, то це до болю нагадало мені політичний мордобій, який процвітає у нашій власній країні. То ж і не дивно, що «Артефакти Праги» тільки посилили депресивний настрій, що часто охоплює мене наприкінці літа.

Але все ж таки це не все. Було ще дещо, що відрізняло цю книжку від попередньої. На мою думку авторка забагато уваги приділяла динамічному розвиткові сюжету, а от про характери своїх героїв наче й зовсім забула. Окрім Варти і її коханого Златана, тільки буркотлива та різка стара Графиня видавалась дійсно живою. Мабуть тому вона й запам’яталась – вона та ще дві з трьох сестер, легендарних засновниць Праги. Я маю на увазі буремну Карафіят і маленьку та моторну Брусінку, на честь якої й назвали, як мені здається, отой потічок, що протікав неподалік. Третя сестра Душанка здалася якоюсь невиразною. Та найбільшим розчаруванням став Амброз. Від нього я чекала якоїсь оригінальності та сили духу. Все ж таки глава темних і до того ж брат Златана. Але він ніяк не виділявся на доволі блідому фоні магічної спільноти і найбільшим його бажанням було те, щоб його залишили нарешті в спокої. Мабуть тому в мене й виникало час від часу таке відчуття, наче всі дії розгортаються у комп’ютерній грі, де все вирішено наперед і всі дороги, попри усі ті страхіття, рано чи пізно приведуть до якогось там хеппі енду. Хоча мушу визнати, що «хеппі енд» виявився нестандартним. У мене навіть майнула думка, що так би воно напевно й склалося, якби усі ті світлі та темні маги дійсно існували.

Фаріда: Ну що ж, гадаю рано чи пізно це мало статися – наші з вами враження та думки дійсно розбіглися в протилежні боки.... за винятком того, що на мене теж справили неабияке враження Графиня, Карафіят та Брусінка. Хоча, маю зауважити, що якщо одним із найбільших нарікань з вашої сторони є те, що книга аж занадто нагадує реальне життя, по-суті це вказує на те, що авторка впоралася із завданням та написала щось справжнє.

"Варта у Грі"

Фаріда: “Варта у Грі” – це захоплюючий роман в жанрі міського фентезі, який легко читається та дійсно таки захоплює напруженим коловоротом подій вже з перших сторінок. Проте, незважаючи на те, що книга мені дійсно сподобалась (я навіть одразу зробила передзамову на продовження – сьогодні вже має прийти), виявилося, що це майже все що я можу сказати з її приводу. Чому? Можливо, тому що цей роман – хоч він і цікавий, і сучасний, і дотепний – зовсім не спонукає до якихось особливих роздумів; він нічому не вчить; не містить якогось таємничого, міфічного, філософського чи то глибинного змісту про який можна було як слід потеревенити. Можливо, це не обов’язкова складова кожної книги такого чи будь-якого іншого жанру, проте мені цього дещо бракувало – особливо після тих двох книжок, які ми з вами нещодавно прочитали. Я, звісно, маю на увазі “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”, які справили на нас неабияке враження своїм незвичним стилем, сюжетом, змістом, тощо. А це просто Гра. Захоплюючий, стрімкий екшн за яким ти слідкуєш, не відриваючи очей від сторінок, які із завзяттям перегортаєш, щоб якнайшвидше дізнатися що ж там далі. Та навіть Гра мене спочатку трохи розчарувала, бо я вбачала деякий примітивізм та варварство в пошуку наосліп міток по всьому місту для того щоб позначити їх кров’ю жертви протилежного табору; здавалося, що для цього навіть не треба було використовувати магію чи проявляти особливі знання чи навички. Мені одразу пригадалась реакція Албуса Дамблдора (презирлива й розчарована), коли він зрозумів, що для того щоб потрапити до печери, де Волдеморт сховав один зі своїх горокраксів, треба було розплатитися кров’ю: “Не може бути. Так грубо.”

Анна: Ну що ж, мені теж не так вже й легко висловитися щодо “Варти у Грі”. До речі, зверніть увагу на гру слів у самій назві, бо ж головна героїня – чаклунка Варта – виявилася Вартовою наприкінці книги. І такий кінець мене дійсно розчулив. Ну знаєте, благородна Вартова, яка захищає потік сили, що вивільнився після закінчення Гри, від пожадливих рук голови їхнього Конгломерату. Де б нам у нашому реальному житті роздобути побільше таких Вартових? Але я не про те, відволіклася як завжди. Я тільки хотіла зауважити, що випірнути із цієї книжки мені було набагато легше і приємніше ніж у неї зануритися. Може вас вона одразу захопила, але мені довелося таки добряче попотіти, щоб розібратися з отією безліччю імен та персонажів, більшість з яких мало чим відрізнялися один від одного. Тож і спробуй запам’ятати хто є хто: усі оті світлі, темні, маги, алхіміки та відьми, якщо позначені вони тільки ім’ям та однією рисою, чи то характеру, чи то зовнішності. Ота плутанина та необхідність постійно напружувати пам’ять дуже нагадували “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”. Хоча книжки Володимира Арєнєва зацікавили мене набагато більше, бо ж там було над чим подумати. Але й “Варта у Грі” спрацювала за тією ж схемою: спочатку я дратувалася, борсаючись у деталях, намагаючись зрозуміти що то воно все таке і до чого, та поступово захопилася сюжетом наче грою і мені вже важко було стриматися, щоб не зазирнути у кінець. Чим же воно там все закінчиться? Тож нам обом книжка сподобалась, але хоч вбийте мене, та я не можу пояснити чому.

Фаріда: Так, дійсно, потім Гра мене таки причарувала, бо стала цікавою, напруженою, запеклою. Та поза Грою... я, на жаль, майже не відчула той магічний світ до якого належить Варта, її друзі та численні вороги. Мабуть тому в мене залишилось так багато запитань. Де саме представники магічної спільноти навчаються магії? Як дізнаються один про одного? Як використовують магію в повсякденному житті? Чи є в неї взагалі якесь практичне призначення та застосування – чи маги та алхіміки, наприклад, використовують її суто під час дуелей та Гри? Відьми, як ми побачили, готують різні зілля, вигадують чари, допомагають іншим. Вони мені, до речі, сподобались найбільше з поміж інших магічних груп, представлених в книзі, бо здавалися справжніми та зрозумілими. Можливо через те, що їхнє зображення було по-суті характерним та традиційним для нашого сприйняття відьомського кодла. Така знайома картинка наче сидить в нашій підсвідомості і тому не потребує додаткових зусиль з боку автора для того щоб ми її сприймали як належне. Хоча, якщо брати кожну відьму окремо, то відрізнити одну від іншої було дуже важко, особливо коли в деяких з них були такі схожі імена. І це, незважаючи на захоплюючий сюжет та інтригуючу таємницю, що пов’язує головних героїв, як на мене найбільший мінус цієї книги – а саме ціла купа персонажів без особливих прикмет, цікавих характеристик чи нестандартних описів завдяки яким їх можна було б запам’ятати та виділити з юрби. Темні. Світлі. Всі однотипні та однакові. Наче їх писали під трафарет, щоб вони нічим не відрізнялися між собою. Що Аллі з боку темних. Що Люсент з боку світлих. Я не відчувала між ними двома жодної різниці – як, втім, і між іншими. Скажу чесно, що мені в певному сенсі навіть було байдуже за кого вболівати під час Гри. Я просто слідкувала за тим як розгортаються події та все намагалася зрозуміти чи всі ці маги та алхіміки друзі чи все ж таки більше колеги по магічному фаху. Загалом відносини в них були якісь не надто теплі. Принаймні на поверхні. Винятком була дружба Варти та Дикорослої.

В якийсь момент я зрозуміла, що переплутала Моля з Мортом і зовсім нічого не могла пригадати про другого. Хто він такий? Що про нього говориться? Де? Коли? Як він виглядає? Чи є в нього якісь особливі прикмети? На жаль, я так його і не пригадала аж доки не повернулася на початок книги. Найяскравішими персонажами для мене були Дикоросла та Златан, бо дійсно виділялися на фоні інших. Що ж до Варти, то вона мені дещо нагадувала Мальву зі “Зворотного боку світла”. До речі, так само як і поділ на світлих і темних і боротьбу за більшість тих чи інших при владі. Хоча, безсумнівно, “Варта у Грі” це книга вже зовсім іншого рівня; цікава, сучасна, динамічна. Тож Варта: крута, сильна, “дуже нехороша темна” з “палець до рота не клади, а то відкусить” ставленням до життя. Та цього мені було замало. Наприклад, було б непогано дізнатися про те як саме вона стала такою сильною – так би мовити зазирнути за завісу того що відбувається в цій магічній спільноті; як формуються нові покоління чаклунів, алхіміків, відьом та цілителів... Бо ж нас занадто швидко занурили у Гру (гадаю, це один з неминучих побічних ефектів динамічного розвитку сюжету), ще до того як ми встигли познайомитися з героями, розвинути почуття та симпатії, зацікавитися тими чи іншими персонажами, включаючи головну героїню. Що її мотивує? Що надихає? Чому її не цікавила Гра? Чому вона має нам подобатися? Чи має вона нам взагалі подобатися? Я навіть почала сумувати за Мартою Баумгертнер, її характером та особистістю. Уявляєте? Ви ж пам’ятаєте як вона мене дратувала? Отже, хотілося б побачити більш розгорнуту картинку – більш виразний та об’ємний світ до якого ми зазирнули під час Гри. А поки що мені не вистачило глибини для повного занурення. Можливо в наступній книзі?

Анна: Якщо чесно, я не відразу зрозуміла чому “Варта у Грі” так сильно нагадала мені книжки пана Арєнєва, які безсумнівно набагато глибші і багатогранніші. Та раптом воно дійшло до мене: тут ми маємо чаклунку Варту, а там ученицю Марту, яку усі називають відьмою. Проте це тільки зовнішня схожість. Головне ж — це схожість характерів. Та ж хлопчакуватість, різкість, незалежність та готовність ризикувати. Ну і гаряча вдача на додачу. Тому й потрапляють вони у різні халепи. Про таких героїнь звісно цікавіше читати, ніж про нудних та правильних. Але виникає дивне відчуття, що ота схожість між героїнями не просто так виникла. Ось це мабуть і є образ сучасної жінки. Це у минулому ідеальна героїня була ніжною, чутливою та відданою. У сучасному житті жінкам доводиться маскувати подібні якості щоб не уславитися слабкими чи пришелепуватими. Втім, я не бачу тут ніякого протиріччя. Літературні образи минулого створювались здебільш чоловіками, але героїні Джейн Остін чи сестер Бронте зовсім не здавались слабкими. Жодна поважаюча себе письменниця не стала б писати про таку собі “зів’ялу квітку” як ота Лора Ферлі з “Жінки в білому” Уілкі Колінза. Пам’ятаєте, вона вас так дратувала, що ви не змогли примусити себе дочитати цю книжку до кінця?

Що ж до “Варти у Грі”, то мені не так просто пояснити чому ця книжка мені сподобалась. Начебто і у ній були елементи комп’ютерних ігор, що так дратували мене у тих книжках, що ми з вами прочитали торік. І виразних характерів — раз, два і все. Хоча насправді три: дві віддані подружки Варта і Дикоросла та нестерпний, нахабний, іронічний маг Златан. Та, не зважаючи на це, оточуюча їх магічна спільнота здавалась живою, а не якимось збіговиськом електронних фантомів, як ото бувало у торішніх книжках. То ж у чому тут річ? Мабуть у тому, що не дивлячись на спрощеність характерів, вони все ж виявляли справжні людські почуття: відданість, пристрасть, страх чи, навпаки, безстрашність. Думаю, що авторка сама відчувала все це, коли писала свою історію. Ну і звісно ж це ще історія кохання: вічна тема, до якої жінка будь-якого віку не зможе залишитися байдужою. Тож, як і ви, я буду чекати на продовження.