Анна: Ну що можна
сказати про “Порох з драконових кісток”? Книга виявилась нестандартною у
багатьох відношеннях. Перш за все вона навіть не намагалась здобути мою
прихильність витонченим малюнком на обкладинці. Не дуже вона була мені до
вподоби ота шаблонна білявка в блакитній курточці. Я й сама якось отак
виглядала у її віці – мала ж бо натуральні біляві пасма, і без усяких там
драконових кісток. Ніхто звісно не вірив, що то від природи. Бо ж у наш час
жінки тільки те й роблять, що змінюють колір волосся.
Та я не про
те. Назва мені теж не сподобалась. Та й хто б міг чекати іншого? “Порох з
драконових кісток” скоріше викликає почуття легкої огиди. Дійсно захоплюючого
початку теж не було, на відміну від більшості книжок, що ми з вами прочитали у
минулому році. Пам'ятаєте як, читаючи торішні книжки, ми все більше
дратувалися, коли після інтригуючого початку, ми не знаходили у книзі ні
цікавих пригод, ні живих характерів? То ж я була приємно вражена, коли
помітила, що з цією книжкою все відбувається навпаки, що вона поступово мене
захоплює і чим далі, тим більше подобається. Але ж так і повинна діяти хороша
книжка. Вона не потребує таких швидкоплинних принад як гарна обкладинка та
захоплюючий початок.
Спочатку,
правда, заважали оті західно-українські слівця, і я навіть заходилася
виписувати їх до зошита, та невдовзі кинула. Бо ж і без словника можна було
здогадатися про їхнє значення. І ще трошки дратував отой особливий стиль, коли
тобі весь час натякають на щось чи дають неповні шматочки інформації, наче ти у
курсі, що то воно таке і до чого. То ж доводилось постійно напружувати пам'ять,
бо було таке відчуття, що усе оте важливі деталі, які рано чи пізно вигулькнуть
знов. Проте поступово я призвичаїлася, і мені навіть почала подобатись ця своєрідна
гімнастика для розуму – наче я шматочки пазла складала до купи.
А що ви можете
сказати про книгу? Чи не склалося у вас відчуття, що вона відрізняється від
усього того, що ми читали торік?
Фаріда: Що до мене,
то прочитавши цю книгу, в мене залишилося якесь невизначене та подвійне
відчуття. Мабуть через те, що книга, хоча цікава та нестандартна, все ж таки не
задовольнила; хоч справила враження, проте не підкорила; видалася якоюсь
сумбурною, химерною, незрозумілою; зацікавила, але не закохала в себе. Та,
напевне, головне тому що попри те що вона мені все ж таки більше сподобалася
ніж не сподобалася, в мене виникло дуже багато зауважень до тексту.
Так само як і
в попередній книзі, мені забракло структури та сенсу, а також цікавих та
інтригуючих героїв. Хоча не можу не зауважити, що ця книга вже на зовсім іншому
рівні за усіма ознаками, що не може не тішити. Проте, все ж таки, читаючи
чергову книгу українською мовою в жанрі фентезі (яка, в цьому випадку, прагне
потрапити в ряди антиутопічного роману), вкотре приходжу до висновку, що, на
превеликий жаль, нашим книжкам ще дуже далеко до англомовних книжок в цьому
жанрі. От тільки мені не зовсім зрозуміло чому.
Чому
україномовним авторам не вдається створювати такі світи та таких героїв, які б
оживали на сторінках, захоплювали уяву, до яких хотілося б повертатися знов і
знов та із насолодою перечитувати улюблені частини? У чому причина? Чи то через
брак письменницького хисту та майстерності, чи може через брак по-справжньому
цікавих сюжетів та незабутніх героїв, чи навіть через специфіку мови, яка
заважає по-справжньому розкритися? Дивно, проте мені завжди здавалося, що
українська мова саме створена для чогось фентезійного та казкового.
Та й виняток
все ж таки є. Наприклад, в своїх книгах про «Айхо» Ореста Осійчук зуміла, як на
мене, створити щось подібне та наближене до англомовних книжок за змістом та
якістю, при тому її світ та герої зовсім не відчуваються як запозичення з інших
культур, на відміну від багатьох інших книжок наших авторів.
Анна: А мене,
якщо чесно, “Порох з драконових кісток” так захопив, що був такий момент, коли
я подумала, що можливо нам нарешті потрапила до рук книжка, яку можна назвати серйозною
літературою. І що хтозна – може навіть щось рівнозначне відомій антиутопії
“1984” Оруелла. Та, пам'ятаючи наші з вами розчарування, я вирішила не
поспішати з висновками, і не дарма. Десь ближче до кінця виникло почуття
легкого розчарування. Може я забагато чекала від книжки, чи може я просто
втомилася, складаючи отой пазл? Складаєш, складаєш, а нічого не вимальовується.
Я знов нагадала
собі, що не треба поспішати, бо ж це тільки перша книжка з трилогії. Проте
надто вже автор зосередився на сьогоденних турботах Марти та її друзів. Оце
перш за все й відрізняє “Порох з драконових кісток” від “1984-го” – ми майже
нічого не знаємо ні про структуру цього химерного світу, ні про закони, що ним
керують. Все що ми бачимо – це маленький куточок, а про те, що діється поза його
межами дізнаємося тільки з уривків радіопередач чи розмов дорослих, підслуханих
Мартою. Та дівчина, здається, не приділяє їм належної уваги, хоча їй не раз
натякають, що наближаються якісь жахливі зміни. Однак Марта, наче сліпа і
глуха, продовжує кружляти у вузенькому колі між школою та своєю домівкою з
єдиною турботою – де узяти гроші для навчання в університеті. Може так воно
часто і трапляється у реальному житті, але все ж таки хотілося б щоб розумові
здібності головної героїні були трохи вищі за середній рівень.
Але більш за
все мені бракувало інформації про оті заморські держави з їхніми викрутасами,
та про економічні блокади, та про мудрого правителя. Тут же ясно проглядає
посилання на нашу сучасну ситуацію у світі. А оті песиголовці за рікою – чи не
про нас українців тут мова? Хоча може мені усе оте тільки ввижається. Проте
мушу визнати, що автор таки домігся свого, бо, не зважаючи на свої сумніви та
розчарування, я вже рвуся схопити до рук другу книжку і тішуся надією відшукати
там відповіді на свої запитання.
А які ваші
висновки щодо книги? Чи можна її віднести до серйозної літератури?
Фаріда: Повертаючись
до цієї книги, скажу, що мені не вистачило чогось конкретного та відчутного,
щоб по-справжньому зануритися в світ, створений автором. По-перше, я так і не
зрозуміла за якими саме законами працює цей його світ, адже окрім невиразних
натяків картинка в цьому плані залишилася розмитою. Дійсно виникає туманне
відчуття того, що автор намагається створити світ на кшталт світу в романі
«1984» Оруелла, проте наразі в нього це не вийшло, бо, як ви вже зазначили, він
дуже мало уваги приділив опису суспільства та не зміг розкрити тему. Я не
побачила суцільної картинки. Не відчула глобальності. Наче нічого не виходить
за межі школи.
По-друге, на
заваді став інформаційний бар’єр, який, можливо ненавмисно, створив автор між
читачем та головною героїнею. Усі ті постійні недомовки, які мають начебто
створювати та тримати інтригу та таємничість дратували не на жарт, бо автор
робив це в дуже штучний спосіб. Невже не можна було, хоча б час від часу,
користуватися іншими прийомами для цього окрім отих постійних уривків фраз,
підслуханих та недослуханих розмов, незакінчених речень… Як читачеві мені
хотілося, щоб автор хоч трішки урізноманітнив свою розповідь та
продемонструвати свою майстерність.
По-третє, в
мене постійно виникав певний дисонанс. Бо назви міст та селищ схожі на
українські, а імена та прізвиська – на німецькі. До того ж, більшу частину
назв, пов’язаних з історією цього світу, я навіть не могла сприймати всерйоз.
Пацючі війни. Битва за Конфетенбург. Хворі піноккіозом. Синдром Дуліттла. Як
автор я добре розумію як цікаво погратися зі словами та поняттями, тлумаченнями
та значеннями. Проте, як на мене, назви в цій книзі скоріш нагадують якийсь
дурнуватий жарт. Я розумію, що це має виглядати дотепно і що автор напевне не
раз реготав як вигадував щось подібне, вважаючи себе дуже кмітливим. Не знаю.
Може я занадто прискіплива та вередлива, проте я надаю перевагу більш
витонченому гумору.
Щодо
персонажів, мені найбільше запам’яталися Ніка та Аделаїда. Ніка була дійсно
дуже жваво описана. В той час як Аделаїди сама по собі дуже незвичайна. Марта ж
доволі посередній персонаж, який до цього часу майже нічим не вирізняється
поміж інших головних героїнь з таким самим ім’ям, окрім того, що її називають
відьмою. Стефан-Миколай та Чепурун теж поки що не справили належного враження.
Однак, як я сказала на початку, незважаючи на недоліки, книга заінтригувала,
тому на черзі продовження – «Дитя Песиголовців». Тож, подивимось, що буде далі…
