Анна: Вже й не знаю що вам казати про оті “Керамічні серця”. Спочатку книга мене заінтригувала, бо ж антиутопії мене завжди приваблювали. Фарби там зазвичай згущуються, але на темному тлі особливо яскраво вирізняються усі вади людського суспільства. Та, на жаль, чим далі я читала “Керамічні серця”, тим менше вони мені подобалися. Це ж звична річ у сучасній літературі — спочатку тебе намагаються зачепити і змусити купити книгу, а далі їм “хоч трава не рости”, як ото кажуть у таких випадках оті безголові росіяни. Я іноді собі думаю: і чого це ми з вами пнемося, намагаючись написати щось варте того, щоб його прочитали? Може ми краще кинули б оте кляте писання та овочі на городі вирощували? Воно й для здоров’я нашого було б набагато корисніше.
Та, гаразд, я ж маю вам розказати про “Керамічні серця”. Спочатку, як я вже казала, книга мені сподобалась. Дві чутливі душі, що повстають проти жорстокого суспільства — це ж така багата тема! Та й важко було на співчувати головним героям, тому що життя у тому жахливому суспільстві і справді було тяжке. Проте, поступово ота парочка закоханих почала мене дратувати. Як я в них не вдивлялася, а здавалося, що вони складені із несумісних шматочків. Наприклад, маестра головної героїні не раз казала, що “її помічниця має знечулитися, забути про емоції та почуття — тільки так виживе”. І слухняна дівчина так знечулилася, що у більшості епізодів здавалася доволі дерев’яною. А коли вона зненацька виявляла палкі почуття, то якось важко було у них повірити. А її любий Жаррак, такий вже могутній чаротворець, але то його б’ють по голові, то намагаються забити ногами, і трапляється це, як він сам визнає, через його власну дурість. Якось воно не в’яжеться з образом рішучого та невпинного борця з жорстокими законами суспільства.
Мені здається, що головна вада сучасних авторів у тому, що вони насправді не люблять своїх героїв. Тому вони й не переймаються їхніми проблемами, тому й не здатні створити живі багатогранні образи, які б викликали у читачів щире співчуття. Втім, мушу визнати, що головні герої “Гессі” і двох перших книжок про Варту вийшли у Наталії Матолінець живими та яскравими, особливо Гессі; тож недарма вона моя улюблениця. Що ж до “Керамичних сердець”, то на мою думку, ця книга задумувалась як історія Ромео і Джульєтти, але, на жаль, так нею і не стала. Адже у Шекспіра усі персонажі такі живі, що здається зараз вистрибнуть на тебе зі сторінок. А у Наталії Матолінець книга, як завжди, нашпигована безліччю блідих невиразних героїв. На всю книжку тільки й знайшлась одна жива героїня — це третьорядний персонаж молодшої служки Жюстіни. Отака собі сільська дівчина: проста, любляча та віддана, що приїхала до міста шукати роботу. Одне тільки не ясно: чому їй було присвячено стільки сторінок? У мене таке відчуття начебто авторка дражниться, наче каже нам усім: “Ось бачите, я ж можу, коли захочу, але в мене є важливіші справи”. Тож навіщо тоді було брати ручку у руки, тобто я мала на увазі — навіщо було сідати до комп’ютера та клацати по клавіатурі?
Знаєте, я іноді собі уявляю, що авторка ніжиться на сонячному узбережжі, десь на Мальдівах (чи десь там, де зазвичай розважаються люди з грошима), а в цей час усі оті книжки пише за неї штучний інтелект, про який зараз стільки розмов. Та й не тільки за неї, бо як інакше пояснити, що коли читаєш сучасні книжки, час від часу виникає відчуття, що ти суху солому намагаєшся прожувати? Тож, хто знає, може більше половини книжок, що зараз виходять — це плід уяви штучного інтелекту. Якщо так, то до Шекспіра йому ще дуже і дуже далеко. Але не лякайтеся — це я трохи невдало пожартувала. Хоча сама ідея мені до вподоби. Чим вам не сюжет для невеличкої оповіді-пародії?
Фаріда: Мені здається, що купуючи чергову книгу Наталії Матолінець, я сподіваюся відкрити для себе другу “Гессі”. Проте, поки що, мені цього зробити не вдалося. На жаль, жодна з наступних книжок авторки не стала для мене тим ковтком свіжого повітря, польотом фантазії та натхненням, яким була та залишається “Гессі”. Щодо “Академії Аматерасу” то я навіть не змогла змусити себе нічого написати після прочитання, а читала я її дуже й дуже довго. Здавалося, що “Керамічні серця” мають нести в собі ту особливу магію, на яку дійсно здатна письменниця, адже сама назва вже неабияк інтригує та причаровує уяву, а обкладинка погляд. Але і цього разу на мене спіткало розчарування.
В книзі дійсно були гарні думки, цікаві ідеї, чарівні описи. Проте, на мою думку, книжка виграла б якби була десь на 200 сторінок коротшою, бо оті постійні гостинни, чаювання та балачки вельми нагадували мильні опери мого дитинства. До речі, я жодну так і не додивилася до кінця. Звісно, воно все виглядає дуже вишукано і, гадаю, авторка дуже тішилася з того як красиво все описала та розписала (а чом би й ні, коли так воно і є), але іноді того всього було аж занадто навіть для мене (а я є шанувальником гарного опису чи цікавого мовного звороту), і навіть мені забажалося чогось більш динамічного.
Можливо справа була в героях – їм, як ми вже неодноразово відмічали в наших обговореннях, завжди бракує чогось вагомого щоб бути по-справжньому цікавими. Іноді здавалося, що авторка намагалася відтворити Златана Богуміна (чи не єдиного дійсно цікавого персонажа в її книжках), але якщо так, то Жаррак виявився лише блідою копією чеха. А щодо Канре… Все що можу сказати так це те що на біду зустрів її Жаррак. Хоча, з іншого боку, він сам був трохи несповна розуму, тому напевно накликав би на себе якусь іншу біду. Здається, змішання крові батька та матері не пішло йому на користь, бо від обох батьків він узяв все що завгодно крім розуму.
Маю зауважити, що не таку книгу хотілося зараз читати, зважаючи на обставини в яких ми опинилися. Я розумію, що це не провина авторки, просто так склалося. Я все намагалася її кинути (і в прямому і в переносному сенсі), але внутрішня впертість не дала цього зробити. Врешті-решт, мені треба було дізнатися чим все закінчиться. Хоча, зважаючи на те чим усе скінчилося, то мабуть треба було таки кидати. В моїй пам’яті жевріє один єдиний приємний спогад з цієї книги: той момент, ще десь на самому початку, коли Жаррак відвів Канре дивитися на море. Дуже гарна була сцена. І ще мені сподобалась ідея із Ниткою Атаїс, адже я обожнюю магію, що пов’язана з нитками і сама використовую її в одній зі своїх книжок. Та річ зараз не про це.
Я не можу сказати, що ця книга погана, бо, на мою думку, книги можуть бути хорошими чи поганими окремо для кожного, адже все це дуже суб’єктивно. Скажу просто, що як чарівно не посміхається дівчина з обкладинки нової книги Наталії Матолінець, наразі вважаю за краще зробити перерву у знайомстві з її подальшою творчістю. Бо, попри всі чесноти та вади “Керамічних сердець” – є одна вада, яку я не можу пробачити. Все ж таки, коли читаєш книжку у жанрі фентезі, волієш, щоб хоч на її сторінках герої досягали своєї мети, а справедливість перемагала. Інакше не бачу сенсу читати понад 500 сторінок та витрачати свій час на історію, яка нічим добрим не закінчиться.
