Керамічні Серця

Анна: Вже й не знаю що вам казати про оті “Керамічні серця”. Спочатку книга мене заінтригувала, бо ж антиутопії мене завжди приваблювали. Фарби там зазвичай згущуються, але на темному тлі особливо яскраво вирізняються усі вади людського суспільства. Та, на жаль, чим далі я читала “Керамічні серця”, тим менше вони мені подобалися. Це ж звична річ у сучасній літературі — спочатку тебе намагаються зачепити і змусити купити книгу, а далі їм “хоч трава не рости”, як ото кажуть у таких випадках оті безголові росіяни. Я іноді собі думаю: і чого це ми з вами пнемося, намагаючись написати щось варте того, щоб його прочитали? Може ми краще кинули б оте кляте писання та овочі на городі вирощували? Воно й для здоров’я нашого було б набагато корисніше.

Та, гаразд, я ж маю вам розказати про “Керамічні серця”. Спочатку, як я вже казала, книга мені сподобалась. Дві чутливі душі, що повстають проти жорстокого суспільства — це ж така багата тема! Та й важко було на співчувати головним героям, тому що життя у тому жахливому суспільстві і справді було тяжке. Проте, поступово ота парочка закоханих почала мене дратувати. Як я в них не вдивлялася, а здавалося, що вони складені із несумісних шматочків. Наприклад, маестра головної героїні не раз казала, що “її помічниця має знечулитися, забути про емоції та почуття — тільки так виживе”. І слухняна дівчина так знечулилася, що у більшості епізодів здавалася доволі дерев’яною. А коли вона зненацька виявляла палкі почуття, то якось важко було у них повірити. А її любий Жаррак, такий вже могутній чаротворець, але то його б’ють по голові, то намагаються забити ногами, і трапляється це, як він сам визнає, через його власну дурість. Якось воно не в’яжеться з образом рішучого та невпинного борця з жорстокими законами суспільства.

Мені здається, що головна вада сучасних авторів у тому, що вони насправді не люблять своїх героїв. Тому вони й не переймаються їхніми проблемами, тому й не здатні створити живі багатогранні образи, які б викликали у читачів щире співчуття. Втім, мушу визнати, що головні герої “Гессі” і двох перших книжок про Варту вийшли у Наталії Матолінець живими та яскравими, особливо Гессі; тож недарма вона моя улюблениця. Що ж до “Керамичних сердець”, то на мою думку, ця книга задумувалась як історія Ромео і Джульєтти, але, на жаль, так нею і не стала. Адже у Шекспіра усі персонажі такі живі, що здається зараз вистрибнуть на тебе зі сторінок. А у Наталії Матолінець книга, як завжди, нашпигована безліччю блідих невиразних героїв. На всю книжку тільки й знайшлась одна жива героїня — це третьорядний персонаж молодшої служки Жюстіни. Отака собі сільська дівчина: проста, любляча та віддана, що приїхала до міста шукати роботу. Одне тільки не ясно: чому їй було присвячено стільки сторінок? У мене таке відчуття начебто авторка дражниться, наче каже нам усім: “Ось бачите, я ж можу, коли захочу, але в мене є важливіші справи”. Тож навіщо тоді було брати ручку у руки, тобто я мала на увазі — навіщо було сідати до комп’ютера та клацати по клавіатурі?

Знаєте, я іноді собі уявляю, що авторка ніжиться на сонячному узбережжі, десь на Мальдівах (чи десь там, де зазвичай розважаються люди з грошима), а в цей час усі оті книжки пише за неї штучний інтелект, про який зараз стільки розмов. Та й не тільки за неї, бо як інакше пояснити, що коли читаєш сучасні книжки, час від часу виникає відчуття, що ти суху солому намагаєшся прожувати? Тож, хто знає, може більше половини книжок, що зараз виходять — це плід уяви штучного інтелекту. Якщо так, то до Шекспіра йому ще дуже і дуже далеко. Але не лякайтеся — це я трохи невдало пожартувала. Хоча сама ідея мені до вподоби. Чим вам не сюжет для невеличкої оповіді-пародії? 

Фаріда: Мені здається, що купуючи чергову книгу Наталії Матолінець, я сподіваюся відкрити для себе другу “Гессі”. Проте, поки що, мені цього зробити не вдалося. На жаль, жодна з наступних книжок авторки не стала для мене тим ковтком свіжого повітря, польотом фантазії та натхненням, яким була та залишається “Гессі”. Щодо “Академії Аматерасу” то я навіть не змогла змусити себе нічого написати після прочитання, а читала я її дуже й дуже довго. Здавалося, що “Керамічні серця” мають нести в собі ту особливу магію, на яку дійсно здатна письменниця, адже сама назва вже неабияк інтригує та причаровує уяву, а обкладинка погляд. Але і цього разу на мене спіткало розчарування.

В книзі дійсно були гарні думки, цікаві ідеї, чарівні описи. Проте, на мою думку, книжка виграла б якби була десь на 200 сторінок коротшою, бо оті постійні гостинни, чаювання та балачки вельми нагадували мильні опери мого дитинства. До речі, я жодну так і не додивилася до кінця. Звісно, воно все виглядає дуже вишукано і, гадаю, авторка дуже тішилася з того як красиво все описала та розписала (а чом би й ні, коли так воно і є), але іноді того всього було аж занадто навіть для мене (а я є шанувальником гарного опису чи цікавого мовного звороту), і навіть мені забажалося чогось більш динамічного.

Можливо справа була в героях – їм, як ми вже неодноразово відмічали в наших обговореннях, завжди бракує чогось вагомого щоб бути по-справжньому цікавими. Іноді здавалося, що авторка намагалася відтворити Златана Богуміна (чи не єдиного дійсно цікавого персонажа в її книжках), але якщо так, то Жаррак виявився лише блідою копією чеха. А щодо Канре… Все що можу сказати так це те що на біду зустрів її Жаррак. Хоча, з іншого боку, він сам був трохи несповна розуму, тому напевно накликав би на себе якусь іншу біду. Здається, змішання крові батька та матері не пішло йому на користь, бо від обох батьків він узяв все що завгодно крім розуму.

Маю зауважити, що не таку книгу хотілося зараз читати, зважаючи на обставини в яких ми опинилися. Я розумію, що це не провина авторки, просто так склалося. Я все намагалася її кинути (і в прямому і в переносному сенсі), але внутрішня впертість не дала цього зробити. Врешті-решт, мені треба було дізнатися чим все закінчиться. Хоча, зважаючи на те чим усе скінчилося, то мабуть треба було таки кидати. В моїй пам’яті жевріє один єдиний приємний спогад з цієї книги: той момент, ще десь на самому початку, коли Жаррак відвів Канре дивитися на море. Дуже гарна була сцена. І ще мені сподобалась ідея із Ниткою Атаїс, адже я обожнюю магію, що пов’язана з нитками і сама використовую її в одній зі своїх книжок. Та річ зараз не про це.

Я не можу сказати, що ця книга погана, бо, на мою думку, книги можуть бути хорошими чи поганими окремо для кожного, адже все це дуже суб’єктивно. Скажу просто, що як чарівно не посміхається дівчина з обкладинки нової книги Наталії Матолінець, наразі вважаю за краще зробити перерву у знайомстві з її подальшою творчістю. Бо, попри всі чесноти та вади “Керамічних сердець” – є одна вада, яку я не можу пробачити. Все ж таки, коли читаєш книжку у жанрі фентезі, волієш, щоб хоч на її сторінках герої досягали своєї мети, а справедливість перемагала. Інакше не бачу сенсу читати понад 500 сторінок та витрачати свій час на історію, яка нічим добрим не закінчиться.

Гессі

Фаріда: Книжки, гарні сукні, довгі розмови, неквапливі прогулянки, чаювання, танці під дощем, подорожі, тістечка, печиво, джем, пошуки, кохання, розчарування, втрата, магія, таємниці, запитання, хвороби, трагедії, біль, смерть… все це наповнює (а подекуди й взагалі переповнює) життя п’ятнадцятирічної Гестії Амалії – “дивної” дівчини з магічною фотокамерою, незбагненною силою, яку вона не може контролювати, та палким бажанням зробити усіх довкола щасливими. Звісно, “дивність” Гессі полягає головним чином в тому, що вона не прагне тих речей, що, за вимогами часу, суспільства та суворої матінки, має прагнути дівчина її віку – на відміну від її ідеальної (на перший погляд) сестри Генріки Агустанії. Проте, якщо розглядати цей аспект в контексті головної героїні книги, то ця “дивність” – це чи то не найхарактерніша риса, яка об’єднує її з великою кількістю інших головних героїнь, яких також вважають дивними; чи то через те що вони бачать щось таке, чого не бачать інші, чи то через те про що вони балакають, мріють, чого прагнуть, шукають...

Авторка неодноразово наголошує на тому, що Гессі не така вродлива, приваблива та комунікабельна як Генріка, проте поступово (за законами жанру) вона перетворюється з гадкого каченя в прекрасного лебедя та знаходить і кохання, і відповіді, і сенс буття, і справу свого життя. Але таке типове зображення головної героїні жодним чином не применшує достоїнств цієї книги. Навпаки, якщо вам до вподоби саме такі героїні та історії - як мені - то ця книга дійсно для вас. Звісно, якщо б ця книга мала продовження, то через декілька років Гессі вже була б респектабельною матроною з цілим виводком діточок, яка б думала та говорила про самі буденні речі, нічим у цьому не поступаючись Генріці. Адже чомусь саме так закінчуються історії про “дивних” дівчат, які прагнуть чогось іншого, більшого… аж доки не виходять заміж. Одразу спадають на думку мої улюблені Енн Шірлі, Джо Марч, Джеруша Еббот… Але, на щастя, ця історія не про це.

Впродовж усієї книги я відчувала вабливий подих Прекрасної епохи, яку так люблю, та насолоджувалася неквапливим ритмом життя того часу. Мене причарували мелодійні та соковиті назви (Астірі, Ітеллі, Фіренс, Фіолле…), дивовижні описи, заінтригували розповіді про Академію. Напевне, персонаж який мені сподобався найбільше – це Даррін Олліш. Він був розуміючим, доброзичливим, дуже любив книжки та міг розмовляти про них годинами; з ним було цікаво, затишно, весело. Також вельми цікавим персонажем безсумнівно була Доанна Масоллі. Вона теж була “дивною”, чи не так, бо жила так як хотіла, не звертаючи уваги на умовності та очікування суспільства. Навпаки, вона чи то не відверто кепкувала з них. Та ще й була чаклункою! Хоча, маю зізнатися, що було в її характері щось… неприємне… занадто зухвале, чи що.

“Гессі” – це тендітна та чуттєва історія, солодка та гірка, сповнена міфами, філософією, символами, натхненням; вона пронизана меланхолією та смутком, подихом потойбіччя, фаталізмом, відчуттям неминучої трагедії, фіналу... Що має статись – обов’язково станеться. Ба, більше того, ми самі прикладемо до цього руку, намагаючись цьому запобігти. Написавши ці рядки, одразу згадала “Віщого Олега” та те як він, марно намагаючись уникнути своєї долі, йшов прямо їй на зустріч. Що таке доля? Замкнуте коло, яке складається з незліченної кількості кілець, що ми їх маємо проходити знов і знов, повторюючи шлях про який забули... тому що забули? “Замкнуте коло. Нерозривне коло. Він мав піти на жертву. Ти мала піти на жертву. Ви мало не пожертвували собою одне задля одного.” Так казала(и) Персі і Фона, нагадуючи “Дари Волхвів” О. Генрі.

А ще в цій книзі так багато говорилося про солодощі, що я почала уявляти “Гессі” у вигляді десерту. Зверху багато-багато дивовижно легких збитих вершків - білих та чистих як сторінки книги. Вони прикрашені цілою купою ніжних цукрових квіточок бузкового кольору обкладинки – а в центрі весела та яскраво-червона коктейльна вишенька, наче спалах вогню, що інколи прокидався в самій Гессі. Всередині десерту вогкий та важкий бісквіт увесь просочений лікером з гірким присмаком абрикосової кістки. Квітки одразу розтануть на язику, а солодкий присмак вершків поступово зміниться гірким… Тому останньою треба з’їсти саме вишеньку. Ото, смакота! Так само й останні сторінки книги подарували тепло та радість сонячного дня після тривалого та холодного дощу.

Анна: А я, починаючи читати “Гессі”, припустилася помилки. Просто відкрила її навмання щоб прочитати декілька абзаців. Може сподівалась з першого погляду визначити чи сподобається мені книжка; наче це так легко зробити. Проте, те місце у книзі мене так захопило, що я не могла зупинитися доки не прочитала ще сторінок десять. Ото була та сцена, де Гессі відвідала наречену свого померлого брата, щоб передати їй його прощальний подарунок, а потім, повертаючись додому уночі, зустріла блакитноокого незнайомця, і вони пішли подивитися як місячне сяйво відбивається у дзеркалі ріки. Що вразило мене найбільше – це як непомітно авторка перейшла від щемливого відчуття непоправної втрати до теплого подиху неочикуваного щастя. Тож я чесно почала читати книгу спочатку, щоб бодай чого не пропустити. Та скільки я не вчитувалась у текст, ніщо мене більше не зачепило так сильно як оті десять сторінок. Окрім, мабуть, прогулянки Гессі по книжковому ярмарку, коли вона знову зіткнулася з таємниичим блакитнооким незнайомцем і знов не зуміла розгледіти його як слід.

Втім мені здається я зрозуміла у чому тут річ. Бо ж про кого йдеться у тих десяти сторінках? Про Гессі, її коханого та про наречену її брата, Доанну, і це ж бо найкращі образи у книзі, які яскраво сяють серед доволі невиразного натовпу другорядних героїв. Адже дивіться самі – хто така Гессі? Забудьмо на мить, що вона якась там богиня. Ми сприймаємо її як незвичайну дівчинку з загостреною чутливістю та невгамовною жагою ощасливити тих, хто у розпачі. І хто ж її оточує? Мати, вічно невдоволена та насуплена, завжди з готовою реплікою про те, як повинні поводитися панянки з хороших сімей; батько, теж вічно невдоволений і заклопотаний своїм бізнесом. Потім її сестра-красуня, яка більш за все цінує нові сукенки та увагу хлопців. Чи закоханий у Гессі Дарін – цей просто розумний хлопчик з пристрастю до книжок. Я маю на увазі, що усі ці персонажі наче носять на лобі маленькі ярлички. Вони ж завжди поводяться майже однаково, кожного разу проявляючи тіж самі якості. Навіть брат Гессі Аїден, що здавалось обіцяв продемонструвати силу і складність характеру, так ніяк себе і не виявив. Просто самоусунувся від усіх розборок.

Тож недивно, що у мене час від часу виникало відчуття, що ота яскрава і незвичайна Гессі сяє і міниться наче якась екзотична квітка, яка мала необачність вирости серед коротенької хирлявої травички у пересохлому від спраги степу. Ви звісно ж могли б заперечити, що Гессі ж насправді має магічні здібності, і це природно для неї так виглядати. Але мені здається причина в тому, що у авторки забагато героїв. Ми ж бо з вами читаємо вже третю її книжку, і у кожній з них найліпше прописані головна героїня, її коханий та ще двійко чи трійко персонажів, наче письменницького хисту авторки не вистачає на всіх. З тих трьох книжок мені особливо шкода “Гессі”, бо ж вона, на мою думку, найцікавіша і дійсно зачіпає якісь потаємні струни душі.

Артефакти Праги

Фаріда: Навіть не віриться, що минуло вже майже два місяці з нашої останньої книжкової дискусії. Ми ж бо планували робити по дискусії на місяць, проте літо внесло свої корективи – адже це найкращий час закінчити написання власної книги, незважаючи на південну спеку, яка має властивість позбавляти сили та збивати з наміченої цілі не гірше за магію. Тому, занурившись у свій власний магічний світ та епоху, мені на деякий час прийшлося забути про Варту та Златана та їхні пригоди та проблеми, які чи не з потрійною силою навалилися на них в Празі. Закінчивши працювати над книгою, я відчула як до мене потягнулися ниточки інших недописаних книжок, які також прагнуть моєї негайної уваги, проте, викарбувавши трохи часу на читання, я нарешті взялася за «Артефакти Праги».

Мені завжди приємно повертатися до світу та героїв, які мені сподобались або ж чимось зачепили. Незважаючи на деякі недоліки (як на мене) першої книги, мені знов хотілося поринути в світ магії створений авторкою та дізнатися якомога більше про нього та його представників. І на цей раз я не розчарувалася. Друга книга дійсно розширила та поглибила мої знання про цей світ та відкрила багато нової та моторошної магії, магічних істот, захоплюючих таємниць та відкриттів. Нове місто та багато нових знайомих видалися мені цікавими та колоритними завдяки їхнім іменами, манері спілкування, поведінці, тощо. Взагалі, ця книга видалася мені по-справжньому багатою на образи та описи, якими вона насичена. Я вже мовчу про увесь той екшн та інтриги! А також фрагменти з історії родини Богумінів та легенда заснування Праги вплетені в розповідь.

Я не знаю напевно, можливо це новий (а може не такий вже й новий!) тренд в жанрі міського фентезі для young adults, проте маю віддати належне авторці за те що зробила головними героями темних, а не світлих чаклунів. І хоча вони головним чином відрізняються між собою тим у який спосіб поновлюють свої сили - бо ж дії світлих не завжди можна назвати «світлячіми» в традиційному розумінні – зізнаюся, що мене це здивувало ще в першій книзі. Це щось на кшталт “embrace your darkness” і мені здається, що авторка та її герої повністю це зробили, борючись, підкорюючи та приймаючи свою внутрішню темряву. Насправді, це дійсно круто. І як автор я навіть трохи заздрю, бо знаю, що мені бракує такої хоробрості. Хоча, маю зауважити, що знайшла декілька схожих елементів зі своєю нещодавно завершеною книгою. Та й одне спільне ім’я!

Отже книга мені дуже сподобалася. Насправді настільки, що хотілося продовжувати читати після того як дійшла до останнього речення. Тож, якщо буде ще продовження, то залюбки почитаю! А поки що на черзі ще одна книга Наталії Матолінець – «Гессі» – яка, перш за все, привабила мене тим, що дія там відбувається за часів, що нагадують одну з моїх найулюбленіших епох – Belle Époque.

Анна: Я гадаю, що «Варта у грі» і «Артефакти Праги» це перші книжки, щодо яких наші з вами думки кардинально розходяться. На відміну від вас «Варта у грі» сподобалась мені набагато більше ніж друга книжка. Це ж не можна пояснити тільки тим, що першу книгу я читала у травні, а другу — наприкінці серпня, коли моє улюблене літо вже майже скінчилося? Обидві книжки, якщо подумати, дуже схожі одна на одну. І все ж перша підкорила мене якоюсь свіжістю почуттів і надією на світле майбутнє. Друга ж стала наче зіткненням з безжальною реальністю, коли розумієш, що усе марно і як ото говорить російське прислів'я «плетью обуха не перешибешь». Це якраз нагадало мені як отой затятий, переповнений силою Златан Богумін стояв навпроти свого суперника, і Варта подумала, що так само вперто він протистояв би й цунамі, яке рухалось би на нього. І наприкінці, щоб авторка там не казала про силу та призначення Вартових, але їм, як на мене, довелося таки прийняти правила гри і навіть скористатись допомогою Вартиного убивці, могутнього і абсолютно безжального мага Віслава. Що ж до політичних ігор усіх отих правлінців, для яких гроші, чи як тепер кажуть «бабло», завжди на першому місці, то це до болю нагадало мені політичний мордобій, який процвітає у нашій власній країні. То ж і не дивно, що «Артефакти Праги» тільки посилили депресивний настрій, що часто охоплює мене наприкінці літа.

Але все ж таки це не все. Було ще дещо, що відрізняло цю книжку від попередньої. На мою думку авторка забагато уваги приділяла динамічному розвиткові сюжету, а от про характери своїх героїв наче й зовсім забула. Окрім Варти і її коханого Златана, тільки буркотлива та різка стара Графиня видавалась дійсно живою. Мабуть тому вона й запам’яталась – вона та ще дві з трьох сестер, легендарних засновниць Праги. Я маю на увазі буремну Карафіят і маленьку та моторну Брусінку, на честь якої й назвали, як мені здається, отой потічок, що протікав неподалік. Третя сестра Душанка здалася якоюсь невиразною. Та найбільшим розчаруванням став Амброз. Від нього я чекала якоїсь оригінальності та сили духу. Все ж таки глава темних і до того ж брат Златана. Але він ніяк не виділявся на доволі блідому фоні магічної спільноти і найбільшим його бажанням було те, щоб його залишили нарешті в спокої. Мабуть тому в мене й виникало час від часу таке відчуття, наче всі дії розгортаються у комп’ютерній грі, де все вирішено наперед і всі дороги, попри усі ті страхіття, рано чи пізно приведуть до якогось там хеппі енду. Хоча мушу визнати, що «хеппі енд» виявився нестандартним. У мене навіть майнула думка, що так би воно напевно й склалося, якби усі ті світлі та темні маги дійсно існували.

Фаріда: Ну що ж, гадаю рано чи пізно це мало статися – наші з вами враження та думки дійсно розбіглися в протилежні боки.... за винятком того, що на мене теж справили неабияке враження Графиня, Карафіят та Брусінка. Хоча, маю зауважити, що якщо одним із найбільших нарікань з вашої сторони є те, що книга аж занадто нагадує реальне життя, по-суті це вказує на те, що авторка впоралася із завданням та написала щось справжнє.

"Варта у Грі"

Фаріда: “Варта у Грі” – це захоплюючий роман в жанрі міського фентезі, який легко читається та дійсно таки захоплює напруженим коловоротом подій вже з перших сторінок. Проте, незважаючи на те, що книга мені дійсно сподобалась (я навіть одразу зробила передзамову на продовження – сьогодні вже має прийти), виявилося, що це майже все що я можу сказати з її приводу. Чому? Можливо, тому що цей роман – хоч він і цікавий, і сучасний, і дотепний – зовсім не спонукає до якихось особливих роздумів; він нічому не вчить; не містить якогось таємничого, міфічного, філософського чи то глибинного змісту про який можна було як слід потеревенити. Можливо, це не обов’язкова складова кожної книги такого чи будь-якого іншого жанру, проте мені цього дещо бракувало – особливо після тих двох книжок, які ми з вами нещодавно прочитали. Я, звісно, маю на увазі “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”, які справили на нас неабияке враження своїм незвичним стилем, сюжетом, змістом, тощо. А це просто Гра. Захоплюючий, стрімкий екшн за яким ти слідкуєш, не відриваючи очей від сторінок, які із завзяттям перегортаєш, щоб якнайшвидше дізнатися що ж там далі. Та навіть Гра мене спочатку трохи розчарувала, бо я вбачала деякий примітивізм та варварство в пошуку наосліп міток по всьому місту для того щоб позначити їх кров’ю жертви протилежного табору; здавалося, що для цього навіть не треба було використовувати магію чи проявляти особливі знання чи навички. Мені одразу пригадалась реакція Албуса Дамблдора (презирлива й розчарована), коли він зрозумів, що для того щоб потрапити до печери, де Волдеморт сховав один зі своїх горокраксів, треба було розплатитися кров’ю: “Не може бути. Так грубо.”

Анна: Ну що ж, мені теж не так вже й легко висловитися щодо “Варти у Грі”. До речі, зверніть увагу на гру слів у самій назві, бо ж головна героїня – чаклунка Варта – виявилася Вартовою наприкінці книги. І такий кінець мене дійсно розчулив. Ну знаєте, благородна Вартова, яка захищає потік сили, що вивільнився після закінчення Гри, від пожадливих рук голови їхнього Конгломерату. Де б нам у нашому реальному житті роздобути побільше таких Вартових? Але я не про те, відволіклася як завжди. Я тільки хотіла зауважити, що випірнути із цієї книжки мені було набагато легше і приємніше ніж у неї зануритися. Може вас вона одразу захопила, але мені довелося таки добряче попотіти, щоб розібратися з отією безліччю імен та персонажів, більшість з яких мало чим відрізнялися один від одного. Тож і спробуй запам’ятати хто є хто: усі оті світлі, темні, маги, алхіміки та відьми, якщо позначені вони тільки ім’ям та однією рисою, чи то характеру, чи то зовнішності. Ота плутанина та необхідність постійно напружувати пам’ять дуже нагадували “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”. Хоча книжки Володимира Арєнєва зацікавили мене набагато більше, бо ж там було над чим подумати. Але й “Варта у Грі” спрацювала за тією ж схемою: спочатку я дратувалася, борсаючись у деталях, намагаючись зрозуміти що то воно все таке і до чого, та поступово захопилася сюжетом наче грою і мені вже важко було стриматися, щоб не зазирнути у кінець. Чим же воно там все закінчиться? Тож нам обом книжка сподобалась, але хоч вбийте мене, та я не можу пояснити чому.

Фаріда: Так, дійсно, потім Гра мене таки причарувала, бо стала цікавою, напруженою, запеклою. Та поза Грою... я, на жаль, майже не відчула той магічний світ до якого належить Варта, її друзі та численні вороги. Мабуть тому в мене залишилось так багато запитань. Де саме представники магічної спільноти навчаються магії? Як дізнаються один про одного? Як використовують магію в повсякденному житті? Чи є в неї взагалі якесь практичне призначення та застосування – чи маги та алхіміки, наприклад, використовують її суто під час дуелей та Гри? Відьми, як ми побачили, готують різні зілля, вигадують чари, допомагають іншим. Вони мені, до речі, сподобались найбільше з поміж інших магічних груп, представлених в книзі, бо здавалися справжніми та зрозумілими. Можливо через те, що їхнє зображення було по-суті характерним та традиційним для нашого сприйняття відьомського кодла. Така знайома картинка наче сидить в нашій підсвідомості і тому не потребує додаткових зусиль з боку автора для того щоб ми її сприймали як належне. Хоча, якщо брати кожну відьму окремо, то відрізнити одну від іншої було дуже важко, особливо коли в деяких з них були такі схожі імена. І це, незважаючи на захоплюючий сюжет та інтригуючу таємницю, що пов’язує головних героїв, як на мене найбільший мінус цієї книги – а саме ціла купа персонажів без особливих прикмет, цікавих характеристик чи нестандартних описів завдяки яким їх можна було б запам’ятати та виділити з юрби. Темні. Світлі. Всі однотипні та однакові. Наче їх писали під трафарет, щоб вони нічим не відрізнялися між собою. Що Аллі з боку темних. Що Люсент з боку світлих. Я не відчувала між ними двома жодної різниці – як, втім, і між іншими. Скажу чесно, що мені в певному сенсі навіть було байдуже за кого вболівати під час Гри. Я просто слідкувала за тим як розгортаються події та все намагалася зрозуміти чи всі ці маги та алхіміки друзі чи все ж таки більше колеги по магічному фаху. Загалом відносини в них були якісь не надто теплі. Принаймні на поверхні. Винятком була дружба Варти та Дикорослої.

В якийсь момент я зрозуміла, що переплутала Моля з Мортом і зовсім нічого не могла пригадати про другого. Хто він такий? Що про нього говориться? Де? Коли? Як він виглядає? Чи є в нього якісь особливі прикмети? На жаль, я так його і не пригадала аж доки не повернулася на початок книги. Найяскравішими персонажами для мене були Дикоросла та Златан, бо дійсно виділялися на фоні інших. Що ж до Варти, то вона мені дещо нагадувала Мальву зі “Зворотного боку світла”. До речі, так само як і поділ на світлих і темних і боротьбу за більшість тих чи інших при владі. Хоча, безсумнівно, “Варта у Грі” це книга вже зовсім іншого рівня; цікава, сучасна, динамічна. Тож Варта: крута, сильна, “дуже нехороша темна” з “палець до рота не клади, а то відкусить” ставленням до життя. Та цього мені було замало. Наприклад, було б непогано дізнатися про те як саме вона стала такою сильною – так би мовити зазирнути за завісу того що відбувається в цій магічній спільноті; як формуються нові покоління чаклунів, алхіміків, відьом та цілителів... Бо ж нас занадто швидко занурили у Гру (гадаю, це один з неминучих побічних ефектів динамічного розвитку сюжету), ще до того як ми встигли познайомитися з героями, розвинути почуття та симпатії, зацікавитися тими чи іншими персонажами, включаючи головну героїню. Що її мотивує? Що надихає? Чому її не цікавила Гра? Чому вона має нам подобатися? Чи має вона нам взагалі подобатися? Я навіть почала сумувати за Мартою Баумгертнер, її характером та особистістю. Уявляєте? Ви ж пам’ятаєте як вона мене дратувала? Отже, хотілося б побачити більш розгорнуту картинку – більш виразний та об’ємний світ до якого ми зазирнули під час Гри. А поки що мені не вистачило глибини для повного занурення. Можливо в наступній книзі?

Анна: Якщо чесно, я не відразу зрозуміла чому “Варта у Грі” так сильно нагадала мені книжки пана Арєнєва, які безсумнівно набагато глибші і багатогранніші. Та раптом воно дійшло до мене: тут ми маємо чаклунку Варту, а там ученицю Марту, яку усі називають відьмою. Проте це тільки зовнішня схожість. Головне ж — це схожість характерів. Та ж хлопчакуватість, різкість, незалежність та готовність ризикувати. Ну і гаряча вдача на додачу. Тому й потрапляють вони у різні халепи. Про таких героїнь звісно цікавіше читати, ніж про нудних та правильних. Але виникає дивне відчуття, що ота схожість між героїнями не просто так виникла. Ось це мабуть і є образ сучасної жінки. Це у минулому ідеальна героїня була ніжною, чутливою та відданою. У сучасному житті жінкам доводиться маскувати подібні якості щоб не уславитися слабкими чи пришелепуватими. Втім, я не бачу тут ніякого протиріччя. Літературні образи минулого створювались здебільш чоловіками, але героїні Джейн Остін чи сестер Бронте зовсім не здавались слабкими. Жодна поважаюча себе письменниця не стала б писати про таку собі “зів’ялу квітку” як ота Лора Ферлі з “Жінки в білому” Уілкі Колінза. Пам’ятаєте, вона вас так дратувала, що ви не змогли примусити себе дочитати цю книжку до кінця?

Що ж до “Варти у Грі”, то мені не так просто пояснити чому ця книжка мені сподобалась. Начебто і у ній були елементи комп’ютерних ігор, що так дратували мене у тих книжках, що ми з вами прочитали торік. І виразних характерів — раз, два і все. Хоча насправді три: дві віддані подружки Варта і Дикоросла та нестерпний, нахабний, іронічний маг Златан. Та, не зважаючи на це, оточуюча їх магічна спільнота здавалась живою, а не якимось збіговиськом електронних фантомів, як ото бувало у торішніх книжках. То ж у чому тут річ? Мабуть у тому, що не дивлячись на спрощеність характерів, вони все ж виявляли справжні людські почуття: відданість, пристрасть, страх чи, навпаки, безстрашність. Думаю, що авторка сама відчувала все це, коли писала свою історію. Ну і звісно ж це ще історія кохання: вічна тема, до якої жінка будь-якого віку не зможе залишитися байдужою. Тож, як і ви, я буду чекати на продовження.