"Місто Тіней"

Анна: Не знаю чому, але “Місто Тіней” нагадало мені відомий анекдот про письменника, що писав роман про ковбоїв. Коли його попросили розповісти про свою роботу, то він повідомив, що початок і кінець він вже написав, адже це дуже просто: “ковбой сів на коня” та “ковбой зліз з коня”. Тоді у нього запитали, що ж він планує написати у середині, і він відповів із зітханням: “Що-що – це ж ясно: тик-дик, тик-дик. І це дійсно проблема”. На мою думку, у більшості українських сучасних книжок проблема з отим “тик-дик, тик-дик”. І “Місто тіней”, на жаль, не виняток. Хоча, мушу визнати, що мені сподобався і початок і навіть кінець – на відміну від тих книжок, що ми з вами нещодавно обговорювали. Тож мабуть почну все ж таки з кінця, бо ж це мій улюблений стиль.

В епілозі авторка доволі елегантно звела усі кінці з кінцями, і якось зворушливо воно у неї вийшло. Ну знаєте, споріднені душі знайшли одне одного і збираються жити разом до кінця своїх днів. Хоча я добре розумію, що кінець не дуже реалістичний. Чи зміг би отой художник заробляти достатньо грошей для своєї немаленької сім'ї своїм малюванням та галереєю, що славилася лояльністю до робіт молодих та незнаних художників? Але я забула – були ж ще кав'ярня та сувенірна крамничка. Тож, хтозна – може дійсно можливо робити те, що тобі подобається і не бідувати? А оті слова “Врешті-решт, усе на краще, навіть гірке і страшне” викликали спочатку протест, як явне перебільшення. Але згодом – якось втішили. Бо, врешті-решт, таке іноді трапляється у житті, особливо із людьми сильними духом.

Тепер можна повернутися і до початку. Він у “Міста Тіней” не такий захоплюючий, як у більшості книжок, що ми прочитали в цьому році, проте доволі зворушливий. Самотня дівчинка, що нещодавно втратила матір, на тлі похмурого, незнайомого міста – це не може не розчулити. Особливо мене зворушила Мартина розмова із янголом, її улюбленою іграшкою, що їй подарувала мама. Їй здалося, що янгол хотів підбадьорити її своєю усмішкою, наче говорив їй, що треба бути сильною. Але дівчинка, дивлячись на оту маленьку гладку фігурку, подумала: “Легко йому. Усміхатися набагато легше, коли ти вирізаний із кістки”. Тому я сподівалася, що на мене чекає психологічна драма, де Марта, після усіляких поневірянь і страждань, знайде новий дім та сім'ю. І вона дійсно знайшла усе це наприкінці. Можливо тому мене так і розчулив епілог, бо там трапилось усе те, чого я чекала від книги. Але хотілося б з інтересом спостерігати як дівчинка прийшла до того щасливого кінця. Та не судилося, бо щоб по-справжньому співчувати героям, вони повинні говорити і діяти як живі люди, а не як якісь спрощені ходячи схеми.

Хоча я не можу сказати, що у книзі не було вдалих місць. Усе те що стосувалося Різдва авторка описувала з теплом і любов'ю. Усі оті прикрашені ялинки, сяючи гірлянди, всілякі смаколики враз освітлювали оте “місто тіней”, де поневірялися її герої, як в нашому світі, так і в потойбічному. До речі, “вічна зима і ніякого Різдва” – ця ідея зовсім не нова. Якщо пам'ятаєте, вперше вона з'явилася у Клайва Льюїса у його славнозвісній повісті “Лев, відьма та шафа”. Звісно у Льюїса воно мені більше сподобалось, бо він більше уваги присвятив приходу весни, який у нього нерозривно зв'язаний з Різдвом. Проте авторка доволі зворушливо зобразила сам дух цього свята та піднесений настрій, що має панувати у цей час.

Але, на превеликий жаль, усі ці позитивні сторони “Міста Тіней” перекриваються головним недоліком більшості сучасних українських книжок – а саме доволі блідими героями. Як би голосно вони не кричали та не рвали на собі волосся, мені, як і знаменитому режисеру Станіславському, так і кортить крикнути їм у відповідь: “Не вірю!” Не розумію чому авторка так мало розповіла про те, чому розійшлися Мартині батьки, чи про те як Марта жила разом із мамою. Це ж бо важлива інформація, яка могла б вдихнути життя в її героїв.

Ще хочу додати, що мене дуже вразило Мартине рішення не просити Роланда оживити рідну матусю. Може воно і правильно не турбувати мертвих, але ж жінка була ще молодою, і Марта так за нею сумувала. Все хотіла з нею поговорити та про все розпитати, а потім знехтувала такою можливістю. Та ще й подумала, що це було б нечуваним щастям знову жити разом із мамою, але тоді це означало б відмовитися від її нового життя із батьком, від її нового друга та його милої матінки, від Старого міста. Що ж це таке виходить - сиди собі, люба матусю, на тому світі, й не рипайся, бо я тепер хочу з батьком пожити?! Навіть не знаю, що сказати. Це вже якийсь махровий егоїзм поза всяких меж, але ж він, здавалося, був Марті зовсім не притаманний.

А які ваші враження? І, взагалі, чи не гаємо ми даремно наш час шукаючи та не знаходячи в сучасній українській літературі ніякої розради ні розуму, ні серцю?

Фаріда: Можливо. Принаймні, з огляду на ті книжки, які ми прочитали цього року, в сучасній підлітковій літературі на це годі й сподіватися. А може ми просто не в тих книжках шукаємо? Подивимося наступного року.

Ви добре знаєте скільки запитань, обурення та скарг викликало в мене «Місто Тіней». Напевно пам’ятаєте, що мені вдалося дочитати цю повість до кінця тільки з другої спроби – майже через два роки після того як я вперше відкрила її! Я саме почала читати тоді на Новий Рік, сподіваючись на захоплюючу та казкову пригоду – боротьбу світла та темряви і все таке інше – яка відбувається в двох паралельних світах, що тісно переплітаються з життям головної героїні.

Проте я дуже швидко зрозуміла, що в черговий раз моїм сподіванням на щось таке від чого я буду в повному захваті не здійснитися. Бо книга, така велика та насичена усілякими подіями, видалася зовсім не святковою, а пригоди та персонажі дуже сильно нагадували пригоди та персонажів з інших книжок жанру фентезі. Головна героїня – чи то ідея якою головна героїня мала бути – спочатку сподобалась, а потім почала дуже сильно дратувати постійними сварками та втечами, чи то з батьком, чи то з його дівчиною, чи то з новим другом.

До того ж, я розраховувала почитати про Різдво в найкращих українських традиціях, а, натомість, читала про Різдво та дійових осіб, пов’язаних з цим святом, позичених з якоїсь іншої країни та культури. Проте, це дуже схоже на нашу сучасність, чи не так? Наразі чомусь вважається, що нам потрібно позичати абсолютно все що тільки є з Європи та Америки, наче в нас самих нічого власного нема: ні імен, ні свят, ні традицій, ні казок, ні різдвяних персонажів, ні ідей.

На жаль, впродовж всієї книги – аж до останнього розділу – мене не полишало якесь гнітюче, холодне та неприємне почуття. А кожний раз як я починала читати в мене одразу псувався настрій та хотілося якнайшвидше закрити цю книгу та більше ніколи її не відкривати. Вона наче оповита отруйними чарами. Можливо тими самими, що скувало Місто тіней.

Погоджусь, що початок та кінцівка видалися доволі зворушливими, проте я нізащо б не рекомендувала читати цю книгу на свята чи взимку. Навіть теплий плід та гарячий чай не допоможуть зігрітися. Так само як і ви, я була приголомшена, коли Марта відмовилася від можливості повернути до життя маму – бодай навіть поговорити з нею – поставивши нові відносини на перше місце. І чому саме, пробачте, такий вибір має навчити дітей? Егоїзму? Дріб’язковості? Що матеріальні цінності є вищими за життя найдорожчої в світі людини?

Адже рішення Марти не мало нічого спільного з релігійним поглядом на життя та смерть. Ні. Це скоріш виглядало так наче мама була на заваді її відносинам із батьком. Не знаю. Якось це неправильно. В справжньому житті дуже важко змиритися з такою важкою втратою та вирішити, ось так, що так воно все ж таки краще. Нехай собі спить, не буду її будити. До того ж, казки потрібні саме для того, щоб давати змогу мріям здійснюватися – особливо на Різдво. На жаль, мрія Марти про повернення мами до життя виявилася дуже швидкоплинною…

"Щирик зі Змієвої гори"

Фаріда: Нарешті прочитала наступну книгу з нашої з вами підбірки. Ой, і нелегко ж вона мені далася! Це наштовхнуло мене на наступну думку. А може я просто забагато чекаю від нових книжок? Може через те, що я так багато читаю, мої стандарти занадто завищені і мені дуже важко вгодити? Може мене геть зруйнували мої улюблені книжки для інших книжок і через це я їх вже просто не сприймаю? В чому річ? Невже інші книжки такі вже погані? Бо, чесно кажучи, мені вже набридло починати відгук з того, що мене розчарувала та чи інша книжка. Невже я така вибаглива як читач? Та я ж просто хочу щоб герої, сюжет, діалоги, події, якісь несподівані повороти, тощо, мене захопили, причарували, здивували та закохали в себе. Невже це забагато? А що робити як книга цього не зробила? На жаль, писати негативний відгук. Я ж сама авторка і добре знаю як це боляче коли твою книгу не полюбили, не зрозуміли, чи, взагалі, написали таку нищівну рецензію після якої півроку не писатимеш. Та повернемося до теми нашої книжкової дискусії…

Як завжди я покладала неабиякі сподівання на цю книгу – навіть більші ніж на інші. А як же не покладати, коли я була просто в захваті від попередньої частини – «Гості на мітлі»! Я ще казала, якщо пам’ятаєте, що та книга написана з душею і що одразу відчуваєш, що її писав справжній майстер. Як же вона мені сподобалася! В мене не було жодних сумнівів щодо того що мені сподобається і «Щирик зі Змієвої гори». Я ще думала яка чудова назва! О, напевно на нас чекають справжні пригоди! І дійсно, з початку мені було дуже цікаво читати, бо автор дуже атмосферно все описав та ще й дотепно поєднав два жанри: казковий та пригодницький. Проте поступово мій захват від книги зникав, а читати ставало зовсім нецікаво, адже нічого особливого не відбувалося. Щирик – який мав би бути головним героєм з огляду на те, що саме його ім’я зазначено в назві твору – тільки те й робив що набивав своє черевце, чесав свою спину (бо в нього мали от-от прорізатися крила і він мав з’їсти свого найкращого друга та стати таким самим кровожерливим як і його батечко), та грався наче цуценя з Андрійком (тим самим другом), який, здається, з часом забув, що його викрали. А які ваші враження?

Анна: Не знаю що це таке діється з сучасними книгами, але мені вже трохи набридло потрапляти в одну й ту ж пастку: мене захоплює початок, який здається обіцяє дивовижні пригоди і відкриття, та доволі бліде продовження розбиває усі надії. Хоча з “Щириком зі Змієвої гори” це мабуть відбувалося не так швидко. Бо ж книжка дійсно причаровувала милими моєму серцю Карпатськими краєвидами та незвичністю ситуації, коли наші сучасні реалії стикаються з казковими героями, які наче виринають до нас із глибини віків. Та й самі знайомі образи Костія Безсмертного та Змія Гориновича виглядали по-новому, поєднуючи у собі те, що здавалось неможливо поєднати: вони бридкі, жорстокі, пожадливі і кумедні одночасно.

Отой Костій мене таки вразив своїм рожевим кругловидим личком як у дванадцятирічного хлопчика, та своїм гнучким довготелесим мов черв'як тілом. Не говорячи вже про його постійні жарти та чудернацьку поведінку, що так подобалась дітям. Загалом ця незмінна парочка Костій і Горинович діяла дуже злагоджено: перший заманював нещасних дітей або тварин у пастку, а другий зжирав їх, хрупаючи кісточками. Бр-р — аж мороз поза шкірою від однієї думки про це.

Проте поступово у мене почало виникати відчуття, що Костія і Гориновича у книзі було забагато. Вони розбишакували в горах та сперечались про гроші, бо Костій вимагав грудку золота за будь-яку свою послугу. Читати про ці суперечки було смішно спочатку, та занадто вже часто вони сперечалися про одне й те саме, а шаблонна поведінка усіх інших персонажів чим далі тим більше дратувала.

Фаріда: Отож бо й воно. Все йшло наче по колу, кожного разу одне й те саме. Я ж бо думала, що буду читати про захоплюючи пригоди Щирика та Андрійка! А по суті читала про брудні справи Костія Безсмертного та Змія Гориновича. Головні ж герої – малий ящерук та його друг – були найчастіше просто фоном під час їхніх розмов, суперечок чи сварок, абсолютно пасивними та нецікавими дійовими особами – та й «дійовими» їх можна назвати тільки із сильною натяжкою – а їхні «пригоди» обмежувалися виходом на свіже повітря. Навіть улюбленці з попередньої частини – Ядвига Олізарівна та її кіт, Аристарх – не дуже порадували. Адже сюжет можна було класно закрутити навколо Щирика, котрий із Андрійком вирушає на пошуки способу як йому не зробитися наступним Змієм Гориновичем, та начинити книгу всілякими небезпечними пригодами та перешкодами, які б постійно випробували друзів. В мене навіть виникло неприємне враження, що автор писав цю книгу не тому що хотів її написати, а просто тому що треба було.

Анна: Так, найбільшим розчаруванням для мене став Андрійко – хлопчик, який слугував малому ящеруку Щирику. Його не було навіть по-справжньому шкода, бо його страждання були зображені доволі невиразно — більше йшлося про те як він розважався зі своїм другом. Про свою домівку він не так вже й часто згадував, а його дві невдалі спроби втекти були такі кволі, що не викликали поваги.

Костій Безсмертний не раз застерігав Змія Гориновича, що люди тепер вже не ті, що були 400 років тому і з ними треба поводитися обережніше. Проте, чесно кажучи, я не побачила справжніх героїв у цій книзі. Оті два кремезні хлопця, що билися зі Змієм Гориновичем, скоріше нагадували вправних каскадерів — занадто вже легко вони давали відсіч кровожерному чудовиську. Якщо хтось і здався мені справжнім героєм, то це той цап, що безстрашно атакував Змія і, помираючи, крикнув йому у пащеку, що “нема славнішої смерті ніж віддати життя за товариство”.

Що ж до Андрійка, то я все чекала від нього якоїсь активної дії, та так і не дочекалася. Саме так як і та приречена овечка, що дивлячись на нього казала: “Та на щастя, у нас ще залишилися люди. А люди завжди щось та придумають”. Проте Андрійко навіть не намагався щось придумати, а коли поночі хтось скинув йому у яму мотузку з вузликами, він виліз назовні і дременув до лісу так і не згадавши про нещасних овечок.

Як не неймовірно це звучить, але прочитавши книгу, я раптом усвідомила, що єдиний персонаж, окрім цапа і овечок, який викликав мою повагу і співчуття, був сам Змій Горинович. Бо ж усі, навіть Костій, не говорячи вже про інших, завжди діяли і говорили, не виходячи за рамки доволі вузької схеми. І тільки один Горинович був здатний на непередбачувані вчинки та сильні почуття: ненависть до людей, любов до сина, гордість своїми славними предками. І дійсно чи то ж його провина що природа створила його хижаком? Якщо вже на те пішло, то люди, які безжально знищують довколишнє середовище викликають у мене набагато більшу відразу. Вони не хрумкотять кісточками — вони просто віднімають у живих створінь землю, на якій ті до того жили і харчувалися, прирікаючи ці істоти на голодну смерть.

Фаріда: До речі про хижаків. Маю сказати, що книжка видалася якоюсь занадто кровожерливою і часто визивала огиду. А останні два розділи, особливо «Запекелля», мене просто вбили наповал, бо це вже була просто якась неправдоподібна нісенітниця (так, навіть для казки!) без якої, на мій погляд, можна було легко обійтися. Воно там було просто ні до чого. А щодо Костія – головного злодія і, насправді, головного героя книги – то мені здається, що від нього можна було позбутися в більш переконливий спосіб аніж оте – «Усе. Давайте відпустку.». Серйозно?! Відпустку? Що за маячня така? Та його треба було як слід покарати – ну, хоча б, провчити – за всі те лиходійство що він коїв хтозна скільки часу. Він же занапастив не одну людську душу, а ви йому відпустку! Отакої. Чомусь я собі думала, що саме в Запекеллі він отримає своє належне покарання. А виявляється, що то якийсь собі паноптикум, яким заправляє сам Костій! Тьху ну вас! Бо знаєте, казка казкою, а головний злодій уникнув покарання та дав деру (хтозна куди) просто як в житті!

"Дрімучий Ліс"

Анна: Я думаю мені було б доволі важко написати рецензію на цю книжку. Не знаю у чому тут річ, можливо це тому, що у мене виникала якась дивна суміш протилежних почуттів, коли я її читала. Спочатку книга мені не дуже сподобалась. Отой вовк, що надто довго сперечався зі своєю тінню і витягав срібного годинника із кишені, щоб звірити час, скоріше дратував. Та коли з'явилася дівчинка, за якою гналася Стара, я дійсно зацікавилася та чекала захоплюючого продовження. Але, як виявилося, книга багато обіцяла та так і не виконала своїх обіцянок. Було декілька таких сюжетних поворотів, коли здавалося, що щось дійсно цікаве врешті починається, та воно так і не почалося. Усе тонуло у безлічі різноманітних описів.

Авторка дійсно вміє створювати різнокольорові картинки перед очима читачів. Ці її загадкові присмеркові панни мене справді вразили, та авторка так і не зуміла зобразити дрімучий ліс як самостійну дійову особу, бо ж одних тільки вдалих описів для цього замало. Що ж до решти, то я не знайшла у книзі ні захоплюючої дії, ні живих характерів. Люди там наче й не існують. Навіть головна героїня Уляна, якій присвячено стільки сторінок, виглядає доволі блідою, незважаючи на її яскраву зовнішність. Всі інші персонажі скоріше нагадують невиразні тіні із підземного царства мертвих.

Сама юна відьма, можливо по контрасту з іншими, спочатку видавалася дуже привабливою з отими її рудими кучериками, сірими очима та з незмінною готовністю допомагати іншим. Проте й Уляна поступово починала дратувати, бо чим далі тим більше здавалося, що вона не здатна діяти самостійно. Спочатку вона виконувала усе, що їй наказувала Стара, бо володарка лісу погрожувала вкоротити їй коси за непослух. Пізніше робила все те, що їй радив пиріжок у кармані, потім — примарний кіт, якого вона зустріла по дорозі. А наприкінці, коли дівчина пішла, щоб здобути чарівну квітку, її вів зелений вогник, подарований покійною бабусею. Тож і здавалося, що Уляна якась маріонетка, яку усі інші смикають за мотузки. Мабуть тому й не було страшно читати про її пригоди, незважаючи на усі ті страхіття, що так щедро намалювала авторка. Як я не намагалася цьому протистояти, але виникало відчуття, що Стара таки мала рацію, коли казала про Уляну, що ще не бачила такої дурепи, бо ж вірить усьому, що почує.

Єдине самостійне рішення Уляни, коли вона обміняла чарівну квітку на свого друга вовка, мабуть було задумано авторкою як прояв вищої мудрості майбутньої володарки дрімучого лісу. Але в мене воно викликало великі сумніви, бо ж не було ніякої гарантії, що це спрацює. Не говорячи вже про те, що вона отого свого друга майже не знала, і при тому ризикувала долею усього світу.

Фарідо, а ви, що думаєте про Уляну, чи зуміє вона стати гідною спадкоємицею своєї бабусі? І взагалі, які відчутті виникали у вас, коли ви читали про її пригоди?

Фаріда: «Дрімучий Ліс» – це безперечно найфантастичніша, найфантазійніша, найзагадковіша та найказковіша повість, яку я читала останнім часом – іноді навіть з елементами фільму жахів. 

Дрімучий ліс з його стежинами, деревами, смереками, тінями, темрявою, присмерковими паннами та різного роду казковими істотами та створіннями, миттєво огортає своєю чарівною, проте моторошною атмосферою. На мене дуже сильне враження справили захоплюючі описи, унікальні в своєму роді образи та безкрая уява авторки.

Коли я читала цю повість, мені здавалося, що вона наче засмоктує мене всередину лісу, і я знала, що вона мене не відпустить аж доки я не пройду весь шлях до кінця. Я чула голоси, які шепотіли, промовляли, співали, лякали, чи, навпаки, заспокоювали, заколисували, присипали… Я відчувала дихання, пахощі, сморід та серцебиття лісу. Та більш за все я відчувала те велике лихо, яке в ньому панувало. В цьому лісі все є живим та неживим одночасно, адже він знаходиться під впливом лихих чар рогатої, сліпої та лячної володарки лісу – а точніше сказати узурпаторки, на сукні якої тремтять черепочки, в кишені якої живе нечисть та якій прислужують невидимки та всі ті істоти яких вона поневолила.

Навколо постійно щось з'являється невідомо звідки та безслідно розчиняється в повітрі. Ніколи не знаєш де що вигулькне та чи принесе воно щось добре чи погане. Йдеш наосліп, занурюючись все глибше й глибше в хащу лісу, так само як і головна героїня, Уляна, яка, за жанровою особливістю казки практично не має власної свідомості, що для мене є головним недоліком такого жанру. Тому, як в самій справжнісінькій казці їй постійно хтось щось нашіптує (чи то пиріжок в кишені) та вказує шлях (чи то бабусине серце).

Події відбуваються доволі стрімко. Одне жахіття змінюється іншим. Відчуваєш себе ізольованим, навіть замурованим за стінами лісу. Поступово навіть виникає гнітюче відчуття повної безпросвітності. Невже так і будемо блукати в той час як Стара коїтиме ще більше лиха, знайшовши Диво-квітку? Та на зміну темряві обов'язково прийде світло – головне знайти вірний шлях, який, знов таки, за специфікою жанру, сам знаходить нашу головну героїню та виводить її назовні.

Чи сподобалась мені ця повість? Як і для вас, для мене це питання доволі складне. Як я вже зазначила, мені не вистачало свідомості. Герої, на відміну від захоплюючих образів, були зображені схематично та бліденько на їхньому фоні: Уляна, Стара, Відьма, Сірий Вовк, Маланка… Навіть їхні ім’я суто схематичні. Я завжди з упевненістю можу сказати, що мені дійсно подобається книга, коли мені подобаються її герої і коли я обов’язково хочу туди повернутися знов. Ця ж повість радше зацікавила мене та справила сильне враження з художньої точки зору, бо написано дійсно круто, але мені зовсім не хочеться туди повертатися.

"Маленька Відьма та Кір"

Анна: Як завжди я не можу однозначно відповісти на запитання чи сподобалась мені ця книга. І так, і ні... Маленька відьма, безперечно, симпатична дівчинка і таки з незвичайною вдачею. Авжеж, її мати успішна бізнес-леді, але Маринка вмовляє мати не брати хатню робітницю після смерті своєї бабусі, бо вона й сама здатна впоратися з хатнім господарством. Це й справді диво бути такою спритною господинею в дванадцять років! Та де ви таке бачили у наш час? Ні тобі зависання в Інтернеті, ні тенісних кортів, ні плавання в басейні, чи чим там ще займаються діти заможних батьків?

Книжка дійсно легко читалась і видавалась цікавою, але, після того як я її закінчила, виникло відчуття приємної легкості і порожнечі у голові, наче лялькову виставу подивилася. Я думаю це тому, що в книзі не знайшлося ніяких цікавих ідей, щоб у тій голові затриматися. Хіба що запам'яталося як Маринчині магічні друзі загрузли у якійсь дискусії, і вона подумала, що вони нічим не кращі від звичайних дорослих — тільки одні сперечаються про відьом і мольфарів, а інші — про податки та закони. Це було дійсно смішно. А яке ваше враження від цієї книги?

Фаріда: Чесно кажучи, я навіть не збиралася купувати цю книжку, і хоча обкладинка та назва мене дещо заінтригували, я покинула крамницю так її і не придбавши, бо, на жаль, вже маю деякий прикрий досвід з книгами цього видавництва. А потім я дізналася, що цю книжку написав наш одеський автор і мені щосили закортіло почитати її та дізнатися, що (чи як) треба писати, на скільки відомим автором бути, або ж кого знати, щоб вашу книжку надрукували в Видавництві Старого Лева. Незважаючи на декілька попередніх розчарувань, мені все ж таки дуже подобається це видавництво (бо ж були і вдалі знахідки!), і я, як автор, вже довгий час слідкую за новинами щодо прийому рукописів на їхньому сайті, проте той клятий видавничий портфель залишається переповненим вже декілька років, хоча книжкові новинки цього видавництва з’являються із швидкістю кулеметної черги.

Отже, в черговий раз, маю зробити прикрий висновок, що за дуже невеличким винятком серед наших українських видавництв, вам вже треба бути відомим автором чи знати потрібних людей, а ще краще бути іноземним автором чи, взагалі, класиком, щоб вони захотіли вас надрукувати. Та як би там не було, книжку я придбала, прочитала та навіть отримала задоволення. Хоча, якби я ставила оцінки-зірочки, то мабуть поставила б не більше трьох з п’яти: бо книжка досить мила, проте, на жаль, нічого особливого.

Анна: Я думаю, що головний недолік цієї книги полягає в тому, що тільки Маринка і кіт, та, мабуть, ще Домовик, виглядають живими, а всі інші герої зображені схематично — тому й здаються скоріше фоном. Людей там взагалі менше ніж магічних істот, і усі вони описані дуже поверхово, а так хотілося побільше дізнатися про Маринчину маму та бабусю, бо вони дійсно зацікавили.

Кульмінаційна сцена, де Маринка воювала з огром та джином, до болю нагадувала комп'ютерну гру, то ж і не вірилося, що дівчинка наражалася на небезпеку. До того ж, ви знаєте, що у мене не має ніяких теплих почуттів до цього виду розваг. Комп'ютерні ігри зіпсували життя моєму синові. І як на мене вони не ліпше виглядають у книзі ніж у реальному житті, коли твій син відмовляється їхати на лекції в університет і несамовито клацає по клавішам, воюючи з електронними монстрами.

Я розумію, що це казка, та все ж навіть у казці повинно бути щось окрім захоплюючих пригод. Ви ж пам'ятаєте оте російське прислів'я “сказка — ложь, но в ней намек, добрим молодцам — урок”? Та я не знайшла у цій книзі ніяких особливих думок, хіба що про дівчаток, які повинні бути слухняними і змалку вчитися готувати. Це ж бо, підозрюю, нездійсненна мрія самого автора. Хоча, можливо я помиляюся і таким чином автор намагався нам показати як сильно його маленька відьма відрізняється від звичайних дітей. То що ви думаєте про цю книгу — чи буде вона корисною для нашого підростаючого покоління?

Фарида: Якщо ви шукаєте корисну книжку для підростаючого покоління, я можу порекомендувати «Кігтика Ковбаска» цього ж видавництва. Це дійсно цікава, розважальна та безперечно корисна книжка, бо змушує задуматися над дійсно важливими речами. Щодо «Маленької Відьми та Кіра» – то це позитивна, весела та нехитра повість, прикрашена дотепними малюнками, яка дуже легко та швидко читається – іноді навіть не встигаєш перегортати сторінку, так кортить дізнатися, що ж там далі… Гадаю, вона має сподобатися дітям, які полюбляють читати про магію, пригоди маленьких відьом, магічних тварин та загадкових істот.

Дія відбувається блискавично швидко і нікого особливо не дивує, що магія та відьми існують, що коти вміють розмовляти та чаклувати, і що джини насправді виконують бажання, та й не тільки. Мені сподобалося як автор поєднав деякі речі з фольклору, міфології та історії, а особливо їхнє своєрідне трактування в контексті твору. Та, маю зізнатися, що мені не дуже сподобалися кпини автора в бік інших книжок про магію та юних чарівників. А ще все відбувається аж занадто легко – наче в казці – як оте «по щучьему велению – по моему хотению». А може це і є сучасна казка?

Хоча, щодо сучасності, то маю зауважити, що автор цієї книги не дуже добре знається на розвагах, хобі, життя онлайн та проведення вільного часу сучасних підлітків. Його інформація щодо інтернету та мобілок дещо застаріла... та і слово «автомобіль» звучить якось старомодно та нагадує щось із минулого сторіччя. Я б йому порекомендувала почитати повість «Файні товсті дівки, ЙО!» від Фонтана Казок, яка, на мій погляд, є дійсно дуже сучасною.

"Файні, ТОвсті, дівки, ЙО!"

Фаріда: «Файні товсті дівки, ЙО!» – це сучасна повість про сучасних дівчаток-підлітків. Вони дуже добре знаються на моді, мейкапі та знаменитостях, слідкують за фігурою та здоровим харчуванням, дивляться YouTube, сидять в соціальних мережах, пліткують про інших дівчат, скаржаться, що мами їх зовсім не розуміють, недолюблюють своїх вчителів та кепкують з них, обговорюють хлопців, мріють про перше кохання та справжні почуття. Гадаю, багато дівчат, особливо серед тих, які живуть в великих містах, впізнають в Мілані та Зоряні самих себе. Проте, читаючи про їхню дружбу «назавжди», я чомусь постійно згадувала дружбу двох інших дівчаток – з іншого часу та з іншої країни – Енн Ширлі та Діани Баррі, та зрозуміла, що, незважаючи на те, що побачила багато своїх власних рис у спокійній, сором’язливій, боязкій та нерішучій Мілці, мені, все ж таки, більш до душі дівчатка з далекого Острова Принца Едварда.

Загалом, як на мене, то це цікава, приємна, захоплююча, зворушлива та невибаглива повість, яка дуже легко та швидко читається та безумовно варта уваги. На мою думку, вона обов’язково має прийтися до смаку підліткам; звісно ж, якщо серед них ще є книголюби. Самі дівчата з повісті не дуже полюбляють читати та знаються здебільшого на літературі зі шкільної програми. Принаймні, Зоряна. Мілка, все ж таки, час від часу читала якусь електрону книжку, та, мені здалося, радше через нудьгу, ніж тому що по-справжньому любить читати. Проте, гадаю, що зовсім не кожна героїня має полюбляти читати тільки через те що я сама не уявляю свого життя без книжок. А яке враження справили на вас Мілана та Зоряна? Чи побачили себе в одній з них? Може вони вам когось нагадали? І, взагалі, чи сподобалась вам ця книга?

Анна: Що я можу сказати про “Файних товстих дівок, ЙО!”… Назва кумедна, що, перш за все, привертає увагу. Дівчатка мені теж сподобалися – вони хоч і розпещені, та, все ж, хороші за своєю природою, люблячи та віддані. Та, на відміну від вас, якось повільно воно мені читалося. Мабуть то завдяки усім тим закарпатським слівцям. Проте, я думаю, це не страшно – побільше таких книжок у моїй скарбничці і я буду почуватися в них як риба в воді. Що ж до цієї книжки, то я знайшла там багато цікавої та цінної для себе інформації. По-перше, я теж бабуся як ота “мольфарка” бабця Катря. Моєму онукові виповнюється сім через місяць і мені доводиться розриватися, бо ж маю забагато справ на кухні і, все ж таки, не хочу щоб він багато часу проводив біля комп'ютера. Тому й спілкуюся з моїм любим хлопчиком поки пораюся біля плити, а це ой як сповільнює мою роботу. Я ж така сама “черепаха” як ота “файна товста дівка” Міланка. Але що ж робити? Це ж наша сучасність. Діти, підлітки, їхні батьки і навіть декотрі з бабусь не можуть уявити свого життя без різноманітних електронних гаджетів. Коли я бачу як багато людей тупляться зараз у свої айфони в автобусах і маршрутках, мене починає муляти питання: “Куди ж це ми усі ото прямуємо?” Чи не до того жахливого суспільства, що Рей Бредбері так талановито зобразив у своєму славнозвісному романі “451 градус за Фаренгейтом”?

Тож “Файні товсті дівки, ЙО!” трошки мене втішили – вони ж бо мало чим відрізняються від того якими ми були в тому ж віці. Зоряна і Мілана, якщо вірити авторці, це класичні міські підлітки: вони, як і ми колись, полюбляють співати хором, чепуритися та перемивати кісточки вчителям та однокласникам. Хоча дівчатка безперечно розпещені сучасним міським комфортом. Тож дійсно потішно спостерігати як у далекому карпатському селі усі ті забобони з дієтичним харчуванням та надмірне захоплення гігієною доволі швидко злітають з них. А чим вас так привабили “Файні товсті дівки, ЙО!”, що ви вирішили купити цю книжку?

Фаріда: Маю зізнатися, що мене знов таки звабила гарна обкладинка та передчуття нової пригоди. Я вже дуже давно не була в Карпатах і вирішила помандрувати туди хоча б на сторінках книжки. Та й назва заінтригувала! Я ж бо думала, що то дійсно повість про товстих дівчат, які вчаться любити себе такими якими вони є під кінець книжки, чи щось таке. Ця тема завжди актуальна серед дівчат будь якого віку. До того ж, зараз дуже популярна ще одна тенденція, принаймні вона дуже сильно впроваджується у сучасній американській літературі – репрезентація – наприклад, нестереотипне зображення дівчат із зайвою вагою як головних героїнь книги.

Проте, в даному випадку, це просто такий собі кумедний вислів – мабуть для колориту. До речі, про карпатський колорит. Чесно кажучи, я його зовсім не відчула. Книга була добряче приправлена різними місцевими назвами та слівцями, описами наїдків та кумедними виразами бабці Катрі – але все це було наче краплі дощу на вікні, бо залишилося суто на поверхні та не проникло всередину. Незважаючи на те, що минуло багато років з того часу як я була в Яремче, я й досі пам’ятаю магію того місця. До того ж, в мене залишилося чимало нотатків, які я робила про місцеві звичаї, мову та культуру. Тому я була вражена, що ця частина книги – на відміну від опису різних підліткових страждань та зображення столичних фіф, які зіткнулися з життям за межами міста – видалася такою слабкою та непереконливою.

Мені бракувало якихось закарпатських легенд та цікавих сімейних історій. Наприклад, про ту кирпату пані з пронизливим поглядом на портреті, яка так налякала дівчат самої першої ночі. Та більш за все мені бракувало голосу самої бабці Катрі та справжнього діалогу між нею та дівчатами для відчуття повного занурення. За задумом авторки вона мала стати цікавим та таємничим персонажем і справити неабияке враження на читача. Проте, попри описи її сережок з вишеньками та постійними порівняннями з мольфаркою, вона скоріше нагадувала портрет, що ходить та розмовляє, а не справжню людину. Пригадалися чарівні портрети з Гаррі Поттеру, які зберігають не тільки риси, а й характер людей, які на них зображенні, та розмовляють короткими фразами, які ті найчастіше використовували за життя, проте лишаються лише їхнім слабим відголоском.

Анна: Тут я з вами згодна. Мені теж не вистачало справжніх Карпат та бабці Катрі. І той портрет її матінки, що так лякав дівчат, так і зостався тільки портретом. Я чекала якогось продовження. Міг же дядько Сергій розповісти якусь захоплюючу історію про цих двох жінок, коли віз дівчат до села, чи сама бабця Катря могла щось розповісти, коли переглядала з дівчатками сімейний альбом? Здавалося сам сюжет запрошував до такого розвитку подій. Та надто вже вона скупа на слова та бабця Катря, а коли й не скупа, то це швидка закарпатська говірка і дівчата погано її розуміють. Тож “мольфарка” Катря тільки заінтригувала та, на жаль, так і не розкрила свого характеру.

Що ж до опису Карпат у книзі, то вони мені там нагадували поштові листівки, хоча гарні і різнокольорові, а все ж таки двомірні. Мені ж хотілося об'ємного зображення. Та мушу визнати, що я сміялася, читаючи як дівчата їхали лісовою дорогою та співали “а за деревом – дерево, а за деревом – дерево, ...”, аж поки дядько Сергій не гримнув на них, щоб вони заціпились. Але ж не було ніякого опису тієї дороги, тож спочатку я навіть не здогадалася, чому вони так завзято співали оту пісню про дерева. Здавалося їхня машина рухалась у якомусь вакуумі.

Я побувала у Карпатах тільки тричі, а все ще добре пам'ятаю найпершу зустріч з ними. Мені було тоді п’ятнадцять, ми зійшли на станції Воловець, і мене приголомшили височенні сосни з таємничими заростями папороті біля їхнього підніжжя. Гладенькі стовбури здавалось сягали самого неба, і воно проглядало маленькими клаптиками між гіллям десь дуже високо над головою. От я й не знаю, що мені думати. Може авторка сама ніколи не бувала в Карпатах і бачила їх тільки на фотографіях, чи, навпаки, прожила там усе своє життя і так до них звикла, що вже й не помічає їхньої краси? Та вона безперечно пам'ятає як почувалася, коли сама була підлітком. Напевне тому усі оті дівочі поневіряння та страждання зображені так зворушливо. Тож сподіваюся, що не тільки мені – бабусі – а й підліткам теж видасться цікавою ця книжка.

Фаріда: Так, хочеться віддати належне авторці за те що вона так відкрито та сміливо торкалася багатьох делікатних питань, які неодмінно будуть близькими читачам-підліткам. Проте, як читачеві, який вже давно не підліток, мені не вистачило розвитку головних героїнь та дещо забракло розвитку самого сюжету. На початку нового розділу перед дівчатами начебто поставали певні задачі, за виконання яких вони бралися як неохоче так і завзято, проте в мене майже ніколи не виникало відчуття, що розділ хоч до чогось приводив. Наче той паротяг якому забракло пари щоб дійти до кінця.

Наприклад, екскурсія в гори закінчилася дуже раптово швидким підсумком того що трапилося, але треба ж було показати той важливий момент, коли дівчата та Мирко прийшли до миру! Та навіть коли емоції перебігали через край і здавалося що ось-ось має статися якийсь вибух, все зводилося нанівець, звісно якщо не вважати безпорадних сліз Мілани. Це я добре розумію – сама така. Проте, кожна історія має мати конфлікт – і внутрішній, і зовнішній – а кожний конфлікт має мати розв’язку. Цього, на жаль, не було. А так хотілося щоб Мілка хоч раз постояла за себе! Щоб Мирко був сміливішим! Щоб Зоряна нарешті охолола свій запал!

Втім, як я вже зазначила раніше, незважаючи на деякі недоліки, це дійсно цікава, захоплююча та зворушлива повість, яку варто прочитати, хоча б заради того щоб посміятися разом із головними героїнями. :)

"Зворотний Бік Світла"

Анна: Ви знаєте, Фарідо, я дуже вдячна, що ви спонукали мене писати українською. Це виявилося не настільки важко як мені здавалося спочатку. Бо я навіть не знала чи можу називати її моєю рідною мовою. Дивіться самі: мої батьки більшу частину свого життя розмовляли на суміші російської та української, бо мамі було 21, а татові 18, коли вони покинули своє селище. Я думаю я теж так розмовляла до того як пішла до школи. А зараз дивіться я з легкістю розумію українську, проте мені важко писати і розмовляти. Тож рідна вона мені чи ні? Якщо ні, то думаю ще не пізно зробити її такою. Тому я сподіваюся, що зможу бути для вас рівноправною партнеркою у наших з вами книжкових дискусіях.

Фаріда: До речі, в мене вже є для вас наступне книжкове «завдання». На жаль, для мене ця книжка виявилася черговим розчаруванням… Проте, я сподіваюся, що на вас вона справить краще враження ніж на мене. Можливо це прозвучить банально, та для мене знаходити нові книжки – це як знаходити нових друзів, і мені дуже прикро кожного разу коли нове знайомство не виправдовує моїх сподівань, а захоплююча пригода на яку я з нетерпінням очікувала, відкриваючи першу сторінку та поринаючи до нового світу, перетворюється на нестерпний тягар.

Я покладала неабиякі сподівання на «Зворотний Бік Світла» Дари Корній, адже вже сама назва захоплює та розпалює уяву. Не кажучи вже про всі ті чари, інші світи, світлих, темних, безсмертних, які мене привабили… чи то звабили купити цю книжку. Я гадала, що поринаю у світ захоплюючого фентезі та ще й із праукраїнською тематикою, яка мене дуже цікавить. На жаль, «Зворотній Бік Світла» більше нагадує збірку оповідок про життя та долю різних людей радше ніж цілісну історію, та ще й якогось сімейно-побутового типу з елементами «мильної опери». А ваші які перші враження?

Анна: Я не думаю, що дуже здивую вас, коли скажу, що мені сподобались мальви на обкладинці та початок книжки. Бо це ж звичайна справа для сучасної книги. Ти береш її до рук, причарована чудовим малюнком, переглядаєш інтригуючи перші сторінки та резюме, і купуєш її. То ж є сучасна політика книжкових видавництв: їх першочергове завдання примусити нас придбати їхню продукцію і наше подальше розчарування їх не обходить. Що ж до авторки «Зворотнього Боку Світла», то, як на мене, вона взяла на себе непосильне завдання, намагаючись створити всі ті різноманітні світи на трьохстах сторінках, всіх тих смертних, безсмертних, світлих, темних, та ще й сірих на додаток.

Її робота скоріше нагадує мені клаптикову ковдру, або різнокольорове вишивання. Кожна окрема ниточка начебто і непогана, та вони не дають суцільної картини. Мабуть це тому, що авторка мчить своїми світами надто швидко, не приділяючи їм достатньої уваги. Тому і виглядають її світи та герої занадто схематично та шаблонно, попри усі ті запахи полину та засушену квітку мальви, заховану у пелюшках осиротілого немовляти. А безсмертне кохання двох безсмертних більше нагадує невгамовну пристрасть двох підлітків, хоч якби часто авторка не запевняла нас, що вони душею прикипіли один до одного.

Фаріда: Клаптикова ковдра – саме таке враження виникло і в мене під час читання цієї книги. Так, кожен герой, особливо головний, повинен мати свою історію. Та чи потрібно супроводжувати введення абсолютно кожного персонажа, якою б короткочасною та незначною не була його присутність в книзі, окремою частиною, яка неодмінно відволікає від головної сюжетної лінії? В мене, наприклад, через деякий час таких екскурсів в минуле, виникло наступне запитання: а ця головна сюжетна лінія взагалі існує?

Звісно є такий термін як “backstory” чи «передісторія» – в якій автор знайомить читачів з важливими подіями та обставинами головного героя чи героїні, які відбувалися до початку книги. Проте авторам рекомендують бути дуже обачними з тією кількістю та частотою з якими вони додають її в текст. І не даремно. Тут головне не переборщити та не перетворити книгу на архівні хроніки. Інакше книга перетворюється на ту саму клаптикову ковдру, яку ми з вами побачили, що складається з великої кількості розрізнених клаптиків і все.

Хто головний герой? Чи герої? В чому полягає мета та шлях кожного? Яка головна ідея книги? Відповіді на ці запитання періодично з’являлися, проте швидко губилися серед чергової порції споминів. Так, здебільшого то було дійсно милі спогади. Проте я маю спитати: наскільки необхідно було присвячувати деяким з них цілі розділи? Навіщо перетворювати фентезі (а може це не фентезі зовсім?) на добірку сімейних мелодрам або, пробачте за каламбур, «мило»-драм? Я чекала на захоплюючий сюжет, епічний екшн, неординарних героїв, на боротьбу добра і зла! Назва ж бо сама за себе говорить!

Анна: Спочатку я думала, що головні герої це безсмертна пара закоханих – Птаха і Стриб. І Птаха таки викликала у мене співчуття, бо ж зраджена жінка і все таке інше. Та читаючи далі, я почала почувати деяке роздратування, бо занадто вже вони обоє досконалі, щоб виглядати живими. Вона — така перебільшено світла, що аж сліпить, він — чорніший з усіх темних. Щоправда авторка додала їм дещицю протилежної якості, мабуть, щоб хоч якось пояснити чому вони так сильно запали один на одного. Проте мені, як простій смертній, важко уявити пристрасть, що палає впродовж сторіч, і Птаха зі Стрибом не зуміли довести мені, що це можливо.

Однак справжня головна героїня це, напевне, Мальва, бо ж їй присвячена найбільша кількість сторінок та й мальви на обкладинці якось зобов'язують. Ви будете сміятися та вона мені теж спочатку сподобалась. Я подумала, що нарешті з'явився хтось більш схожий на людину, без тієї сліпучої небесної вроди та всіляких чеснот. Але чим далі я читала, тим більше розчаровувалася — нічого особливого у тій Мальві не було окрім симпатичних веснянок, хлопчачої вдачі та смішного підліткового жаргону. Ніякого дійсного розвитку характеру я не помітила.

То як ви гадаєте чи варто продовжувати читати книжки цієї серії у примарній надії відшукати “голку істини” у цій величезній скирті сіна?

Фаріда: Як мені не прикро це казати, але ні. Бо ж перегортаю сторінку. Новий розділ. Починаю читати. Думаю – ага! якась захоплююча дія нарешті починається. Давно пора, бо вже на півдорозі до кінця. І знов те саме! Новий герой – нова розповідь. Чергова мелодрама. А навіщо? Пробачте за педантизм, проте маю згадати ще одне важливе правило, яке має пам’ятати та використовувати кожний автор: “show don’t tell” або «показуй, а не розказуй». А тут, самі бачите, розповідь на розповіді – і ніякої вам дії. Наче той ланцюг, який постійно смикає назад – а мав би тягнути вперед.

Я зробила для себе такий висновок: якби викинути зайві спомини, затяжні балачки, забагато моралі та усе це «мило», з яких складається чи не вісімдесят відсотків тексту, то вийшла б доволі цікава та захоплююча книга. Проте, маю віддати належне авторці – закінчила книгу все ж таки на доволі інтригуючий ноті. Навіть є деяке бажання дізнатися як там розгортатимуться події далі. Проте, чи не запізно?

"Кігтик Ковбаско"

Поки моя партнерка по «книжковим дискусіям» читає першу книжку з нашої літньої добірки, я із неабияким задоволенням прочитала невеличку дитячу книжку «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна (Видавництво Старого Лева). Це просто чудова книжка. Цікава. Добра. Про дітей, про людей, про котів та про собак. Про хлопчика та його кота, які загадковим чином помінялися місцями і яким довелося прожити цілий день в шкурі один одного, стикаючись з рідного роду труднощами та долаючи їх завдяки своїм здібностям, винахідливості та друзям. Як часто нам випадає нагода поставити себе на місце іншого не тільки на словах, які, найчастіше, нічого не варті, а й на ділі? 

Незважаючи на кумедність ситуацій, легку манеру та веселий тон оповіді, в цій книжці зачіпаються такі серйозні та злободенні питання як залякування в школі та жорстоке ставлення до тварин. На жаль, світ, в якому ми живимо, незалежно від часів, бо вони насправді не змінюються, ніколи не буде вільним від жорстокості та насилля, бо, так чи так, а ці та багато інших вад є невід’ємною часткою людської природи. Проте, чи можемо ми постійно використовувати це як виправдання нашій малодушності та бездіяльності? Чи можемо постійно жити в страху, схиливши голови та відвівши очі, аби тільки нас не зачепило? 

І головному герою і його коту доводиться зустрітися та перебороти свої страхи, врятувавши та заступившись за інших, щоб зрозуміти на що вони насправді здатні. Бо тільки зробивши свій власний внесок у боротьбу із несправедливістю, можна сподіватися, що цей світ колись зміниться на краще.

А ось наша наступна селекція книжок для підлітків та дітей. Проте тепер це буде зовсім інший формат – не просто відгук чи рецензія, а справжня дискусія двох авторок про ці та інші книжки :)

«Зворотний Бік Світла», Дара Корній, КСД

«Файні тОвсті дівки, ЙО!», Тетяна Стрижевська, «Фонтан Казок»

«Маленька Відьма та Кір», Олексій Надемлінський, ВСЛ

«Дрімучий Ліс», Анастасія Лавренішина, «Фонтан Казок»

«Щирик зі Змієвої гори», Володимир Рутківський, ВСЛ  

«Місто Тіней», Мія Марченко, «Фонтан Казок»

"Аеніль"

Що сказати? «Аеніль» – суцільне розчарування з початку до кінця. Перш за все мене привабила обкладинка. Дивіться яка гарна та таємнича. Сто пудів щось захоплююче та магічне має відбуватися на сторінках такої книжки. Загадкове ім’я. Тендітна дівчина. В руках світиться щось золотавим сяйвом. Мабуть щось магічне. Якась магічна кулька. Можливо важлива для сюжету. На задньому плані замок магічної академії, де навчається дівчина. У дівчини добрі та впевнені карі очі. Гарна посмішка. Мають бути магічні здібності. Можливо ці здібності приховані чи не надто розвинені на початку книги, проте рано чи пізно вони мають проявитися та допомогти щось знайти, когось врятувати, абощо.

Такі були сподівання. Жодне не справдилося. Дівчина виявилася повною нездарою. Та ще й дуже неприємною, зухвалою, різкою, недобачливою. Моє питання після закінчення книги: Навіщо називати книгу ім’ям дівчини, яка жодним чином не вплинула на події книги? Якщо вилучити цю дівчину з цієї книги – нічогісінько не зміниться. Ну, може книга буде менше дратувати. Друге питання: Навіщо дія книги відбувається у магічній академії, якщо «головна героїня» там так нічому не навчилася та не використала нічого із магічних знань, які мала отримати, для просування сюжету? Можна було назвати книгу «Академія» і все тут. Тоді це б мало певний сенс, бо все що відбувається на сторінках стосується радше магічної академії, її викладачів (по більшій частині), та (дещо) її учнів.

Щодо умов проживання та навчання в цій академії, то це просто суцільне неподобство та безлад. Нема жодного балансу між поганим та добрим. Постійні знущання, образи, пригнічення, небезпечні магічні експерименти зі смертельними наслідками для учнів. Жах. Викладачам начхати на учнів. Інтриги. Клани. Вбивства. Невиліковні хвороби. Порятунки. Звісно ж, до яких дівчина немає жодного відношення. Складається таке враження, що автор не зовсім зрозумів жанр, в якому вирішив написати книгу, та проігнорував всі тропи, закони, та правила, які роблять такі книжки цікавими та захоплюючими. Все ж таки, коли називаєш книжку певним ім’ям, в читачів виникають певні сподівання, що головна сюжетна лінія буде будуватися та розгортатися за допомогою людини, що носить це ім’я. Чи може я помиляюсь?

"Кав'ярня на розі"

Як я вже зазначала, цього року маю мету прочитати якомога більше книжок українською мовою. Також маю намір ділитися своїми враженнями на моєму блозі. Може комусь буде цікаво. Може ні. До цього часу я вже встигла написати три позитивних відгука, але сьогодні маю поділитися не дуже позитивними емоціями, які, нажаль, викликала в мене книга «Кав'ярня на розі». Мені дуже прикро це робити, бо, по-перше, я покладала великі сподівання на цю книжку, а, по-друге, це книжка від "Видавництва Старого Лева", яке мені дуже подобається не тільки як читачеві, але і як авторові.

Дивна якась річ. Начебто все як я люблю: книжка про книжки; про людей, які люблять, читають, розуміють, цінують та колекціонують книжки; також велику роль, неначе один із героїв оповіді, грає кав'ярня (від одного тільки слова стає якось тепло та ароматно, чи не так?); дія відбувається в непримітному, невеличкому місті... Одним словом, там було усе, що мені так подобається і що могло стати цікавим фоном для якоїсь захоплюючої історії. Та, нажаль, мені чогось не вистачило, щоб по-справжньому полюбити цю книжку та мати бажання повернутися до неї знов.

Може забракло дії. Натомість, було аж занадто балачок та роздумів (з якими я безперечно згодна), які перетворили художній твір на збірку есе на філософські теми. А може це через те, що мені так і не сподобалися герої (окрім самої кав'ярні)? Я так і не змогла знайти в них щось окрім тих їх балачок про книжки, що мені були б до вподоби у їх характерах чи історіях. Мені дуже прикро, що ця книга не справдила моїх сподівань та не причарувала мене так, як її обкладинка та назва. Нажаль, я не змогла поринути у світ, що вона обіцяла відкрити. Мабуть через те, що сюжет майже відсутній, а дія дуже квола. Під кінець було декілька жвавих сторінок, і здавалося, що ось-ось, щось має трапитися...

Гадаю, мені не подобається читати книжки, які аж настільки схожі на справжнє життя. Залишилось якесь не дуже приємне відчуття. Та це моє, суто суб'єктивне враження, і я гадаю, що багато кому ця книжка прийдеться до душі.

"Старий будинок"

В цьому році я хочу прочитати якомога більше книжок українською мовою, бо вважаю, що в нас є багато цікавих книжок та авторів про яких мають знати, і до того ж, я маю намір написати декілька власних казок та історій українською мовою. "Старий Будинок" від видавництва "Фонтан Казок" перша книжка, яку я прочитала в цьому році. На сайті видавництва зазначено, що це містична повість. Я б додала, що це не тільки містична повість, а й фантастична, магічна та зовсім неординарна історія з ексцентричними героями, цікавими подіями та дивовижними відкриттями, які відбуваються в старому будинку, в якому, здається, вже багато років ніхто не живе. Також мені дуже близька головна тема повісті - про те, що будь-які речі, чи то будинок, чи то маленька чашечка, що були зроблені з любов'ю, мають свою власну душу, а також, що є в нашому світі люди, які знаються на цьому та які роблять усе, щоб їх зберегти. А щодо обкладинки, то вона мене просто причарувала, і я вже не могла не купити цю книжку.

"Айхо, або Полювання (на) шпигуна"

Дія другої частини роману-фентезі зосереджена в Шанталії, а точніше в Університеті Природознавства, спудеєм якого на деякий час стає Айхо. Але, завдяки новим героям та їх історіям, ми продовжуємо подорожувати різними країнами Узбережжя. У Айхо з'являються нові друзі, ментори та недруги. Звісно ж, останніх набагато більше ніж інших. Оршуля Фариняк продовжує дивувати своєю уявою та картинами теперішнього та минулого, які вона вимальовує на сторінках своєї захоплюючої оповіді. Університет Природознавстав дійсно вражає та зачаровує. А щоб мати більш чітку уяву про те, де що знаходиться до книги додається карта університету. На жаль, ми зовсім ненадовго там затрималися. 

Інша тема це університетські підземелля, в яких розкривається неначе інший світ, набагато небезпечніший навіть за той, що на поверхні. Мені дуже сподобалась ідея з древніми рунами та порталами. Також мені було дуже цікаво читати про найдревніших (в мене постає питання: а чи побачимо ми їх?!) та про створення легендарного народу доломартів (вражаюче!), але дуже й дуже сумно читати про історію Делеї та, особливо, про історію Майстра Авгуса, що дещо нагадувала історію з елементами фільму-жаху.

Загалом оповідь просувалася швидким а іноді навіть блискавичним темпом. Хоча, було декілька моментів, на яких можна було б зупинитися трошки докладніше. Наприклад, мені здалося, що було дуже замало сцен між Айхо та Дідом Радо. Чогось мені бракувало в їх взаєминах, а іноді здавалося, що вони неначе чужі. А ось кінець цієї частини просто розбив моє серце! Я навіть припустити не могла, що те, що там трапилося, може трапитися. Не знаю чому; я вже мала бути готовою до цього, бо, впродовж ціх двох книжок багато що жахливого та незворотнього траплялося з багатьма героями та істотами, з якими Айхо довелося зустрітися за час своїх мандр та митарств. Наприклад, я ніколи не забуду малого радика. Ніколи. Тоді я теж не могла повірити, що він загинув і що більше не з'явиться знов. Нічого не скажеш, Оршуля Фариняк, вміє дивувати, шокувати та вражати. Отже, тепер чекаю на третю частину...

До речі, мені здається, що книги про Айхо, із таким  багатим, різноманітним, різнобарвним та неповторним власним світом, обов'язково потребують так звану "companion book" - щось на зразок єнциклопедії із додатковою інформацією про різні країни та народи Узбережжя, цікаві історичні факти та, звісно ж, каталог усіх тих різноманітних істот, тварин, птахів, рослин та кольорових висловів, якими ряснить оповідь))