"Дрімучий Ліс"

Анна: Я думаю мені було б доволі важко написати рецензію на цю книжку. Не знаю у чому тут річ, можливо це тому, що у мене виникала якась дивна суміш протилежних почуттів, коли я її читала. Спочатку книга мені не дуже сподобалась. Отой вовк, що надто довго сперечався зі своєю тінню і витягав срібного годинника із кишені, щоб звірити час, скоріше дратував. Та коли з'явилася дівчинка, за якою гналася Стара, я дійсно зацікавилася та чекала захоплюючого продовження. Але, як виявилося, книга багато обіцяла та так і не виконала своїх обіцянок. Було декілька таких сюжетних поворотів, коли здавалося, що щось дійсно цікаве врешті починається, та воно так і не почалося. Усе тонуло у безлічі різноманітних описів.

Авторка дійсно вміє створювати різнокольорові картинки перед очима читачів. Ці її загадкові присмеркові панни мене справді вразили, та авторка так і не зуміла зобразити дрімучий ліс як самостійну дійову особу, бо ж одних тільки вдалих описів для цього замало. Що ж до решти, то я не знайшла у книзі ні захоплюючої дії, ні живих характерів. Люди там наче й не існують. Навіть головна героїня Уляна, якій присвячено стільки сторінок, виглядає доволі блідою, незважаючи на її яскраву зовнішність. Всі інші персонажі скоріше нагадують невиразні тіні із підземного царства мертвих.

Сама юна відьма, можливо по контрасту з іншими, спочатку видавалася дуже привабливою з отими її рудими кучериками, сірими очима та з незмінною готовністю допомагати іншим. Проте й Уляна поступово починала дратувати, бо чим далі тим більше здавалося, що вона не здатна діяти самостійно. Спочатку вона виконувала усе, що їй наказувала Стара, бо володарка лісу погрожувала вкоротити їй коси за непослух. Пізніше робила все те, що їй радив пиріжок у кармані, потім — примарний кіт, якого вона зустріла по дорозі. А наприкінці, коли дівчина пішла, щоб здобути чарівну квітку, її вів зелений вогник, подарований покійною бабусею. Тож і здавалося, що Уляна якась маріонетка, яку усі інші смикають за мотузки. Мабуть тому й не було страшно читати про її пригоди, незважаючи на усі ті страхіття, що так щедро намалювала авторка. Як я не намагалася цьому протистояти, але виникало відчуття, що Стара таки мала рацію, коли казала про Уляну, що ще не бачила такої дурепи, бо ж вірить усьому, що почує.

Єдине самостійне рішення Уляни, коли вона обміняла чарівну квітку на свого друга вовка, мабуть було задумано авторкою як прояв вищої мудрості майбутньої володарки дрімучого лісу. Але в мене воно викликало великі сумніви, бо ж не було ніякої гарантії, що це спрацює. Не говорячи вже про те, що вона отого свого друга майже не знала, і при тому ризикувала долею усього світу.

Фарідо, а ви, що думаєте про Уляну, чи зуміє вона стати гідною спадкоємицею своєї бабусі? І взагалі, які відчутті виникали у вас, коли ви читали про її пригоди?

Фаріда: «Дрімучий Ліс» – це безперечно найфантастичніша, найфантазійніша, найзагадковіша та найказковіша повість, яку я читала останнім часом – іноді навіть з елементами фільму жахів. 

Дрімучий ліс з його стежинами, деревами, смереками, тінями, темрявою, присмерковими паннами та різного роду казковими істотами та створіннями, миттєво огортає своєю чарівною, проте моторошною атмосферою. На мене дуже сильне враження справили захоплюючі описи, унікальні в своєму роді образи та безкрая уява авторки.

Коли я читала цю повість, мені здавалося, що вона наче засмоктує мене всередину лісу, і я знала, що вона мене не відпустить аж доки я не пройду весь шлях до кінця. Я чула голоси, які шепотіли, промовляли, співали, лякали, чи, навпаки, заспокоювали, заколисували, присипали… Я відчувала дихання, пахощі, сморід та серцебиття лісу. Та більш за все я відчувала те велике лихо, яке в ньому панувало. В цьому лісі все є живим та неживим одночасно, адже він знаходиться під впливом лихих чар рогатої, сліпої та лячної володарки лісу – а точніше сказати узурпаторки, на сукні якої тремтять черепочки, в кишені якої живе нечисть та якій прислужують невидимки та всі ті істоти яких вона поневолила.

Навколо постійно щось з'являється невідомо звідки та безслідно розчиняється в повітрі. Ніколи не знаєш де що вигулькне та чи принесе воно щось добре чи погане. Йдеш наосліп, занурюючись все глибше й глибше в хащу лісу, так само як і головна героїня, Уляна, яка, за жанровою особливістю казки практично не має власної свідомості, що для мене є головним недоліком такого жанру. Тому, як в самій справжнісінькій казці їй постійно хтось щось нашіптує (чи то пиріжок в кишені) та вказує шлях (чи то бабусине серце).

Події відбуваються доволі стрімко. Одне жахіття змінюється іншим. Відчуваєш себе ізольованим, навіть замурованим за стінами лісу. Поступово навіть виникає гнітюче відчуття повної безпросвітності. Невже так і будемо блукати в той час як Стара коїтиме ще більше лиха, знайшовши Диво-квітку? Та на зміну темряві обов'язково прийде світло – головне знайти вірний шлях, який, знов таки, за специфікою жанру, сам знаходить нашу головну героїню та виводить її назовні.

Чи сподобалась мені ця повість? Як і для вас, для мене це питання доволі складне. Як я вже зазначила, мені не вистачало свідомості. Герої, на відміну від захоплюючих образів, були зображені схематично та бліденько на їхньому фоні: Уляна, Стара, Відьма, Сірий Вовк, Маланка… Навіть їхні ім’я суто схематичні. Я завжди з упевненістю можу сказати, що мені дійсно подобається книга, коли мені подобаються її герої і коли я обов’язково хочу туди повернутися знов. Ця ж повість радше зацікавила мене та справила сильне враження з художньої точки зору, бо написано дійсно круто, але мені зовсім не хочеться туди повертатися.