"Дитя песиголовців"

Анна: Нарешті я дорвалася до цієї книжки “Дитя песиголовців” і можу поділитися з вами своїми враженнями. Це не так вже й легко скажу я вам, коли ти ведеш три блоги трьома різними мовами. Іноді здається, що вони зчиняють справжнісінькі бійки у мене в голові. Певно справжнім поліглотам неважко переключатися з однієї мови на іншу, але не мені. Та гаразд, я ж не про це, а про “Дитя песиголовців”, другу книжку з трилогії “Сезон Кіноварі”. Головне не забути, що це для нашого блогу “Книжкові дискусії”, який ми ведемо українською мовою.

Скажу чесно, хоча перша книжка “Порох з драконових кісток” мені сподобалась, а все ж таки сподівалась, що “Дитя песиголовців” не буде на неї схожа. Що це буде щось на кшталт “Володаря кілець” Толкіна, де кожна частина трилогії унікальна і не схожа на іншу. Але ні, і тут довелося зіткнутися із отим фрагментарним стилем, коли треба напружуватись щоб запам'ятати усі оті кляті деталі, бо ж знаєш, що рано чи пізно вони виринуть знову. І знов кружляти з головною героїнею по тому жахливому Нижньому Ортинську і намагатися розгадати що ж це за суспільство у них. На чому воно тримається і чим керується? Нічого не ясно.

То воно нагадує мені СРСР часів Леоніда Брежнєва, коли багато чого робилося під гаслом “косо, криво, аби живо”, то болісні спогади моєї матусі про її життя у селі за часів кривавої диктатури Сталіна. А то нашу сучасність із цією відворотною гібридною війною, де гинуть наші хлопці. І ніхто не може відповісти на запитання “чому”. А “тридесяті країни” заплющують на усе очі, точнісінько як у Мартиному химерному світі. Можливо це вигадане суспільство тому й виглядає таким живим і тому так захоплює уяву, бо воно наче віддзеркалює у собі усе те мерзенне та жахливе, що люди творили на протязі останніх ста років у нашому реальному світі.

А що ви скажете про “Дитя песиголовців”? Чи виправдала книга ваші очікування? Я, звісно ж, маю на увазі очікування як поганого, так і хорошого.

Фаріда: Дивна річ. Спочатку я все ніяк не могла прочитати “Дитя песиголовців” до кінця, постійно відкладаючи книгу на потім, а зараз все ніяк не можу написати про свої думки та враження. Гадаю, головним чином через те, що ця книга – навіть більше ніж перша її частина – викликала в мене багато суперечливих почуттів та ще й залишила по собі відчуття огиди та пригніченості. Що й не дивно, приймаючи до уваги про що саме йдеться в цій книзі. Тож, маю визнати, що автор таки зробив свою справу – книга справді вразила. Та я й досі не можу сказати з впевненістю, що вона мені дійсно сподобалася. Однак, я також не можу сказати, що вона мені зовсім не сподобалася. Тож, бачите, яка в мене склалася дилема. Що писати, коли так важко розібратися у власних почуттях?

Адже, попри всі ті недоліки, на які я звернула увагу під час нашої попередньої книжкової дискусії, ця серія мене дійсно заінтригувала і я одразу взялася за продовження. Та коли я почала читати, дуже швидко зрозуміла, що в стилістичному плані друга частина зовсім не відрізняється від першої. Тож після перших 150 сторінок я зрозуміла, що моє бажання читати далі кудись поступово зникає. Правду кажуть, що старого собаку новим трюкам не навчиш. Я знов зіткнулася з тим, що, як ви кажете, називають “фрагментарним стилем” та пригадала як сильно він мені не подобається.

Я розумію, що треба тримати інтригу та напругу, не розкривати всі карти одразу, адже попереду ще одна частина, проте постійні натяки, недомовки, недослухані чи то незрозумілі розмови, та ще й ціла купа вигаданих речей без жодного пояснення дуже сильно дратують. Невже автор не знає інших письменницьких хитрощів? Чи не після кожної сторінки питаєш себе: “Що тут в біса відбувається?” Постійно згадувала “Голодні ігри” та як майстерно Сьюзен Колінз подавала інформацію (просто та по суті) та оті коротенькі пояснення вигаданих нею речей, таким чином не утворюючи штучного бар’єру непорозуміння між читачем та текстом – і навіть між читачем і головною героїнею, яка постійно сама там щось собі вигадує та вирішує, а ти думай-гадай, що воно таке.

Анна: Тут я з вами згодна — книга дійсно викликає протилежні почуття, але ж і читається з неослабним інтересом. Тож може не треба було нам чекати від “Дитя песиголовців” якоїсь схожості з нашими улюбленими книжками. Бо ж дійсно хороша книжка тим і відрізняється, що в неї своя неповторна індивідуальність. Хоча мушу визнати, що стиль, зітканий із натяків і недомовок, спочатку дратує. Проте поступово до нього звикаєш і навіть починаєш помічати, що він добряче збуджує уяву, бо ж весь час намагаєшся добудовувати те, про що не розповів автор. Та все ж таки під кінець, як із першою книжкою, у мене виникло почуття легкого розчарування. Бо ж все гадала хто ж це такий — оте дитя песиголовців. Чи то головна героїня Марта, чи один з її друзів, чи може отой дивакуватий хлопчик Пауль з його незвичайним вмінням малювати? Вже й більше половини книжки проковтнула, а оте дитя все не з'являлося.

Але ж про нього було заявлено у назві на обкладинці! То де ж воно? Та він і справді з'явився десь у середині книги, і хоча одразу привернув до себе увагу, далі відійшов у тінь і здавався скоріше фоном. А коли під кінець розкрив себе нарешті, то ми майже нічого й не взнали про нього. Він тільки й розповідав Марті про різні жахіття, щоб пояснити чому він так ненавидить її співвітчизників. Але про це ми вже й так знали, для цього було достатньо отієї вражаючої сцени на площі Трьох Голів, де один з песиголовців, що сиділи у клітці, кинув звинувачення жінці, що його проклинала: “Всі ви упирі. Схожі на людей. Говорите як люди. Посміхаєтеся. Навіть плачете, мабуть. Але ви не люди”. Мені аж морозом сипонуло поза шкірою, коли та істота, як автор її назвав, сказала наприкінці: “І дітей своїх народжуєте ви, щоб потім відправити їх на загибель”.

Чи можна до цього додати щось іще? Отож мені і хотілося, щоб дитю песиголовців було приділено більше уваги у тексті. Так, гаразд, книжка мені сподобалась, бо вона дійсно нетривіальна. До того ж виникло відчуття, що автор дражниться, чи що? І знову, як минулого разу, майнула думка, що може у наступній книзі я відшукаю відповіді на всі запитання. Може це й був головний намір автора, хтозна?

Фаріда: До речі, про головну героїню: Марта дратує просто до бісиків. Вперте, сварливе, тупе дівчисько; нікого вона не слухає; все знає краще за інших - особливо краще за дорослих, звісно ж; а от це їй зовсім не до чого - тож геть з голови; і, взагалі, все їй вже остогиділо окрім її любого пана Вегнера. Ні, маю віддати належне авторові, така поведінка вісімнадцятирічної дівчини цілком реалістична та переконлива, тож, знов таки, він добре зробив свою справу. Проте такій поведінці обов’язково має протидіяти щось таке від чого головна героїня визивала б ще й симпатію. А в мене вона ніяких теплих почуттів зовсім не визиває. На відміну від Катніс Евердін. Навпаки, в мене набагато більшу симпатію та розуміння визиває її батько, мачуха, друзі, журики... Особливо після того як вона з усіма ними поводилася в цій частині.

Та й стосунки Марти із паном Вегнером мені не до душі. Як вчитель я вважаю їх недоречними та неправильними. До того ж, я й досі не довіряю цьому Вікторові. Ще з самого початку, як він тільки-но з’явився в книзі, він мені видався якимось невиразним та невловимим, а ті його ідеалістичні розмови та плани про вакцину з пороху драконових кісток, яка всіх вилікує? Повнісінька нісенітниця як на мене. От взяв він та усе їй розповів, бо вона не така як усі, бо вона зрозуміє, бо вона ж така-розтока, головна героїня і все таке інше… Не вірю. На жаль, у цьому мене автор так і не переконав. Може тому що через закохані очі вісімнадцятирічної дівчини  я цього гарного пана не сприймаю.

А все ж таки є щось у цій книзі, що приваблює та зачаровує. Навіть хочеться прочитати знов. Може так і зроблю. До того ж, читається вона дуже легко, незважаючи на те, що часто навіть не розумієш про що саме читаєш - принаймні, в межах однієї розмови, бо ж ніхто нічого не договорює чи то не вислуховує до кінця.  Так, я впевнена, що автор робить це навмисно, проте, як я вже зазначила, мені не подобається той спосіб в який він це робить. Я також впевнена, що вся ця тема з сусідом-ворогом з-за ріки, з війною, якої офіційно начебто немає, проте яка є, бо ж люди гинуть, це все дуже конкретні алюзії на наше сьогодення.

Так само як і вас, мене дуже вразила сцена на площі Трьох Голів, а також історія Яромира. Маю зізнатися, що в мене песиголовці не визвали ні ненависті, ні навіть антипатії. Та все ж таки цікаво який намір мав сам автор. Що саме він хотів створити? Книгу-алегорію? Книгу-попередження? Книгу-передбачення?

Ви от все шукали на дитя песиголовців, постійно запитували хто ж це є. І в мене склалася дуже конкретна відповідь. Це ми з вами. Це ми недолюди. Бо чи це не над нами кепкують та передражнюють, особливо в постах на фейсбуці, бо ми розмовляємо ‘собачою’ мовою? Її ще зараз називають ‘мовою агресора’, забуваючи при цьому, що це і наша мова також, адже ми народились та виросли саме з цією мовою. Проте вони цього чомусь не розуміють, своїми словами та діями заперечуючи той простий історичний факт, що протягом усього свого існування наша країна формувалася та розвивалася під впливом різних держав – відповідно і мов. Так трапилося, що наша територія розвивалася саме під впливом російської мови. То чи це наша провина? Чому ж нас намагаються затаврувати як почвар та покручів та насилу одягнути на нас намордники? Невже і нам доведеться носити подібні позначки, якщо не зречемося мови якою розмовляємо з дитинства?     

Анна: Ви знаєте у мене теж виникла ця асоціація, що песиголовці – це ми українці. Проте не тільки російськомовні, а усі скопом. Усі люди, що живуть на цій землі, що ми називаємо Україною. Що ж до мовного питання, то я згодна з тими, хто стверджує, що воно штучно роздмухується політиками. Бо ж це така зручна річ, щоб розділяти людей. Це ж дуже просто - “розділяй і володарюй”. Хто знає скільки віків правителі користуються цим принципом? Та точнісінько так, як у давнину, люди ловляться на цей добряче проржавілий гачок. Тож я впевнена, що можна видати такі закони, щоб урахувати інтереси усіх груп населення. Для цього тільки потрібно любити свою країну і бажати їй процвітання.