Як завжди я покладала неабиякі сподівання на цю книгу –
навіть більші ніж на інші. А як же не покладати, коли я була просто в захваті
від попередньої частини – «Гості на мітлі»! Я ще казала, якщо пам’ятаєте, що та
книга написана з душею і що одразу відчуваєш, що її писав справжній майстер. Як
же вона мені сподобалася! В мене не було жодних сумнівів щодо того що мені
сподобається і «Щирик зі Змієвої гори». Я ще думала яка чудова назва! О, напевно
на нас чекають справжні пригоди! І дійсно, з початку мені було дуже цікаво
читати, бо автор дуже атмосферно все описав та ще й дотепно поєднав два жанри:
казковий та пригодницький. Проте поступово мій захват від книги зникав, а
читати ставало зовсім нецікаво, адже нічого особливого не відбувалося. Щирик – який
мав би бути головним героєм з огляду на те, що саме його ім’я зазначено в назві твору – тільки те й
робив що набивав своє черевце, чесав свою спину (бо в нього мали от-от
прорізатися крила і він мав з’їсти свого найкращого друга та стати таким самим
кровожерливим як і його батечко), та грався наче цуценя з Андрійком (тим самим
другом), який, здається, з часом забув, що його викрали. А які ваші враження?
Анна: Не знаю що це таке діється з сучасними
книгами, але мені вже трохи набридло потрапляти в одну й ту ж пастку: мене
захоплює початок, який здається обіцяє дивовижні пригоди і відкриття, та доволі
бліде продовження розбиває усі надії. Хоча з “Щириком зі Змієвої гори” це
мабуть відбувалося не так швидко. Бо ж книжка дійсно причаровувала милими моєму
серцю Карпатськими краєвидами та незвичністю ситуації, коли наші сучасні реалії
стикаються з казковими героями, які наче виринають до нас із глибини віків. Та
й самі знайомі образи Костія Безсмертного та Змія Гориновича виглядали
по-новому, поєднуючи у собі те, що здавалось неможливо поєднати: вони бридкі,
жорстокі, пожадливі і кумедні одночасно.
Отой Костій мене таки вразив своїм рожевим кругловидим
личком як у дванадцятирічного хлопчика, та своїм гнучким довготелесим мов
черв'як тілом. Не говорячи вже про його постійні жарти та чудернацьку
поведінку, що так подобалась дітям. Загалом ця незмінна парочка Костій і
Горинович діяла дуже злагоджено: перший заманював нещасних дітей або тварин у
пастку, а другий зжирав їх, хрупаючи кісточками. Бр-р — аж мороз поза шкірою
від однієї думки про це.
Проте поступово у мене почало виникати відчуття, що Костія і
Гориновича у книзі було забагато. Вони розбишакували в горах та сперечались про
гроші, бо Костій вимагав грудку золота за будь-яку свою послугу. Читати про ці
суперечки було смішно спочатку, та занадто вже часто вони сперечалися про одне
й те саме, а шаблонна поведінка усіх інших персонажів чим далі тим більше
дратувала.
Фаріда: Отож бо й воно. Все йшло наче по колу,
кожного разу одне й те саме. Я ж бо думала, що буду читати про захоплюючи пригоди
Щирика та Андрійка! А по суті читала про брудні справи Костія Безсмертного та Змія
Гориновича. Головні ж герої – малий ящерук та його друг – були найчастіше
просто фоном під час їхніх розмов, суперечок чи сварок, абсолютно пасивними та
нецікавими дійовими особами – та й «дійовими» їх можна назвати тільки із
сильною натяжкою – а їхні «пригоди» обмежувалися виходом на свіже повітря.
Навіть улюбленці з попередньої частини – Ядвига Олізарівна та її кіт, Аристарх
– не дуже порадували. Адже сюжет можна було класно закрутити навколо Щирика,
котрий із Андрійком вирушає на пошуки способу як йому не зробитися наступним
Змієм Гориновичем, та начинити книгу всілякими небезпечними пригодами та
перешкодами, які б постійно випробували друзів. В мене навіть виникло неприємне
враження, що автор писав цю книгу не тому що хотів її написати, а просто тому
що треба було.
Анна: Так, найбільшим розчаруванням для мене
став Андрійко – хлопчик, який слугував малому ящеруку Щирику. Його не було
навіть по-справжньому шкода, бо його страждання були зображені доволі невиразно
— більше йшлося про те як він розважався зі своїм другом. Про свою домівку він
не так вже й часто згадував, а його дві невдалі спроби втекти були такі кволі,
що не викликали поваги.
Костій Безсмертний не раз застерігав Змія Гориновича, що
люди тепер вже не ті, що були 400 років тому і з ними треба поводитися
обережніше. Проте, чесно кажучи, я не побачила справжніх героїв у цій книзі.
Оті два кремезні хлопця, що билися зі Змієм Гориновичем, скоріше нагадували
вправних каскадерів — занадто вже легко вони давали відсіч кровожерному
чудовиську. Якщо хтось і здався мені справжнім героєм, то це той цап, що
безстрашно атакував Змія і, помираючи, крикнув йому у пащеку, що “нема
славнішої смерті ніж віддати життя за товариство”.
Що ж до Андрійка, то я все чекала від нього якоїсь активної
дії, та так і не дочекалася. Саме так як і та приречена овечка, що дивлячись на
нього казала: “Та на щастя, у нас ще залишилися люди. А люди завжди щось та
придумають”. Проте Андрійко навіть не намагався щось придумати, а коли поночі
хтось скинув йому у яму мотузку з вузликами, він виліз назовні і дременув до
лісу так і не згадавши про нещасних овечок.
Як не неймовірно це звучить, але прочитавши книгу, я раптом
усвідомила, що єдиний персонаж, окрім цапа і овечок, який викликав мою повагу і
співчуття, був сам Змій Горинович. Бо ж усі, навіть Костій, не говорячи вже про
інших, завжди діяли і говорили, не виходячи за рамки доволі вузької схеми. І
тільки один Горинович був здатний на непередбачувані вчинки та сильні почуття:
ненависть до людей, любов до сина, гордість своїми славними предками. І дійсно
чи то ж його провина що природа створила його хижаком? Якщо вже на те пішло, то
люди, які безжально знищують довколишнє середовище викликають у мене набагато
більшу відразу. Вони не хрумкотять кісточками — вони просто віднімають у живих
створінь землю, на якій ті до того жили і харчувалися, прирікаючи ці істоти на
голодну смерть.
Фаріда: До речі про хижаків. Маю сказати, що
книжка видалася якоюсь занадто кровожерливою і часто визивала огиду. А останні
два розділи, особливо «Запекелля», мене просто вбили наповал, бо це вже була
просто якась неправдоподібна нісенітниця (так, навіть для казки!) без якої, на
мій погляд, можна було легко обійтися. Воно там було просто ні до чого. А щодо
Костія – головного злодія і, насправді, головного героя книги – то мені
здається, що від нього можна було позбутися в більш переконливий спосіб аніж
оте – «Усе. Давайте відпустку.». Серйозно?! Відпустку? Що за маячня така? Та його
треба було як слід покарати – ну, хоча б, провчити – за всі те лиходійство що
він коїв хтозна скільки часу. Він же занапастив не одну людську душу, а ви йому
відпустку! Отакої. Чомусь я собі думала, що саме в Запекеллі він отримає своє
належне покарання. А виявляється, що то якийсь собі паноптикум, яким заправляє сам
Костій! Тьху ну вас! Бо знаєте, казка казкою, а головний злодій уникнув покарання
та дав деру (хтозна куди) просто як в житті!
