"Файні, ТОвсті, дівки, ЙО!"

Фаріда: «Файні товсті дівки, ЙО!» – це сучасна повість про сучасних дівчаток-підлітків. Вони дуже добре знаються на моді, мейкапі та знаменитостях, слідкують за фігурою та здоровим харчуванням, дивляться YouTube, сидять в соціальних мережах, пліткують про інших дівчат, скаржаться, що мами їх зовсім не розуміють, недолюблюють своїх вчителів та кепкують з них, обговорюють хлопців, мріють про перше кохання та справжні почуття. Гадаю, багато дівчат, особливо серед тих, які живуть в великих містах, впізнають в Мілані та Зоряні самих себе. Проте, читаючи про їхню дружбу «назавжди», я чомусь постійно згадувала дружбу двох інших дівчаток – з іншого часу та з іншої країни – Енн Ширлі та Діани Баррі, та зрозуміла, що, незважаючи на те, що побачила багато своїх власних рис у спокійній, сором’язливій, боязкій та нерішучій Мілці, мені, все ж таки, більш до душі дівчатка з далекого Острова Принца Едварда.

Загалом, як на мене, то це цікава, приємна, захоплююча, зворушлива та невибаглива повість, яка дуже легко та швидко читається та безумовно варта уваги. На мою думку, вона обов’язково має прийтися до смаку підліткам; звісно ж, якщо серед них ще є книголюби. Самі дівчата з повісті не дуже полюбляють читати та знаються здебільшого на літературі зі шкільної програми. Принаймні, Зоряна. Мілка, все ж таки, час від часу читала якусь електрону книжку, та, мені здалося, радше через нудьгу, ніж тому що по-справжньому любить читати. Проте, гадаю, що зовсім не кожна героїня має полюбляти читати тільки через те що я сама не уявляю свого життя без книжок. А яке враження справили на вас Мілана та Зоряна? Чи побачили себе в одній з них? Може вони вам когось нагадали? І, взагалі, чи сподобалась вам ця книга?

Анна: Що я можу сказати про “Файних товстих дівок, ЙО!”… Назва кумедна, що, перш за все, привертає увагу. Дівчатка мені теж сподобалися – вони хоч і розпещені, та, все ж, хороші за своєю природою, люблячи та віддані. Та, на відміну від вас, якось повільно воно мені читалося. Мабуть то завдяки усім тим закарпатським слівцям. Проте, я думаю, це не страшно – побільше таких книжок у моїй скарбничці і я буду почуватися в них як риба в воді. Що ж до цієї книжки, то я знайшла там багато цікавої та цінної для себе інформації. По-перше, я теж бабуся як ота “мольфарка” бабця Катря. Моєму онукові виповнюється сім через місяць і мені доводиться розриватися, бо ж маю забагато справ на кухні і, все ж таки, не хочу щоб він багато часу проводив біля комп'ютера. Тому й спілкуюся з моїм любим хлопчиком поки пораюся біля плити, а це ой як сповільнює мою роботу. Я ж така сама “черепаха” як ота “файна товста дівка” Міланка. Але що ж робити? Це ж наша сучасність. Діти, підлітки, їхні батьки і навіть декотрі з бабусь не можуть уявити свого життя без різноманітних електронних гаджетів. Коли я бачу як багато людей тупляться зараз у свої айфони в автобусах і маршрутках, мене починає муляти питання: “Куди ж це ми усі ото прямуємо?” Чи не до того жахливого суспільства, що Рей Бредбері так талановито зобразив у своєму славнозвісному романі “451 градус за Фаренгейтом”?

Тож “Файні товсті дівки, ЙО!” трошки мене втішили – вони ж бо мало чим відрізняються від того якими ми були в тому ж віці. Зоряна і Мілана, якщо вірити авторці, це класичні міські підлітки: вони, як і ми колись, полюбляють співати хором, чепуритися та перемивати кісточки вчителям та однокласникам. Хоча дівчатка безперечно розпещені сучасним міським комфортом. Тож дійсно потішно спостерігати як у далекому карпатському селі усі ті забобони з дієтичним харчуванням та надмірне захоплення гігієною доволі швидко злітають з них. А чим вас так привабили “Файні товсті дівки, ЙО!”, що ви вирішили купити цю книжку?

Фаріда: Маю зізнатися, що мене знов таки звабила гарна обкладинка та передчуття нової пригоди. Я вже дуже давно не була в Карпатах і вирішила помандрувати туди хоча б на сторінках книжки. Та й назва заінтригувала! Я ж бо думала, що то дійсно повість про товстих дівчат, які вчаться любити себе такими якими вони є під кінець книжки, чи щось таке. Ця тема завжди актуальна серед дівчат будь якого віку. До того ж, зараз дуже популярна ще одна тенденція, принаймні вона дуже сильно впроваджується у сучасній американській літературі – репрезентація – наприклад, нестереотипне зображення дівчат із зайвою вагою як головних героїнь книги.

Проте, в даному випадку, це просто такий собі кумедний вислів – мабуть для колориту. До речі, про карпатський колорит. Чесно кажучи, я його зовсім не відчула. Книга була добряче приправлена різними місцевими назвами та слівцями, описами наїдків та кумедними виразами бабці Катрі – але все це було наче краплі дощу на вікні, бо залишилося суто на поверхні та не проникло всередину. Незважаючи на те, що минуло багато років з того часу як я була в Яремче, я й досі пам’ятаю магію того місця. До того ж, в мене залишилося чимало нотатків, які я робила про місцеві звичаї, мову та культуру. Тому я була вражена, що ця частина книги – на відміну від опису різних підліткових страждань та зображення столичних фіф, які зіткнулися з життям за межами міста – видалася такою слабкою та непереконливою.

Мені бракувало якихось закарпатських легенд та цікавих сімейних історій. Наприклад, про ту кирпату пані з пронизливим поглядом на портреті, яка так налякала дівчат самої першої ночі. Та більш за все мені бракувало голосу самої бабці Катрі та справжнього діалогу між нею та дівчатами для відчуття повного занурення. За задумом авторки вона мала стати цікавим та таємничим персонажем і справити неабияке враження на читача. Проте, попри описи її сережок з вишеньками та постійними порівняннями з мольфаркою, вона скоріше нагадувала портрет, що ходить та розмовляє, а не справжню людину. Пригадалися чарівні портрети з Гаррі Поттеру, які зберігають не тільки риси, а й характер людей, які на них зображенні, та розмовляють короткими фразами, які ті найчастіше використовували за життя, проте лишаються лише їхнім слабим відголоском.

Анна: Тут я з вами згодна. Мені теж не вистачало справжніх Карпат та бабці Катрі. І той портрет її матінки, що так лякав дівчат, так і зостався тільки портретом. Я чекала якогось продовження. Міг же дядько Сергій розповісти якусь захоплюючу історію про цих двох жінок, коли віз дівчат до села, чи сама бабця Катря могла щось розповісти, коли переглядала з дівчатками сімейний альбом? Здавалося сам сюжет запрошував до такого розвитку подій. Та надто вже вона скупа на слова та бабця Катря, а коли й не скупа, то це швидка закарпатська говірка і дівчата погано її розуміють. Тож “мольфарка” Катря тільки заінтригувала та, на жаль, так і не розкрила свого характеру.

Що ж до опису Карпат у книзі, то вони мені там нагадували поштові листівки, хоча гарні і різнокольорові, а все ж таки двомірні. Мені ж хотілося об'ємного зображення. Та мушу визнати, що я сміялася, читаючи як дівчата їхали лісовою дорогою та співали “а за деревом – дерево, а за деревом – дерево, ...”, аж поки дядько Сергій не гримнув на них, щоб вони заціпились. Але ж не було ніякого опису тієї дороги, тож спочатку я навіть не здогадалася, чому вони так завзято співали оту пісню про дерева. Здавалося їхня машина рухалась у якомусь вакуумі.

Я побувала у Карпатах тільки тричі, а все ще добре пам'ятаю найпершу зустріч з ними. Мені було тоді п’ятнадцять, ми зійшли на станції Воловець, і мене приголомшили височенні сосни з таємничими заростями папороті біля їхнього підніжжя. Гладенькі стовбури здавалось сягали самого неба, і воно проглядало маленькими клаптиками між гіллям десь дуже високо над головою. От я й не знаю, що мені думати. Може авторка сама ніколи не бувала в Карпатах і бачила їх тільки на фотографіях, чи, навпаки, прожила там усе своє життя і так до них звикла, що вже й не помічає їхньої краси? Та вона безперечно пам'ятає як почувалася, коли сама була підлітком. Напевне тому усі оті дівочі поневіряння та страждання зображені так зворушливо. Тож сподіваюся, що не тільки мені – бабусі – а й підліткам теж видасться цікавою ця книжка.

Фаріда: Так, хочеться віддати належне авторці за те що вона так відкрито та сміливо торкалася багатьох делікатних питань, які неодмінно будуть близькими читачам-підліткам. Проте, як читачеві, який вже давно не підліток, мені не вистачило розвитку головних героїнь та дещо забракло розвитку самого сюжету. На початку нового розділу перед дівчатами начебто поставали певні задачі, за виконання яких вони бралися як неохоче так і завзято, проте в мене майже ніколи не виникало відчуття, що розділ хоч до чогось приводив. Наче той паротяг якому забракло пари щоб дійти до кінця.

Наприклад, екскурсія в гори закінчилася дуже раптово швидким підсумком того що трапилося, але треба ж було показати той важливий момент, коли дівчата та Мирко прийшли до миру! Та навіть коли емоції перебігали через край і здавалося що ось-ось має статися якийсь вибух, все зводилося нанівець, звісно якщо не вважати безпорадних сліз Мілани. Це я добре розумію – сама така. Проте, кожна історія має мати конфлікт – і внутрішній, і зовнішній – а кожний конфлікт має мати розв’язку. Цього, на жаль, не було. А так хотілося щоб Мілка хоч раз постояла за себе! Щоб Мирко був сміливішим! Щоб Зоряна нарешті охолола свій запал!

Втім, як я вже зазначила раніше, незважаючи на деякі недоліки, це дійсно цікава, захоплююча та зворушлива повість, яку варто прочитати, хоча б заради того щоб посміятися разом із головними героїнями. :)