Артефакти Праги

Фаріда: Навіть не віриться, що минуло вже майже два місяці з нашої останньої книжкової дискусії. Ми ж бо планували робити по дискусії на місяць, проте літо внесло свої корективи – адже це найкращий час закінчити написання власної книги, незважаючи на південну спеку, яка має властивість позбавляти сили та збивати з наміченої цілі не гірше за магію. Тому, занурившись у свій власний магічний світ та епоху, мені на деякий час прийшлося забути про Варту та Златана та їхні пригоди та проблеми, які чи не з потрійною силою навалилися на них в Празі. Закінчивши працювати над книгою, я відчула як до мене потягнулися ниточки інших недописаних книжок, які також прагнуть моєї негайної уваги, проте, викарбувавши трохи часу на читання, я нарешті взялася за «Артефакти Праги».

Мені завжди приємно повертатися до світу та героїв, які мені сподобались або ж чимось зачепили. Незважаючи на деякі недоліки (як на мене) першої книги, мені знов хотілося поринути в світ магії створений авторкою та дізнатися якомога більше про нього та його представників. І на цей раз я не розчарувалася. Друга книга дійсно розширила та поглибила мої знання про цей світ та відкрила багато нової та моторошної магії, магічних істот, захоплюючих таємниць та відкриттів. Нове місто та багато нових знайомих видалися мені цікавими та колоритними завдяки їхнім іменами, манері спілкування, поведінці, тощо. Взагалі, ця книга видалася мені по-справжньому багатою на образи та описи, якими вона насичена. Я вже мовчу про увесь той екшн та інтриги! А також фрагменти з історії родини Богумінів та легенда заснування Праги вплетені в розповідь.

Я не знаю напевно, можливо це новий (а може не такий вже й новий!) тренд в жанрі міського фентезі для young adults, проте маю віддати належне авторці за те що зробила головними героями темних, а не світлих чаклунів. І хоча вони головним чином відрізняються між собою тим у який спосіб поновлюють свої сили - бо ж дії світлих не завжди можна назвати «світлячіми» в традиційному розумінні – зізнаюся, що мене це здивувало ще в першій книзі. Це щось на кшталт “embrace your darkness” і мені здається, що авторка та її герої повністю це зробили, борючись, підкорюючи та приймаючи свою внутрішню темряву. Насправді, це дійсно круто. І як автор я навіть трохи заздрю, бо знаю, що мені бракує такої хоробрості. Хоча, маю зауважити, що знайшла декілька схожих елементів зі своєю нещодавно завершеною книгою. Та й одне спільне ім’я!

Отже книга мені дуже сподобалася. Насправді настільки, що хотілося продовжувати читати після того як дійшла до останнього речення. Тож, якщо буде ще продовження, то залюбки почитаю! А поки що на черзі ще одна книга Наталії Матолінець – «Гессі» – яка, перш за все, привабила мене тим, що дія там відбувається за часів, що нагадують одну з моїх найулюбленіших епох – Belle Époque.

Анна: Я гадаю, що «Варта у грі» і «Артефакти Праги» це перші книжки, щодо яких наші з вами думки кардинально розходяться. На відміну від вас «Варта у грі» сподобалась мені набагато більше ніж друга книжка. Це ж не можна пояснити тільки тим, що першу книгу я читала у травні, а другу — наприкінці серпня, коли моє улюблене літо вже майже скінчилося? Обидві книжки, якщо подумати, дуже схожі одна на одну. І все ж перша підкорила мене якоюсь свіжістю почуттів і надією на світле майбутнє. Друга ж стала наче зіткненням з безжальною реальністю, коли розумієш, що усе марно і як ото говорить російське прислів'я «плетью обуха не перешибешь». Це якраз нагадало мені як отой затятий, переповнений силою Златан Богумін стояв навпроти свого суперника, і Варта подумала, що так само вперто він протистояв би й цунамі, яке рухалось би на нього. І наприкінці, щоб авторка там не казала про силу та призначення Вартових, але їм, як на мене, довелося таки прийняти правила гри і навіть скористатись допомогою Вартиного убивці, могутнього і абсолютно безжального мага Віслава. Що ж до політичних ігор усіх отих правлінців, для яких гроші, чи як тепер кажуть «бабло», завжди на першому місці, то це до болю нагадало мені політичний мордобій, який процвітає у нашій власній країні. То ж і не дивно, що «Артефакти Праги» тільки посилили депресивний настрій, що часто охоплює мене наприкінці літа.

Але все ж таки це не все. Було ще дещо, що відрізняло цю книжку від попередньої. На мою думку авторка забагато уваги приділяла динамічному розвиткові сюжету, а от про характери своїх героїв наче й зовсім забула. Окрім Варти і її коханого Златана, тільки буркотлива та різка стара Графиня видавалась дійсно живою. Мабуть тому вона й запам’яталась – вона та ще дві з трьох сестер, легендарних засновниць Праги. Я маю на увазі буремну Карафіят і маленьку та моторну Брусінку, на честь якої й назвали, як мені здається, отой потічок, що протікав неподалік. Третя сестра Душанка здалася якоюсь невиразною. Та найбільшим розчаруванням став Амброз. Від нього я чекала якоїсь оригінальності та сили духу. Все ж таки глава темних і до того ж брат Златана. Але він ніяк не виділявся на доволі блідому фоні магічної спільноти і найбільшим його бажанням було те, щоб його залишили нарешті в спокої. Мабуть тому в мене й виникало час від часу таке відчуття, наче всі дії розгортаються у комп’ютерній грі, де все вирішено наперед і всі дороги, попри усі ті страхіття, рано чи пізно приведуть до якогось там хеппі енду. Хоча мушу визнати, що «хеппі енд» виявився нестандартним. У мене навіть майнула думка, що так би воно напевно й склалося, якби усі ті світлі та темні маги дійсно існували.

Фаріда: Ну що ж, гадаю рано чи пізно це мало статися – наші з вами враження та думки дійсно розбіглися в протилежні боки.... за винятком того, що на мене теж справили неабияке враження Графиня, Карафіят та Брусінка. Хоча, маю зауважити, що якщо одним із найбільших нарікань з вашої сторони є те, що книга аж занадто нагадує реальне життя, по-суті це вказує на те, що авторка впоралася із завданням та написала щось справжнє.

"Варта у Грі"

Фаріда: “Варта у Грі” – це захоплюючий роман в жанрі міського фентезі, який легко читається та дійсно таки захоплює напруженим коловоротом подій вже з перших сторінок. Проте, незважаючи на те, що книга мені дійсно сподобалась (я навіть одразу зробила передзамову на продовження – сьогодні вже має прийти), виявилося, що це майже все що я можу сказати з її приводу. Чому? Можливо, тому що цей роман – хоч він і цікавий, і сучасний, і дотепний – зовсім не спонукає до якихось особливих роздумів; він нічому не вчить; не містить якогось таємничого, міфічного, філософського чи то глибинного змісту про який можна було як слід потеревенити. Можливо, це не обов’язкова складова кожної книги такого чи будь-якого іншого жанру, проте мені цього дещо бракувало – особливо після тих двох книжок, які ми з вами нещодавно прочитали. Я, звісно, маю на увазі “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”, які справили на нас неабияке враження своїм незвичним стилем, сюжетом, змістом, тощо. А це просто Гра. Захоплюючий, стрімкий екшн за яким ти слідкуєш, не відриваючи очей від сторінок, які із завзяттям перегортаєш, щоб якнайшвидше дізнатися що ж там далі. Та навіть Гра мене спочатку трохи розчарувала, бо я вбачала деякий примітивізм та варварство в пошуку наосліп міток по всьому місту для того щоб позначити їх кров’ю жертви протилежного табору; здавалося, що для цього навіть не треба було використовувати магію чи проявляти особливі знання чи навички. Мені одразу пригадалась реакція Албуса Дамблдора (презирлива й розчарована), коли він зрозумів, що для того щоб потрапити до печери, де Волдеморт сховав один зі своїх горокраксів, треба було розплатитися кров’ю: “Не може бути. Так грубо.”

Анна: Ну що ж, мені теж не так вже й легко висловитися щодо “Варти у Грі”. До речі, зверніть увагу на гру слів у самій назві, бо ж головна героїня – чаклунка Варта – виявилася Вартовою наприкінці книги. І такий кінець мене дійсно розчулив. Ну знаєте, благородна Вартова, яка захищає потік сили, що вивільнився після закінчення Гри, від пожадливих рук голови їхнього Конгломерату. Де б нам у нашому реальному житті роздобути побільше таких Вартових? Але я не про те, відволіклася як завжди. Я тільки хотіла зауважити, що випірнути із цієї книжки мені було набагато легше і приємніше ніж у неї зануритися. Може вас вона одразу захопила, але мені довелося таки добряче попотіти, щоб розібратися з отією безліччю імен та персонажів, більшість з яких мало чим відрізнялися один від одного. Тож і спробуй запам’ятати хто є хто: усі оті світлі, темні, маги, алхіміки та відьми, якщо позначені вони тільки ім’ям та однією рисою, чи то характеру, чи то зовнішності. Ота плутанина та необхідність постійно напружувати пам’ять дуже нагадували “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”. Хоча книжки Володимира Арєнєва зацікавили мене набагато більше, бо ж там було над чим подумати. Але й “Варта у Грі” спрацювала за тією ж схемою: спочатку я дратувалася, борсаючись у деталях, намагаючись зрозуміти що то воно все таке і до чого, та поступово захопилася сюжетом наче грою і мені вже важко було стриматися, щоб не зазирнути у кінець. Чим же воно там все закінчиться? Тож нам обом книжка сподобалась, але хоч вбийте мене, та я не можу пояснити чому.

Фаріда: Так, дійсно, потім Гра мене таки причарувала, бо стала цікавою, напруженою, запеклою. Та поза Грою... я, на жаль, майже не відчула той магічний світ до якого належить Варта, її друзі та численні вороги. Мабуть тому в мене залишилось так багато запитань. Де саме представники магічної спільноти навчаються магії? Як дізнаються один про одного? Як використовують магію в повсякденному житті? Чи є в неї взагалі якесь практичне призначення та застосування – чи маги та алхіміки, наприклад, використовують її суто під час дуелей та Гри? Відьми, як ми побачили, готують різні зілля, вигадують чари, допомагають іншим. Вони мені, до речі, сподобались найбільше з поміж інших магічних груп, представлених в книзі, бо здавалися справжніми та зрозумілими. Можливо через те, що їхнє зображення було по-суті характерним та традиційним для нашого сприйняття відьомського кодла. Така знайома картинка наче сидить в нашій підсвідомості і тому не потребує додаткових зусиль з боку автора для того щоб ми її сприймали як належне. Хоча, якщо брати кожну відьму окремо, то відрізнити одну від іншої було дуже важко, особливо коли в деяких з них були такі схожі імена. І це, незважаючи на захоплюючий сюжет та інтригуючу таємницю, що пов’язує головних героїв, як на мене найбільший мінус цієї книги – а саме ціла купа персонажів без особливих прикмет, цікавих характеристик чи нестандартних описів завдяки яким їх можна було б запам’ятати та виділити з юрби. Темні. Світлі. Всі однотипні та однакові. Наче їх писали під трафарет, щоб вони нічим не відрізнялися між собою. Що Аллі з боку темних. Що Люсент з боку світлих. Я не відчувала між ними двома жодної різниці – як, втім, і між іншими. Скажу чесно, що мені в певному сенсі навіть було байдуже за кого вболівати під час Гри. Я просто слідкувала за тим як розгортаються події та все намагалася зрозуміти чи всі ці маги та алхіміки друзі чи все ж таки більше колеги по магічному фаху. Загалом відносини в них були якісь не надто теплі. Принаймні на поверхні. Винятком була дружба Варти та Дикорослої.

В якийсь момент я зрозуміла, що переплутала Моля з Мортом і зовсім нічого не могла пригадати про другого. Хто він такий? Що про нього говориться? Де? Коли? Як він виглядає? Чи є в нього якісь особливі прикмети? На жаль, я так його і не пригадала аж доки не повернулася на початок книги. Найяскравішими персонажами для мене були Дикоросла та Златан, бо дійсно виділялися на фоні інших. Що ж до Варти, то вона мені дещо нагадувала Мальву зі “Зворотного боку світла”. До речі, так само як і поділ на світлих і темних і боротьбу за більшість тих чи інших при владі. Хоча, безсумнівно, “Варта у Грі” це книга вже зовсім іншого рівня; цікава, сучасна, динамічна. Тож Варта: крута, сильна, “дуже нехороша темна” з “палець до рота не клади, а то відкусить” ставленням до життя. Та цього мені було замало. Наприклад, було б непогано дізнатися про те як саме вона стала такою сильною – так би мовити зазирнути за завісу того що відбувається в цій магічній спільноті; як формуються нові покоління чаклунів, алхіміків, відьом та цілителів... Бо ж нас занадто швидко занурили у Гру (гадаю, це один з неминучих побічних ефектів динамічного розвитку сюжету), ще до того як ми встигли познайомитися з героями, розвинути почуття та симпатії, зацікавитися тими чи іншими персонажами, включаючи головну героїню. Що її мотивує? Що надихає? Чому її не цікавила Гра? Чому вона має нам подобатися? Чи має вона нам взагалі подобатися? Я навіть почала сумувати за Мартою Баумгертнер, її характером та особистістю. Уявляєте? Ви ж пам’ятаєте як вона мене дратувала? Отже, хотілося б побачити більш розгорнуту картинку – більш виразний та об’ємний світ до якого ми зазирнули під час Гри. А поки що мені не вистачило глибини для повного занурення. Можливо в наступній книзі?

Анна: Якщо чесно, я не відразу зрозуміла чому “Варта у Грі” так сильно нагадала мені книжки пана Арєнєва, які безсумнівно набагато глибші і багатогранніші. Та раптом воно дійшло до мене: тут ми маємо чаклунку Варту, а там ученицю Марту, яку усі називають відьмою. Проте це тільки зовнішня схожість. Головне ж — це схожість характерів. Та ж хлопчакуватість, різкість, незалежність та готовність ризикувати. Ну і гаряча вдача на додачу. Тому й потрапляють вони у різні халепи. Про таких героїнь звісно цікавіше читати, ніж про нудних та правильних. Але виникає дивне відчуття, що ота схожість між героїнями не просто так виникла. Ось це мабуть і є образ сучасної жінки. Це у минулому ідеальна героїня була ніжною, чутливою та відданою. У сучасному житті жінкам доводиться маскувати подібні якості щоб не уславитися слабкими чи пришелепуватими. Втім, я не бачу тут ніякого протиріччя. Літературні образи минулого створювались здебільш чоловіками, але героїні Джейн Остін чи сестер Бронте зовсім не здавались слабкими. Жодна поважаюча себе письменниця не стала б писати про таку собі “зів’ялу квітку” як ота Лора Ферлі з “Жінки в білому” Уілкі Колінза. Пам’ятаєте, вона вас так дратувала, що ви не змогли примусити себе дочитати цю книжку до кінця?

Що ж до “Варти у Грі”, то мені не так просто пояснити чому ця книжка мені сподобалась. Начебто і у ній були елементи комп’ютерних ігор, що так дратували мене у тих книжках, що ми з вами прочитали торік. І виразних характерів — раз, два і все. Хоча насправді три: дві віддані подружки Варта і Дикоросла та нестерпний, нахабний, іронічний маг Златан. Та, не зважаючи на це, оточуюча їх магічна спільнота здавалась живою, а не якимось збіговиськом електронних фантомів, як ото бувало у торішніх книжках. То ж у чому тут річ? Мабуть у тому, що не дивлячись на спрощеність характерів, вони все ж виявляли справжні людські почуття: відданість, пристрасть, страх чи, навпаки, безстрашність. Думаю, що авторка сама відчувала все це, коли писала свою історію. Ну і звісно ж це ще історія кохання: вічна тема, до якої жінка будь-якого віку не зможе залишитися байдужою. Тож, як і ви, я буду чекати на продовження.