Світ у вулкані. Дощ-убивця

Фаріда: Я не знаю чому мені знадобилося почати читати другу книгу серії, щоб остаточно зрозуміти, що ця книга немає справжнього сюжету. Це просто збірка історій, які об’єднали в один цикл, бо вони всі пов’язані однією ідеєю. Саме цьому ця книга (та ще й у двох томах!) здається такою незграбною, адже вона не має якогось чіткого плану чи структури. Персонажі постійно на щось чекають, засинають, розповідають один одному якісь там історії. Автор, між тим, час від часу напускає таємничості і обіцяє, що скоро щось таки відбудеться, проте ще не зараз, бо ще не час, бо герої неготові, хай краще послухають ще одну історію, а потім ще одну, а потім ще одну… І так без кінця чи краю. Це таке собі колесо для хом’яка: колесо крутиться, крутиться, крутиться, хом’як нібито рухається, проте час спливає, а він залишається на одному й тому самому місті і зовсім нічого з ним не трапляється. А коли трапляється, то опісля ніхто про це чи то не пам’ятає чи то не розмовляє. Тож в мене виникає запитання: навіщо треба було лити та розливати стільки води та розтягувати всю цю маячню аж на дві книги? Адже можна було вилити всю зайву воду і, зібравши докупи все те що залишилося, хоч би як мало того не було, побудувати чіткий та захопливий сюжет та надати головним героям більше свободи та простору для маневрів. Тільки уявіть собі якою б цікавою була ця книга, якби авторка не боялася користуватися власною уявою, а Агава, Марко та Сонька об’єдналися разом щоб врятувати світ?

Анна: Проте, гадаю ми з вами все ж таки правильно зробили, коли вирішили прочитати і другу книгу дилогії “Світ у вулкані”. Принаймні, так нам буде легше підсумувати наші враження, а то б ми все думали та гадали, що може друга книга нам би більше сподобалась. До речі, обидві книги доволі легко читалися, а це вже дещо в сучасній літературі. Пам’ятаєте оту книжку, що ви мені нещодавно показували, намагаючись спокусити мене великими літерами? І літери справді були великі – саме для моїх очей. Але десь на п’ятій сторінці я раптом відчула, що більше не можу оце читати. Тож із “Світом у вулкані” у цьому сенсі усе було гаразд. Я і незчулася як проковтнула оцю другу книгу, мабуть тому, що вона була набагато динамічнішою за першу. Хоча мене дійсно дратували оті приказки про те, що це тільки початок і що треба чекати. У таких місцях мені здавалося ніби авторка зумисно стримує своїх героїв, наче боїться, що події почнуть розвиватися занадто швидко. Навіть Сонька Брум, така собі моторна та кмітлива дівчинка, яка причарувала мене ще у першій книзі, два тижні ховалася від свого брата-близнюка, удаючи ніби вона спить. І все тільки тому, що кінь Іскра наказав дівчинці мовчати, нічого не робити і більше до нього не приходити. Проте, коли до Соньки прилетів синій метелик Езра і повідомив, що вона потрібна хлопцям, то дівчинка без зайвих запитань слухняно з ним полетіла. І це Сонька, про яку її власний брат казав, що вона здатна втнути все, що завгодно. Але ж вона сама, з власної волі, так нічого і не втнула. Ну хіба що ховалася два тижні під ковдрою. Навіть її брат Марко не міг цього зрозуміти. Це було так не схоже на Соньку. Тож недаремно, що саме у такі миті мені здавалося, що я відчуваю присутність авторки, яка звертається до своєї дитячої аудиторії: “Ось бачите, навіть така дівчинка, як Софія Брум, завжди робить те, що їй кажуть старші і мудріші за неї друзі. Отож і ви маєте слухатися батьків та вчителів.”. От тільки навіщо воно потрібне отаке докучливе моралізаторство? Усі начебто знають, що занадто наполегливі поради завжди підбурюють не тільки дітей, але й дорослих чинити навпаки. Але ж напевне було і щось хороше у тому “Світі у вулкані”?

Фаріда: Ну що ж, давайте подивимось. Впродовж багатьох розділів поспіль ми постійно читаємо одне й те саме: думки та переживання героїв, запитання на які вони не мають відповідей, бо, мабуть, настільки рідко користуються сірими клітинами, що не можуть додати два та два і отримати потрібну їм відповідь. Якщо авторка гадає, що це створює відчуття напруження, то маю її розчарувати: це тільки створює роздратування та показує, що головні герої нічого не можуть ні зрозуміти ні зробити без чергової казки-підказки. Цікаво, а над цим твором взагалі працював хоч один редактор? От якби я була редакторкою цієї книги, то напевно викинула з неї принаймні половину сторінок, що не несуть жодного смислового чи сюжетного навантаження та змусила б авторку все переписати наново. Може це в мені говорить вчитель, проте я вважаю, що має бути якась межа тому скільки разів за історію автор використовує недомовки та таємниці. До того ж, авторка цієї книги страх як любить повчання та тулить їх усюди, коли не може вигадати щоб захопливе. Шукайте нові та більш цікаві прийоми для того щоб розповідати – показувати – історію! І з якого це дива Сонька стала постійно використовувати улюблений оклик Федора? І щодо дівчини, нащо було її так ізолювати від усіх? Я зовсім не розумію логіки цього твору. Замість того щоб створити цікаву команду персонажів та надати кожному свою справу, на сторінках цієї книги панує повнісінький хаос. “А попереду не було нічого. Саме лише поле, яке нікуди не вело.” Копито їй в печінку! Я починаю думати, що ви не помиляєтесь, коли кажете, що авторці напевне платили за кожне слово і тому вона їх стільки витратила ні на що. Бо ж скільки раз можна переказувати одне й те саме? І не кажіть, що це через молоду аудиторію, бо діти ж не зовсім ідіоти і їм не треба стільки разів повторювати одне й те саме. Були цікаві та багатообіцяючі моменти, проте шансом розробити їх у щось дійсно незабутнє авторка знехтувала. Були діалоги та думки, які варті того, щоб їх пам’ятати, але ж вони наче краплі дощу загубилися в океані непотрібних слів… 

Анна: До речі, ви помітили, що батьки у цій книзі, як, на жаль, у багатьох інших сучасних книжках для дітей, не дуже втомлюють читача своєю присутністю? Оце мені часто нагадувало слова моєї матінки, як ото вона мені бувало казала: ”Ну ти ж мене знаєш. У мене все не як у людей”. І матуся моя дійсно була неординарною. Але все ж таки мала якусь межу. А у сучасній дитячій літературі все вже занадто “не як у людей”. Діти не сумують за батьками і майже про них не згадують. А ті, у свою чергу, теж ними не дуже переймаються. У “Світі у вулкані”, наприклад, батьки дозволяють своїм 8-річним хлопцям цілими днями пропадати на конюшні. А коли діти раптом зникають, то вони вдовольняються запевненнями конюха, що хлопці відправилися у якусь далеку кінську експедицію. І ніхто того конюха не заарештував за викрадення дітей. Ну як отаке могло бути? Якщо той безперервний дощ так діяв на людей, то треба було якось детальніше це обмалювати. І на це не потрібно було витрачати багато сторінок. Пригадуєте як у “Старому будинку” Олександри Дорожовець чаклунка перетворила дівчинку на золоту пташку? Тож дівчинка, яку, до речі, теж звали Софійкою, так сумувала за домом та батьками з бабусею, що навіть згодилася щоб кіт її з’їв і сказала йому: “Тільки швидко”. На що кіт дуже кумедно відповів: “Та ти що? Я ж пожартував. Я своїх не їм.”. Але “У світі у вулкані” авторка частіше за все частує своїх читачів різноманітними, і якщо чесно, не дуже цікавими історіями про коней, птахів, метеликів та драконів. Що ж до людських почуттів, то вони в неї тільки де-не-де спалахують, а потім швидко згасають, залишаючи по собі непевне відчуття: А чи були вони взагалі оті почуття? Чи може то була така собі не дуже вигадлива гра для дітей, яку створили для того, щоб привчити отих бешкетників змалку слухатися старших?

Світ у вулкані

Анна: От нічого не можу з собою вдіяти, але знов хочеться почати нашу чергову дискусію словами “нарешті я дочитала”. Отож я й кажу, що нарешті я дочитала “Світ у вулкані. Срібний і червоний”. І це тільки перша книжка дилогії. Навіть не знаю чи вистачить у мене снаги на другу. Кожного разу, коли я занурююсь у нову книгу, яку я обіцяла вам прочитати, у мене виникає відчуття наче ми з вами копирсаємося у великій скирті сіна, шукаючи втрачену голку, і все ніяк не можемо її знайти. Поступово навіть забуваю, а що ж це я там шукаю. Недаремно ж китайці кажуть, що важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. Втім, я не можу навіть сказати, що “Світ у вулкані” не справдив моїх сподівань. Я зрозуміла ще з перших сторінок та з обкладинки, на якій двоє дітей летять на величезному білому птаху, що на мене чекає щось на зразок комп’ютерної гри на папері.

Спочатку, якщо чесно, хотілося оту книжку кинути, бо ж я ніяк не могла збагнути як ото можна було написати: “У небі, крізь безліч сніжинок, мерехтіли зірки. Круглою мискою світив місяць.”. Тож, я й подумала, що мабуть авторка звикла гуляти тільки у гарну погоду, коли пригріває ласкаве сонечко, і може не знає, що коли наповзають важкі снігові хмари, і починає густо сіятися сніг, то неможливо роздивитись нічого окрім безлічі сніжинок, які сиплються на тебе із сіруватої безодні. Я це знаю, бо ще й досі пам’ятаю як у далекому дитинстві стояла, задерши голову, і намагалася побачити звідки ж вони прилітають оті гарненькі візерунчасті сніжинки. Сучасне молоде покоління може цього й не знати, бо надто вже воно прикипіло до своїх телефонів та комп’ютерів. Але після деяких роздумів я вирішила, що можливо я помиляюся, і авторка просто хотіла таким чином створити чарівний світ, який, звісно ж, має відрізнятися від нашого, пересиченого сірими кольорами, довкілля. А які ваші враження?

Фаріда: Я не знаю чому ми з вами кожного разу дивуємося черговому книжковому розчаруванню, особливо коли говоримо про сучасні українські книжки від Видавництва Старого Лева. Годі тільки пригадати сумнозвісні “Марічка та король”, “Реальність Баргеста”, “Кав’ярня на розі” та інші. Я раніше багато книжок цього видавництва купувала – аж доки зовсім в них не розчарувалася. Ще на пам’ять спливає книжка про дівчинку-відьмочку (назву не пригадую), яка жила з мамою та бабусею, та здається (хоча, можливо, я помиляюсь) “Все починається в 13”? Та я добре розумію в чому справа – чому я завжди купуюся на книги цього видавництва: через їхні чарівні обкладинки! Оформлення в них завжди бездоганне, а ось контент… Гм! Здається єдині дві книжки, які нам дійсно сподобалися – це “Гості на мітлі” та “Кігтик Ковбаско”.

Я впевнена, що в цьому видавництві (як і в інших видавництвах нашої країни) друкують авторів не через талант, а через знайомства, бо інакше до цих видавництв навіть потрапити неможливо. Я зовсім не маю їм віри, бо вже не перший рік намагаюся достукатися хоч до одного з них, та все марно, бо нема в мене таких знайомців, які б привели мене до головного редактора із рукописом, і неважливо вартий він чогось чи ні. 

Нагадаю, що ми ще декілька років тому вирішили більше не купувати та не читати книжок цього видавництва, проте так сталося, що ця книжка опинилася в мене і я вирішила дати їй шанс. І ось тобі знов – чергове книжкове розчарування – чергова недо-історія. Дарма що ілюстрації такі чудові, адже вони аж ніяк не можуть компенсувати відсутності цікавого та оригінального сюжету від якого було б не відірватися. Хоча, знаєте, якби я отримала цю книжку в дитинстві, то навіть не намагалась би її читати: я просто дивилася б на ці чудові картинки і вигадувала власні історії. Я так завжди робила, коли була малою.

Анна: Все ж мушу визнати, що “Світ у вулкані” сподобався мені більше, ніж я від нього чекала. І не тільки тому, що я вже звикла не очікувати багато від сучасних книжок. Мабуть мене підкупили різнокольорові картинки, які авторка таки вміє створювати. І це наближало її світ скоріше до мультиків, ніж до комп’ютерних ігор, що мені теж було до вподоби. Більш за все мені припала до смаку перша частина “Срібний, або Зелена історія”. Втім це не дивно, бо у тій “Зеленій історії” було багато такого, що я завжди любила. Та й не тільки я – такі речі людям зазвичай подобаються. От дивіться самі: спочатку багато снігу та зорі з місяцем, а у самому вулкані – широке зелене поле, оточене сосновим лісом і горами, і водоспад, і річечка. І на додачу, свіжий запаморочливий запах, велетенські різнокольорові метелики і здатність літати. А оті напівпрозорі намети, де діти ночували, пробудили в мене давні спогади. Це ж колись ми, молоде подружжя з двома маленькими дітьми, довго не могли заснути в наметі з парашутної тканини, бо повний місяць просвічував крізь нього, заливаючи нас усіх примарним сяйвом.

Здавалося б, що може бути кращим ніж опинитися у такому мультиплікаційному раю, який з таким смаком описує авторка? Проте поступово у мене виникло відчуття, що та голка, яку ми з вами шукаємо, так і не знайшлася. Надто вже все у тому світі у вулкані було спрощено: і саме середовище, і істоти, що його населяли. Що ж до провідної ідеї книги, себто невпинної боротьби між Добром і Злом, то і вона не справила на мене відповідного враження. Бо і тут все занадто спрощено, надто вже чітко розмежоване на чорне та біле. Думаю, що авторка могла б краще показати оту запеклу боротьбу, якби вона дала своїм героям більше свободи та дозволила їм розмовляти один з одним. А то вони в неї занадто часто поспішають та біжать, летять або скачуть кудись як навіжені, і зазвичай з дуже малим результатом. А як тільки назріває необхідність важливої розмови, то вони чомусь шепочуть щось у чиєсь вухо, а читачам залишається тільки дратуватись та здогадуватися, що там і до чого.

Фаріда: Не буду багато казати про цю книгу. А може буду. Подивимося. Скажу, що спочатку я думала, що, можливо, вона мені зовсім не цікава, бо вона розрахована на дітей. Але ж так немає бути! Адже ознака добре написаної книги – це її здатність руйнувати будь які бар’єри, в тому числі й вікові. До того ж, ми з вами прочитали чимало дитячих книжок від яких не могли відірватися, тому, гадаю, річ зовсім не в цьому. Ми й досі із неабияким задоволенням перечитуємо “Гаррі Поттера” та “Старий Будинок”. Чи не так?

В англійській мові є такий вислів “pet peeve” – це щось таке, що вас до бісиків дратує. Так ось, мене до бісиків дратує, коли автор постійно використовує один і той самий прийомчик, щоб просувати сюжет (гм… гм… якщо це так можна назвати на сторінках цієї книги). Бо тут авторка постійно змушує своїх героїв розповідати історії. Ну, коли б то було один раз, то це ще нічого. Хоча, знов таки, нагадаю, що існує таке правило як “показуй, а не розказуй”, але щоб показувати потрібно мати майстерність на яку ця авторка, судячи з усього, неспроможна – чи то їй просто ліньки було зробити свою історію більш захопливою, показавши її через дію, а не через чергову розповідь, бо вона знала, що її все одно надрукують.

Тож, нащо зайвий раз перейматися, чи не так? Овва! Що тут ще казати, ковіньку їй в копито! Та хоч би й розказувала собі, якби ж то історії були цікавими та різноманітними, а вони ж усі як під копірку. Описи гарних пейзажів на декілька сторінок. Тест-польоти та тест-катання туди–сюди і сюди-туди. Іскри. Дракони і побратими нерозлучні. Коні і вершники нерозлучні. Радість, дружба, побратимство, сміливість. Важливі ідей – не заперечую, але ж в книзі має бути ще щось окрім постійних повчань! Ось і маємо що маємо: вода ллється, ллється, ллється, а історія між тим на місці товчеться.

Також було якось дуже прикро за сірооких дітей. От прочитає якась сіроока дитина цю книжку і вирішить, що вона напевно з отих страшних та сумних Сірих – і що далі? Кольорові лінзи купувати, щоб в дитини травми на все життя не було через розуміння того, що зеленоокі вибрані, а всі інші ні? І чим ті сіроокі так невгодили авторці? Ковіньку їй в копито! Не сподобалась мені ця дискримінація по кольорооковому принципу. Хочу оскаржити таке ставлення до представників інших кольорів! І бач ходити з друзями в кіно погано, а розважати дівчинку, що загубилася якраз те, що треба. А попередити друзів слабо? Бо ж вони напевно чекали та не дочекалися того хлопчика з зеленими очима. Можливо навіть на сеанс запізнилися через нього, але ж це неважливо. Так? Нащо нам гарні манери у спілкуванні з друзями, які полюбляють ходити в кіно? Взагалі, у авторки цікава позиція кидати друзів з якими дружив багато років заради дівчат. Бач Олелько недостатньо кмітливий щоб дружити з Агавою! А яке дивне місце ця Кремантура! Країна, де діти не хочуть ні їсти, ні пити; де вони всі такі слухняні-преслухняні і зовсім не сумують за батьками… І чому жоден з редакторів не нагадав авторці, що одним лише повітрям чи то соломинкою не наїсися, а отими історіями і поготів?

Анна: Все ж таки, друга частина книги “Червоний, Мідний та Іскра” сподобалась мені значно менше. Мабуть тому, що мідний та червоний не мої кольори. А якщо без жартів, то надто вже багато там було повторів та одноманітних описів. Здається, що діалоги – це слабке місце авторки, і тому вона їх уникає чи замінює монологами або отим дратуючим шепотом у вухо. Нові персонажі теж чомусь не викликали великого співчуття: ні отой квадратний чолов’яга конюх Федь з його жартами і примовками, ні бабуня Варвара з її історіями. Ну якимись вони здавалися ненатурально одноманітними. А отой дивний рудий хлопчик Агава спочатку мене зацікавив і навіть викликав щире співчуття своєю відданою любов’ю до коня. Але поступово і він розчарував. Бо ж, здавалося, що все на що хлопець був здатний – це бігати туди-сюди та скакати на тому коні стрімголов. Одна тільки блискуча Сонька Брум розчулила мене, як і у першій частині. Така вже гарна дівчинка: рішуча, кмітлива та смілива. От у неї легко вірилося. Особливо коли оте 8-річне дівчисько сказало: “Я вважаю, що сміливість – це коли чиниш так, як належить. Навіть коли ти сама і тобі страшно. Навіть коли знаєш, що програєш”. Хотіла б я і сама такою бути.

Вже й не знаю чи варто нам братися за другу книжку. Зізнаюся, що я одним оком у неї зазирнула і у кінець носа сунула, і у мене склалося таке враження, що мабуть і не варто. Але якщо ви зважитеся, то я звичайно з вами. От цікаво було б дізнатися чи авторці самій подобається її книга.

Фаріда: Думаю подобається, бо ж вона з неабияким задоволенням описувала отой світ, що вигадала, де все так просто і примітивно та навіть їсти і пити не треба. І зручно ж вона ото вигадала (для себе): головні герої постійно засинають під час польоту чи верхи на коні чи просто не помічають, що відбувається навколо, тільки б не розписувати, що ж то воно таки відбувається. І знов таки, коли б то було одного разу, а воно ж кожного разу так! І нічого не відбувається… Ось і питання: нащо стільки тексту, коли нічого не відбувається? Та ще й розтягувати таку нудну історію аж на дві книги! Треба ж було докладно попрацювати над сюжетом перш ніж починати писати, бо одними описами (якими б гарними вони не були – а писати описи авторка вміє) читача не нагодуєш.

До речі, маю зізнатися, що друга частина мені сподобалася трішки більше ніж перша (принаймні на самому початку) завдяки головному герою Агаві Мідному, якого показали таким собі поганим хлопчиськом, який, тим не менш, дуже добре навчається та багато читає. Перші сторінки читалися як зовсім інша книга і мені так кортіло, щоб так воно й було, бо у цього хлопця був такий потенціал бути чимось більшим та цікавішим за якогось іншого сюжету. От якби автори могли один в одного позичати героїв, я б його обов’язково позичила! На жаль, у авторки цієї книги не вистачило ані уяви, ані хисту щоб зробити щось дійсно цікаве та незабутнє з цією історією та її героями. Бо ж потенціал безсумнівно є! Ідеї також. Але виконання, ковіньку їй в копито, нікуди не годиться. Хоча, воно згодилося для того, щоб книгу надрукували та купували. Тож, можливо, більше нічого і не треба. Невибагливий читач буде задоволений.

О, хотіла спитати, а що дракони можуть пітніти? Я розумію, що це все вигадки і все таке інше, але ж законів природи ніхто не відміняв навіть у дитячому фентезі, і якщо припустити, що дракони то дуже віддалені родичі ящірок, то яким чином Срібний міг витерти крилом спітніле чоло? Це питання не дає мені спокою!

Керамічні Серця

Анна: Вже й не знаю що вам казати про оті “Керамічні серця”. Спочатку книга мене заінтригувала, бо ж антиутопії мене завжди приваблювали. Фарби там зазвичай згущуються, але на темному тлі особливо яскраво вирізняються усі вади людського суспільства. Та, на жаль, чим далі я читала “Керамічні серця”, тим менше вони мені подобалися. Це ж звична річ у сучасній літературі — спочатку тебе намагаються зачепити і змусити купити книгу, а далі їм “хоч трава не рости”, як ото кажуть у таких випадках оті безголові росіяни. Я іноді собі думаю: і чого це ми з вами пнемося, намагаючись написати щось варте того, щоб його прочитали? Може ми краще кинули б оте кляте писання та овочі на городі вирощували? Воно й для здоров’я нашого було б набагато корисніше.

Та, гаразд, я ж маю вам розказати про “Керамічні серця”. Спочатку, як я вже казала, книга мені сподобалась. Дві чутливі душі, що повстають проти жорстокого суспільства — це ж така багата тема! Та й важко було на співчувати головним героям, тому що життя у тому жахливому суспільстві і справді було тяжке. Проте, поступово ота парочка закоханих почала мене дратувати. Як я в них не вдивлялася, а здавалося, що вони складені із несумісних шматочків. Наприклад, маестра головної героїні не раз казала, що “її помічниця має знечулитися, забути про емоції та почуття — тільки так виживе”. І слухняна дівчина так знечулилася, що у більшості епізодів здавалася доволі дерев’яною. А коли вона зненацька виявляла палкі почуття, то якось важко було у них повірити. А її любий Жаррак, такий вже могутній чаротворець, але то його б’ють по голові, то намагаються забити ногами, і трапляється це, як він сам визнає, через його власну дурість. Якось воно не в’яжеться з образом рішучого та невпинного борця з жорстокими законами суспільства.

Мені здається, що головна вада сучасних авторів у тому, що вони насправді не люблять своїх героїв. Тому вони й не переймаються їхніми проблемами, тому й не здатні створити живі багатогранні образи, які б викликали у читачів щире співчуття. Втім, мушу визнати, що головні герої “Гессі” і двох перших книжок про Варту вийшли у Наталії Матолінець живими та яскравими, особливо Гессі; тож недарма вона моя улюблениця. Що ж до “Керамичних сердець”, то на мою думку, ця книга задумувалась як історія Ромео і Джульєтти, але, на жаль, так нею і не стала. Адже у Шекспіра усі персонажі такі живі, що здається зараз вистрибнуть на тебе зі сторінок. А у Наталії Матолінець книга, як завжди, нашпигована безліччю блідих невиразних героїв. На всю книжку тільки й знайшлась одна жива героїня — це третьорядний персонаж молодшої служки Жюстіни. Отака собі сільська дівчина: проста, любляча та віддана, що приїхала до міста шукати роботу. Одне тільки не ясно: чому їй було присвячено стільки сторінок? У мене таке відчуття начебто авторка дражниться, наче каже нам усім: “Ось бачите, я ж можу, коли захочу, але в мене є важливіші справи”. Тож навіщо тоді було брати ручку у руки, тобто я мала на увазі — навіщо було сідати до комп’ютера та клацати по клавіатурі?

Знаєте, я іноді собі уявляю, що авторка ніжиться на сонячному узбережжі, десь на Мальдівах (чи десь там, де зазвичай розважаються люди з грошима), а в цей час усі оті книжки пише за неї штучний інтелект, про який зараз стільки розмов. Та й не тільки за неї, бо як інакше пояснити, що коли читаєш сучасні книжки, час від часу виникає відчуття, що ти суху солому намагаєшся прожувати? Тож, хто знає, може більше половини книжок, що зараз виходять — це плід уяви штучного інтелекту. Якщо так, то до Шекспіра йому ще дуже і дуже далеко. Але не лякайтеся — це я трохи невдало пожартувала. Хоча сама ідея мені до вподоби. Чим вам не сюжет для невеличкої оповіді-пародії? 

Фаріда: Мені здається, що купуючи чергову книгу Наталії Матолінець, я сподіваюся відкрити для себе другу “Гессі”. Проте, поки що, мені цього зробити не вдалося. На жаль, жодна з наступних книжок авторки не стала для мене тим ковтком свіжого повітря, польотом фантазії та натхненням, яким була та залишається “Гессі”. Щодо “Академії Аматерасу” то я навіть не змогла змусити себе нічого написати після прочитання, а читала я її дуже й дуже довго. Здавалося, що “Керамічні серця” мають нести в собі ту особливу магію, на яку дійсно здатна письменниця, адже сама назва вже неабияк інтригує та причаровує уяву, а обкладинка погляд. Але і цього разу на мене спіткало розчарування.

В книзі дійсно були гарні думки, цікаві ідеї, чарівні описи. Проте, на мою думку, книжка виграла б якби була десь на 200 сторінок коротшою, бо оті постійні гостинни, чаювання та балачки вельми нагадували мильні опери мого дитинства. До речі, я жодну так і не додивилася до кінця. Звісно, воно все виглядає дуже вишукано і, гадаю, авторка дуже тішилася з того як красиво все описала та розписала (а чом би й ні, коли так воно і є), але іноді того всього було аж занадто навіть для мене (а я є шанувальником гарного опису чи цікавого мовного звороту), і навіть мені забажалося чогось більш динамічного.

Можливо справа була в героях – їм, як ми вже неодноразово відмічали в наших обговореннях, завжди бракує чогось вагомого щоб бути по-справжньому цікавими. Іноді здавалося, що авторка намагалася відтворити Златана Богуміна (чи не єдиного дійсно цікавого персонажа в її книжках), але якщо так, то Жаррак виявився лише блідою копією чеха. А щодо Канре… Все що можу сказати так це те що на біду зустрів її Жаррак. Хоча, з іншого боку, він сам був трохи несповна розуму, тому напевно накликав би на себе якусь іншу біду. Здається, змішання крові батька та матері не пішло йому на користь, бо від обох батьків він узяв все що завгодно крім розуму.

Маю зауважити, що не таку книгу хотілося зараз читати, зважаючи на обставини в яких ми опинилися. Я розумію, що це не провина авторки, просто так склалося. Я все намагалася її кинути (і в прямому і в переносному сенсі), але внутрішня впертість не дала цього зробити. Врешті-решт, мені треба було дізнатися чим все закінчиться. Хоча, зважаючи на те чим усе скінчилося, то мабуть треба було таки кидати. В моїй пам’яті жевріє один єдиний приємний спогад з цієї книги: той момент, ще десь на самому початку, коли Жаррак відвів Канре дивитися на море. Дуже гарна була сцена. І ще мені сподобалась ідея із Ниткою Атаїс, адже я обожнюю магію, що пов’язана з нитками і сама використовую її в одній зі своїх книжок. Та річ зараз не про це.

Я не можу сказати, що ця книга погана, бо, на мою думку, книги можуть бути хорошими чи поганими окремо для кожного, адже все це дуже суб’єктивно. Скажу просто, що як чарівно не посміхається дівчина з обкладинки нової книги Наталії Матолінець, наразі вважаю за краще зробити перерву у знайомстві з її подальшою творчістю. Бо, попри всі чесноти та вади “Керамічних сердець” – є одна вада, яку я не можу пробачити. Все ж таки, коли читаєш книжку у жанрі фентезі, волієш, щоб хоч на її сторінках герої досягали своєї мети, а справедливість перемагала. Інакше не бачу сенсу читати понад 500 сторінок та витрачати свій час на історію, яка нічим добрим не закінчиться.

Кров Будапешта

Анна: Дочитала я нарешті “Кров Будапешта” Наталії Матолінець, і нелегка це була робота скажу я вам. Бо ж з очами у мене не все гаразд, як ви знаєте, та ще й книжку українською мовою останній раз читала мабуть ще до війни, себто більше року тому. Не до того мені було: і в мами здоров’я різко погіршилося і дочка з улюбленим онуком за кордон чкурнули. Але життя продовжується, незважаючи ні на що, навіть на те, що наші північні сусіди намагаються нам його отруїти якомога сильніше. Тож я з вдячністю прийняла виклик від тієї товстенної “Крові Будапешта”. Хоча це мені тільки спочатку так здалося — не така вона вже велика, особливо у порівнянні з тими товстезними книжками, що зараз у моді. Як на мене, то я згодна з польським прислів’ям, яке стверджує “що занадто, то не здраво”.

Але я ж не про те, а про “Кров Будапешта”. У неї з розміром усе було гаразд, та ще й літери великі, за що я була дуже вдячна. Траплялися іноді друкарські помилки, але для мене то було несуттєво. Головне було те, що хоча я й прочитала “Варту у грі” і “Артефакти Праги” понад три роки тому, та ще не встигла їх вщент забути. То ж я зуміла доволі швидко розібратися з безліччю героїв, більшість з яких відрізнялись один від одного тільки зовнішністю та одною чи двома рисами характеру. Тому запам’ятати хто є хто було б набагато складніше якби я до того з ними не зустрічалася.

Фаріда: На жаль, ми постійно зустрічаємося з цією проблемою в книжках авторки. Вона постійно насичує свої книги великою кількістю персонажів, проте, за рідким виключенням, вони настільки однакові, що розрізнити їх поміж собою дуже важко, а подекуди зовсім неможливо. Пам’ятаєте, як під час читання першої частини, я сплутала двох персонажів через схожі імена і до самого кінця книги вважала на одного замість другого? Цього разу було дійсно легше в них розібратися, бо ми з ними вже зустрічалися, проте багато з них для мене так і залишилися просто тінями. Все ж таки завжди треба орієнтуватися саме на якість, а не на кількість, якщо результатом є армія безликих роботів. Я вже не раз казала, що для мене на першому місці персонажі та їхні взаємини, а вони, на мою думку, являються найслабшою стороною письменниці. І цей висновок я роблю прочитавши вже чотири її книги. Авторка вміє неабияк закрутити сюжет, вміє показати екшн, проте її герої залишають мене байдужими, а їхні взаємини відштовхують. Вони мені нагадують старшокласників з типових американських серіалів про молодь, які поводяться наче дорослі, проте це виглядає достоту смішно та непереконливо.

Анна: Що ж до Варти та Златана, то мушу сказати, що у двох попередніх книжках вони мені якось більше сподобалися. Не знаю чому, але може через те, що Варти у цей раз було набагато більше ніж її улюбленого чеха, і це порушувало якийсь незримий баланс. Мабуть тому, читаючи “Кров Будапешта”, мені було важче повірити у те їх велике кохання, хоч як багато авторка не повторювала “Златан, Златан, Златан! Золота краплинка у серці”. Думаю було б набагато краще якби і у третій книзі Наталія Матолінець більше показувала отого харизматичного чеха у дії, ніж зосереджувалася на Вартиних почуттях та на золотих асоціаціях з його благозвучним ім’ям.

Фаріда: Так, мені теж не вистачало Златана в цій частині. Насправді, на початку книги він так рідко з’влявся, що я навіть встигала забувати про його існування. Щодо Варти, то вона мені в цій книзі зовсім не сподобалась. Хоча, якщо чесно, не можу сказати, що вона мені подобалась у попередніх книжках, але в цій частині вона була якась зовсім дерев’яна та нецікава, тільки те й робила, що наводила смуток та нудьгу. Можливо це було саме через відсутність Златана. То може Варті варто ще якогось зіллячка з “Арніка” випити, щось для поліпшення особистості? До речі про особистість, мене неабияк розважив Амброз – та він мені ще в другій частині сподобався. Насправді, він чи не єдиний персонаж, якого я тоді запам’ятала, тож була рада, що його було доволі багато на сторінках цієї частини. Також не можу не згадати світлого алхіміка Ореста Гірняка, який привернув мою увагу серед інших алхіміків та чаклунів.

Анна: Так, щодо створеної авторкою магічної спільноти, то мені, як і у двох попередніх книгах, не вистачало виразних характерів. Характерів, які б запам’ятовувалися, які б не залишали відчуття, що ти у комп’ютерній грі, де індивідуальність не має значення, і де все має свій зворотний шлях — мертві оживають і скалічені зцілюються. Для мене саме цінне у книзі — це можливість зануритися у іншу реальність і повірити на деякий час, що вона дійсно існує, відчути її смак та подих. Бо ж коли б я воліла отого примарного світу комп’ютерних ігор, або тих штучних нескінченних серіалів, то я б на них і витрачала свій час, а не шукала книжки, які вражають уяву та спонукають до думок. А яке в вас склалося враження від книги?

Фаріда: Ну що я можу сказати… Мені зовсім не хочеться бути занадто прискіпливою та критичною, особливо в такі скрушні для нашої країни часи, адже ми розпочинали цей блог – ще за мирних часів – з метою поліпшення нашої з вами української мови через знайомство із сучасною українською літературою. Проте, на жаль, я не можу сказати, що в захваті від “Крові Будапешта”. Я заздалегідь вибачаюсь за свою критику, адже я дійсно хотіла полюбити цю серію книжок та цьому завадила ціла низка факторів, на які ми вже неодноразово звертали увагу, читаючи твори авторки. Наприклад, так само як і в попередніх частинах, мені не вистачило чіткого бачення та розуміння її магічного світу. Загалом, в мене багато запитань щодо того нащо взагалі цей магічний світ в такому вигляді в якому він існує? Чим він по суті відрізняється від немагічного світу до якого належить і якщо нічим то навіщо він взагалі потрібен? Як фанат фентезі, я в першу чергу хочу опинитися в якомусь цікавому та новому для себе світі, навіть коли той інтегрований у світ реальний, проте нічого з того, що я прочитала про магічний світ у цих книжках не справило на мене жодного враження. А кожного разу коли герої користувалися буденними видами транспорту чи зупинялися у звичайному готелі, мене одразу вибивало з тексту, бо все ж таки хотілося, щоб межі магічного та немагічного світів були більш чіткими та зрозумілими, а засоби транспортування більш магічними. Я просто не бачу жодних переваг наявності магії. Навіщо вона взагалі потрібна, якщо авторка просто змальовує нашу дійсність і навіть не намагається нічого їй протиставити, щоб світ магії став більш привабливим в наших очах у порівнянні з тим що маємо. До того ж, сама магія використовується виключно для вирішення постійних проблем, небезпек чи заради захисту, і здається, що вона існує окремо від тих, хто нею користується, бо вони її викликають тільки тоді, коли вона їм потрібна.

Анна: І все ж таки мушу визнати, що авторці таки вдалося показати, що політика — це брудна справа навіть у магів. У них, точнісінько як і у людей, все та ж нескінченна боротьба за владу, інтриги, брехня, і час від часу вбивства. І вбивці зазвичай виходять сухими із води і залишаються у керма. Отой клятий суддя Берток, наприклад, довго вислизав із рук правосуддя, аж поки якісь вищі сили, втомившись від його витівок, не зробили так, що йому таки впала балка на голову. А отой начебто хороший новий голова Центральноєвропейського чаклунського конгломерату теж має рильце в пушку, бо ж за його вини загинули люди. Проте Варта і Златан, такі начебто благородні, обіцяють про це мовчати і пропонують співпрацю. Можливо розуміють, що кращого їм все одно не знайти. І новий голова, хоча й переймається своєю провиною, але готовий взятися до роботи і обіцяє магічній спільноті початок нової Прекрасної Епохи.

До речі, я й не знала, що це воно таке ота Епоха, але мій син мене просвітив. Виявляється, це період з 1871 по 1914, тобто період стрімкого розвитку науки і техніки, а головне — у цей час у Європі не було воєн. Отака собі іронія долі — авторка мріє про Прекрасну Епоху, у її книзі, дякуючи зусиллям Варти та Златана, навіть українську фракцію прийняли нарешті у Центральноєвропейський конгломерат. І що ж в нас трапилось у реальному житті? Звісно ж, ніхто і нікуди нас не прийняв. І більше того, не пройшло і року з часу виходу “Крові Будапешту”, як недоумкуваті росіяни розв’язали чергову загарбницьку війну проти України, прикриваючись такою незграбною брехнею, що я неспроможна навіть писати про це, не вживаючи нецензурні вирази. Сама не знаю чому усе оце мене так вражає. У моєму віці мала б знати, що мрії та життя зазвичай розходяться, і що нездійсненні мрії завжди найпривабливіші. А ви як вважаєте — чи доживемо ми з вами чи хоча б наші нащадки до Прекрасної Епохи?

Фаріда: Цього, на жаль, не знаю, а зважаючи на обставини навіть не намагатимусь робити ніяких передбачень. А ось про Прекрасну Епоху знаю та дуже добре, адже дія мого останнього роману-фентезі українською мовою відбувається саме за часів цієї чарівної епохи. На жаль, про це поки що ніхто окрім мене та вас не знає, бо як я не намагаюся, мені все ніяк не вдається потрапити до того омріяного та недосяжного кола українських письменників. Бо, з усього виходить, що наші шановні видавці не хочуть приймати до себе письменницю без імені чи зв’язків.

Лазарус

Фаріда: Ця книга, безсумнівно, справила на мене неабияке враження, в першу чергу як на автора. Я впевнено можу сказати, що ще ніколи не читала подібної книги жодною мовою. Кожного разу як я про неї комусь розповідала, то казала, що це таке собі «Supernatural» по-українські. Проте чи сподобалася мені ця книга як читачу – це вже зовсім інше питання, на яке моя відповідь не така позитивна. Останнім часом я часто себе запитую навіщо я взагалі покупаю та читаю всі ці сучасні українські книжки, якщо зрештою вони мені не подобаються та тільки розчаровують? Іноді мені навіть здається, що це наше починання – наш блог «Книжкові дискусії двох авторок» – звелося до якогось запеклого протистояння між нами та книжками: хто кого здолає? А що ж на кону? Яку кількість книжок ми здатні прочитати за рік, щоб поставити таку собі уявну галочку, що ми це таки зробили?

Та починалося все зовсім з іншого – із захоплення та очікування на нові та цікавезні книжкові відкриття та пригоди. Я дуже люблю читати книжки, особливо книжки в жанрі фентезі, і я насамперед хотіла відправитися на пошуки фентезійних книжок саме наших сучасних авторів, сподіваючись знайти для себе нову улюблену книжку чи серію книжок та познайомитися з яскравими, цікавими та незвичайними героями, які б залишилися в пам’яті та, можливо, навіть заволоділи б моїм серцем. До того ж, я хотіла читати книжки рідною українською мовою, щоб підтримувати та поглиблювати свої знання, та ділитися новинками та враженнями з вами. Проте, на мій превеликий жаль, останнім часом я відчуваю, що замість насолоди, читання сучасних українських книжок стало свого роду якимось неприємним обов’язком – повинністю та боротьбою з власними бажаннями – який ми не дуже й поспішаємо виконувати, через що перерви між кожною новою книжковою-дискусією стають дедалі довшими.

Що ж до «Лазаруса», то маю віддати належне авторці: вона дійсно виконала дуже велику роботу, майстерно об’єднавши історію, міфологію, релігію, детектив й фентезі в нерозривному та складному плетиві, та створивши такий химерний та моторошний світ, який ділять поміж собою люди, людиноподібні та нечисть. Картина хоч і не дуже приємна, проте вражаюча, тож читати доволі цікаво. Принаймні на початку, бо вже десь після третьої справи мені стало дещо нудно та важко читати, бо все йшло наче по якомусь зачарованому колу та зводилося до одного й того самого. А остання частина взагалі дуже сильно нагадала часи за яких ми з вами зараз живемо: вірус, інфіковані, карантин, захисні маски, відсутність ліків… Можливо в нашому світі теж справджується якесь прадавнє пророцтво? А ще мене дуже сильно вразило все те на що авторка прирекла головного героя та що з нього зробила. Як автор я дуже переймаюся через долю своїх власних героїв і знаю що ніколи не змогла б так вчинити. Тому мені здається, що для авторки цієї книги головною була саме історія, а герой – то був всього-на-всього інструмент за допомогою якого вона її розповіла.

А що ви думаєте з приводу цієї книги? Що сподобалося? Що не сподобалося? Можливо щось вразило?

Анна: Ну, що ж не буду заперечувати - “Лазарус” мене теж вразив. Бо ж чого не віднімеш у цієї книги — вона таки незвичайна. Але відповісти на запитання “чи вона мені сподобалась” виявилось не так-то просто. Спочатку книга мене безперечно привабила незвичною сумішшю жанрів: детектива, фентезі та історичного роману. Цікаво було поглянути як воно все спрацює. До того ж перші два – то ж мої улюблені жанри, а обраний авторкою історичний період (початок 20-го сторіччя) – безсумнівно один з найцікавіших в нашому недавньому минулому. Це ж бо було наче затишшя перед бурею, а невдовзі по тому одна катастрофа за другою почали стрясати нашу країну. Та й не тільки нашу, якщо вже на те пішло. Тому і недивно, що починаючи читати “Лазаруса”, я мала неабиякі сподівання. І принаймні частково вони справдилися, бо ж перші три частини, а точніше справи слідчого Олександра Тюріна, я проковтнула з незвичною для мене швидкістю. Мене дійсно вразив той химерний світ, де поруч з людьми жили водяники, змієголовці, відьми та інша нечисть. І фентезійний Київ теж причарував – такий барвистий і доволі демократичний. Тільки уявіть: і люди, і нечисть прогулювались там, не тримаючись свого боку на тротуарі, що було б немислимо у столиці імперії. І такий розподіл дійсно відбувався у реальному житті, тільки на місті нечисті були прості люди, чи чернь, як їх тоді називали. Ото ж мене і потішили усі оті дотепні паралелі з нашим історичним минулим. Та й не тільки з минулим. Оте засідання депутатів у Міській думі, у другій справі пана Тюріна, до болю нагадувало нашу сучасну Раду: те ж саме неподобство, ті ж бійки та підкуп виборців.

Отак-то я й проковтнула перші три частини, тобто майже півкниги, а потім чомусь почала гальмувати. Спочатку навіть не зрозуміла, що ж там було не так, але поволі до мене дійшло. Та, звичайно ж, це знову був той клятий “екшн”, що зараз у моді. Авторка так ним захопилась, що кинула своїх героїв на самоті. Персонажі в неї продовжували множитись наче гриби після дощу, але ставали все менш виразними. Характери головних героїв наче застигли у своїй незмінності і саме тому не викликали більше ніякого співчуття. І чим далі тим менш відчувалось ставлення самої авторки до тих каркаломних подій, якими вона так заповзято намагалася нас вразити. Тому певно навіть жахлива навала кощів здавалась якоюсь несправжньою, наче не дуже вдала замальовка з комп'ютерної гри. Незрозуміло чому в книзі не було ні вражаючих описів самих кощів, ні актів перетворення. Але ж якраз такі сцени могли б налякати кого завгодно. Та найбільшим розчаруванням стала ота релігія змієпоклонців. Вона начебто претендувала на роль провідної ідеї у книзі, але на жаль так нею і не стала. Нічого окрім купи красивих, а той не дуже красивих, легенд я в ній так і не побачила.

Мері

Фаріда: Не хочеться починати першу книжкову дискусію нового року зі слів “Ну, таке”. Тож почну з того, що це вже не перша книжка, яку ми разом з вами читаємо, чия назва не тільки вводить читача в оману та ще й не виправдовує сподівань. Одразу ж пригадалася сумнозвісна “Марічка та Король” від ВСЛ, яка, в принципі і була початком кінця наших взаємин із цим видавництвом, бо їхні книжки, такі звабливі завдяки своїм обкладинкам та оформленню, кожного разу приводили до чергового розчарування. Але повернемося до “Мері” Сашка Дерманського. До речі, це вже не перша дитяча книжка цього автора, яку я прочитала. Декілька років тому я придбала його новорічну казку “Крамничка Тітоньки Мальви” все від того ж ВСЛ - звісна річ, саме через ілюстрації та звабливі описи різноманітних смаколиків. Взагалі, я помітила, що ВСЛ та Абабагаламага, як правило, друкують одних і тих самих авторів - “своїх” - що мігрують туди-сюди. З вулиці, мабуть, як провідні видавництва нашої країни вони аби кого не беруть. Бо ж в нашій країні все завжди вирішує саме те, кого ти знаєш. Тож коли власне нікого не знаєш в світі видавців та видавництв - то й своєї книги на полицях книгарень тобі не побачити. Бо хто ж на тебе зверне увагу? Та, можливо, якби вони приймали рукописи також і невідомих їм ще авторів, знайшли б щось дійсно особливе. Наприклад, щось таке, що назавжди залишиться і в пам’яті і в серцях читачів. Як книжки мого дитинства, які я досі пам’ятаю та час від часу пригадую з посмішкою та ностальгією, а як радію кожного разу коли знаходжу їх в домашній шафі чи в книгарні! Саме про це і хотіла поговорити. “Мері” читається легко та досі цікаво. Проте після того як закриваєш цю книгу, вона не залишає по собі жодних емоцій. Прочитав - забув. Вона нагадала мені оті красиві коробочки зі святковими казковими малюнками, які мені все хотілося придбати перед святами (якби від них хоч якась користь була): їх ну дуже приємно роздивлятися та тримати в руках - а от в середині гулко та порожно як в колодязі Мефодія. Отже, як вже річ зайшла про Мефодія: здавалося доволі цікавий та нестандартний персонаж, чи не так? Ті його кумедні вирази, манера булькати, цупити чужі речі, говорити... Можливо він би мені таким і запам’ятався: такий собі дрібний злодюжка з добрим серцем та намірами - якби не кінець історії, який вщент розбив все те добре, що він зробив для родини Ковальчуків. Я відчувала себе так ніби мене нахабним чином ошукали та обдурили. Бо всі ті карколомні події, всі ті мінливості долі, всі ті “високі ставки”, які роблять історію цікавою, небезпечною та справжньою, бо змушують читача вболівати за головних героїв, хвилюватися за них, співчувати - то були такі собі мильні бульбашки, якими нам замилили очі - які, як виявилося, аж нічого не варті! Вони ще й вихвалялися один перед одним - ця ліга трьох чи як її там! Тьху! Врешті-решт, я була дуже сильно розчарована в Мефодії. А ще в отій Мері. Не збагну нащо було називати книгу на її честь. Мені завжди здавалося, що книгу називають на честь центрального персонажу чи головних подій, але, здається, в сучасній українській літератури існують зовсім інші правила при виборі назв. З іншого боку, коли ти маєш друзів в усіх провідних видавництвах країни, яка різниця, що і як? Тебе все одно надрукують. Адже Мері в самій книзі майже не було. І яку взагалі роль вона зіграла? На її місці міг бути хто завгодно. І знов таки, наприкінці, це все не мало жодного значення. Що ж до інших героїв… Андрійко та Марійка, вічно заклопотана мати та присутньо-відсутній батько... На жаль, так само як і лошиця, вони так і не змогли розкритися та полюбитися.

Анна: А я, читаючи “Мері” декілька разів міняла моє до неї відношення. Спочатку мене добряче роздратував пролог, бо надто вже від нього віяло примітивним моралізаторством. Але потім я таки захопилася книгою. Ви ж знаєте, що я не вмію швидко проковтувати книжки — мені потрібен час, щоб як слід їх розкуштувати. А от “Мері” прочитала за один день. І справа була не тільки в тому, що там було небагато сторінок та великі літери. Останнє, до речі, мені було дуже до вподоби, бо ж сучасні видавництва так заповзято економлять бумагу, що я просто неспроможна читати книжки з отакими малесенькими літерами. Та гаразд — я ж не про те. Я тільки хотіла сказати, що книжка легко читалася. Я й незчулася як дісталася до останньої сторінки. Але й недоліків у книзі теж вистачало. Втім, почну з того, що мені сподобалось, бо ж я полюбляю сільську ідилію, коли і дощик шурхотить по листочках, чи навіть коли надворі горобина ніч і мокрі віти хльоскають у шибку, чи коли різноманітне птаство кидається під ноги хазяйці як та приходить його годувати. А як рипить корба, чи як воно там зветься, коли відро опускають у колодязь! Усе це я читала з задоволенням, бо ж воно нагадувало мені моє власне дитинство, хоча ми й жили не у селі, а на краю чималенького міста. А ще я сміялася, читаючи як Марійка ловила рудого кота у бур'янах щоб надіти йому памперса. До того ж, мене дійсно заінтригував Андрійко, коли він заглядав у криницю, замислено вдивляючись у темне коло води внизу. Те що він не міг спілкуватися з людьми, а тільки подумки розмовляв з тваринами, здавалося вдалою знахідкою. Тому я й чекала від хлопчика глибини характеру та якихось незвичайних думок та спостережень. Але, на жаль, так і не дочекалася, хоча безперечно братик з сестричкою найбільш вдалі характери у книзі. Та ще мабуть отой криничник Мефодій, який зі своїм маленьким росточком та пристрастю до солодких напоїв дуже нагадує Карлсона, який живе на стрісі. І це не суттєво, що чоловічок з пропелером полюбляв торти та варення. Головне, що єднає ці персонажі - це жвавість та поривчастість. Тому й здавалося спочатку, що підібралася дуже вдала трійця: кмітлива та моторна сестричка, заглиблений у себе брат та кумедний криничник, які мають потішити читачив своїми пригодами. Та не так сталося як чекалося. Автор навіщось відокремлював Марійку від Андрійка у найбільш критичні моменти, але ж саме у такі хвилини могла б народитися їхня дружба та взаєморозуміння. Проте не тільки тому їхні пригоди не захоплювали. Як по мене, головна причина — це надмірна спрощеність сюжету та всіх інших характерів, починаючи з вічно заклопотаного батечка і кінчаючи псом ледацюгою з його незмінним гаслом “моя буда скраю”. Та більш за все мене дратував отой моралізаторський пролог, який, наче його одного було мало, потім ще повторювався слово в слово в останньому розділі. Отож і не дивно, що виникало відчуття наче наші діти якісь недоумкуваті, якщо їм потрібно, щоб усі моральні висновки лежали на поверхні і прямо таки лізли у вічі. І, зрештою, прийшла непрошена думка, а чи не виникне у наших дітлахів бажання діяти навпаки, якщо їм отак нав'язливо рекомендувати бути хорошим та готовими до самопожертви?

Де ESC з моїх халеп?

Фаріда: В минулому році ми вже читали та обговорювали книжку авторки “Товсті, файні, дівки, йо!”. Насправді, незважаючи на купу недоліків, які тоді привернули нашу увагу, нам все ж таки сподобалася книжка – настільки, що, коли ми підводили підсумок книжок, які прочитали того року, вона була нашою фавориткою. Тож, мені було цікаво прочитати наступну книжку цієї авторки. “Де ESC з моїх халеп?” мене не розчарувала. А, навпаки, приємно вразила. В мене виникло жодного зауваження чи бажання щось коригувати чи додавати. До того ж, мені сподобався формат розповіді від першої особи, що зробило можливим завітати безпосередньо до думок головної героїні. Я просто насолоджувалася. Проте, маю сказати, що до того як нарешті взятися за цю повість, я вже вкотре намагалася прочитати книгу іншого відомого українського видавництва (книжки якого, до речі, ми вже відмовилися покупати та читати через несумісність смаків), і вкотре зрозуміла, що мене від неї просто вивертає назовні. Хтозна, можливо саме через це, повість Тетяни Стрижевської про школярку Сніжку видалася мені ковтком свіжого повітря, якого мені так бракувало. Дотепна, кумедна, сучасна, весела, подекуди сумна, необтяжена нудними описами, зарозумілими поняттями та незрозумілими відносинами, проте насичена бурхливими емоціями та карколомними подіями, повість читається легко та швидко. Вже вдруге помічаю як добре (навіть досконало) авторка володіє мовою сучасної молоді. Я б навіть сказала, що вона “is in touch with her inner teen”, що надає книжці певної автентичності, якої бракує, наприклад, книжці яку я читаю наразі. Дійсно, коли читаєш “Де ESC з моїх халеп?” не виникає відчуття якоїсь штучності – все дуже гармонійно та природно – мабуть тому вона так захоплює, а подекуди занурює у власні спогади того далекого та незабутнього часу. На відміну від багатьох, я обожнювала ходити до школи і досі вважаю свої шкільні роки найкращими. Тож, деякі уривки читала з особливою ностальгією та усмішкою, бо пригадувала себе та своїх подруг в аналогічних ситуаціях. Дуже хвилювалася та вболівала за Сніжку, так що час від часу не витримувала та перегортала сторінки, щоб дізнатися як там все скінчилося. На перший погляд Сніжка мала дуже сильно відрізнятися від мене та від тих героїнь яким я надаю перевагу. Проте, попри всі оті відмінності та дуже різні інтереси, вона виявилася набагато ближче мені по духу ніж я очікувала. Виявилося, що я її дуже добре розумію. Були моменти які мене по-справжньому розчулили, обурили, приголомшили. Також мені дуже сподобалося як атмосферно авторка показала Київ. Навіть захотілося завітати до столиці. До речі, ця повість нарешті підштовхнула мене почати писати власну книгу про дівчину-підлітка, яку я все ніяк не могла почати писати. Загалом, цікава та “життєва” повість про підліткове життя на межі дорослого, з особливим голосом та справжніми почуттями. Проте, було б цікаво почути думку самих підлітків.

Анна: Почала читати цю книгу, вже знаючи, що вона вам сподобалась. Проте, все ж таки мала передчуття, що це, як то кажуть англійці, “не моя чашка чаю” (it's not my cup of tea), тобто це не моє. І я не помилилась. Не дуже воно було мені до смаку читати про сучасних підлітків у сучасному Києві. Спочатку подумала, що надто я вже стара для підліткової літератури. Але потім пригадала як ще у школі я сперечалася зі своїми подругами. Ніхто з них не поділяв моєї пристрасті до наукової фантастики та пригодницьких романів. Їм набагато більше подобалось читати про нормальних людей у нормальному оточенні - “життєві книжки”, як вони їх називали. Пам'ятаю одну таку, якою мої подруги захоплювались у той час. Вона була товстезна і там розповідалось про декілька поколінь однієї й тієї ж сім'ї. Думаю це було щось на кшталт “Саги про Форсайтів” або бразильських серіалів у російському варіанті. Я ж бо навідріз відмовилась її читати, ображена тим, що дівчата не виявили ніякого інтересу до моїх улюблених книжок. Відтоді багато чого змінилося. Правда “Сагу про Форсайтів” я так і не подужала, а от бразильські серіали усі передивилася, і вони дуже мені допомогли. Тож бо був важкий для моєї сім'ї час, а оті мильні опери дуже добре відволікали мене від моїх власних бід та турбот. І все ж таки, як і багато років тому, так і зараз, я найбільше ціную у книзі нетривіальність характерів та ситуацій, бо ж із книгою перш за все мені хочеться поринути у інший світ, щоб забути хоч на якийсь час сіре повсякдення, що мене оточує.

Що ж до “Де ESC з моїх халеп?”, то визнаю, що книжка дотепна і доволі легко читається. До того ж мені було цікаво порівнювати нинішніх підлітків із тими, якими ми були майже 50 років тому. Деякі речі, звісно, лишаються незмінними. У нас, наприклад, як і у класі головної героїні Сніжани, теж була місцева красуня, яка міняла хлопців як рукавички. Проте у більшості дівчат хлопці з'явились уже після школи, і тоді це вважалось нормальним. Бо ж нікому не хотілося народити дитину в 15 років, як ота дурепа з паралельного класу. Ну і звісно зі шкільною формою усе було дуже суворо — якщо хтось з'являвся невідповідно одягненим, його одразу відправляли додому переодягатися. Навіть маленькі сережки у вухах були під забороною. У наші часи були б неможливі такі вибрики, які дозволяла собі Сніжана: ніхто б не посмів носити чорні чи сірі блузки замість білих, чи фарбувати волосся у синій колір. Але ж оцим Сніжана мені і сподобалась, оцією тягою відрізнятися від інших і не робити щось тільки тому, що всі так роблять. Та ще критичним поглядом на речі. Я й сама була такою у її віці і, якщо чесно, все ще лишаюся такою, хоча це й дуже некомфортно жити з такою вдачею. А от у Сніжани це було скоріше наносне, мабуть навіяне героїнями мультиків, яких вона передивилася в дитинстві. Тож їй достатньо було отого невдалого першого кохання, щоб її бунт проти суспільства скінчився. Принаймні так мені бачиться та біла блузка, у якій вона зрештою приходить до школи. Може це мені тільки здається, але я наче чую голос авторки поза кадром: “Ну, гаразд, дівчата, побешкетували доки ви підлітки, але потім вже й пора взятися за розум і до роботи ставати”. Так і хочеться додати від себе: “Мабуть щоб гарувати на трьох роботах, як Сніжанина мама та утримувати неробу чоловіка”. Чи може то Сніжана так собі казала? Вона ж бо могла з її критичним ставленням до речей. Ото у ній було природне, не пов'язане ні з якими мультиками чи дурними кінокомедіями, за допомогою яких нам так вдало промивають мізки. І мені дійсно шкода, що Сніжанина тяга до саморозвитку скінчилася після того, як вона послала “до бісової матері” отого свого зарозумілого віолончеліста Тихона.

То що ж у Сніжани залишилося у сухому осаді? Її новий бойфренд: дуже турботливий, сексуальний, але доволі тривіальний Влад, комп'ютери та її улюблені липучі цукерки. Вона знає, що оті цукерки — це суцільна хімія та пломбовитягування, але ж вона від них шаленіє. Та чи надовго вистачить її шаленства? Бо ж це усе, що сучасне суспільство споживання здатне запропонувати нашим підліткам. Ага, ще забула додати дурні комедії, бойовики та мультики. Тож і не дивно, що бідолашні хлопці та дівчата починають вдаватися до наркотиків чи стрибають з мостів, обв'язавшись мотузкою. Бо де ж їм ще шукати той клятий адреналін — не тільки ж у тих дурнуватих комп'ютерних іграх-стрілялках. Знаю, що Сніжана порвала б мене на шматки за ці останні слова, але маємо те, що маємо. Ідіократія — оце й є те суспільство, що влаштовує “отих там нагорі”. Але й ми самі теж є частиною цього процесу. Так що нема чого жалітися. Це ж ми радісно куштуємо те, що вони нам пропонують. А от почали б відпльовуватись, то може й “ті там нагорі” якось би заворушились.

Фаріда: Ну що ж, це наша остання книжкова дискусія цього року. На жаль, в цьому році ми не виконали свого плану – через різні обставини та брак часу нам не вдалося читати та обговорювати по книзі кожного місяця. Та це не проблема. Адже попереду на нас чекає ще багато книжкових пригод та книжкових дискусій. Приєднуйтеся!