Всі мої ключі і Ґайя

ГАННА: Як я не відбрикувалась, а все ж довелося мені прочитати ще одну книгу Наталії Матолінець. Ви ж знаєте, що останнім часом у мене проблеми зі здоров’ям, і я особливо дратівлива. Тож, коли я погодилася нарешті прочитати ще одну книгу цієї авторки, втішала себе тим, що не буду більше стримуватися і скажу усе, що я про неї думаю. Щоб знала як дратувати мене своїми книжками. Проте книга мені несподівано сподобалася. Ну не те щоб зовсім сподобалась, але принаймні першу половину книги я прочитала із задоволенням. А для сучасної літератури це не так вже й мало. Перш за все я була вдячна авторці за те, що на відміну від інших її творів тут не було тієї безлічі невиразних героїв, серед яких я завжди тонула наче у трясовині. Я розуміла, звичайно, що ота нескінченна біганина і сутички з різноманітними переслідувачами дуже нагадували комп’ютерну гру, але то була гра, яка мені самій безсумнівно сподобалась би.

Бо ж світ, який вимальовувала авторка був достатньо привабливим та яскравим, як і її головні герої. Мабуть головною принадою цих героїв було те, що вони обоє не були людьми. Тож авторка могла дозволити собі трохи пофантазувати і відступити від шаблонів. Звісно ж, мене заінтригувала ота неординарна парочка: чародій Іґніс — такий вже могутній і водночас невпевнений у собі, і його супутниця Ґайя, яку він майже до кінця називає “людино”. Він продовжує її так називати навіть після того як розуміє, що ніяка вона не людина. Тому що надто вже вона безтурботна, життєрадісна і безстрашна, надто вже легковажно усьому радіє. І усе їй хочеться перепробувати: і якомога більше суконь переміряти, і якнайбільше страв скуштувати. Є у цьому щось таке, навіть не молоде, а скоріше дитяче. Коли дитина починає пізнавати світ, вона саме так усе сприймає. Усе їй хочеться спробувати на смак і на дотик. І саме тому з маленькими дітьми стільки мороки. Але для мене завжди було втіхою спостерігати, як щиро діти радіють кожному новому відкриттю.

Тому і не дивно, що мені сподобалися Ґайя та Іґніс, бо ж обоє здавалися такими чистими та недосвідченими. Чи може було б краще сказати наївними? Втім, було в мене передчуття, що такими вони і залишаться до кінця книги. Звісно, так воно і вийшло, і саме тому друга половина книги стала для мене розчаруванням. Адже має ж бути хоч якийсь розвиток характерів, і герої мають виростати із дитячих штанців. Сучасні автори, здається, не розуміють, що то воно таке. Але книга — це не комп’ютерна гра, і там має бути ще щось окрім карколомних пригод та нескінченного “екшна”. На мою думку авторка надто вже захопилася отим “екшном” і недостатньо уваги приділила деяким цікавим другорядним персонажам. Наприклад​, Стрею, старшому брату Іґніса, неофіційно визнанному найкращим магом століття. Чи його супернику на турнірі, Марку Аллонсі, спадкоємцю великого роду Рейнардінів. А Ґайя, як богиня, мені аж ніяк не сподобалась. Може тому що і цій справжній Ґайї авторка не приділила багато уваги. А можливо це тому, що змалювати безсмертну богиню не під силу простому смертному.

Хоча, якщо подумати, то мені ж таки сподобалася панна Нерміна з вашого роману «Таємниці закритої жіночої академії панни С». Пам’ятаю я ще тоді подумала: “І як оце Фаріді вдалося зобразити безсмертну істоту так, що час від часу вона викликала щире співчуття?” Думаю, річ у тому, що на відміну від богині Ґайї, ваша Нерміна все ж таки має деякі людські риси, і саме тому її можна зрозуміти і пожаліти. А от коли Ґайя перетворилася на богиню — такий собі безсмертний дух, який тішиться своєю владою та могутністю — то вона мене тільки налякала.

ФАРІДА: Магія. Пригоди. Інтриги. Маю сказати, що дуже задоволена, що обрала саме «Всі мої ключі і Ґайя» для нашої першої книжкової дискусії в цьому році, бо вона мені дуже сподобалась. Можна сказати з самого першого речення. Хоча, насправді, все почалося з того моменту, коли я побачила просякнуту сонцем та сміхом обкладинку і зрозуміла, що не можу не купити цю книгу. Гадаю, це перша книга фентезі від сучасної української авторки чи автора, яка викликала в мене таке захоплення.

Перше, що я маю відзначити, це те, що в цій книзі (на відміну від багатьох інших книг авторки) кількість персонажів зростає поступово і вони всі дуже гарно прописані, через що не виникає ніякої плутанини. По-друге, мені дуже сподобалася атмосфера цієї книги та її магічна система з усіма цими Ключами, Дверима, Декораціями та Дзеркалами. Звісно, в цій системі є певні недоліки, адже мені здається, що ходити з цілою зв’язкою ключей, якими до того ж будь-хто може легко заволодіти, спричиняє певні проблеми. Проте, з іншого боку, кожна магічна система має свої вади. А магічні ключи звучать та виглядають дуже вражаюче.

Мені дуже сподобався головний персонаж, Іґніс Еміліуш С, і мене навіть не дратував той факт, що розповідь велася від першої особи. Наталії Матолінець вдалося створити дійсно жваву та цікаву розповідь, а головне – її головний персонаж не здавався останнім телепнем, як часто буває в такому випадку. Незважаючи на його постійне невдоволення тим, що йому потрібно рятувати та супроводжувати Ґайю, вони стали непоганою командою і за їхніми пригодами було дуже цікаво спостерігати.

Я ніколи не грала в комп’ютерні ігри, тому не знаю наскільки порівняння з ними справедливе, проте з попередніх книг авторки знаю, що їй дуже добре вдається писати екшн сцени, а її сюжети завжди напружені та заплутані – і мене це подобається. Серед другорядних персонажів мені дуже сподобався Ленн Фаб’єн Меріар, а також чимало зацікавив найкращій маг століття, Стрей. Тож сподіваюся побачити та дізнатися про них більше в другій книзі. З іншого боку, Марк Аллонсі Р поки що не справив на мене належного враження. А щодо Ґайї, то, незважаючи на те, що я заздалегідь знала ким вона є насправді, вона залишалася для мене загадковою, незрозумілою та недосяжною.

Ще раз повторюся і скажу, що книжка класна. Я вже придбала другу частину і готова поринути у нові пригоди Іґніса та Ґайі. До речі, коли я раніше дивилася на обкладинку другої книги, юнак, якого там було зображено, видавався мені дуже холодним, похмурим і навіть трохи неприємним – особливо у порівнянні з яскравою Ґаєю. Проте, коли я побачила обкладинку після того, як прочитала першу книгу, то була причарована його рисами обличчя, очами та вогником в руках. Тепер він для мене як рідний.

P.S.: Я знаю, що «Всі мої ключі і Ґайя» вийшла друком ще в 2022 році, проте я прочитала її тільки зараз. До чого це я. Незабаром вийде друком мій власний роман-фентезі. І так сталося, що мою головну персонажку звуть Етель Нортон, а навчається вона в закритій жіночій академії панни С. Це, звісно, простий збіг, проте я хотіла, щоб не виникло враження буцімто я поцупила ці імена, адже, хоча моя книга виходить тільки зараз, її персонажі з’явилася в моїй уяві багато років тому.

Чигиринський сотник

Ганна: Скажу одразу, що це була одна з тих книжок, яку я не стала б читати з власної волі. Надто вже вона просякнута войовничим духом, брязкотом шабель та цокотом копит. Ніколи я не любила історію в школі, і не тільки тому, що треба було оті незліченні дати заучувати. Тільки нещодавно, на четвертому році війни, я раптом зрозуміла чому я ніколи не любила історію. Бо ж, перш за все, це історія воєн, історія нескінченної боротьби за територію та ресурси. Кажуть, що історію пишуть переможці. Тож хто знає скільки там правди? Звісно, у тваринному світі відбувається та ж сама боротьба за місце під сонцем, і тваринам я завжди щиро співчуваю. Але ж люди — це начебто інша річ. Вже стільки ми чули балачок про високі моральні цінності сучасної цивілізації. Проте війни як точилися в сиву давнину, так і зараз спалахують то в одному, то в іншому куточку планети. А якщо взяти до уваги, що наразі одна з цих воєн нищить Україну, вже четвертий рік поспіль руйнуючи наші міста і вбиваючи моїх співвітчизників, то було б дивно, якби книжка, яка поетизує війну, припала б мені до смаку.

Цікаво чи ви помітили, що “Чигиринський сотник” був виданий у 2016 році? Звісно ж, Леонід Кононович не міг тоді знати, що наші північні сусіди підступно перетнуть наші кордони у 2022-му. Однак наше далеке минуле автор дуже яскраво змалював: з одного боку кляті ляхи закручують гайки та катують бунтівників, а з другого — татари спалюють селища та забирають людей у рабство. Недарма один з головних героїв книжки, характерник Обух, казав: “Лізе та лізе сюди всяка нечисть... шаблю не встигаєш гострити! Щоб залишалася Вкраїна ця нашою, весь час треба воювати...” Ох, і не подобається мені як це звучить! Хоча маю визнати, що до запорізьких козаків у мене завжди було особливе ставлення, бо ж татусь мій вважав себе їх нащадком. Сам він виріс у дитячому будинку, і знав тільки як звали його батьків та що народився він у Запоріжжі. Пам’ятаю матуся іноді його дражнила, кажучи, що можливо він ніякий не українець. Тато, звісно, сердився. Але хто його знає як воно там було? Кажуть же, що за часів сталінських репресій, дітей репресованих батьків відсилали у дитячі будинки під вигаданими іменами, щоб потім їхні родичі і сліду їх не відшукали.

Але я знову не про те. Я ж тільки хотіла сказати, що розумію чому мені сподобався дев’ятирічний Михась та батько його січовий характерник Обух. До речі, Михась теж казав, що він козак, тільки малий іще. А характерник Обух не тільки шаблею міг орудувати, а ще й магією трохи володів, та й взагалі багато чого знав. Хоча занадто вже він полюбляв оті історії про богів та про створення світу. Краще б він більше про себе розповідав, а не втомлював Михася отими міфологічними екскурсами. Між іншим, тут у автора, на мою думку, деяка плутанина. Бо ж козаки начебто усі хрещені душі, і при зустрічі з усілякою нечистю одразу починали хреститися. Тож, як же оце виходить, що вони вірили у Дажбога та Пречисту Ладу? Втім, оця релігійна плутанина не дуже мене турбувала. Значно більше турбувало мене те, що оті безстрашні мандрівники Михась та Обух весь час ризикували життям, щоб, після того як вони замкнуть якесь там коло, “запалала уся Україна”. Отака мета не викликала в мене великого співчуття — скоріше залишила по собі дуже гіркий присмак. Ото начебто автор накликав своєю книгою усе те, що коїться зараз в Україні. Звісно, я розумію, що то тільки моя уява. Але оте “запалає уся Україна”, та ще й декілька разів повторене у книзі, щоразу викликало бажання плюнути через плече. Це ж виглядало наче якесь давнє пророцтво, що нарешті почало збуватися.

Але, незважаючи на неприємні асоціації з нашою сучасністю, було цікаво спостерігати за пригодами хлопців, а деякі епізоди мене справді розчулили. Наприклад, коли смертельно поранений Михась під’їжджає до малої бісуркані Лесі, а та вовтузиться з вуликом і тихо щось наспівує. Звісно ж, вона його врятувала, як і мало статися за законом казкового жанру. Була й ще одна зворушлива сцена — це коли Михась з Обухом відпливали на човні, а на березі стояла князівна у золотих шатах і теж співала. Проте, надто вже це було схоже на те, як Галадріель у “Володарі перснів” прощалася з Фродо та його товаришами. Вона теж дуже зворушливо співала поки ширшала відстань між її кораблем і їхнім човном. Думаю, що автор міг би вигадати щось не менш зворушливе, але все ж своє власне.

Однак більш за все мене вразив отой самовпевнений Обух, який договорився до того, що українці — обраний народ, а Україна означає “Господом украяна”. І наче одного цього було йому замало, то він ще додав, що земля навколо Дніпра спливала молоком і медом. От цього я не можу втямити — навіщо було ідеї із Тори отак відкрито цупити? Можна ж було хоч якось по-творчому їх переробити, а не повторювати слово в слово. Втім, ідея обраності мене аж ніяк не приваблює. Останнім часом мене, дійсно, переслідує відчуття, що українці — це обраний народ. От тільки ким обраний і для чого? Впевнена, що Господь Бог тут ні до чого. Це ж не Він перетнув наші кордони на танках, і не Він продає Росії дрони і чіпи, чи купляє в неї нафту й газ. І при такому розкладі чи закінчиться ця клята війна хоч коли-небудь? Однак я знову про нашу похмуру сучасність. Тож, повертаючись до “Чигиринського сотника”, хотіла б зізнатися, що не дуже засмутилась, що отой сотник з’явився у автора тільки на останніх 20-ти сторінках. У Радянському Союзі Богдана Хмельницького, звичайно, дуже поважали, і ми щиро вірили усьому, що нам про нього розказували. Але зараз, дивлячись на усе те, до чого нас привела ота “дружба навіки” з Московією, мені важко відчувати до того гетьмана хоч якусь симпатію. До того ж саме Хмельницький і був тією особою, яка мала запалити усю Україну, і читати про це мені аж ніяк не хотілося. Та й взагалі кінець книги мене добряче розчарував. Мої улюблені запорожці виглядали там як недоумкуваті діти, особливо, коли гукали, що на те і потрібна козацька кров, щоб її проливати. Не можу передати, як неприємно це мене вразило, і наскільки сильно воно мені нагадало “Ніч перед Різдвом” Миколи Гоголя з його іграшковими козаками, що так по-дурному плазували перед російською імператрицею.

Фаріда: Це дивна книга, адже читалася вона дуже легко, проте, водночас, я читала її майже цілий місяць, а за відчуттям й того більше. І давно ж я її купила, скажу я вам! Наче в іншому житті. Проте чому “наче”? Це було дійсно в іншому житті. Пам’ятаю, що я навіть на презентацію ходила, бо було це під час “Зеленої Хвилі” – великого книжкового ярмарку, що колись кожного року проходив в Одесі під час найсильнішої серпневої спеки на головні вулиці міста. От тільки більше нічого іншого не пам’ятаю. Загалом, я подібні книги не читаю, проте час від часу мені цікаво поринути у давні часи, особливо нашого рідного краю. Подивитися як там воно усе було… І все ж таки було цікаво читати, хіба ні? Герої були цікавими і такими що й запам’ятаєш надовго. Пригоди в них були теж нестандартні. Фантастичні. Іноді, аж занадто. От тільки з часом якісь вони всі одноманітні зробилися і на все один порятунок – Троянів Ключ. Ну то таке. Я давно помітила, що сучасні українські автори завжди використовують один і той самий фортель. Не знаю в чому тут справа. Чи то їм ліньки щось інше вигадувати, чи що?

Зате мова то яка! Насправді, це перше, що справило на мене враження – чарівна мова і захоплюючий стиль автора. Вони мені одразу нагадали твори моїх улюблених українських класиків, що я їх зовсім нещодавно читала. Це мова Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого. Тож вона мене одразу полонила. А завдяки цій мові та стилю одразу вимальовувалася дуже яскрава картина того часу, коли козаки боронили нашу землю. Хоча, маю зізнатися, що сама Січ Запорозька справила на мене радше гнітюче враження. Таке все там вбоге було, що хоч плюнь, як сказав би Михась. Хіба що природа гарна. Ото дійсно око зачудується. Захопливо читати саме через мову, а не сюжет, бо сюжету, насправді, немає. Хоча початок був багатообіцяючим. Мені було завжди цікаво, що то воно таке: козак-характерник та козацьке фентезі, проте я зрозуміла, що це, все ж таки, не мій жанр. До того ж постійні розповіді про Дажбога і Чорнобога дуже уповільнювали розповідь, тим більше, що вони жодним чином не вплинули на сюжет.

Це був безперечно амбітний проект. Гадаю, планувалася ціла серія, проте треба було спочатку визначитися з цільовою аудиторією, тоді може щось з цього вийшло б. Та не сталося, як гадалося. Адже, якщо плануєш серію, то треба спершу зацікавити читача, щоб тому хотілося оту всю серію читати. І хоча книга дійсно цікава, бо багата вона на усілякі події, історії, легенди й казки, а все ж таки кому загалом цікаво щось подібне читати? Бо хоча головний герой – це дев’ятирічний хлопчина, проте то не дитяча і навіть не підліткова книга. А серед дорослих як багато любителів такого жанру? І кому з дорослих взагалі цікаво читати про такого малого головного героя? Гадаю, найбільша читацька аудиторія все ж таки складається з жінок певного віку, проте як багато жінок читають подібні книги? Вона, певно, їх би зацікавила більше, коли б Михась був молодим козаком, а не малою дитиною. Зізнаюся, що я тому і купувала цю книгу, бо гадала, що головним героєм буде молодий, вправний та привабливий козак. А Михась хоч і був дотепним хлоп’ям, проте мені жодним чином не цікавий. Тому, гадаю, нічого з цього проекту не вийшло.

Прикро воно, що так все скінчилося, бо треба нам більше таких книжок з такою мальовничою мовою, просякнутою виразами та приказками, які вже й ніде не почуєш, зі стародавніми легендами, традиціями, обрядами, а також багатою історією нашого краю і по-справжньому різноманітними та цікавими героями.

Однією ногою під Києвом

Фаріда: Після смерті батьків, головний герой, Свят, і його молодша сестра, Яся, погоджуються пристати на сумнівну пропозицію, щоб заробити достатньо грошей та уникнути інтернату, не здогадуючись, що прирікають себе на щось набагато страшніше: на такі собі «голодні ігри» по-українськи. Запальний брат, схильний до параної, який не бачить далі свого власного носа, та розважлива молодша сестра, яка дбає про нього та намагається стримувати його запальну вдачу щоб не наробив дурниць. Вже за кілька розділів головний герой з переляканого хлопчика, якого хвилює лишень його власна доля та доля його сестри, перетворюється на справжнього ідеаліста і революціонера, який ставить собі за мету подолати та зломати ганебну систему, яка використовує знедолених дітей для жорстоких розваг в підпільних боях без правил. Проте цей шляхетний порив триває не більше хвилини – до першого справжнього випробування. Головному герою дають наставника (та сусіда по капсулі-контейнеру), Даню, для підготовки до відбіркового турніру, проте той йому каже прямим текстом з домішком грубої сили валити звідси, а коли Свят відмовляється, просто його ігнорує, тому їхні початкові стосунки не можна назвати особливо дружніми.

Ідея книги «Однією ногою під Києвом» безперечно цікава та амбітна, проте чи впорався автор з її реалізацією? Якщо говорити про загальні враження від книги, то вона мені сподобалася. Стиль оповіді невимушений і достоту цікавий, а мова автора проста, тому читається легко та швидко. Проте, не можу оминути той факт, що, хоча книга гарно написана, вона має три слабкі місця, які, на мою думку, є основою будь-якої книги. Це – головний герой, сюжет та світобудова. З цими пунктами автор не впорався; припускаю тому що йому просто не вистачає письменницького досвіду, майстерності, а іноді, навіть, уяви. Загалом, я бачу, що останнім часом в сучасній українській літературі з’явилося дуже багато саме молодих авторів. Звісно, в цьому немає нічого поганого. Навпаки, я їм щиро заздрю, бо я теж почала писати з твердим наміром стати опублікованим автором, коли мені було всього лишень дев’ятнадцять – от тільки тоді мене ніхто не опублікував. А зараз, дивлюсь, все більше і більше дуже молодих авторів, чиї книги друкують чи не щодня. Проблема тільки в тому, що їм ще багато чому треба навчитися: наприклад, як будувати сюжет, як розвивати персонажів, а головне як створювати різноманітні та багатопланові історії, які б надавали їхнім творам справжньої глибини. Ну що ж, сподіваюся, що настільки ранній успіх не стане на заваді їхнього подальшого розвитку як письменників.

Отже…

Наш головний герой – впертий, інертний, нестабільний, нераціональний, депресивний, істеричний та запальний, зі схильністю до фаталізму, постійно жаліє себе і робить забагато висновків, не знаючи всіх фактів, а потім картає себе за це і, взагалі, за все на світі. В черговий раз хочеться звернутися до сучасних українських авторів і попросити їх не вести оповідь від першої особи, бо коли постійно знаходишся в голові головного героя, чітко розумієш наскільки він (м’яко кажучи) нетямущий. В третій особі це не так помітно, тому не так бісить. Я звісно розумію, що формат першої особи використовується навмисно, щоб тримати читача у постійній напрузі і щоб він не знав, що насправді відбувається, але коли головний герой настільки зосереджен на собі та своїх переживаннях це дуже сильно дратує. Йому постійно потрібно нагадувати про те що він має бути сильним заради інших, бо інакше він занурюються все глибше й глибше в себе. Я розумію, що в житті таке буває і що може хтось побачить в Святі себе і зрадіє, проте в книзі хочеться читати про героя за якого хочеться вболівати, а Свят не дає багато шансів зацікавити чи сподобатися. Ну можна було хоч якоїсь цікавинки йому додати? Історія стала набагато цікавішою і жвавішою, коли Даня став її невід’ємною частиною. З іншого боку, мені було шкода, що Яся так швидко вибула. Вона мені дуже сподобалась – набагато більше за її брата. Та я все прекрасно розумію: вона зіграла свою роль – стала головним мотиватором для Свята завдяки якому він опинився у турнірі – і треба було її якось позбутися, бо що з нею робити далі автор не знав, чи то просто не хотів розробляти сюжетну лінію для ще одного головного персонажа.

І все ж таки, якщо чесно, я очікувала більшої інтриги з Ясею. Коли Свят і Даня були в Києві та повернулися до квартири Свята і Ясі, я до останнього сподівалася, що це не просто так. Думала, що може там буде якесь послання від Ясі. Думала, що виявиться, що вона не в інтернаті. Свят стільки разів повторював, що Яся і Вітя в безпеці, що я була майже впевнена, що там буде якийсь неочікуваний поворот – другорядна сюжетна лінія – де ми дізнаємося, що це не так. Гадаю, я просто занадто багато очікувала, бо звикла до більш складних творів. Тому, я вважаю, що найслабшими елементами цієї книги безперечно є її сюжет та світобудова. Адже історія такого типу потребує більш складної структури і принаймні декілька сюжетних ліній. Вона має бути більш масштабною, хоча б вже тому що дія відбувається в такому далекому майбутньому. А тут все дуже примітивно і схематично. До того ж, важко уявити, що це 2101 рік при згадці про будівлі радянської доби. Взагалі, світ майбутнього в цій книзі зовсім не продуманий та бідний на деталі. Я очікувала чогось більш епічного. Якщо ж автор просто хотів написати простеньку історію про знайдену родину та перше кохання, то мабуть не варто було намагатися робити з цього щось інше і переносити історію в далеке майбутнє. Врешті-решт, нелегальні бої без правил існують і в наш час.

Втім, як я зазначила раніше, книга мені все ж таки сподобалася, тому хочу додати наступне: «Однією ногою під Києвом» – це динамічна, захоплююча, ідеалістична, трагічна, жорстока повість, що тримає в постійній напрузі. Хоча, ні – насправді, це добра повість про жорсткі реалії життя, і про те що деякі люди, опинившись у таких безвихідних обставинах, втрачають людяність, а деякі, навпаки, тримається за неї до останнього, бо інакше не можна. Все залежить від нас і того який вибір ми робимо. Це книга про родину, дружбу, любов, а також про все те, що з нашим світом не так. Вона легко читається і неможливо втриматися, щоб не перегорнути наступну сторінку навіть коли треба поспішати на роботу.

Ганна: Скажу одразу, що ця книга стала для мене неприємним сюрпризом. Засліплена гарненькою обкладинкою, я не відразу помітила, що у самому куточку там було намальовано 16+. А коли нарешті помітила, то було вже пізно відступати, бо дві третини книжки я вже проковтнула. Та й не хотілося мені, щоб ви подумали наче я злякалася. До речі, отой молодик на обкладинці мав би бути темноволосим і темнооким. Це ж він тільки уявляв, що у нього очі вицвітуть та посіріють, якщо його запхають до інтернату. Але гаразд, не буду чиплятися до художниці. А от автор мене таки здивував — чи він дійсно забув як виглядає його герой, чи то йому було байдуже? Втім, це не так вже q важливо. Неважливо навіть те, що хлопець виглядає точнісінько як сучасні підлітки, бо ж мода, звісно, ходить по колу. Проте, коли ти збираєшся читати про Київ 2101 року, то все ж таки очікуєш побачити щось непередбачуване та незвичайне, а не майже те саме, що нам доводиться спостерігати у наші дні. За часів моєї молодості наукові фантасти відрізнялися набагато багатшою уявою. А тут з усіх змін тільки й помічаєш, що хмарочоси начебто виглядають трохи привабливіше ніж зараз, і реклама з’являється не на плоских екранах, а у вигляді голограм. Ага, ще забула про дрони, які доставляють замовлення замість хлопців на мопедах. Для людей мого покоління, що звикло до вигадливої і часто незбагненної фантастики Станіслава Лема, Рея Бредбері і братів Стругацьких, такі картинки майбутнього здаються занадто тривіальними і навіть дитячими.

Щодо сюжету, то і тут автор не створив нічого оригінального. Мені не знадобилося прочитати багато сторінок, щоб зрозуміти, що переді мною дуже спрощена версія “Голодних ігор”. І якщо трилогію Сюзанни Коллінз я все ще перечитую з незмінним задоволенням, то цю книжку мені навряд чи заманеться перечитати. Занадто вже там все спрощено: спрощені характери, спрощені почуття і спрощені відносини між героями. Ну, не поводяться так люди у реальному житті! Ви якось дуже влучно назвали таких героїв “мильними”. Всі ми у ті кляті 90-ті стали жертвами “мильних опер”, які раптом хлинули на нас з-за залізної завіси після того як СРСР розвалився на шматки. Дивно, але я й досі згадую їх з вдячністю, бо у той важкий час саме вони — оті примітивні, але яскраві вистави – допомагали нам виживати. Тому і застрягли вони у нас в головах десь на рівні підсвідомості. Ось і у пана Скришевського теж, точнісінько за законами цього жанру, наставник головного героя Святослава, замість того, щоб тихесенько попередити хлопця про реальну небезпеку боїв без правил, починає його залякувати тим, що він непридатний, та відмовляється навчати. Ну, і звісно ж, досягає протилежного результату. Зрозуміло, що автору треба було щоб хлопець залишився у грі, але можна було б досягти цього без отаких штучних трюків.

Я вже не кажу про характери, особливо головних героїв — їх можна було б зробити більш витонченими. А то що ж це виходить: спочатку Свят погодився на бої без правил заради грошей, а потім раптом зрозумів як це погано і вирішив, що його місія — це усіх врятувати. Оце й увесь його діапазон, якщо не враховувати першого кохання. До речі, не впевнена, що коли хлопці кохаються, вони почуваються саме так. Але визнаю, що єдину сексуальну сцену у книзі автор описав з щирим натхненням. У порівнянні з нею перші дві третини книги видавалися трошки пріснуватими, незважаючи на усі спроби автора нас залякати. Едине, чого я не второпала це як оті двоє могли отак кохатися, якщо вони не мали зміїної гнучкості. Хоча у моєму віці я не хочу знати про це так багато. Бо ж не так це для мене актуально, особливо якщо взяти до уваги, що я жіночої статі.

Ну, і останне, що хотілося б додати — я не впевнена, що ластівки співають. Сама я виросла на краю міста і ніколи їх не чула. Бачила як вони літають, ловлячи комах, чи сидять на електричних проводах, а от такого щоб співали якось не пригадую. Втім, така помилка автора мене не дивує, бо сучасні містяни занадто вже відірвані від природи. Але, незважаючи на це, та сцена, де Святу сниться як загибла дівчинка Катя просить його її відпустити, а потім перетворюється на ластівку, здалася мені найбільш зворушливою. Шкода тільки, що у автора не вистачило такого ж натхнення на усі інші частини його книги.

Хроніка пригод Ґеня Муркоцького

Ганна: Не можу вам передати якою я почуваюся щасливою, що нарешті дочитала цю книгу. Це ж була якась нескінчена битва зі словами та з безліччю героїв, що роїлися у мене перед очима наче невтомні мушки одноденки. Тому й не дивно, що у мене було таке відчуття наче я – мандрівник-першовідкривач, який продирається крізь густі хащі з мачете у руках. Спочатку, як завжди у таких випадках, я поривалася вам подзвонити і запропонувати вибрати якусь іншу книгу. Але потім уявила собі, що вона може виявитися набагато гіршою та й ще товстішою на додаток. У цій книзі, принаймні, мені сподобався головний герой, та ще й авторка відрізнялася неабияким почуттям гумору. Тож, час від часу, незважаючи на усі оті незнайомі західноукраїнські слівця, я не могла не сміятися. Хоча не можу бути впевненою, що я зрозуміла усі жарти. Бо ж мова у книзі була така, що іноді мені здавалося, що це взагалі не українська. Отож, я заходилася завзято виписувати усі незнайомі слова, але невдовзі кинула. Занадто вже їх було багато. Я вже не кажу про німецьки, польські та угорськи вирази, які де-не-де траплялися, бо тут авторка була така люб'язна, що перекладала їх сама. Проте з тими словами, що начебто вважались українськими, навіть Гугл-перекладач далеко не завжди міг мені допомогти.

От, наприклад, батько головного героя Ґеня Муркоцького був коліяжем. То що то воно таке? Гугл запропонував декілька варіантів: від “a railway worker” до “a college clerk”. Все ж таки щось мені підказувало, що він був залізничником, бо це більше пасувало до тієї сцени, де мати Ґеня Матильда обізвала його батька бидлом, за що нещасна жінка і поплатилася. Одного тільки не можу зрозуміти, як ото вона забилася насмерть, коли за те необачне слово розгніваний коліяж зіпхнув її з ліжка? Чи то ліжко було таке високе? Можливо, це просто авторка знову жартувала, але такі жарти мені якось не до смаку. Крім того, незважаючи на те, що та дурна Матильда була пихатою егоїсткою, мені було її шкода. Щодо коліяжа, то я таки впевнилася, що він був залізничником. Просто перечитала усе, що його стосувалося і натрапила на ту сцену, де він і його товариш кондуктор намагалися вициганити гроші у неповороткого підпилого вуйка.

Тож, як бачите, щоб розгледіти усі тонкощі цієї книжки, її треба разів зо три перечитати. У мене ж для цього немає ні снаги, ні великого бажання. От якби я збиралася переїхати до Львова, то була б інша річ. Тоді ця книжка виявилася б для мене надзвичайно цінною. А так, що я можу сказати – один раз її можна прочитати, і це буде непогана гімнастика для сірих клітин, тих самих, що так полюбляв рекламувати Еркюль Пуаро. Втім “прочитати один раз” для сучасної літератури – це не так вже й мало. Бо про більшість сучасних українських книжок, що ми з вами прочитали за останні 8 років, можна тільки сказати, що для них і одного разу занадто багато. Хоча деяка користь від того читання все ж була – ті книжки нам безперечно показували як не слід писати.

І ще декілька слів про Ґеня Муркоцького. Спробую пояснити, і перш за все собі, чому він мені припав до душі. По-перше, мені сподобалось його прізвище. Ну це не дивно – ви ж знаєте, що я кошатниця. По-друге, він білявець з сірими очима і спортивною фігурою. Саме в такого хлопчину я була закохана, коли мені було 9 років. Пізніше я чомусь переключилася на брюнетів, і це, бесперечно, було великою помилкою. Так, і по-третє, Ґеньо – сирота, а це завжди розчулює. Мій тато, до речі, теж був сиротою. Ще й досі пам'ятаю, як він зізнався мені, дурнуватій дівчині-підлітку, що у нього завжди виступали сльози на очах, коли він перечитував “Мені тринадцятий минало” Тараса Шевченка. Проте все це ніяк не пояснює чому мені сподобався Ґеньо Муркоцький, бо незважаючи на те, що я народилася і прожила усе своє життя в Одесі, мене ніколи не захоплювала вигадана романтика злочинного світу. Я думаю річ у тому, що Ґеньо – єдиний герой у книзі, який здавався по-справжньому живим. Усі інші персонажі вирували навколо нього наче оті самі вищезгадані мушки одноденки. Вони навіть не дратували мене, як ото бувало з юрбами невиразних героїв в книгах Наталі Матолінець. Все ж таки почуття гумору авторки додавало її другорядним персонажам трошки кольорів. Але більшість з них ніяк не запам'ятались. Вже й не знаю навіщо сучасні автори плодять своїх героїв у такій кількості. Не можуть же вони всерйоз сподіватись, що рано чи пізно кількість перетвориться на якість, як ото нас вчили колись на лекціях по філософії?

Фаріда: Якщо чесно, то Ґеня Муркоцький як головний персонаж мені взагалі нічим не запам’ятався окрім своєї фамілії. Навіть його зовнішність здалася мені не цікавою, бо я взагалі не люблю блондинів. (З усього видно, що в нас з вами різні уподобання щодо чоловічої статі, бо здається єдиний хто нам обом сподобався це був Златан Богумін, суддя чеський, з серії книжок Наталі Матолінець «Варта у грі») І хоча я надаю перевагу собакам, я люблю різні котячі референси, тому його прізвище оцінила. Проте він з’являвся на сторінках хронік, що названі на його честь, не частіше за інших сумнівних персонажів цієї авантюрної комедії, яку сама авторка називає “небанальним детективом”, тому я згадувала про нього тільки тоді коли читали розділи присвячені його шахрайським справам чи то трафункам. Мені, до речі, більш за все було цікаво спостерігати за Оскаром, Беатою та Збишеком, бо саме вони запам’яталися мені найкраще. Всі інші пани та кобіти їхнього штибу (а було їх тут чимало) не затрималися в моїй свідомості, бо нічим мене не зацікавили. Проте, моїм улюбленцем безперечно був Юрась Маґдебурко – нишпорка, а в перспективі слідчий – якому нерідко доводилося розслідувати та розплутувати їхні хитромудрі афери.

По суті це роман без героя. Тобто роман, де є велика кількість персонажів чиї життєві шляхи перетинаються в якійсь точці, переплітаються, розплітаються і знов переплітаються. Кожний персонаж є власником певних сумнівних характеристик і тому ніхто не визиває особливого співчуття чи симпатії. До того ж, ніхто по суті не змінюється впродовж всієї оповіді – змінюється лишень їхня фортуна. В одну мить вони на коні, а вже наступної миті під ним. Пригадайте Беккі Шарп з «Ярмарку марнославства» – це найвідоміший приклад такого типу роману з яким я знайома. «Хроніка Пригод Ґеня Муркоцького» – це дійсно така собі хроніка подій, викладена в веселому, несерйозному та дотепному стилі. І хоча такий стиль необтяжений кількістю описових деталей, проте для мене він був дещо заважкий для сприйняття за рахунок великої кількості незнайомих слів. Ця хроніка документує авантюрне життя чималої кількості любителів легких та грубих грошей, що володіють неабиякою фантазією і повною відсутністю будь-яких моральних принципів.

Не можна не відмітити почуття гумору авторки – воно дійсно на висоті. І все ж таки подібні книги – це не моє. «Тоді навіщо ви її купили?» запитаєте ви мене. Ну що ж, зізнаюся, що коли я купувала цю книгу – а було це багато років тому у Львові, здається на книжковій презентації у присутності авторки, Оксани Думанської, та Мар’яни Савки, яка вела зустріч (якщо я нічого не переплутала) в дуже милому ретро-кафе чию назву я звісно вже й не пригадаю – я була впевнена, що головним героєм виступатиме детектив, бо мене ввела в оману примітка авторки про те що це “небанальний детектив”. Як ви знаєте я дуже люблю детективи, а особливо ретро-детективи, ось і вирішила, що знайшла книгу собі до смаку, адже до всього полюбляю ще й цю історичну добу – самісінький початок XX століття.

А коли нарешті почала її читати, то виявилося, що головні герої – це шахраї, пройдисвіти та авантюристи, які невпинно потрапляють у різного роду кримінальні пригоди, постійно змінюють свої імена, зовнішність, документи, міста та країни проживання, і ніколи не говорять правди – і все заради того щоб розбагатіти, позбавивши інших людей їхніх законно зароблених чи то успадкованих грошей. Гадаю авторці довелося знайти та прочитати чимало архівів та хронік про кримінальний світ Європи та З’єднаних Держав того часу, щоб створити таку насичену подіями та персонажами, строкату, а головне – правдоподібну оповідь. Ну що ж, книга вийшла дійсно небанальною.

Ключ Горгона

Ганна: Вже й не знаю, як мені почати. Від цієї книги у мене залишилися дуже суперечливі враження. Точнісінько таке ж відчуття я мала, коли ми з вами прочитали «Сон короля» Галини Матвєєвої. Хоча повість «Ключ Горгона» Мар’яни Стефак, безсумнівно, набагато простіша. Не було там ніякого подвійного дна, тож і не виникло в мене ніяких сумнівів щодо сюжету, як ото було з отим збиваючим з пантелику «Сном короля». Ця ж книжка здавалася такою собі казочкою для підлітків, чи про підлітків — казочкою, де мораль начебто і була присутня, але така ненав’язлива та непереконлива, що вона майже не привертала до себе уваги. Проте місцями книжка мені дійсно сподобалась. Може тому я ніяк не могла визначити, що ж з отим «Ключем Горгона» було не так. Ви мене запевняли, що книжка легко читається, і вона таки читалась легко. Навіть більшість героїв були доволі виразними, щоб викликати цікавість та співчуття. А це вже чимало для сучасної літератури. Втім, після деяких роздумів я, здається, зрозуміла, що ж там було не так. Ну, окрім того, що мене дуже дратували ілюстрації. Бо ж не міг головний герой Ярко так виглядати – отаким непривабливим і взагалі ніяким, наче це не 12-річний жвавий хлопчина, а якийсь манекен з пустими очима.

На мою думку, художниця книгу взагалі не читала, а якщо і читала, то по-діагоналі. Інакше вона б знала, що коли перелесник Огден намагався напоїти Ярка, то ключ ще не висів у хлопця на шиї. Спочатку він був у Ярка в кишені, а потім просто валявся у нього вдома серед іншого мотлоху, що був розкиданий на підлозі. І тільки коли хлопчик сидів ув’язнений у себе в кімнаті і від нудьги вирішив поприбирати, він нарешті повісив ключа собі на шию. Між іншим, щось мені це нагадує. Ну, звичайно ж, Фродо Беггінса у «Володарі перснів»! На шиї у Фродо, звісно, було кільце на ланцюжку, а не ключ на мотузці. Але у цілому, занадто вже схоже. Втім, я не мала наміру прискіпуватися до усіляких дрібниць. Думаю, головна проблема книги у тому, що авторка недостатньо над нею попрацювала. Тому-то в мене і виникло відчуття наче я прочитала чернетку, а не книжку, що вже була готова до друку. Мені навіть уявляється, що коли авторка тільки наближалась до середини своєї оповіді, їй раптом подзвонив редактор і наказав прискорюватись. От авторка і прискорилася, але на користь її книзі це аж ніяк не пішло. Принаймні, деякі багатообіцяючи сюжетні лінії виглядали навмисно обрізаними. Наприклад, лінія брата Ярка – перелесника Огдена – чи шкільного вчителя – діда Чугайстра. Та й кінець усієї книги вийшов якимсь зім’ятим. Наче забувши, що короля, зазвичай, грає його свита, авторка зосередила усю свою увагу на головному антагоністі Ярка – змієві Горгоні. Всі ж інші персонажі, навіть сам Ярко і його залізобетонний батечко, здавались скоріше фоном, на якому ота підступна зміюка демонструвала свою всемогутність.

Все ж мушу визнати, що Горгон мене таки вразив, а от пояснення авторки як із маленької симпатичної ящірки виросла отака падлюка із відворотним почуттям гумору не дуже мене переконало. Та й перемога Ярка над ним теж не здавалась переконливою. Ну, прямо як ото було з перемогою Кия над Морозом у книзі Ніка Лисицького «Кий і морозна орда». До речі, ви помітили яка велика схожість між цими двома книжками? І річ не тільки у тому, що вони обидві щедро напхані героями з українського фольклору. Але, окрім того, і тут, і там головний герой має якогось бога за родича, а його антагоніст, якого всі вважали всемогутньою потворою, раптом виявляється миршавим і немічним, принаймні з першого погляду. І тут мені важко втриматись щоб не дати волю своїй уяві. А що як десь по Інтернету гуляють сюжети для книжок, які невтомно штампує штучний інтелект? А цим двом авторам просто не пощастило, і вони вибрали один і той самий сюжет? Хоча, можливо, це просто така нова мода в літературі. Однак ідея з ШІ мені більш до вподоби, бо ж так по-сучасному звучить. Я мало що знаю про той клятий ШІ, але мені іноді здається, що більшість з отих книг, що ми з вами прочитали за останні декілька років, написав саме він. Принаймні, це достеменно пояснило б чому я ніколи не відчувала подиху справжнього життя від тих книжок.

Фаріда: Так, читалося дійсно легко. До того ж, досить захопливо завдяки гумористичному стилю авторки. Дотепно – проте інколи занадто вже нагадувало стьоб від якого я не в захваті. В певній мірі нагадало «Кий та морозна орда» через використання великої кількості істот та створінь з української міфології. Хоча підхід авторки цієї книги був набагато жвавіший та доволі нестандартний і оповідь радше нагадувала популярний американський серіал мого дитинства «Беверлі Хіллз 90210» – тільки про нечисть. І поведінка і стосунки і шкільна ієрархія цих підлітків аж занадто сильно нагадували типову американську школу, принаймні в такому її вигляді в якому нам полюбляють це показувати в фільмах та серіалах.

Сюжет був динамічним, проте деякі сцени врешті-решт виявилися непотрібними для подальшого розвитку подій, а персонажі були дійсно добре прописаними. Разом з тим, мені було дуже важко повірити в той факт, що головному герою всього дванадцять років. Мабуть через те що книга була написана від першої особи – загалом велика помилка – хлопчик і здавався занадто дорослим як на свій вік. Я б дала йому років чотирнадцять чи навіть п’ятнадцять. Я навіть спеціально придивилася та прислухалася до своїх учнів цього віку, щоб впевнитись, що хлопець не належить до їхньої вікової категорії. Принаймні, цей екземпляр не був повним бевзем, тому не дуже сильно мене дратував, а це вже великий плюс. Загалом, не люблю читати книги від першої особи, бо постійно знаходитися в голові головного персонажа для мене нестерпно, адже більшість з них має природну схильність до повного ідіотизму.

Авторці так і не вдалося повністю відокремити своє «я» від «я» головного героя і вона нерідко наділяла його знаннями, якими дванадцятирічний хлопчик просте не може володіти. З мого так би мовити улюбленого ось це наступне речення: “Змій нервово смикнув червоний галстук-хустину зразка XVIII століття…”, бо певна річ, що всі хлопці цього віку – особливо ті, що навіть не є суто людьми і не живуть серед людей, а тому в принципі не мают розумітися на історії людської моди – одразу впізнають та ідентифікують предмет одягу за назвою і датою. Смішно.

До речі, звідкіля цей Ярко взагалі стільки всього знає про людей та їхній світ? Може це в нього так генетична пам’ять спрацювала? Хоча, знов таки, він дійсно знав багато чого що мене дивувало, проте чомусь ніколи не чув про колу чи піцу. Незрозуміло. Через такі штуки дійсно здавалося, що авторка не дужо продумала цей момент. Є ще одна річ, яка мене просто приголомшила. Наприкінці книги є сцена зі спогадами, яка дуже сильно нагадує подібну сцену з сьомої частини «Гаррі Поттера» – наче авторка просто взяла і в скороченому виді переказала історію Лілі та Снейпа – тільки імена змінила. Дійсно, нащо щось своє вигадувати, коли можна просто “copy and paste”?

Щодо ілюстрацій, то вони мені теж не сподобалися, проте це вже моя суто суб’єктивна думка, бо мені в цьому плані важко догодити і багато відомих обкладинок (особливо це стосується саме намальованих ілюстрацій) від яких всі загалом в захваті в мене визивають протилежні почуття. Просто є певні художні стилі, які мені не до душі з точки зору естетичного сприйняття. Проте що мене неприємно вразило – це дуже велика кількість одруківок, інколи по кілька на одній сторінці та навіть в одному рядку! Я ще ніколи не читала книгу з такою кількістю помилок, від чого залишилося дуже неприємне враження від роботи видавництва.

Зовсім забула сказати про Хуху! Хуха – мій улюблений міфологічний персонаж. Вона з легкістю та вишуканість прикрашає будь яку історію і стає її безперечною зіркою. Манюня. Гарнюня. Невибаглива в побуті, проте яка корисна! Місця багато не займає, майже ніколи не показується на очі, проте ти знаєш, що вона поруч і що на неї завжди можна покластися! Не знаю як вона з’явилася в українській міфології, проте я дуже рада, що вона існує. Хуха рулить!

Сон Короля

ГАННА: Скажу відразу, що мені важко визначитися чи сподобалась мені ця книга. Принаймні, поки я її читала, то декілька разів змінювала свою думку щодо неї. Її стиль одразу нагадав мені “Порох з драконових кісток” та “Дитя песиголовців” пана Арєнєва. Пам’ятаю, як мені довелося помучитися з отими двома книжками, хоча вони мені і сподобались. У “Сні короля” мене чекало приблизно теж саме: купа яких-то недомовок або натяків на речі, які читачі буцімто мають знати. Та ще безліч різноманітних подробиць, які ніяк не хотіли вміщуватися у мене в голові – і час від часу викликали відчуття, що мені за деревами і лісу не видно. Звісно, такий стиль створює атмосферу таємничості та напруги, але мені не вистачало голосу самої авторки. Якось рідко я відчувала яким було її власне ставлення до того, що відбувалося. Вона наче відгороджувалася від нас отими нескінченними деталями, очікуючи, що ми самі зробимо потрібні висновки.

ФАРІДА: Погоджуся, що цей роман дійсно визиває купу різних емоцій. На жаль, жодна з них не є позитивною. Почнемо з того, що анотація до книги жодним чином не співпадає з її змістом чи стилем, тож виникає питання: як так сталося? Я купувала зовсім іншу книгу і, якби знала про що насправді буде ця книга, то ніколи б її не купила, бо це абсолютно не мій жанр – not my cup of tea, thank you very much. Видавництво Старого Лева в черговий раз неприємно здивувало. Навряд чи вони не помітили, що ця анотація зовсім до іншої книги, а отже прекрасно розуміли, що роблять. У мене залишилося неприємне відчуття того, що мене просто ошукали. В англійській мові є такий термін як “bait and switch”. Дослівно це перекладається як “наживка та заміна”: тобто вам підсовують щось одне, щось в чому ви безперечно зацікавлені, і впевнившись в тому, що спіймали вас на гачок, швиденько змінюють (чи то підмінюють) це на щось зовсім інше. Так і з цією книгою. Її назва теж залишає багато запитань, бо я так і не зрозуміла чому вона так називається.

ГАННА: До речі, дочитавши книгу і глянувши ще раз на обкладинку, я теж раптом зрозуміла, що ніяк не змогла б пояснити, чому книга називається “Сон короля”. Я навіть збиралася почати з цього моє рев’ю. Але потім, шукаючи одне місце у книзі, яке мені заманулося перечитати, я раптом натрапила на сон короля. На початку розділу “Не казка” головному герою Еммануїлові дійсно наснилося, що він іде вулицею на чолі колони придворних, відчуваючи себе страшенно незграбним. Він намагається зберегти державну поставу та гордий погляд, але це важко, бо його пронизує холодний вітер і краплі дощу б’ють по обличчю. Аж раптом якийсь хлопчина вискакує і верещить не своїм голосом: “А король голий!” Еммануїл прокидається, і дійсно на вулиці йде дощ, та ще десь у кутку стелі почала просочуватись вода, стікаючи тонкою цівкою по стіні.

ФАРІДА: На мою думку, це радше сон про короля, а не сон короля – якщо тільки ви не вважаєте Еммануїла королем. Я – ні, тому для мене цей епізод не пояснює назву.

ГАННА: Гадаю, цей сон і пробудження краще за все розкриває характер головного героя. З дитинства він мріяв, що стане письменником такого рівня, як Лев Толстой. А вистачило його тільки на одне оповідання, хоча й таке, що здобуло першу премію на якомусь там конкурсі. Ну не вийшло з нього письменника і не вийшло — це ж ще не кінець світу. Але навіщо було завжди чіплятися за руку якоїсь жінки, чекаючи від неї вказівок чи порад? Більш за все отой Еммануїл, або Емма, як його авторка звичайно називала, нагадував мені Іллю Обломова з славнозвісного роману Івана Гончарова. Емма, звісно, усе життя працював, бо ж не мав маєтку та слуг і не міг, як Обломов, цілими днями відлежуватись на дивані. Але він точнісінько так само переповзав наче слимак із одного дня у другий. І все ж у Обломова були люди, які його щиро любили, а у бідолашного Емми чомусь ні. Дочка йому не дзвонила, а жінка, здається, ніколи не любила. Казала про нього: “Де поставиш, там і стоїть”. А він же заради них роботу в університеті кинув і дома працював, та ще на кухні крутився, поки жінка кар’єру робила.

ФАРІДА: Маю з вами не погодитися й тут, бо я зовсім не вважаю, що він пішов з університету заради них – в першу чергу він це зробив заради себе. Я впевнена, що його рішення не було обумовлено щирим бажанням допомогти дружині робити кар’єру, бо він не був людиною здатною на самопожертву. Гадаю, він вважав, що таким чином в нього буде ідеальне виправдання на той випадок, коли його питатимуть чому він нічого не досяг в своєму житті. Я думаю що до того часу він вже зрозумів, що його кар’єра в університеті стоїть на одному місці і що, на відміну від дружини, він немає жодних перспектив. Можливо йому навіть здавалося, що сидіти вдома з дитиною буде як то кажуть англійською мовою “a walk in the park”. До того ж, мені здається, що він дуже болісно сприйняв той факт, що втратив будь яку привабливість в очах студенток та колег жіночої статі. Його більше ніхто не помічав і тому він обрав шлях “stay-at-home husband”, сподіваючись, що таким чином стане незамінним для дружини та дитини. Ну і звісно, він все ще плекав надію стати великим письменником. Хоча як можна стати письменником, коли ти нічого не пишеш, мені не зовсім зрозуміло. Може він гадав, що книги будуть писатися самі собою, в той час як він мріятиме про славу?

ГАННА: Нащо вже я непродуктивна авторка, але у моїй невеличкій купці оповідань я зазвичай розповідаю про свої маленькі пригоди, які трапились, коли я кудись мандрувала. До того ж я усе життя щось писала: чи щоденника, чи довгі листи до друзів. Друзі ж мені і підказали, що я могла б оповідання писати. А ось нещасний Емма частіше за все зоставався дома, коли жінка з дочкою їздили до моря на відпочинок. Та він навіть коментар у соцмережі боявся написати. Це вже патологія якась! Якщо ти так не любиш писати, то чому мрієш про долю письменника? Недарма ж Емма так заздрив симпатичному німецькому письменнику та авантюристу Гансу. Ото вже дійсно була безстрашна натура. Його авторка мабуть створила, щоб показати яким має бути справжній письменник. Такого і жінка буде любити усе своє життя. Принаймні, авторка безперечно так вважає.

Хоча, якщо чесно, мене доля такої жінки ніколи не приваблювала. Бо ж скільки ото прийшлося б чекати, ночей не спати та все думати чи повернеться він живим з чергової небезпечної мандрівки? А от бідолашний Емма, на відміну від Ганса, все сидів і сидів на одному місці наче “тарган у запічку”. Знаєте, коли я вже дочитувала книгу, у мене раптом виникло дивне відчуття, що можливо я усе неправильно зрозуміла. А що як насправді не було ніякого суспільства забутих письменників, і ніякого переслідування теж не було? Можливо усе це Еммі тільки ввижалося, бо бідолаха нарешті з’їхав з глузду через оте нудне безпросвітне життя та нереалізовані амбіції? Що не кажіть, а нам з вами ще не траплялося такої нестандартної та збиваючої з пантелику книги. А у вас були якісь несподівані ідеї чи відкриття, поки ви читали цю книгу?

ФАРІДА: Мене збив з пантелику останній розділ, бо, коли я почала його читати, в мене з’явилося відчуття, що авторка вирішила раптово змінити жанр твору та додати якогось безглуздого екшена. Тому, якби не цей останній розділ, моє враження про книгу було б мабуть трохи кращим. Зазначу, що в авторки цікавий та доволі нестандартний стиль подання матеріалу. Книга читалася легко, і хоча я не можу сказати, що вона мене захопила, але мені було вельми цікаво спостерігати за життям недолугого та безталанного головного персонажа. Інколи мені спадало на думку, що за ідеєю цей роман нагадує “Перетворення” Франца Кафки і порівняння Еммануїла із тарганом у запічку дійсно дуже влучне.

Щодо Ганса, то тільки скажу, що все, що з ним пов’язано було настільки “мильно” та неправдоподібно, що я до самого кінця книги сподівалася, що ми дізнаємося, що це був персонаж, якого вигадав Емма і про якого врешті-решт написав книгу. Взагалі, маю визнати, що це напевно найкраще з усього того, що ми читали у Видавництві Старого Лева. Хоча, можливо, річ у тому, що до цього часу ми переважно вибирали твори з їхньої серії фентезі, а ця книга належить до соціально-побутової драми чи щось таке. І все ж таки, я радше б прочитала книгу, анотація до якої мене спокусила. Мені навіть цікаво скільки ненадрукованих та невизнаних авторів нашої країни потрапили до цієї пастки так само як і я…

У світлі світляків. На порозі ночі.

Ганна: Скажу чесно, перше, що мене привабило у цій книзі – це її розмір. Надто вже я втомилася від постійних розчарувань. От я й подумала, що принаймні не витрачу на неї багато часу. Потайки я сподівалась, що ця книга нам не дуже сподобається і ми не станемо читати другу та третю частини трилогії, які, як ви мене попереджали, набагато товщі. Проте, неочікувано, ця книга мене таки зачепила і навіть викликала бажання дізнатися, а що ж там буде далі. А це вже дещо для сучасної літератури. Зазвичай, дочитавши отаку книжку в гарній обкладинці, я маю тільки одне бажання – жбурнути її якомога далі і більше ніколи до неї не повертатися. Однак ця книга мені майже сподобалась. Можливо хтось скаже, що “У світлі світляків” має забагато описів, і це дійсно так. Але саме описи і припали мені до душі. Вони, звісно ж, не такі гарні як неперевершені описи природи у Івана Нечуя-Левицького, але авторка таки вміє створювати атмосферу. Наприклад, як переконливо вона зобразила лякаючу непроглядну темряву, яка огорнула головну героїню, коли в усьому містечку вимкнули світло. Як виявилось, ідея цієї книги виникла у авторки у 2014 році, коли у нас почали регулярно відключати електропостачання. Хоча по-справжньому ми відчули, що таке непроглядна темрява тільки зимою 2023-го і оцим спекотним літом 2024-го року. І як ото наші діди та прадіди жили при каганцях та свічках? І ніякого тобі холодильника!

Але я знову не про те. Я ж тільки хотіла вам розказати як мені сподобались оті захоплюючи картинки квіткового поля, яке перетинала блискуча залізнична колія, а також старовинного кладовища, вхід до якого охороняли три кам’ні статуї. Та більш за все мене причарував таємничий старий ліс, освітлений де-не-де місяцем та струмочками світляків. Можливо при такому тьмяному освітленні діти не змогли б побачити стільки деталей та кольорів. Втім, я не хочу бути занадто прискіпливою. Бо ж це перш за все фентезі, і хто знає, що у тому дивному місці можна було побачити чи почути? Воно враз мені нагадало аніме мого улюбленого Хеяо Міядзакі – особливо потяг серед квіткового поля, і дубовий ліс, освітлений світляками, привабливий і лякаючий водночас. Ну, то таке – листяний ліс завжди був моєю слабкістю. Ще у далекому дитинстві я слухала, відкривши рота, матусині розповіді про дубовий ліс, що ріс неподалік від їхнього села. Матуся моя, на жаль, не мирилася зі своїми родичами, тож тільки раз довелося мені там побувати. Навіть боюся зараз уявити, що потім сталося з отим лісом. Мабуть і сліду від нього не лишилося.

Здається я знову не про те. Я ж тільки збиралася поскаржитися, що головні герої, як завжди, не справдили моїх сподівань. Хоча, безперечно, 13-річний Тім, хлопець, який “здавалося, більше вболівав за дерева ніж за жителів міста”, сподобався мені набагато більше ніж двоє його друзів. Такий собі розумний, інтелігентний хлопчик, що полюбляє читати та ще й “завжди має свою думку” і “не вважає за потрібне тримати її при собі”. Пам’ятаю саме такі хлопці мені подобались, коли я сама була підлітком. Здавалося цей хлопчик зосередив у собі усе, що мене завжди приваблювало в людях. Втім навіть у ньому мені ввижається якась штучність. Ну, надто вже він ідеальний, щоб викликати довіру. Так і чекаєш від нього якогось вибрика. Здається от-от він скине з себе отой глянець, яким його так щедро покрила авторка, та почне розмахувати кулаками і сварити своїх недолугих і млявих супутників.

А у тих двох наче і виправдання є. Дівчинка з чудернацьким ім’ям Єва-Ліза забула все, що з нею було до 6-ти років, а потім ще 6 років просиділа вдома, нікуди не виходячи і спілкуючись тільки по Інтернету. Син мера Макс навіть більше постраждав, бо ж на момент катастрофи як раз вийшов із коми і нічогісінько про себе не пам’ятає. Але як авторка не намагалась викликати співчуття до Єви-Лізи та Макса, на мою думку, їй це не вдалося. Бо ж надто вже “дерев’яненько” оті двоє реагували на все, що з ними трапилося. І як же їх тоді пожаліти, коли ти не відчуваєш, що перед тобою живі люди? Сучасні автори наче усі з глузду з'їхали, наче самі забули, що це воно таке – живі люди та живі почуття. Можливо вони, як ота бідолашна Єва-Ліза, теж спілкуються тільки через Інтернет, чи в найкращому разі – по телефону.

Авторка наче й намагалася оживити своїх героїв. Наприклад, Тім, намагаючись розворушити свою подругу, час від часу хапав її за руку чи обнімав. А під кінець вони вже втрьох обнімались наче бейсбольна команда після перемоги у матчі. Усі оті “обіймашки” чомусь не викликали в мене ні довіри, ні співчуття. Проте особливо мене роздратувала фраза “хлопець теж подивився на неї очима, сповненими емоцій”. Не знаю як кому, а мені воно різонуло слух, наче поганий переклад з іноземної мови. Яких емоцій хотіла б я знать? Може він з огидою на неї подивився, бо йому її парфуми не сподобались? Та, якщо без жартів, то авторка, напевно, набагато молодша за мене, але навіть я пам’ятаю дещо про моє перше кохання, і як тоді хлопці дивилися на дівчат. І на те, що авторці просто словникового запасу не вистачило, щоб нам про це розказати, теж начебто не схоже. Хоч убийте мене, але не можу я здогадатись у чому тут річ. Ну, а у вас які враження? Та більш за все хотілося б знати чи варто нам братися за другу книгу трилогії?

Фаріда: Що я можу сказати про цю книгу? Загалом нічого – окрім того, що це абсолютно типова книга від Видавництва Старого Лева: без сюжету, без змісту, без цікавих персонажів, проте із великою часткою повчань та алюзій на речі, про які сучасне покоління дітей та підлітків мабуть ніколи навіть не чуло. Погоджуся, що безперечним плюсом цієї книги є її невеликий розмір, а стиль авторки настільки простий та невибагливий, що читається достоту легко – хоч і нудно. Щодо описів, то мені не здалося, що їх було аж так багато, проте я зловила себе на думці, що вони зовсім не проникали до моєї свідомості і мені доводилося перечитувати їх по декілька разів, бо картинка в голові все ніяк не проявлялася.

Взагалі, в мене багато запитань до цього незрозумілого світу в який авторка напхала все що тільки можна було напхати, і, загалом, неважливо, чи потрібно воно там чи ні. Ця книга належить до серії ВСЛ “наше фентезі” (до речі, як і сумнозвісна “Реальність Баргеста”, якщо пам’ятаєте, де гарною була лише обкладинка), проте навіть попри наявність на її сторінках дракону, я не відчула, що читаю щось, що можна віднести до жанру фентезі. Так, дійсно, авторка дуже хитро закінчила книгу на такому моменті після якого хочеться запитати «А що далі?», проте мені абсолютно байдуже, що там далі, бо я впевнена, що наступна частина буде такою самою невиразною та недолугою як і ця.

Якби я хотіла описати цю книгу одним словом, то запозичила б з англійської мови дуже влучне слово «rambling» як прикметник чи «ramblings» як іменник – це коли персонажі впродовж всієї книги тупо вештаються містом і де пригода є еквівалентом чергової зустрічі чи розповіді. І якщо вже мова зайшла про слова, впродовж всієї книги мені не давало спокою, що авторка постійно використовувала слово «етика» в значенні слова «етикет». Колись давно в школі в нас був такий шкільний предмет який так і називався “Етика та етикет” і я дуже добре пам’ятаю як на самому першому уроці наша викладачка пояснила нам різницю між цими двома поняттями.

Взагалі, з усього що ми з вами прочитали за останні роки, стає очевидним, що за дуже незначними винятками в сучасній українській літературі велика проблема з сюжетами та персонажами. Мені здається, що авторка цієї книги намагалася створити таке собі ”golden trio” на кшталт Гаррі, Рона та Герміони, проте їй це не вдалося. Можливо, якби вона спочатку розробила цікавий сюжет замість цього постійного моралізування (від якого тільки й хотілося що закотити очі та сказати «Ну, годі вже!»), то і персонажі б краще себе розкрили за зовсім інших обставин, проте на сторінках цієї книги їм просто не надали такої можливості – наче акторам з поганим сценарієм їм просто не було з чим працювати.