Світ у вулкані

Анна: От нічого не можу з собою вдіяти, але знов хочеться почати нашу чергову дискусію словами “нарешті я дочитала”. Отож я й кажу, що нарешті я дочитала “Світ у вулкані. Срібний і червоний”. І це тільки перша книжка дилогії. Навіть не знаю чи вистачить у мене снаги на другу. Кожного разу, коли я занурююсь у нову книгу, яку я обіцяла вам прочитати, у мене виникає відчуття наче ми з вами копирсаємося у великій скирті сіна, шукаючи втрачену голку, і все ніяк не можемо її знайти. Поступово навіть забуваю, а що ж це я там шукаю. Недаремно ж китайці кажуть, що важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. Втім, я не можу навіть сказати, що “Світ у вулкані” не справдив моїх сподівань. Я зрозуміла ще з перших сторінок та з обкладинки, на якій двоє дітей летять на величезному білому птаху, що на мене чекає щось на зразок комп’ютерної гри на папері.

Спочатку, якщо чесно, хотілося оту книжку кинути, бо ж я ніяк не могла збагнути як ото можна було написати: “У небі, крізь безліч сніжинок, мерехтіли зірки. Круглою мискою світив місяць.”. Тож, я й подумала, що мабуть авторка звикла гуляти тільки у гарну погоду, коли пригріває ласкаве сонечко, і може не знає, що коли наповзають важкі снігові хмари, і починає густо сіятися сніг, то неможливо роздивитись нічого окрім безлічі сніжинок, які сиплються на тебе із сіруватої безодні. Я це знаю, бо ще й досі пам’ятаю як у далекому дитинстві стояла, задерши голову, і намагалася побачити звідки ж вони прилітають оті гарненькі візерунчасті сніжинки. Сучасне молоде покоління може цього й не знати, бо надто вже воно прикипіло до своїх телефонів та комп’ютерів. Але після деяких роздумів я вирішила, що можливо я помиляюся, і авторка просто хотіла таким чином створити чарівний світ, який, звісно ж, має відрізнятися від нашого, пересиченого сірими кольорами, довкілля. А які ваші враження?

Фаріда: Я не знаю чому ми з вами кожного разу дивуємося черговому книжковому розчаруванню, особливо коли говоримо про сучасні українські книжки від Видавництва Старого Лева. Годі тільки пригадати сумнозвісні “Марічка та король”, “Реальність Баргеста”, “Кав’ярня на розі” та інші. Я раніше багато книжок цього видавництва купувала – аж доки зовсім в них не розчарувалася. Ще на пам’ять спливає книжка про дівчинку-відьмочку (назву не пригадую), яка жила з мамою та бабусею, та здається (хоча, можливо, я помиляюсь) “Все починається в 13”? Та я добре розумію в чому справа – чому я завжди купуюся на книги цього видавництва: через їхні чарівні обкладинки! Оформлення в них завжди бездоганне, а ось контент… Гм! Здається єдині дві книжки, які нам дійсно сподобалися – це “Гості на мітлі” та “Кігтик Ковбаско”.

Я впевнена, що в цьому видавництві (як і в інших видавництвах нашої країни) друкують авторів не через талант, а через знайомства, бо інакше до цих видавництв навіть потрапити неможливо. Я зовсім не маю їм віри, бо вже не перший рік намагаюся достукатися хоч до одного з них, та все марно, бо нема в мене таких знайомців, які б привели мене до головного редактора із рукописом, і неважливо вартий він чогось чи ні. 

Нагадаю, що ми ще декілька років тому вирішили більше не купувати та не читати книжок цього видавництва, проте так сталося, що ця книжка опинилася в мене і я вирішила дати їй шанс. І ось тобі знов – чергове книжкове розчарування – чергова недо-історія. Дарма що ілюстрації такі чудові, адже вони аж ніяк не можуть компенсувати відсутності цікавого та оригінального сюжету від якого було б не відірватися. Хоча, знаєте, якби я отримала цю книжку в дитинстві, то навіть не намагалась би її читати: я просто дивилася б на ці чудові картинки і вигадувала власні історії. Я так завжди робила, коли була малою.

Анна: Все ж мушу визнати, що “Світ у вулкані” сподобався мені більше, ніж я від нього чекала. І не тільки тому, що я вже звикла не очікувати багато від сучасних книжок. Мабуть мене підкупили різнокольорові картинки, які авторка таки вміє створювати. І це наближало її світ скоріше до мультиків, ніж до комп’ютерних ігор, що мені теж було до вподоби. Більш за все мені припала до смаку перша частина “Срібний, або Зелена історія”. Втім це не дивно, бо у тій “Зеленій історії” було багато такого, що я завжди любила. Та й не тільки я – такі речі людям зазвичай подобаються. От дивіться самі: спочатку багато снігу та зорі з місяцем, а у самому вулкані – широке зелене поле, оточене сосновим лісом і горами, і водоспад, і річечка. І на додачу, свіжий запаморочливий запах, велетенські різнокольорові метелики і здатність літати. А оті напівпрозорі намети, де діти ночували, пробудили в мене давні спогади. Це ж колись ми, молоде подружжя з двома маленькими дітьми, довго не могли заснути в наметі з парашутної тканини, бо повний місяць просвічував крізь нього, заливаючи нас усіх примарним сяйвом.

Здавалося б, що може бути кращим ніж опинитися у такому мультиплікаційному раю, який з таким смаком описує авторка? Проте поступово у мене виникло відчуття, що та голка, яку ми з вами шукаємо, так і не знайшлася. Надто вже все у тому світі у вулкані було спрощено: і саме середовище, і істоти, що його населяли. Що ж до провідної ідеї книги, себто невпинної боротьби між Добром і Злом, то і вона не справила на мене відповідного враження. Бо і тут все занадто спрощено, надто вже чітко розмежоване на чорне та біле. Думаю, що авторка могла б краще показати оту запеклу боротьбу, якби вона дала своїм героям більше свободи та дозволила їм розмовляти один з одним. А то вони в неї занадто часто поспішають та біжать, летять або скачуть кудись як навіжені, і зазвичай з дуже малим результатом. А як тільки назріває необхідність важливої розмови, то вони чомусь шепочуть щось у чиєсь вухо, а читачам залишається тільки дратуватись та здогадуватися, що там і до чого.

Фаріда: Не буду багато казати про цю книгу. А може буду. Подивимося. Скажу, що спочатку я думала, що, можливо, вона мені зовсім не цікава, бо вона розрахована на дітей. Але ж так немає бути! Адже ознака добре написаної книги – це її здатність руйнувати будь які бар’єри, в тому числі й вікові. До того ж, ми з вами прочитали чимало дитячих книжок від яких не могли відірватися, тому, гадаю, річ зовсім не в цьому. Ми й досі із неабияким задоволенням перечитуємо “Гаррі Поттера” та “Старий Будинок”. Чи не так?

В англійській мові є такий вислів “pet peeve” – це щось таке, що вас до бісиків дратує. Так ось, мене до бісиків дратує, коли автор постійно використовує один і той самий прийомчик, щоб просувати сюжет (гм… гм… якщо це так можна назвати на сторінках цієї книги). Бо тут авторка постійно змушує своїх героїв розповідати історії. Ну, коли б то було один раз, то це ще нічого. Хоча, знов таки, нагадаю, що існує таке правило як “показуй, а не розказуй”, але щоб показувати потрібно мати майстерність на яку ця авторка, судячи з усього, неспроможна – чи то їй просто ліньки було зробити свою історію більш захопливою, показавши її через дію, а не через чергову розповідь, бо вона знала, що її все одно надрукують.

Тож, нащо зайвий раз перейматися, чи не так? Овва! Що тут ще казати, ковіньку їй в копито! Та хоч би й розказувала собі, якби ж то історії були цікавими та різноманітними, а вони ж усі як під копірку. Описи гарних пейзажів на декілька сторінок. Тест-польоти та тест-катання туди–сюди і сюди-туди. Іскри. Дракони і побратими нерозлучні. Коні і вершники нерозлучні. Радість, дружба, побратимство, сміливість. Важливі ідей – не заперечую, але ж в книзі має бути ще щось окрім постійних повчань! Ось і маємо що маємо: вода ллється, ллється, ллється, а історія між тим на місці товчеться.

Також було якось дуже прикро за сірооких дітей. От прочитає якась сіроока дитина цю книжку і вирішить, що вона напевно з отих страшних та сумних Сірих – і що далі? Кольорові лінзи купувати, щоб в дитини травми на все життя не було через розуміння того, що зеленоокі вибрані, а всі інші ні? І чим ті сіроокі так невгодили авторці? Ковіньку їй в копито! Не сподобалась мені ця дискримінація по кольорооковому принципу. Хочу оскаржити таке ставлення до представників інших кольорів! І бач ходити з друзями в кіно погано, а розважати дівчинку, що загубилася якраз те, що треба. А попередити друзів слабо? Бо ж вони напевно чекали та не дочекалися того хлопчика з зеленими очима. Можливо навіть на сеанс запізнилися через нього, але ж це неважливо. Так? Нащо нам гарні манери у спілкуванні з друзями, які полюбляють ходити в кіно? Взагалі, у авторки цікава позиція кидати друзів з якими дружив багато років заради дівчат. Бач Олелько недостатньо кмітливий щоб дружити з Агавою! А яке дивне місце ця Кремантура! Країна, де діти не хочуть ні їсти, ні пити; де вони всі такі слухняні-преслухняні і зовсім не сумують за батьками… І чому жоден з редакторів не нагадав авторці, що одним лише повітрям чи то соломинкою не наїсися, а отими історіями і поготів?

Анна: Все ж таки, друга частина книги “Червоний, Мідний та Іскра” сподобалась мені значно менше. Мабуть тому, що мідний та червоний не мої кольори. А якщо без жартів, то надто вже багато там було повторів та одноманітних описів. Здається, що діалоги – це слабке місце авторки, і тому вона їх уникає чи замінює монологами або отим дратуючим шепотом у вухо. Нові персонажі теж чомусь не викликали великого співчуття: ні отой квадратний чолов’яга конюх Федь з його жартами і примовками, ні бабуня Варвара з її історіями. Ну якимись вони здавалися ненатурально одноманітними. А отой дивний рудий хлопчик Агава спочатку мене зацікавив і навіть викликав щире співчуття своєю відданою любов’ю до коня. Але поступово і він розчарував. Бо ж, здавалося, що все на що хлопець був здатний – це бігати туди-сюди та скакати на тому коні стрімголов. Одна тільки блискуча Сонька Брум розчулила мене, як і у першій частині. Така вже гарна дівчинка: рішуча, кмітлива та смілива. От у неї легко вірилося. Особливо коли оте 8-річне дівчисько сказало: “Я вважаю, що сміливість – це коли чиниш так, як належить. Навіть коли ти сама і тобі страшно. Навіть коли знаєш, що програєш”. Хотіла б я і сама такою бути.

Вже й не знаю чи варто нам братися за другу книжку. Зізнаюся, що я одним оком у неї зазирнула і у кінець носа сунула, і у мене склалося таке враження, що мабуть і не варто. Але якщо ви зважитеся, то я звичайно з вами. От цікаво було б дізнатися чи авторці самій подобається її книга.

Фаріда: Думаю подобається, бо ж вона з неабияким задоволенням описувала отой світ, що вигадала, де все так просто і примітивно та навіть їсти і пити не треба. І зручно ж вона ото вигадала (для себе): головні герої постійно засинають під час польоту чи верхи на коні чи просто не помічають, що відбувається навколо, тільки б не розписувати, що ж то воно таки відбувається. І знов таки, коли б то було одного разу, а воно ж кожного разу так! І нічого не відбувається… Ось і питання: нащо стільки тексту, коли нічого не відбувається? Та ще й розтягувати таку нудну історію аж на дві книги! Треба ж було докладно попрацювати над сюжетом перш ніж починати писати, бо одними описами (якими б гарними вони не були – а писати описи авторка вміє) читача не нагодуєш.

До речі, маю зізнатися, що друга частина мені сподобалася трішки більше ніж перша (принаймні на самому початку) завдяки головному герою Агаві Мідному, якого показали таким собі поганим хлопчиськом, який, тим не менш, дуже добре навчається та багато читає. Перші сторінки читалися як зовсім інша книга і мені так кортіло, щоб так воно й було, бо у цього хлопця був такий потенціал бути чимось більшим та цікавішим за якогось іншого сюжету. От якби автори могли один в одного позичати героїв, я б його обов’язково позичила! На жаль, у авторки цієї книги не вистачило ані уяви, ані хисту щоб зробити щось дійсно цікаве та незабутнє з цією історією та її героями. Бо ж потенціал безсумнівно є! Ідеї також. Але виконання, ковіньку їй в копито, нікуди не годиться. Хоча, воно згодилося для того, щоб книгу надрукували та купували. Тож, можливо, більше нічого і не треба. Невибагливий читач буде задоволений.

О, хотіла спитати, а що дракони можуть пітніти? Я розумію, що це все вигадки і все таке інше, але ж законів природи ніхто не відміняв навіть у дитячому фентезі, і якщо припустити, що дракони то дуже віддалені родичі ящірок, то яким чином Срібний міг витерти крилом спітніле чоло? Це питання не дає мені спокою!

Де ESC з моїх халеп?

Фаріда: В минулому році ми вже читали та обговорювали книжку авторки “Товсті, файні, дівки, йо!”. Насправді, незважаючи на купу недоліків, які тоді привернули нашу увагу, нам все ж таки сподобалася книжка – настільки, що, коли ми підводили підсумок книжок, які прочитали того року, вона була нашою фавориткою. Тож, мені було цікаво прочитати наступну книжку цієї авторки. “Де ESC з моїх халеп?” мене не розчарувала. А, навпаки, приємно вразила. В мене виникло жодного зауваження чи бажання щось коригувати чи додавати. До того ж, мені сподобався формат розповіді від першої особи, що зробило можливим завітати безпосередньо до думок головної героїні. Я просто насолоджувалася. Проте, маю сказати, що до того як нарешті взятися за цю повість, я вже вкотре намагалася прочитати книгу іншого відомого українського видавництва (книжки якого, до речі, ми вже відмовилися покупати та читати через несумісність смаків), і вкотре зрозуміла, що мене від неї просто вивертає назовні. Хтозна, можливо саме через це, повість Тетяни Стрижевської про школярку Сніжку видалася мені ковтком свіжого повітря, якого мені так бракувало. Дотепна, кумедна, сучасна, весела, подекуди сумна, необтяжена нудними описами, зарозумілими поняттями та незрозумілими відносинами, проте насичена бурхливими емоціями та карколомними подіями, повість читається легко та швидко. Вже вдруге помічаю як добре (навіть досконало) авторка володіє мовою сучасної молоді. Я б навіть сказала, що вона “is in touch with her inner teen”, що надає книжці певної автентичності, якої бракує, наприклад, книжці яку я читаю наразі. Дійсно, коли читаєш “Де ESC з моїх халеп?” не виникає відчуття якоїсь штучності – все дуже гармонійно та природно – мабуть тому вона так захоплює, а подекуди занурює у власні спогади того далекого та незабутнього часу. На відміну від багатьох, я обожнювала ходити до школи і досі вважаю свої шкільні роки найкращими. Тож, деякі уривки читала з особливою ностальгією та усмішкою, бо пригадувала себе та своїх подруг в аналогічних ситуаціях. Дуже хвилювалася та вболівала за Сніжку, так що час від часу не витримувала та перегортала сторінки, щоб дізнатися як там все скінчилося. На перший погляд Сніжка мала дуже сильно відрізнятися від мене та від тих героїнь яким я надаю перевагу. Проте, попри всі оті відмінності та дуже різні інтереси, вона виявилася набагато ближче мені по духу ніж я очікувала. Виявилося, що я її дуже добре розумію. Були моменти які мене по-справжньому розчулили, обурили, приголомшили. Також мені дуже сподобалося як атмосферно авторка показала Київ. Навіть захотілося завітати до столиці. До речі, ця повість нарешті підштовхнула мене почати писати власну книгу про дівчину-підлітка, яку я все ніяк не могла почати писати. Загалом, цікава та “життєва” повість про підліткове життя на межі дорослого, з особливим голосом та справжніми почуттями. Проте, було б цікаво почути думку самих підлітків.

Анна: Почала читати цю книгу, вже знаючи, що вона вам сподобалась. Проте, все ж таки мала передчуття, що це, як то кажуть англійці, “не моя чашка чаю” (it's not my cup of tea), тобто це не моє. І я не помилилась. Не дуже воно було мені до смаку читати про сучасних підлітків у сучасному Києві. Спочатку подумала, що надто я вже стара для підліткової літератури. Але потім пригадала як ще у школі я сперечалася зі своїми подругами. Ніхто з них не поділяв моєї пристрасті до наукової фантастики та пригодницьких романів. Їм набагато більше подобалось читати про нормальних людей у нормальному оточенні - “життєві книжки”, як вони їх називали. Пам'ятаю одну таку, якою мої подруги захоплювались у той час. Вона була товстезна і там розповідалось про декілька поколінь однієї й тієї ж сім'ї. Думаю це було щось на кшталт “Саги про Форсайтів” або бразильських серіалів у російському варіанті. Я ж бо навідріз відмовилась її читати, ображена тим, що дівчата не виявили ніякого інтересу до моїх улюблених книжок. Відтоді багато чого змінилося. Правда “Сагу про Форсайтів” я так і не подужала, а от бразильські серіали усі передивилася, і вони дуже мені допомогли. Тож бо був важкий для моєї сім'ї час, а оті мильні опери дуже добре відволікали мене від моїх власних бід та турбот. І все ж таки, як і багато років тому, так і зараз, я найбільше ціную у книзі нетривіальність характерів та ситуацій, бо ж із книгою перш за все мені хочеться поринути у інший світ, щоб забути хоч на якийсь час сіре повсякдення, що мене оточує.

Що ж до “Де ESC з моїх халеп?”, то визнаю, що книжка дотепна і доволі легко читається. До того ж мені було цікаво порівнювати нинішніх підлітків із тими, якими ми були майже 50 років тому. Деякі речі, звісно, лишаються незмінними. У нас, наприклад, як і у класі головної героїні Сніжани, теж була місцева красуня, яка міняла хлопців як рукавички. Проте у більшості дівчат хлопці з'явились уже після школи, і тоді це вважалось нормальним. Бо ж нікому не хотілося народити дитину в 15 років, як ота дурепа з паралельного класу. Ну і звісно зі шкільною формою усе було дуже суворо — якщо хтось з'являвся невідповідно одягненим, його одразу відправляли додому переодягатися. Навіть маленькі сережки у вухах були під забороною. У наші часи були б неможливі такі вибрики, які дозволяла собі Сніжана: ніхто б не посмів носити чорні чи сірі блузки замість білих, чи фарбувати волосся у синій колір. Але ж оцим Сніжана мені і сподобалась, оцією тягою відрізнятися від інших і не робити щось тільки тому, що всі так роблять. Та ще критичним поглядом на речі. Я й сама була такою у її віці і, якщо чесно, все ще лишаюся такою, хоча це й дуже некомфортно жити з такою вдачею. А от у Сніжани це було скоріше наносне, мабуть навіяне героїнями мультиків, яких вона передивилася в дитинстві. Тож їй достатньо було отого невдалого першого кохання, щоб її бунт проти суспільства скінчився. Принаймні так мені бачиться та біла блузка, у якій вона зрештою приходить до школи. Може це мені тільки здається, але я наче чую голос авторки поза кадром: “Ну, гаразд, дівчата, побешкетували доки ви підлітки, але потім вже й пора взятися за розум і до роботи ставати”. Так і хочеться додати від себе: “Мабуть щоб гарувати на трьох роботах, як Сніжанина мама та утримувати неробу чоловіка”. Чи може то Сніжана так собі казала? Вона ж бо могла з її критичним ставленням до речей. Ото у ній було природне, не пов'язане ні з якими мультиками чи дурними кінокомедіями, за допомогою яких нам так вдало промивають мізки. І мені дійсно шкода, що Сніжанина тяга до саморозвитку скінчилася після того, як вона послала “до бісової матері” отого свого зарозумілого віолончеліста Тихона.

То що ж у Сніжани залишилося у сухому осаді? Її новий бойфренд: дуже турботливий, сексуальний, але доволі тривіальний Влад, комп'ютери та її улюблені липучі цукерки. Вона знає, що оті цукерки — це суцільна хімія та пломбовитягування, але ж вона від них шаленіє. Та чи надовго вистачить її шаленства? Бо ж це усе, що сучасне суспільство споживання здатне запропонувати нашим підліткам. Ага, ще забула додати дурні комедії, бойовики та мультики. Тож і не дивно, що бідолашні хлопці та дівчата починають вдаватися до наркотиків чи стрибають з мостів, обв'язавшись мотузкою. Бо де ж їм ще шукати той клятий адреналін — не тільки ж у тих дурнуватих комп'ютерних іграх-стрілялках. Знаю, що Сніжана порвала б мене на шматки за ці останні слова, але маємо те, що маємо. Ідіократія — оце й є те суспільство, що влаштовує “отих там нагорі”. Але й ми самі теж є частиною цього процесу. Так що нема чого жалітися. Це ж ми радісно куштуємо те, що вони нам пропонують. А от почали б відпльовуватись, то може й “ті там нагорі” якось би заворушились.

Фаріда: Ну що ж, це наша остання книжкова дискусія цього року. На жаль, в цьому році ми не виконали свого плану – через різні обставини та брак часу нам не вдалося читати та обговорювати по книзі кожного місяця. Та це не проблема. Адже попереду на нас чекає ще багато книжкових пригод та книжкових дискусій. Приєднуйтеся!

"Щирик зі Змієвої гори"

Фаріда: Нарешті прочитала наступну книгу з нашої з вами підбірки. Ой, і нелегко ж вона мені далася! Це наштовхнуло мене на наступну думку. А може я просто забагато чекаю від нових книжок? Може через те, що я так багато читаю, мої стандарти занадто завищені і мені дуже важко вгодити? Може мене геть зруйнували мої улюблені книжки для інших книжок і через це я їх вже просто не сприймаю? В чому річ? Невже інші книжки такі вже погані? Бо, чесно кажучи, мені вже набридло починати відгук з того, що мене розчарувала та чи інша книжка. Невже я така вибаглива як читач? Та я ж просто хочу щоб герої, сюжет, діалоги, події, якісь несподівані повороти, тощо, мене захопили, причарували, здивували та закохали в себе. Невже це забагато? А що робити як книга цього не зробила? На жаль, писати негативний відгук. Я ж сама авторка і добре знаю як це боляче коли твою книгу не полюбили, не зрозуміли, чи, взагалі, написали таку нищівну рецензію після якої півроку не писатимеш. Та повернемося до теми нашої книжкової дискусії…

Як завжди я покладала неабиякі сподівання на цю книгу – навіть більші ніж на інші. А як же не покладати, коли я була просто в захваті від попередньої частини – «Гості на мітлі»! Я ще казала, якщо пам’ятаєте, що та книга написана з душею і що одразу відчуваєш, що її писав справжній майстер. Як же вона мені сподобалася! В мене не було жодних сумнівів щодо того що мені сподобається і «Щирик зі Змієвої гори». Я ще думала яка чудова назва! О, напевно на нас чекають справжні пригоди! І дійсно, з початку мені було дуже цікаво читати, бо автор дуже атмосферно все описав та ще й дотепно поєднав два жанри: казковий та пригодницький. Проте поступово мій захват від книги зникав, а читати ставало зовсім нецікаво, адже нічого особливого не відбувалося. Щирик – який мав би бути головним героєм з огляду на те, що саме його ім’я зазначено в назві твору – тільки те й робив що набивав своє черевце, чесав свою спину (бо в нього мали от-от прорізатися крила і він мав з’їсти свого найкращого друга та стати таким самим кровожерливим як і його батечко), та грався наче цуценя з Андрійком (тим самим другом), який, здається, з часом забув, що його викрали. А які ваші враження?

Анна: Не знаю що це таке діється з сучасними книгами, але мені вже трохи набридло потрапляти в одну й ту ж пастку: мене захоплює початок, який здається обіцяє дивовижні пригоди і відкриття, та доволі бліде продовження розбиває усі надії. Хоча з “Щириком зі Змієвої гори” це мабуть відбувалося не так швидко. Бо ж книжка дійсно причаровувала милими моєму серцю Карпатськими краєвидами та незвичністю ситуації, коли наші сучасні реалії стикаються з казковими героями, які наче виринають до нас із глибини віків. Та й самі знайомі образи Костія Безсмертного та Змія Гориновича виглядали по-новому, поєднуючи у собі те, що здавалось неможливо поєднати: вони бридкі, жорстокі, пожадливі і кумедні одночасно.

Отой Костій мене таки вразив своїм рожевим кругловидим личком як у дванадцятирічного хлопчика, та своїм гнучким довготелесим мов черв'як тілом. Не говорячи вже про його постійні жарти та чудернацьку поведінку, що так подобалась дітям. Загалом ця незмінна парочка Костій і Горинович діяла дуже злагоджено: перший заманював нещасних дітей або тварин у пастку, а другий зжирав їх, хрупаючи кісточками. Бр-р — аж мороз поза шкірою від однієї думки про це.

Проте поступово у мене почало виникати відчуття, що Костія і Гориновича у книзі було забагато. Вони розбишакували в горах та сперечались про гроші, бо Костій вимагав грудку золота за будь-яку свою послугу. Читати про ці суперечки було смішно спочатку, та занадто вже часто вони сперечалися про одне й те саме, а шаблонна поведінка усіх інших персонажів чим далі тим більше дратувала.

Фаріда: Отож бо й воно. Все йшло наче по колу, кожного разу одне й те саме. Я ж бо думала, що буду читати про захоплюючи пригоди Щирика та Андрійка! А по суті читала про брудні справи Костія Безсмертного та Змія Гориновича. Головні ж герої – малий ящерук та його друг – були найчастіше просто фоном під час їхніх розмов, суперечок чи сварок, абсолютно пасивними та нецікавими дійовими особами – та й «дійовими» їх можна назвати тільки із сильною натяжкою – а їхні «пригоди» обмежувалися виходом на свіже повітря. Навіть улюбленці з попередньої частини – Ядвига Олізарівна та її кіт, Аристарх – не дуже порадували. Адже сюжет можна було класно закрутити навколо Щирика, котрий із Андрійком вирушає на пошуки способу як йому не зробитися наступним Змієм Гориновичем, та начинити книгу всілякими небезпечними пригодами та перешкодами, які б постійно випробували друзів. В мене навіть виникло неприємне враження, що автор писав цю книгу не тому що хотів її написати, а просто тому що треба було.

Анна: Так, найбільшим розчаруванням для мене став Андрійко – хлопчик, який слугував малому ящеруку Щирику. Його не було навіть по-справжньому шкода, бо його страждання були зображені доволі невиразно — більше йшлося про те як він розважався зі своїм другом. Про свою домівку він не так вже й часто згадував, а його дві невдалі спроби втекти були такі кволі, що не викликали поваги.

Костій Безсмертний не раз застерігав Змія Гориновича, що люди тепер вже не ті, що були 400 років тому і з ними треба поводитися обережніше. Проте, чесно кажучи, я не побачила справжніх героїв у цій книзі. Оті два кремезні хлопця, що билися зі Змієм Гориновичем, скоріше нагадували вправних каскадерів — занадто вже легко вони давали відсіч кровожерному чудовиську. Якщо хтось і здався мені справжнім героєм, то це той цап, що безстрашно атакував Змія і, помираючи, крикнув йому у пащеку, що “нема славнішої смерті ніж віддати життя за товариство”.

Що ж до Андрійка, то я все чекала від нього якоїсь активної дії, та так і не дочекалася. Саме так як і та приречена овечка, що дивлячись на нього казала: “Та на щастя, у нас ще залишилися люди. А люди завжди щось та придумають”. Проте Андрійко навіть не намагався щось придумати, а коли поночі хтось скинув йому у яму мотузку з вузликами, він виліз назовні і дременув до лісу так і не згадавши про нещасних овечок.

Як не неймовірно це звучить, але прочитавши книгу, я раптом усвідомила, що єдиний персонаж, окрім цапа і овечок, який викликав мою повагу і співчуття, був сам Змій Горинович. Бо ж усі, навіть Костій, не говорячи вже про інших, завжди діяли і говорили, не виходячи за рамки доволі вузької схеми. І тільки один Горинович був здатний на непередбачувані вчинки та сильні почуття: ненависть до людей, любов до сина, гордість своїми славними предками. І дійсно чи то ж його провина що природа створила його хижаком? Якщо вже на те пішло, то люди, які безжально знищують довколишнє середовище викликають у мене набагато більшу відразу. Вони не хрумкотять кісточками — вони просто віднімають у живих створінь землю, на якій ті до того жили і харчувалися, прирікаючи ці істоти на голодну смерть.

Фаріда: До речі про хижаків. Маю сказати, що книжка видалася якоюсь занадто кровожерливою і часто визивала огиду. А останні два розділи, особливо «Запекелля», мене просто вбили наповал, бо це вже була просто якась неправдоподібна нісенітниця (так, навіть для казки!) без якої, на мій погляд, можна було легко обійтися. Воно там було просто ні до чого. А щодо Костія – головного злодія і, насправді, головного героя книги – то мені здається, що від нього можна було позбутися в більш переконливий спосіб аніж оте – «Усе. Давайте відпустку.». Серйозно?! Відпустку? Що за маячня така? Та його треба було як слід покарати – ну, хоча б, провчити – за всі те лиходійство що він коїв хтозна скільки часу. Він же занапастив не одну людську душу, а ви йому відпустку! Отакої. Чомусь я собі думала, що саме в Запекеллі він отримає своє належне покарання. А виявляється, що то якийсь собі паноптикум, яким заправляє сам Костій! Тьху ну вас! Бо знаєте, казка казкою, а головний злодій уникнув покарання та дав деру (хтозна куди) просто як в житті!

"Зворотний Бік Світла"

Анна: Ви знаєте, Фарідо, я дуже вдячна, що ви спонукали мене писати українською. Це виявилося не настільки важко як мені здавалося спочатку. Бо я навіть не знала чи можу називати її моєю рідною мовою. Дивіться самі: мої батьки більшу частину свого життя розмовляли на суміші російської та української, бо мамі було 21, а татові 18, коли вони покинули своє селище. Я думаю я теж так розмовляла до того як пішла до школи. А зараз дивіться я з легкістю розумію українську, проте мені важко писати і розмовляти. Тож рідна вона мені чи ні? Якщо ні, то думаю ще не пізно зробити її такою. Тому я сподіваюся, що зможу бути для вас рівноправною партнеркою у наших з вами книжкових дискусіях.

Фаріда: До речі, в мене вже є для вас наступне книжкове «завдання». На жаль, для мене ця книжка виявилася черговим розчаруванням… Проте, я сподіваюся, що на вас вона справить краще враження ніж на мене. Можливо це прозвучить банально, та для мене знаходити нові книжки – це як знаходити нових друзів, і мені дуже прикро кожного разу коли нове знайомство не виправдовує моїх сподівань, а захоплююча пригода на яку я з нетерпінням очікувала, відкриваючи першу сторінку та поринаючи до нового світу, перетворюється на нестерпний тягар.

Я покладала неабиякі сподівання на «Зворотний Бік Світла» Дари Корній, адже вже сама назва захоплює та розпалює уяву. Не кажучи вже про всі ті чари, інші світи, світлих, темних, безсмертних, які мене привабили… чи то звабили купити цю книжку. Я гадала, що поринаю у світ захоплюючого фентезі та ще й із праукраїнською тематикою, яка мене дуже цікавить. На жаль, «Зворотній Бік Світла» більше нагадує збірку оповідок про життя та долю різних людей радше ніж цілісну історію, та ще й якогось сімейно-побутового типу з елементами «мильної опери». А ваші які перші враження?

Анна: Я не думаю, що дуже здивую вас, коли скажу, що мені сподобались мальви на обкладинці та початок книжки. Бо це ж звичайна справа для сучасної книги. Ти береш її до рук, причарована чудовим малюнком, переглядаєш інтригуючи перші сторінки та резюме, і купуєш її. То ж є сучасна політика книжкових видавництв: їх першочергове завдання примусити нас придбати їхню продукцію і наше подальше розчарування їх не обходить. Що ж до авторки «Зворотнього Боку Світла», то, як на мене, вона взяла на себе непосильне завдання, намагаючись створити всі ті різноманітні світи на трьохстах сторінках, всіх тих смертних, безсмертних, світлих, темних, та ще й сірих на додаток.

Її робота скоріше нагадує мені клаптикову ковдру, або різнокольорове вишивання. Кожна окрема ниточка начебто і непогана, та вони не дають суцільної картини. Мабуть це тому, що авторка мчить своїми світами надто швидко, не приділяючи їм достатньої уваги. Тому і виглядають її світи та герої занадто схематично та шаблонно, попри усі ті запахи полину та засушену квітку мальви, заховану у пелюшках осиротілого немовляти. А безсмертне кохання двох безсмертних більше нагадує невгамовну пристрасть двох підлітків, хоч якби часто авторка не запевняла нас, що вони душею прикипіли один до одного.

Фаріда: Клаптикова ковдра – саме таке враження виникло і в мене під час читання цієї книги. Так, кожен герой, особливо головний, повинен мати свою історію. Та чи потрібно супроводжувати введення абсолютно кожного персонажа, якою б короткочасною та незначною не була його присутність в книзі, окремою частиною, яка неодмінно відволікає від головної сюжетної лінії? В мене, наприклад, через деякий час таких екскурсів в минуле, виникло наступне запитання: а ця головна сюжетна лінія взагалі існує?

Звісно є такий термін як “backstory” чи «передісторія» – в якій автор знайомить читачів з важливими подіями та обставинами головного героя чи героїні, які відбувалися до початку книги. Проте авторам рекомендують бути дуже обачними з тією кількістю та частотою з якими вони додають її в текст. І не даремно. Тут головне не переборщити та не перетворити книгу на архівні хроніки. Інакше книга перетворюється на ту саму клаптикову ковдру, яку ми з вами побачили, що складається з великої кількості розрізнених клаптиків і все.

Хто головний герой? Чи герої? В чому полягає мета та шлях кожного? Яка головна ідея книги? Відповіді на ці запитання періодично з’являлися, проте швидко губилися серед чергової порції споминів. Так, здебільшого то було дійсно милі спогади. Проте я маю спитати: наскільки необхідно було присвячувати деяким з них цілі розділи? Навіщо перетворювати фентезі (а може це не фентезі зовсім?) на добірку сімейних мелодрам або, пробачте за каламбур, «мило»-драм? Я чекала на захоплюючий сюжет, епічний екшн, неординарних героїв, на боротьбу добра і зла! Назва ж бо сама за себе говорить!

Анна: Спочатку я думала, що головні герої це безсмертна пара закоханих – Птаха і Стриб. І Птаха таки викликала у мене співчуття, бо ж зраджена жінка і все таке інше. Та читаючи далі, я почала почувати деяке роздратування, бо занадто вже вони обоє досконалі, щоб виглядати живими. Вона — така перебільшено світла, що аж сліпить, він — чорніший з усіх темних. Щоправда авторка додала їм дещицю протилежної якості, мабуть, щоб хоч якось пояснити чому вони так сильно запали один на одного. Проте мені, як простій смертній, важко уявити пристрасть, що палає впродовж сторіч, і Птаха зі Стрибом не зуміли довести мені, що це можливо.

Однак справжня головна героїня це, напевне, Мальва, бо ж їй присвячена найбільша кількість сторінок та й мальви на обкладинці якось зобов'язують. Ви будете сміятися та вона мені теж спочатку сподобалась. Я подумала, що нарешті з'явився хтось більш схожий на людину, без тієї сліпучої небесної вроди та всіляких чеснот. Але чим далі я читала, тим більше розчаровувалася — нічого особливого у тій Мальві не було окрім симпатичних веснянок, хлопчачої вдачі та смішного підліткового жаргону. Ніякого дійсного розвитку характеру я не помітила.

То як ви гадаєте чи варто продовжувати читати книжки цієї серії у примарній надії відшукати “голку істини” у цій величезній скирті сіна?

Фаріда: Як мені не прикро це казати, але ні. Бо ж перегортаю сторінку. Новий розділ. Починаю читати. Думаю – ага! якась захоплююча дія нарешті починається. Давно пора, бо вже на півдорозі до кінця. І знов те саме! Новий герой – нова розповідь. Чергова мелодрама. А навіщо? Пробачте за педантизм, проте маю згадати ще одне важливе правило, яке має пам’ятати та використовувати кожний автор: “show don’t tell” або «показуй, а не розказуй». А тут, самі бачите, розповідь на розповіді – і ніякої вам дії. Наче той ланцюг, який постійно смикає назад – а мав би тягнути вперед.

Я зробила для себе такий висновок: якби викинути зайві спомини, затяжні балачки, забагато моралі та усе це «мило», з яких складається чи не вісімдесят відсотків тексту, то вийшла б доволі цікава та захоплююча книга. Проте, маю віддати належне авторці – закінчила книгу все ж таки на доволі інтригуючий ноті. Навіть є деяке бажання дізнатися як там розгортатимуться події далі. Проте, чи не запізно?

"Кігтик Ковбаско"

Поки моя партнерка по «книжковим дискусіям» читає першу книжку з нашої літньої добірки, я із неабияким задоволенням прочитала невеличку дитячу книжку «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна (Видавництво Старого Лева). Це просто чудова книжка. Цікава. Добра. Про дітей, про людей, про котів та про собак. Про хлопчика та його кота, які загадковим чином помінялися місцями і яким довелося прожити цілий день в шкурі один одного, стикаючись з рідного роду труднощами та долаючи їх завдяки своїм здібностям, винахідливості та друзям. Як часто нам випадає нагода поставити себе на місце іншого не тільки на словах, які, найчастіше, нічого не варті, а й на ділі? 

Незважаючи на кумедність ситуацій, легку манеру та веселий тон оповіді, в цій книжці зачіпаються такі серйозні та злободенні питання як залякування в школі та жорстоке ставлення до тварин. На жаль, світ, в якому ми живимо, незалежно від часів, бо вони насправді не змінюються, ніколи не буде вільним від жорстокості та насилля, бо, так чи так, а ці та багато інших вад є невід’ємною часткою людської природи. Проте, чи можемо ми постійно використовувати це як виправдання нашій малодушності та бездіяльності? Чи можемо постійно жити в страху, схиливши голови та відвівши очі, аби тільки нас не зачепило? 

І головному герою і його коту доводиться зустрітися та перебороти свої страхи, врятувавши та заступившись за інших, щоб зрозуміти на що вони насправді здатні. Бо тільки зробивши свій власний внесок у боротьбу із несправедливістю, можна сподіватися, що цей світ колись зміниться на краще.

"Аеніль"

Що сказати? «Аеніль» – суцільне розчарування з початку до кінця. Перш за все мене привабила обкладинка. Дивіться яка гарна та таємнича. Сто пудів щось захоплююче та магічне має відбуватися на сторінках такої книжки. Загадкове ім’я. Тендітна дівчина. В руках світиться щось золотавим сяйвом. Мабуть щось магічне. Якась магічна кулька. Можливо важлива для сюжету. На задньому плані замок магічної академії, де навчається дівчина. У дівчини добрі та впевнені карі очі. Гарна посмішка. Мають бути магічні здібності. Можливо ці здібності приховані чи не надто розвинені на початку книги, проте рано чи пізно вони мають проявитися та допомогти щось знайти, когось врятувати, абощо.

Такі були сподівання. Жодне не справдилося. Дівчина виявилася повною нездарою. Та ще й дуже неприємною, зухвалою, різкою, недобачливою. Моє питання після закінчення книги: Навіщо називати книгу ім’ям дівчини, яка жодним чином не вплинула на події книги? Якщо вилучити цю дівчину з цієї книги – нічогісінько не зміниться. Ну, може книга буде менше дратувати. Друге питання: Навіщо дія книги відбувається у магічній академії, якщо «головна героїня» там так нічому не навчилася та не використала нічого із магічних знань, які мала отримати, для просування сюжету? Можна було назвати книгу «Академія» і все тут. Тоді це б мало певний сенс, бо все що відбувається на сторінках стосується радше магічної академії, її викладачів (по більшій частині), та (дещо) її учнів.

Щодо умов проживання та навчання в цій академії, то це просто суцільне неподобство та безлад. Нема жодного балансу між поганим та добрим. Постійні знущання, образи, пригнічення, небезпечні магічні експерименти зі смертельними наслідками для учнів. Жах. Викладачам начхати на учнів. Інтриги. Клани. Вбивства. Невиліковні хвороби. Порятунки. Звісно ж, до яких дівчина немає жодного відношення. Складається таке враження, що автор не зовсім зрозумів жанр, в якому вирішив написати книгу, та проігнорував всі тропи, закони, та правила, які роблять такі книжки цікавими та захоплюючими. Все ж таки, коли називаєш книжку певним ім’ям, в читачів виникають певні сподівання, що головна сюжетна лінія буде будуватися та розгортатися за допомогою людини, що носить це ім’я. Чи може я помиляюсь?

"Кав'ярня на розі"

Як я вже зазначала, цього року маю мету прочитати якомога більше книжок українською мовою. Також маю намір ділитися своїми враженнями на моєму блозі. Може комусь буде цікаво. Може ні. До цього часу я вже встигла написати три позитивних відгука, але сьогодні маю поділитися не дуже позитивними емоціями, які, нажаль, викликала в мене книга «Кав'ярня на розі». Мені дуже прикро це робити, бо, по-перше, я покладала великі сподівання на цю книжку, а, по-друге, це книжка від "Видавництва Старого Лева", яке мені дуже подобається не тільки як читачеві, але і як авторові.

Дивна якась річ. Начебто все як я люблю: книжка про книжки; про людей, які люблять, читають, розуміють, цінують та колекціонують книжки; також велику роль, неначе один із героїв оповіді, грає кав'ярня (від одного тільки слова стає якось тепло та ароматно, чи не так?); дія відбувається в непримітному, невеличкому місті... Одним словом, там було усе, що мені так подобається і що могло стати цікавим фоном для якоїсь захоплюючої історії. Та, нажаль, мені чогось не вистачило, щоб по-справжньому полюбити цю книжку та мати бажання повернутися до неї знов.

Може забракло дії. Натомість, було аж занадто балачок та роздумів (з якими я безперечно згодна), які перетворили художній твір на збірку есе на філософські теми. А може це через те, що мені так і не сподобалися герої (окрім самої кав'ярні)? Я так і не змогла знайти в них щось окрім тих їх балачок про книжки, що мені були б до вподоби у їх характерах чи історіях. Мені дуже прикро, що ця книга не справдила моїх сподівань та не причарувала мене так, як її обкладинка та назва. Нажаль, я не змогла поринути у світ, що вона обіцяла відкрити. Мабуть через те, що сюжет майже відсутній, а дія дуже квола. Під кінець було декілька жвавих сторінок, і здавалося, що ось-ось, щось має трапитися...

Гадаю, мені не подобається читати книжки, які аж настільки схожі на справжнє життя. Залишилось якесь не дуже приємне відчуття. Та це моє, суто суб'єктивне враження, і я гадаю, що багато кому ця книжка прийдеться до душі.

"Старий будинок"

В цьому році я хочу прочитати якомога більше книжок українською мовою, бо вважаю, що в нас є багато цікавих книжок та авторів про яких мають знати, і до того ж, я маю намір написати декілька власних казок та історій українською мовою. "Старий Будинок" від видавництва "Фонтан Казок" перша книжка, яку я прочитала в цьому році. На сайті видавництва зазначено, що це містична повість. Я б додала, що це не тільки містична повість, а й фантастична, магічна та зовсім неординарна історія з ексцентричними героями, цікавими подіями та дивовижними відкриттями, які відбуваються в старому будинку, в якому, здається, вже багато років ніхто не живе. Також мені дуже близька головна тема повісті - про те, що будь-які речі, чи то будинок, чи то маленька чашечка, що були зроблені з любов'ю, мають свою власну душу, а також, що є в нашому світі люди, які знаються на цьому та які роблять усе, щоб їх зберегти. А щодо обкладинки, то вона мене просто причарувала, і я вже не могла не купити цю книжку.

"Айхо, або Полювання (на) шпигуна"

Дія другої частини роману-фентезі зосереджена в Шанталії, а точніше в Університеті Природознавства, спудеєм якого на деякий час стає Айхо. Але, завдяки новим героям та їх історіям, ми продовжуємо подорожувати різними країнами Узбережжя. У Айхо з'являються нові друзі, ментори та недруги. Звісно ж, останніх набагато більше ніж інших. Оршуля Фариняк продовжує дивувати своєю уявою та картинами теперішнього та минулого, які вона вимальовує на сторінках своєї захоплюючої оповіді. Університет Природознавстав дійсно вражає та зачаровує. А щоб мати більш чітку уяву про те, де що знаходиться до книги додається карта університету. На жаль, ми зовсім ненадовго там затрималися. 

Інша тема це університетські підземелля, в яких розкривається неначе інший світ, набагато небезпечніший навіть за той, що на поверхні. Мені дуже сподобалась ідея з древніми рунами та порталами. Також мені було дуже цікаво читати про найдревніших (в мене постає питання: а чи побачимо ми їх?!) та про створення легендарного народу доломартів (вражаюче!), але дуже й дуже сумно читати про історію Делеї та, особливо, про історію Майстра Авгуса, що дещо нагадувала історію з елементами фільму-жаху.

Загалом оповідь просувалася швидким а іноді навіть блискавичним темпом. Хоча, було декілька моментів, на яких можна було б зупинитися трошки докладніше. Наприклад, мені здалося, що було дуже замало сцен між Айхо та Дідом Радо. Чогось мені бракувало в їх взаєминах, а іноді здавалося, що вони неначе чужі. А ось кінець цієї частини просто розбив моє серце! Я навіть припустити не могла, що те, що там трапилося, може трапитися. Не знаю чому; я вже мала бути готовою до цього, бо, впродовж ціх двох книжок багато що жахливого та незворотнього траплялося з багатьма героями та істотами, з якими Айхо довелося зустрітися за час своїх мандр та митарств. Наприклад, я ніколи не забуду малого радика. Ніколи. Тоді я теж не могла повірити, що він загинув і що більше не з'явиться знов. Нічого не скажеш, Оршуля Фариняк, вміє дивувати, шокувати та вражати. Отже, тепер чекаю на третю частину...

До речі, мені здається, що книги про Айхо, із таким  багатим, різноманітним, різнобарвним та неповторним власним світом, обов'язково потребують так звану "companion book" - щось на зразок єнциклопедії із додатковою інформацією про різні країни та народи Узбережжя, цікаві історичні факти та, звісно ж, каталог усіх тих різноманітних істот, тварин, птахів, рослин та кольорових висловів, якими ряснить оповідь))

"Айхо, або Подорож до початку"

Я познайомилася з Оршулею Фариняк (Ореста Осійчук), авторкою українського фентезі «Айхо, або Подорож до початку» (видавництво «Твердиня»), в минулому році у Львові під час відвідування курсу «Як видати книгу». 

Почувши, що в неї є власна надрукована книга та ще й фентезі, я не змогла не придбати її, бо обожнюю фентезі і ніколи не читали цей жанр українською. На мій сором я неприпустимо довго читала таку захоплюючу книжку, але, нарешті, як тільки в мене з'явилося трошки вільного часу, я знов поринула в її фантастичний та наповнений небезпек та пригод світ.

Я десь чула як Айхо називали українським Гаррі Поттером. Дійсно, можна провести деякі незаперечні паралелі між цими двома героями, але, як на мене, то ця книжка за своєю маштабністю, кількістю героїв, країн та народностей, фантастичних істот та тварин, різноманітних назв, місцевин, діалектів та, звісно ж, пригод та небезпек нагадала мені «Володаря Перснів». Тільки подивіться на ці назви: Вернакія, Шанталія, Сакарія, Оздерія, Ракія...

В Оршулі Фариняк безкрайня фантазія на пригоди, описи, назви та імена. Вся книга це суцільний блискавичний екшн від якого аж голова кругом йде. Тож, якщо ви любите екшн, фентезі та героїв, які не зупиняються ні перед чим, щоб досягти своєї мети, навіть коли все здається марним та безнадійним, то вам обов'язково потрібно прочитати цю книгу. До того ж, це тільки початок! А я вже читаю другу...

Наразі книгами про «Айхо» займається видавництво «Синя папка».