Кров Будапешта

Анна: Дочитала я нарешті “Кров Будапешта” Наталії Матолінець, і нелегка це була робота скажу я вам. Бо ж з очами у мене не все гаразд, як ви знаєте, та ще й книжку українською мовою останній раз читала мабуть ще до війни, себто більше року тому. Не до того мені було: і в мами здоров’я різко погіршилося і дочка з улюбленим онуком за кордон чкурнули. Але життя продовжується, незважаючи ні на що, навіть на те, що наші північні сусіди намагаються нам його отруїти якомога сильніше. Тож я з вдячністю прийняла виклик від тієї товстенної “Крові Будапешта”. Хоча це мені тільки спочатку так здалося — не така вона вже велика, особливо у порівнянні з тими товстезними книжками, що зараз у моді. Як на мене, то я згодна з польським прислів’ям, яке стверджує “що занадто, то не здраво”.

Але я ж не про те, а про “Кров Будапешта”. У неї з розміром усе було гаразд, та ще й літери великі, за що я була дуже вдячна. Траплялися іноді друкарські помилки, але для мене то було несуттєво. Головне було те, що хоча я й прочитала “Варту у грі” і “Артефакти Праги” понад три роки тому, та ще не встигла їх вщент забути. То ж я зуміла доволі швидко розібратися з безліччю героїв, більшість з яких відрізнялись один від одного тільки зовнішністю та одною чи двома рисами характеру. Тому запам’ятати хто є хто було б набагато складніше якби я до того з ними не зустрічалася.

Фаріда: На жаль, ми постійно зустрічаємося з цією проблемою в книжках авторки. Вона постійно насичує свої книги великою кількістю персонажів, проте, за рідким виключенням, вони настільки однакові, що розрізнити їх поміж собою дуже важко, а подекуди зовсім неможливо. Пам’ятаєте, як під час читання першої частини, я сплутала двох персонажів через схожі імена і до самого кінця книги вважала на одного замість другого? Цього разу було дійсно легше в них розібратися, бо ми з ними вже зустрічалися, проте багато з них для мене так і залишилися просто тінями. Все ж таки завжди треба орієнтуватися саме на якість, а не на кількість, якщо результатом є армія безликих роботів. Я вже не раз казала, що для мене на першому місці персонажі та їхні взаємини, а вони, на мою думку, являються найслабшою стороною письменниці. І цей висновок я роблю прочитавши вже чотири її книги. Авторка вміє неабияк закрутити сюжет, вміє показати екшн, проте її герої залишають мене байдужими, а їхні взаємини відштовхують. Вони мені нагадують старшокласників з типових американських серіалів про молодь, які поводяться наче дорослі, проте це виглядає достоту смішно та непереконливо.

Анна: Що ж до Варти та Златана, то мушу сказати, що у двох попередніх книжках вони мені якось більше сподобалися. Не знаю чому, але може через те, що Варти у цей раз було набагато більше ніж її улюбленого чеха, і це порушувало якийсь незримий баланс. Мабуть тому, читаючи “Кров Будапешта”, мені було важче повірити у те їх велике кохання, хоч як багато авторка не повторювала “Златан, Златан, Златан! Золота краплинка у серці”. Думаю було б набагато краще якби і у третій книзі Наталія Матолінець більше показувала отого харизматичного чеха у дії, ніж зосереджувалася на Вартиних почуттях та на золотих асоціаціях з його благозвучним ім’ям.

Фаріда: Так, мені теж не вистачало Златана в цій частині. Насправді, на початку книги він так рідко з’влявся, що я навіть встигала забувати про його існування. Щодо Варти, то вона мені в цій книзі зовсім не сподобалась. Хоча, якщо чесно, не можу сказати, що вона мені подобалась у попередніх книжках, але в цій частині вона була якась зовсім дерев’яна та нецікава, тільки те й робила, що наводила смуток та нудьгу. Можливо це було саме через відсутність Златана. То може Варті варто ще якогось зіллячка з “Арніка” випити, щось для поліпшення особистості? До речі про особистість, мене неабияк розважив Амброз – та він мені ще в другій частині сподобався. Насправді, він чи не єдиний персонаж, якого я тоді запам’ятала, тож була рада, що його було доволі багато на сторінках цієї частини. Також не можу не згадати світлого алхіміка Ореста Гірняка, який привернув мою увагу серед інших алхіміків та чаклунів.

Анна: Так, щодо створеної авторкою магічної спільноти, то мені, як і у двох попередніх книгах, не вистачало виразних характерів. Характерів, які б запам’ятовувалися, які б не залишали відчуття, що ти у комп’ютерній грі, де індивідуальність не має значення, і де все має свій зворотний шлях — мертві оживають і скалічені зцілюються. Для мене саме цінне у книзі — це можливість зануритися у іншу реальність і повірити на деякий час, що вона дійсно існує, відчути її смак та подих. Бо ж коли б я воліла отого примарного світу комп’ютерних ігор, або тих штучних нескінченних серіалів, то я б на них і витрачала свій час, а не шукала книжки, які вражають уяву та спонукають до думок. А яке в вас склалося враження від книги?

Фаріда: Ну що я можу сказати… Мені зовсім не хочеться бути занадто прискіпливою та критичною, особливо в такі скрушні для нашої країни часи, адже ми розпочинали цей блог – ще за мирних часів – з метою поліпшення нашої з вами української мови через знайомство із сучасною українською літературою. Проте, на жаль, я не можу сказати, що в захваті від “Крові Будапешта”. Я заздалегідь вибачаюсь за свою критику, адже я дійсно хотіла полюбити цю серію книжок та цьому завадила ціла низка факторів, на які ми вже неодноразово звертали увагу, читаючи твори авторки. Наприклад, так само як і в попередніх частинах, мені не вистачило чіткого бачення та розуміння її магічного світу. Загалом, в мене багато запитань щодо того нащо взагалі цей магічний світ в такому вигляді в якому він існує? Чим він по суті відрізняється від немагічного світу до якого належить і якщо нічим то навіщо він взагалі потрібен? Як фанат фентезі, я в першу чергу хочу опинитися в якомусь цікавому та новому для себе світі, навіть коли той інтегрований у світ реальний, проте нічого з того, що я прочитала про магічний світ у цих книжках не справило на мене жодного враження. А кожного разу коли герої користувалися буденними видами транспорту чи зупинялися у звичайному готелі, мене одразу вибивало з тексту, бо все ж таки хотілося, щоб межі магічного та немагічного світів були більш чіткими та зрозумілими, а засоби транспортування більш магічними. Я просто не бачу жодних переваг наявності магії. Навіщо вона взагалі потрібна, якщо авторка просто змальовує нашу дійсність і навіть не намагається нічого їй протиставити, щоб світ магії став більш привабливим в наших очах у порівнянні з тим що маємо. До того ж, сама магія використовується виключно для вирішення постійних проблем, небезпек чи заради захисту, і здається, що вона існує окремо від тих, хто нею користується, бо вони її викликають тільки тоді, коли вона їм потрібна.

Анна: І все ж таки мушу визнати, що авторці таки вдалося показати, що політика — це брудна справа навіть у магів. У них, точнісінько як і у людей, все та ж нескінченна боротьба за владу, інтриги, брехня, і час від часу вбивства. І вбивці зазвичай виходять сухими із води і залишаються у керма. Отой клятий суддя Берток, наприклад, довго вислизав із рук правосуддя, аж поки якісь вищі сили, втомившись від його витівок, не зробили так, що йому таки впала балка на голову. А отой начебто хороший новий голова Центральноєвропейського чаклунського конгломерату теж має рильце в пушку, бо ж за його вини загинули люди. Проте Варта і Златан, такі начебто благородні, обіцяють про це мовчати і пропонують співпрацю. Можливо розуміють, що кращого їм все одно не знайти. І новий голова, хоча й переймається своєю провиною, але готовий взятися до роботи і обіцяє магічній спільноті початок нової Прекрасної Епохи.

До речі, я й не знала, що це воно таке ота Епоха, але мій син мене просвітив. Виявляється, це період з 1871 по 1914, тобто період стрімкого розвитку науки і техніки, а головне — у цей час у Європі не було воєн. Отака собі іронія долі — авторка мріє про Прекрасну Епоху, у її книзі, дякуючи зусиллям Варти та Златана, навіть українську фракцію прийняли нарешті у Центральноєвропейський конгломерат. І що ж в нас трапилось у реальному житті? Звісно ж, ніхто і нікуди нас не прийняв. І більше того, не пройшло і року з часу виходу “Крові Будапешту”, як недоумкуваті росіяни розв’язали чергову загарбницьку війну проти України, прикриваючись такою незграбною брехнею, що я неспроможна навіть писати про це, не вживаючи нецензурні вирази. Сама не знаю чому усе оце мене так вражає. У моєму віці мала б знати, що мрії та життя зазвичай розходяться, і що нездійсненні мрії завжди найпривабливіші. А ви як вважаєте — чи доживемо ми з вами чи хоча б наші нащадки до Прекрасної Епохи?

Фаріда: Цього, на жаль, не знаю, а зважаючи на обставини навіть не намагатимусь робити ніяких передбачень. А ось про Прекрасну Епоху знаю та дуже добре, адже дія мого останнього роману-фентезі українською мовою відбувається саме за часів цієї чарівної епохи. На жаль, про це поки що ніхто окрім мене та вас не знає, бо як я не намагаюся, мені все ніяк не вдається потрапити до того омріяного та недосяжного кола українських письменників. Бо, з усього виходить, що наші шановні видавці не хочуть приймати до себе письменницю без імені чи зв’язків.