Де ESC з моїх халеп?

Фаріда: В минулому році ми вже читали та обговорювали книжку авторки “Товсті, файні, дівки, йо!”. Насправді, незважаючи на купу недоліків, які тоді привернули нашу увагу, нам все ж таки сподобалася книжка – настільки, що, коли ми підводили підсумок книжок, які прочитали того року, вона була нашою фавориткою. Тож, мені було цікаво прочитати наступну книжку цієї авторки. “Де ESC з моїх халеп?” мене не розчарувала. А, навпаки, приємно вразила. В мене виникло жодного зауваження чи бажання щось коригувати чи додавати. До того ж, мені сподобався формат розповіді від першої особи, що зробило можливим завітати безпосередньо до думок головної героїні. Я просто насолоджувалася. Проте, маю сказати, що до того як нарешті взятися за цю повість, я вже вкотре намагалася прочитати книгу іншого відомого українського видавництва (книжки якого, до речі, ми вже відмовилися покупати та читати через несумісність смаків), і вкотре зрозуміла, що мене від неї просто вивертає назовні. Хтозна, можливо саме через це, повість Тетяни Стрижевської про школярку Сніжку видалася мені ковтком свіжого повітря, якого мені так бракувало. Дотепна, кумедна, сучасна, весела, подекуди сумна, необтяжена нудними описами, зарозумілими поняттями та незрозумілими відносинами, проте насичена бурхливими емоціями та карколомними подіями, повість читається легко та швидко. Вже вдруге помічаю як добре (навіть досконало) авторка володіє мовою сучасної молоді. Я б навіть сказала, що вона “is in touch with her inner teen”, що надає книжці певної автентичності, якої бракує, наприклад, книжці яку я читаю наразі. Дійсно, коли читаєш “Де ESC з моїх халеп?” не виникає відчуття якоїсь штучності – все дуже гармонійно та природно – мабуть тому вона так захоплює, а подекуди занурює у власні спогади того далекого та незабутнього часу. На відміну від багатьох, я обожнювала ходити до школи і досі вважаю свої шкільні роки найкращими. Тож, деякі уривки читала з особливою ностальгією та усмішкою, бо пригадувала себе та своїх подруг в аналогічних ситуаціях. Дуже хвилювалася та вболівала за Сніжку, так що час від часу не витримувала та перегортала сторінки, щоб дізнатися як там все скінчилося. На перший погляд Сніжка мала дуже сильно відрізнятися від мене та від тих героїнь яким я надаю перевагу. Проте, попри всі оті відмінності та дуже різні інтереси, вона виявилася набагато ближче мені по духу ніж я очікувала. Виявилося, що я її дуже добре розумію. Були моменти які мене по-справжньому розчулили, обурили, приголомшили. Також мені дуже сподобалося як атмосферно авторка показала Київ. Навіть захотілося завітати до столиці. До речі, ця повість нарешті підштовхнула мене почати писати власну книгу про дівчину-підлітка, яку я все ніяк не могла почати писати. Загалом, цікава та “життєва” повість про підліткове життя на межі дорослого, з особливим голосом та справжніми почуттями. Проте, було б цікаво почути думку самих підлітків.

Анна: Почала читати цю книгу, вже знаючи, що вона вам сподобалась. Проте, все ж таки мала передчуття, що це, як то кажуть англійці, “не моя чашка чаю” (it's not my cup of tea), тобто це не моє. І я не помилилась. Не дуже воно було мені до смаку читати про сучасних підлітків у сучасному Києві. Спочатку подумала, що надто я вже стара для підліткової літератури. Але потім пригадала як ще у школі я сперечалася зі своїми подругами. Ніхто з них не поділяв моєї пристрасті до наукової фантастики та пригодницьких романів. Їм набагато більше подобалось читати про нормальних людей у нормальному оточенні - “життєві книжки”, як вони їх називали. Пам'ятаю одну таку, якою мої подруги захоплювались у той час. Вона була товстезна і там розповідалось про декілька поколінь однієї й тієї ж сім'ї. Думаю це було щось на кшталт “Саги про Форсайтів” або бразильських серіалів у російському варіанті. Я ж бо навідріз відмовилась її читати, ображена тим, що дівчата не виявили ніякого інтересу до моїх улюблених книжок. Відтоді багато чого змінилося. Правда “Сагу про Форсайтів” я так і не подужала, а от бразильські серіали усі передивилася, і вони дуже мені допомогли. Тож бо був важкий для моєї сім'ї час, а оті мильні опери дуже добре відволікали мене від моїх власних бід та турбот. І все ж таки, як і багато років тому, так і зараз, я найбільше ціную у книзі нетривіальність характерів та ситуацій, бо ж із книгою перш за все мені хочеться поринути у інший світ, щоб забути хоч на якийсь час сіре повсякдення, що мене оточує.

Що ж до “Де ESC з моїх халеп?”, то визнаю, що книжка дотепна і доволі легко читається. До того ж мені було цікаво порівнювати нинішніх підлітків із тими, якими ми були майже 50 років тому. Деякі речі, звісно, лишаються незмінними. У нас, наприклад, як і у класі головної героїні Сніжани, теж була місцева красуня, яка міняла хлопців як рукавички. Проте у більшості дівчат хлопці з'явились уже після школи, і тоді це вважалось нормальним. Бо ж нікому не хотілося народити дитину в 15 років, як ота дурепа з паралельного класу. Ну і звісно зі шкільною формою усе було дуже суворо — якщо хтось з'являвся невідповідно одягненим, його одразу відправляли додому переодягатися. Навіть маленькі сережки у вухах були під забороною. У наші часи були б неможливі такі вибрики, які дозволяла собі Сніжана: ніхто б не посмів носити чорні чи сірі блузки замість білих, чи фарбувати волосся у синій колір. Але ж оцим Сніжана мені і сподобалась, оцією тягою відрізнятися від інших і не робити щось тільки тому, що всі так роблять. Та ще критичним поглядом на речі. Я й сама була такою у її віці і, якщо чесно, все ще лишаюся такою, хоча це й дуже некомфортно жити з такою вдачею. А от у Сніжани це було скоріше наносне, мабуть навіяне героїнями мультиків, яких вона передивилася в дитинстві. Тож їй достатньо було отого невдалого першого кохання, щоб її бунт проти суспільства скінчився. Принаймні так мені бачиться та біла блузка, у якій вона зрештою приходить до школи. Може це мені тільки здається, але я наче чую голос авторки поза кадром: “Ну, гаразд, дівчата, побешкетували доки ви підлітки, але потім вже й пора взятися за розум і до роботи ставати”. Так і хочеться додати від себе: “Мабуть щоб гарувати на трьох роботах, як Сніжанина мама та утримувати неробу чоловіка”. Чи може то Сніжана так собі казала? Вона ж бо могла з її критичним ставленням до речей. Ото у ній було природне, не пов'язане ні з якими мультиками чи дурними кінокомедіями, за допомогою яких нам так вдало промивають мізки. І мені дійсно шкода, що Сніжанина тяга до саморозвитку скінчилася після того, як вона послала “до бісової матері” отого свого зарозумілого віолончеліста Тихона.

То що ж у Сніжани залишилося у сухому осаді? Її новий бойфренд: дуже турботливий, сексуальний, але доволі тривіальний Влад, комп'ютери та її улюблені липучі цукерки. Вона знає, що оті цукерки — це суцільна хімія та пломбовитягування, але ж вона від них шаленіє. Та чи надовго вистачить її шаленства? Бо ж це усе, що сучасне суспільство споживання здатне запропонувати нашим підліткам. Ага, ще забула додати дурні комедії, бойовики та мультики. Тож і не дивно, що бідолашні хлопці та дівчата починають вдаватися до наркотиків чи стрибають з мостів, обв'язавшись мотузкою. Бо де ж їм ще шукати той клятий адреналін — не тільки ж у тих дурнуватих комп'ютерних іграх-стрілялках. Знаю, що Сніжана порвала б мене на шматки за ці останні слова, але маємо те, що маємо. Ідіократія — оце й є те суспільство, що влаштовує “отих там нагорі”. Але й ми самі теж є частиною цього процесу. Так що нема чого жалітися. Це ж ми радісно куштуємо те, що вони нам пропонують. А от почали б відпльовуватись, то може й “ті там нагорі” якось би заворушились.

Фаріда: Ну що ж, це наша остання книжкова дискусія цього року. На жаль, в цьому році ми не виконали свого плану – через різні обставини та брак часу нам не вдалося читати та обговорювати по книзі кожного місяця. Та це не проблема. Адже попереду на нас чекає ще багато книжкових пригод та книжкових дискусій. Приєднуйтеся!