Світ у вулкані

Анна: От нічого не можу з собою вдіяти, але знов хочеться почати нашу чергову дискусію словами “нарешті я дочитала”. Отож я й кажу, що нарешті я дочитала “Світ у вулкані. Срібний і червоний”. І це тільки перша книжка дилогії. Навіть не знаю чи вистачить у мене снаги на другу. Кожного разу, коли я занурююсь у нову книгу, яку я обіцяла вам прочитати, у мене виникає відчуття наче ми з вами копирсаємося у великій скирті сіна, шукаючи втрачену голку, і все ніяк не можемо її знайти. Поступово навіть забуваю, а що ж це я там шукаю. Недаремно ж китайці кажуть, що важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. Втім, я не можу навіть сказати, що “Світ у вулкані” не справдив моїх сподівань. Я зрозуміла ще з перших сторінок та з обкладинки, на якій двоє дітей летять на величезному білому птаху, що на мене чекає щось на зразок комп’ютерної гри на папері.

Спочатку, якщо чесно, хотілося оту книжку кинути, бо ж я ніяк не могла збагнути як ото можна було написати: “У небі, крізь безліч сніжинок, мерехтіли зірки. Круглою мискою світив місяць.”. Тож, я й подумала, що мабуть авторка звикла гуляти тільки у гарну погоду, коли пригріває ласкаве сонечко, і може не знає, що коли наповзають важкі снігові хмари, і починає густо сіятися сніг, то неможливо роздивитись нічого окрім безлічі сніжинок, які сиплються на тебе із сіруватої безодні. Я це знаю, бо ще й досі пам’ятаю як у далекому дитинстві стояла, задерши голову, і намагалася побачити звідки ж вони прилітають оті гарненькі візерунчасті сніжинки. Сучасне молоде покоління може цього й не знати, бо надто вже воно прикипіло до своїх телефонів та комп’ютерів. Але після деяких роздумів я вирішила, що можливо я помиляюся, і авторка просто хотіла таким чином створити чарівний світ, який, звісно ж, має відрізнятися від нашого, пересиченого сірими кольорами, довкілля. А які ваші враження?

Фаріда: Я не знаю чому ми з вами кожного разу дивуємося черговому книжковому розчаруванню, особливо коли говоримо про сучасні українські книжки від Видавництва Старого Лева. Годі тільки пригадати сумнозвісні “Марічка та король”, “Реальність Баргеста”, “Кав’ярня на розі” та інші. Я раніше багато книжок цього видавництва купувала – аж доки зовсім в них не розчарувалася. Ще на пам’ять спливає книжка про дівчинку-відьмочку (назву не пригадую), яка жила з мамою та бабусею, та здається (хоча, можливо, я помиляюсь) “Все починається в 13”? Та я добре розумію в чому справа – чому я завжди купуюся на книги цього видавництва: через їхні чарівні обкладинки! Оформлення в них завжди бездоганне, а ось контент… Гм! Здається єдині дві книжки, які нам дійсно сподобалися – це “Гості на мітлі” та “Кігтик Ковбаско”.

Я впевнена, що в цьому видавництві (як і в інших видавництвах нашої країни) друкують авторів не через талант, а через знайомства, бо інакше до цих видавництв навіть потрапити неможливо. Я зовсім не маю їм віри, бо вже не перший рік намагаюся достукатися хоч до одного з них, та все марно, бо нема в мене таких знайомців, які б привели мене до головного редактора із рукописом, і неважливо вартий він чогось чи ні. 

Нагадаю, що ми ще декілька років тому вирішили більше не купувати та не читати книжок цього видавництва, проте так сталося, що ця книжка опинилася в мене і я вирішила дати їй шанс. І ось тобі знов – чергове книжкове розчарування – чергова недо-історія. Дарма що ілюстрації такі чудові, адже вони аж ніяк не можуть компенсувати відсутності цікавого та оригінального сюжету від якого було б не відірватися. Хоча, знаєте, якби я отримала цю книжку в дитинстві, то навіть не намагалась би її читати: я просто дивилася б на ці чудові картинки і вигадувала власні історії. Я так завжди робила, коли була малою.

Анна: Все ж мушу визнати, що “Світ у вулкані” сподобався мені більше, ніж я від нього чекала. І не тільки тому, що я вже звикла не очікувати багато від сучасних книжок. Мабуть мене підкупили різнокольорові картинки, які авторка таки вміє створювати. І це наближало її світ скоріше до мультиків, ніж до комп’ютерних ігор, що мені теж було до вподоби. Більш за все мені припала до смаку перша частина “Срібний, або Зелена історія”. Втім це не дивно, бо у тій “Зеленій історії” було багато такого, що я завжди любила. Та й не тільки я – такі речі людям зазвичай подобаються. От дивіться самі: спочатку багато снігу та зорі з місяцем, а у самому вулкані – широке зелене поле, оточене сосновим лісом і горами, і водоспад, і річечка. І на додачу, свіжий запаморочливий запах, велетенські різнокольорові метелики і здатність літати. А оті напівпрозорі намети, де діти ночували, пробудили в мене давні спогади. Це ж колись ми, молоде подружжя з двома маленькими дітьми, довго не могли заснути в наметі з парашутної тканини, бо повний місяць просвічував крізь нього, заливаючи нас усіх примарним сяйвом.

Здавалося б, що може бути кращим ніж опинитися у такому мультиплікаційному раю, який з таким смаком описує авторка? Проте поступово у мене виникло відчуття, що та голка, яку ми з вами шукаємо, так і не знайшлася. Надто вже все у тому світі у вулкані було спрощено: і саме середовище, і істоти, що його населяли. Що ж до провідної ідеї книги, себто невпинної боротьби між Добром і Злом, то і вона не справила на мене відповідного враження. Бо і тут все занадто спрощено, надто вже чітко розмежоване на чорне та біле. Думаю, що авторка могла б краще показати оту запеклу боротьбу, якби вона дала своїм героям більше свободи та дозволила їм розмовляти один з одним. А то вони в неї занадто часто поспішають та біжать, летять або скачуть кудись як навіжені, і зазвичай з дуже малим результатом. А як тільки назріває необхідність важливої розмови, то вони чомусь шепочуть щось у чиєсь вухо, а читачам залишається тільки дратуватись та здогадуватися, що там і до чого.

Фаріда: Не буду багато казати про цю книгу. А може буду. Подивимося. Скажу, що спочатку я думала, що, можливо, вона мені зовсім не цікава, бо вона розрахована на дітей. Але ж так немає бути! Адже ознака добре написаної книги – це її здатність руйнувати будь які бар’єри, в тому числі й вікові. До того ж, ми з вами прочитали чимало дитячих книжок від яких не могли відірватися, тому, гадаю, річ зовсім не в цьому. Ми й досі із неабияким задоволенням перечитуємо “Гаррі Поттера” та “Старий Будинок”. Чи не так?

В англійській мові є такий вислів “pet peeve” – це щось таке, що вас до бісиків дратує. Так ось, мене до бісиків дратує, коли автор постійно використовує один і той самий прийомчик, щоб просувати сюжет (гм… гм… якщо це так можна назвати на сторінках цієї книги). Бо тут авторка постійно змушує своїх героїв розповідати історії. Ну, коли б то було один раз, то це ще нічого. Хоча, знов таки, нагадаю, що існує таке правило як “показуй, а не розказуй”, але щоб показувати потрібно мати майстерність на яку ця авторка, судячи з усього, неспроможна – чи то їй просто ліньки було зробити свою історію більш захопливою, показавши її через дію, а не через чергову розповідь, бо вона знала, що її все одно надрукують.

Тож, нащо зайвий раз перейматися, чи не так? Овва! Що тут ще казати, ковіньку їй в копито! Та хоч би й розказувала собі, якби ж то історії були цікавими та різноманітними, а вони ж усі як під копірку. Описи гарних пейзажів на декілька сторінок. Тест-польоти та тест-катання туди–сюди і сюди-туди. Іскри. Дракони і побратими нерозлучні. Коні і вершники нерозлучні. Радість, дружба, побратимство, сміливість. Важливі ідей – не заперечую, але ж в книзі має бути ще щось окрім постійних повчань! Ось і маємо що маємо: вода ллється, ллється, ллється, а історія між тим на місці товчеться.

Також було якось дуже прикро за сірооких дітей. От прочитає якась сіроока дитина цю книжку і вирішить, що вона напевно з отих страшних та сумних Сірих – і що далі? Кольорові лінзи купувати, щоб в дитини травми на все життя не було через розуміння того, що зеленоокі вибрані, а всі інші ні? І чим ті сіроокі так невгодили авторці? Ковіньку їй в копито! Не сподобалась мені ця дискримінація по кольорооковому принципу. Хочу оскаржити таке ставлення до представників інших кольорів! І бач ходити з друзями в кіно погано, а розважати дівчинку, що загубилася якраз те, що треба. А попередити друзів слабо? Бо ж вони напевно чекали та не дочекалися того хлопчика з зеленими очима. Можливо навіть на сеанс запізнилися через нього, але ж це неважливо. Так? Нащо нам гарні манери у спілкуванні з друзями, які полюбляють ходити в кіно? Взагалі, у авторки цікава позиція кидати друзів з якими дружив багато років заради дівчат. Бач Олелько недостатньо кмітливий щоб дружити з Агавою! А яке дивне місце ця Кремантура! Країна, де діти не хочуть ні їсти, ні пити; де вони всі такі слухняні-преслухняні і зовсім не сумують за батьками… І чому жоден з редакторів не нагадав авторці, що одним лише повітрям чи то соломинкою не наїсися, а отими історіями і поготів?

Анна: Все ж таки, друга частина книги “Червоний, Мідний та Іскра” сподобалась мені значно менше. Мабуть тому, що мідний та червоний не мої кольори. А якщо без жартів, то надто вже багато там було повторів та одноманітних описів. Здається, що діалоги – це слабке місце авторки, і тому вона їх уникає чи замінює монологами або отим дратуючим шепотом у вухо. Нові персонажі теж чомусь не викликали великого співчуття: ні отой квадратний чолов’яга конюх Федь з його жартами і примовками, ні бабуня Варвара з її історіями. Ну якимись вони здавалися ненатурально одноманітними. А отой дивний рудий хлопчик Агава спочатку мене зацікавив і навіть викликав щире співчуття своєю відданою любов’ю до коня. Але поступово і він розчарував. Бо ж, здавалося, що все на що хлопець був здатний – це бігати туди-сюди та скакати на тому коні стрімголов. Одна тільки блискуча Сонька Брум розчулила мене, як і у першій частині. Така вже гарна дівчинка: рішуча, кмітлива та смілива. От у неї легко вірилося. Особливо коли оте 8-річне дівчисько сказало: “Я вважаю, що сміливість – це коли чиниш так, як належить. Навіть коли ти сама і тобі страшно. Навіть коли знаєш, що програєш”. Хотіла б я і сама такою бути.

Вже й не знаю чи варто нам братися за другу книжку. Зізнаюся, що я одним оком у неї зазирнула і у кінець носа сунула, і у мене склалося таке враження, що мабуть і не варто. Але якщо ви зважитеся, то я звичайно з вами. От цікаво було б дізнатися чи авторці самій подобається її книга.

Фаріда: Думаю подобається, бо ж вона з неабияким задоволенням описувала отой світ, що вигадала, де все так просто і примітивно та навіть їсти і пити не треба. І зручно ж вона ото вигадала (для себе): головні герої постійно засинають під час польоту чи верхи на коні чи просто не помічають, що відбувається навколо, тільки б не розписувати, що ж то воно таки відбувається. І знов таки, коли б то було одного разу, а воно ж кожного разу так! І нічого не відбувається… Ось і питання: нащо стільки тексту, коли нічого не відбувається? Та ще й розтягувати таку нудну історію аж на дві книги! Треба ж було докладно попрацювати над сюжетом перш ніж починати писати, бо одними описами (якими б гарними вони не були – а писати описи авторка вміє) читача не нагодуєш.

До речі, маю зізнатися, що друга частина мені сподобалася трішки більше ніж перша (принаймні на самому початку) завдяки головному герою Агаві Мідному, якого показали таким собі поганим хлопчиськом, який, тим не менш, дуже добре навчається та багато читає. Перші сторінки читалися як зовсім інша книга і мені так кортіло, щоб так воно й було, бо у цього хлопця був такий потенціал бути чимось більшим та цікавішим за якогось іншого сюжету. От якби автори могли один в одного позичати героїв, я б його обов’язково позичила! На жаль, у авторки цієї книги не вистачило ані уяви, ані хисту щоб зробити щось дійсно цікаве та незабутнє з цією історією та її героями. Бо ж потенціал безсумнівно є! Ідеї також. Але виконання, ковіньку їй в копито, нікуди не годиться. Хоча, воно згодилося для того, щоб книгу надрукували та купували. Тож, можливо, більше нічого і не треба. Невибагливий читач буде задоволений.

О, хотіла спитати, а що дракони можуть пітніти? Я розумію, що це все вигадки і все таке інше, але ж законів природи ніхто не відміняв навіть у дитячому фентезі, і якщо припустити, що дракони то дуже віддалені родичі ящірок, то яким чином Срібний міг витерти крилом спітніле чоло? Це питання не дає мені спокою!

Керамічні Серця

Анна: Вже й не знаю що вам казати про оті “Керамічні серця”. Спочатку книга мене заінтригувала, бо ж антиутопії мене завжди приваблювали. Фарби там зазвичай згущуються, але на темному тлі особливо яскраво вирізняються усі вади людського суспільства. Та, на жаль, чим далі я читала “Керамічні серця”, тим менше вони мені подобалися. Це ж звична річ у сучасній літературі — спочатку тебе намагаються зачепити і змусити купити книгу, а далі їм “хоч трава не рости”, як ото кажуть у таких випадках оті безголові росіяни. Я іноді собі думаю: і чого це ми з вами пнемося, намагаючись написати щось варте того, щоб його прочитали? Може ми краще кинули б оте кляте писання та овочі на городі вирощували? Воно й для здоров’я нашого було б набагато корисніше.

Та, гаразд, я ж маю вам розказати про “Керамічні серця”. Спочатку, як я вже казала, книга мені сподобалась. Дві чутливі душі, що повстають проти жорстокого суспільства — це ж така багата тема! Та й важко було на співчувати головним героям, тому що життя у тому жахливому суспільстві і справді було тяжке. Проте, поступово ота парочка закоханих почала мене дратувати. Як я в них не вдивлялася, а здавалося, що вони складені із несумісних шматочків. Наприклад, маестра головної героїні не раз казала, що “її помічниця має знечулитися, забути про емоції та почуття — тільки так виживе”. І слухняна дівчина так знечулилася, що у більшості епізодів здавалася доволі дерев’яною. А коли вона зненацька виявляла палкі почуття, то якось важко було у них повірити. А її любий Жаррак, такий вже могутній чаротворець, але то його б’ють по голові, то намагаються забити ногами, і трапляється це, як він сам визнає, через його власну дурість. Якось воно не в’яжеться з образом рішучого та невпинного борця з жорстокими законами суспільства.

Мені здається, що головна вада сучасних авторів у тому, що вони насправді не люблять своїх героїв. Тому вони й не переймаються їхніми проблемами, тому й не здатні створити живі багатогранні образи, які б викликали у читачів щире співчуття. Втім, мушу визнати, що головні герої “Гессі” і двох перших книжок про Варту вийшли у Наталії Матолінець живими та яскравими, особливо Гессі; тож недарма вона моя улюблениця. Що ж до “Керамичних сердець”, то на мою думку, ця книга задумувалась як історія Ромео і Джульєтти, але, на жаль, так нею і не стала. Адже у Шекспіра усі персонажі такі живі, що здається зараз вистрибнуть на тебе зі сторінок. А у Наталії Матолінець книга, як завжди, нашпигована безліччю блідих невиразних героїв. На всю книжку тільки й знайшлась одна жива героїня — це третьорядний персонаж молодшої служки Жюстіни. Отака собі сільська дівчина: проста, любляча та віддана, що приїхала до міста шукати роботу. Одне тільки не ясно: чому їй було присвячено стільки сторінок? У мене таке відчуття начебто авторка дражниться, наче каже нам усім: “Ось бачите, я ж можу, коли захочу, але в мене є важливіші справи”. Тож навіщо тоді було брати ручку у руки, тобто я мала на увазі — навіщо було сідати до комп’ютера та клацати по клавіатурі?

Знаєте, я іноді собі уявляю, що авторка ніжиться на сонячному узбережжі, десь на Мальдівах (чи десь там, де зазвичай розважаються люди з грошима), а в цей час усі оті книжки пише за неї штучний інтелект, про який зараз стільки розмов. Та й не тільки за неї, бо як інакше пояснити, що коли читаєш сучасні книжки, час від часу виникає відчуття, що ти суху солому намагаєшся прожувати? Тож, хто знає, може більше половини книжок, що зараз виходять — це плід уяви штучного інтелекту. Якщо так, то до Шекспіра йому ще дуже і дуже далеко. Але не лякайтеся — це я трохи невдало пожартувала. Хоча сама ідея мені до вподоби. Чим вам не сюжет для невеличкої оповіді-пародії? 

Фаріда: Мені здається, що купуючи чергову книгу Наталії Матолінець, я сподіваюся відкрити для себе другу “Гессі”. Проте, поки що, мені цього зробити не вдалося. На жаль, жодна з наступних книжок авторки не стала для мене тим ковтком свіжого повітря, польотом фантазії та натхненням, яким була та залишається “Гессі”. Щодо “Академії Аматерасу” то я навіть не змогла змусити себе нічого написати після прочитання, а читала я її дуже й дуже довго. Здавалося, що “Керамічні серця” мають нести в собі ту особливу магію, на яку дійсно здатна письменниця, адже сама назва вже неабияк інтригує та причаровує уяву, а обкладинка погляд. Але і цього разу на мене спіткало розчарування.

В книзі дійсно були гарні думки, цікаві ідеї, чарівні описи. Проте, на мою думку, книжка виграла б якби була десь на 200 сторінок коротшою, бо оті постійні гостинни, чаювання та балачки вельми нагадували мильні опери мого дитинства. До речі, я жодну так і не додивилася до кінця. Звісно, воно все виглядає дуже вишукано і, гадаю, авторка дуже тішилася з того як красиво все описала та розписала (а чом би й ні, коли так воно і є), але іноді того всього було аж занадто навіть для мене (а я є шанувальником гарного опису чи цікавого мовного звороту), і навіть мені забажалося чогось більш динамічного.

Можливо справа була в героях – їм, як ми вже неодноразово відмічали в наших обговореннях, завжди бракує чогось вагомого щоб бути по-справжньому цікавими. Іноді здавалося, що авторка намагалася відтворити Златана Богуміна (чи не єдиного дійсно цікавого персонажа в її книжках), але якщо так, то Жаррак виявився лише блідою копією чеха. А щодо Канре… Все що можу сказати так це те що на біду зустрів її Жаррак. Хоча, з іншого боку, він сам був трохи несповна розуму, тому напевно накликав би на себе якусь іншу біду. Здається, змішання крові батька та матері не пішло йому на користь, бо від обох батьків він узяв все що завгодно крім розуму.

Маю зауважити, що не таку книгу хотілося зараз читати, зважаючи на обставини в яких ми опинилися. Я розумію, що це не провина авторки, просто так склалося. Я все намагалася її кинути (і в прямому і в переносному сенсі), але внутрішня впертість не дала цього зробити. Врешті-решт, мені треба було дізнатися чим все закінчиться. Хоча, зважаючи на те чим усе скінчилося, то мабуть треба було таки кидати. В моїй пам’яті жевріє один єдиний приємний спогад з цієї книги: той момент, ще десь на самому початку, коли Жаррак відвів Канре дивитися на море. Дуже гарна була сцена. І ще мені сподобалась ідея із Ниткою Атаїс, адже я обожнюю магію, що пов’язана з нитками і сама використовую її в одній зі своїх книжок. Та річ зараз не про це.

Я не можу сказати, що ця книга погана, бо, на мою думку, книги можуть бути хорошими чи поганими окремо для кожного, адже все це дуже суб’єктивно. Скажу просто, що як чарівно не посміхається дівчина з обкладинки нової книги Наталії Матолінець, наразі вважаю за краще зробити перерву у знайомстві з її подальшою творчістю. Бо, попри всі чесноти та вади “Керамічних сердець” – є одна вада, яку я не можу пробачити. Все ж таки, коли читаєш книжку у жанрі фентезі, волієш, щоб хоч на її сторінках герої досягали своєї мети, а справедливість перемагала. Інакше не бачу сенсу читати понад 500 сторінок та витрачати свій час на історію, яка нічим добрим не закінчиться.

Кров Будапешта

Анна: Дочитала я нарешті “Кров Будапешта” Наталії Матолінець, і нелегка це була робота скажу я вам. Бо ж з очами у мене не все гаразд, як ви знаєте, та ще й книжку українською мовою останній раз читала мабуть ще до війни, себто більше року тому. Не до того мені було: і в мами здоров’я різко погіршилося і дочка з улюбленим онуком за кордон чкурнули. Але життя продовжується, незважаючи ні на що, навіть на те, що наші північні сусіди намагаються нам його отруїти якомога сильніше. Тож я з вдячністю прийняла виклик від тієї товстенної “Крові Будапешта”. Хоча це мені тільки спочатку так здалося — не така вона вже велика, особливо у порівнянні з тими товстезними книжками, що зараз у моді. Як на мене, то я згодна з польським прислів’ям, яке стверджує “що занадто, то не здраво”.

Але я ж не про те, а про “Кров Будапешта”. У неї з розміром усе було гаразд, та ще й літери великі, за що я була дуже вдячна. Траплялися іноді друкарські помилки, але для мене то було несуттєво. Головне було те, що хоча я й прочитала “Варту у грі” і “Артефакти Праги” понад три роки тому, та ще не встигла їх вщент забути. То ж я зуміла доволі швидко розібратися з безліччю героїв, більшість з яких відрізнялись один від одного тільки зовнішністю та одною чи двома рисами характеру. Тому запам’ятати хто є хто було б набагато складніше якби я до того з ними не зустрічалася.

Фаріда: На жаль, ми постійно зустрічаємося з цією проблемою в книжках авторки. Вона постійно насичує свої книги великою кількістю персонажів, проте, за рідким виключенням, вони настільки однакові, що розрізнити їх поміж собою дуже важко, а подекуди зовсім неможливо. Пам’ятаєте, як під час читання першої частини, я сплутала двох персонажів через схожі імена і до самого кінця книги вважала на одного замість другого? Цього разу було дійсно легше в них розібратися, бо ми з ними вже зустрічалися, проте багато з них для мене так і залишилися просто тінями. Все ж таки завжди треба орієнтуватися саме на якість, а не на кількість, якщо результатом є армія безликих роботів. Я вже не раз казала, що для мене на першому місці персонажі та їхні взаємини, а вони, на мою думку, являються найслабшою стороною письменниці. І цей висновок я роблю прочитавши вже чотири її книги. Авторка вміє неабияк закрутити сюжет, вміє показати екшн, проте її герої залишають мене байдужими, а їхні взаємини відштовхують. Вони мені нагадують старшокласників з типових американських серіалів про молодь, які поводяться наче дорослі, проте це виглядає достоту смішно та непереконливо.

Анна: Що ж до Варти та Златана, то мушу сказати, що у двох попередніх книжках вони мені якось більше сподобалися. Не знаю чому, але може через те, що Варти у цей раз було набагато більше ніж її улюбленого чеха, і це порушувало якийсь незримий баланс. Мабуть тому, читаючи “Кров Будапешта”, мені було важче повірити у те їх велике кохання, хоч як багато авторка не повторювала “Златан, Златан, Златан! Золота краплинка у серці”. Думаю було б набагато краще якби і у третій книзі Наталія Матолінець більше показувала отого харизматичного чеха у дії, ніж зосереджувалася на Вартиних почуттях та на золотих асоціаціях з його благозвучним ім’ям.

Фаріда: Так, мені теж не вистачало Златана в цій частині. Насправді, на початку книги він так рідко з’влявся, що я навіть встигала забувати про його існування. Щодо Варти, то вона мені в цій книзі зовсім не сподобалась. Хоча, якщо чесно, не можу сказати, що вона мені подобалась у попередніх книжках, але в цій частині вона була якась зовсім дерев’яна та нецікава, тільки те й робила, що наводила смуток та нудьгу. Можливо це було саме через відсутність Златана. То може Варті варто ще якогось зіллячка з “Арніка” випити, щось для поліпшення особистості? До речі про особистість, мене неабияк розважив Амброз – та він мені ще в другій частині сподобався. Насправді, він чи не єдиний персонаж, якого я тоді запам’ятала, тож була рада, що його було доволі багато на сторінках цієї частини. Також не можу не згадати світлого алхіміка Ореста Гірняка, який привернув мою увагу серед інших алхіміків та чаклунів.

Анна: Так, щодо створеної авторкою магічної спільноти, то мені, як і у двох попередніх книгах, не вистачало виразних характерів. Характерів, які б запам’ятовувалися, які б не залишали відчуття, що ти у комп’ютерній грі, де індивідуальність не має значення, і де все має свій зворотний шлях — мертві оживають і скалічені зцілюються. Для мене саме цінне у книзі — це можливість зануритися у іншу реальність і повірити на деякий час, що вона дійсно існує, відчути її смак та подих. Бо ж коли б я воліла отого примарного світу комп’ютерних ігор, або тих штучних нескінченних серіалів, то я б на них і витрачала свій час, а не шукала книжки, які вражають уяву та спонукають до думок. А яке в вас склалося враження від книги?

Фаріда: Ну що я можу сказати… Мені зовсім не хочеться бути занадто прискіпливою та критичною, особливо в такі скрушні для нашої країни часи, адже ми розпочинали цей блог – ще за мирних часів – з метою поліпшення нашої з вами української мови через знайомство із сучасною українською літературою. Проте, на жаль, я не можу сказати, що в захваті від “Крові Будапешта”. Я заздалегідь вибачаюсь за свою критику, адже я дійсно хотіла полюбити цю серію книжок та цьому завадила ціла низка факторів, на які ми вже неодноразово звертали увагу, читаючи твори авторки. Наприклад, так само як і в попередніх частинах, мені не вистачило чіткого бачення та розуміння її магічного світу. Загалом, в мене багато запитань щодо того нащо взагалі цей магічний світ в такому вигляді в якому він існує? Чим він по суті відрізняється від немагічного світу до якого належить і якщо нічим то навіщо він взагалі потрібен? Як фанат фентезі, я в першу чергу хочу опинитися в якомусь цікавому та новому для себе світі, навіть коли той інтегрований у світ реальний, проте нічого з того, що я прочитала про магічний світ у цих книжках не справило на мене жодного враження. А кожного разу коли герої користувалися буденними видами транспорту чи зупинялися у звичайному готелі, мене одразу вибивало з тексту, бо все ж таки хотілося, щоб межі магічного та немагічного світів були більш чіткими та зрозумілими, а засоби транспортування більш магічними. Я просто не бачу жодних переваг наявності магії. Навіщо вона взагалі потрібна, якщо авторка просто змальовує нашу дійсність і навіть не намагається нічого їй протиставити, щоб світ магії став більш привабливим в наших очах у порівнянні з тим що маємо. До того ж, сама магія використовується виключно для вирішення постійних проблем, небезпек чи заради захисту, і здається, що вона існує окремо від тих, хто нею користується, бо вони її викликають тільки тоді, коли вона їм потрібна.

Анна: І все ж таки мушу визнати, що авторці таки вдалося показати, що політика — це брудна справа навіть у магів. У них, точнісінько як і у людей, все та ж нескінченна боротьба за владу, інтриги, брехня, і час від часу вбивства. І вбивці зазвичай виходять сухими із води і залишаються у керма. Отой клятий суддя Берток, наприклад, довго вислизав із рук правосуддя, аж поки якісь вищі сили, втомившись від його витівок, не зробили так, що йому таки впала балка на голову. А отой начебто хороший новий голова Центральноєвропейського чаклунського конгломерату теж має рильце в пушку, бо ж за його вини загинули люди. Проте Варта і Златан, такі начебто благородні, обіцяють про це мовчати і пропонують співпрацю. Можливо розуміють, що кращого їм все одно не знайти. І новий голова, хоча й переймається своєю провиною, але готовий взятися до роботи і обіцяє магічній спільноті початок нової Прекрасної Епохи.

До речі, я й не знала, що це воно таке ота Епоха, але мій син мене просвітив. Виявляється, це період з 1871 по 1914, тобто період стрімкого розвитку науки і техніки, а головне — у цей час у Європі не було воєн. Отака собі іронія долі — авторка мріє про Прекрасну Епоху, у її книзі, дякуючи зусиллям Варти та Златана, навіть українську фракцію прийняли нарешті у Центральноєвропейський конгломерат. І що ж в нас трапилось у реальному житті? Звісно ж, ніхто і нікуди нас не прийняв. І більше того, не пройшло і року з часу виходу “Крові Будапешту”, як недоумкуваті росіяни розв’язали чергову загарбницьку війну проти України, прикриваючись такою незграбною брехнею, що я неспроможна навіть писати про це, не вживаючи нецензурні вирази. Сама не знаю чому усе оце мене так вражає. У моєму віці мала б знати, що мрії та життя зазвичай розходяться, і що нездійсненні мрії завжди найпривабливіші. А ви як вважаєте — чи доживемо ми з вами чи хоча б наші нащадки до Прекрасної Епохи?

Фаріда: Цього, на жаль, не знаю, а зважаючи на обставини навіть не намагатимусь робити ніяких передбачень. А ось про Прекрасну Епоху знаю та дуже добре, адже дія мого останнього роману-фентезі українською мовою відбувається саме за часів цієї чарівної епохи. На жаль, про це поки що ніхто окрім мене та вас не знає, бо як я не намагаюся, мені все ніяк не вдається потрапити до того омріяного та недосяжного кола українських письменників. Бо, з усього виходить, що наші шановні видавці не хочуть приймати до себе письменницю без імені чи зв’язків.