Де ESC з моїх халеп?

Фаріда: В минулому році ми вже читали та обговорювали книжку авторки “Товсті, файні, дівки, йо!”. Насправді, незважаючи на купу недоліків, які тоді привернули нашу увагу, нам все ж таки сподобалася книжка – настільки, що, коли ми підводили підсумок книжок, які прочитали того року, вона була нашою фавориткою. Тож, мені було цікаво прочитати наступну книжку цієї авторки. “Де ESC з моїх халеп?” мене не розчарувала. А, навпаки, приємно вразила. В мене виникло жодного зауваження чи бажання щось коригувати чи додавати. До того ж, мені сподобався формат розповіді від першої особи, що зробило можливим завітати безпосередньо до думок головної героїні. Я просто насолоджувалася. Проте, маю сказати, що до того як нарешті взятися за цю повість, я вже вкотре намагалася прочитати книгу іншого відомого українського видавництва (книжки якого, до речі, ми вже відмовилися покупати та читати через несумісність смаків), і вкотре зрозуміла, що мене від неї просто вивертає назовні. Хтозна, можливо саме через це, повість Тетяни Стрижевської про школярку Сніжку видалася мені ковтком свіжого повітря, якого мені так бракувало. Дотепна, кумедна, сучасна, весела, подекуди сумна, необтяжена нудними описами, зарозумілими поняттями та незрозумілими відносинами, проте насичена бурхливими емоціями та карколомними подіями, повість читається легко та швидко. Вже вдруге помічаю як добре (навіть досконало) авторка володіє мовою сучасної молоді. Я б навіть сказала, що вона “is in touch with her inner teen”, що надає книжці певної автентичності, якої бракує, наприклад, книжці яку я читаю наразі. Дійсно, коли читаєш “Де ESC з моїх халеп?” не виникає відчуття якоїсь штучності – все дуже гармонійно та природно – мабуть тому вона так захоплює, а подекуди занурює у власні спогади того далекого та незабутнього часу. На відміну від багатьох, я обожнювала ходити до школи і досі вважаю свої шкільні роки найкращими. Тож, деякі уривки читала з особливою ностальгією та усмішкою, бо пригадувала себе та своїх подруг в аналогічних ситуаціях. Дуже хвилювалася та вболівала за Сніжку, так що час від часу не витримувала та перегортала сторінки, щоб дізнатися як там все скінчилося. На перший погляд Сніжка мала дуже сильно відрізнятися від мене та від тих героїнь яким я надаю перевагу. Проте, попри всі оті відмінності та дуже різні інтереси, вона виявилася набагато ближче мені по духу ніж я очікувала. Виявилося, що я її дуже добре розумію. Були моменти які мене по-справжньому розчулили, обурили, приголомшили. Також мені дуже сподобалося як атмосферно авторка показала Київ. Навіть захотілося завітати до столиці. До речі, ця повість нарешті підштовхнула мене почати писати власну книгу про дівчину-підлітка, яку я все ніяк не могла почати писати. Загалом, цікава та “життєва” повість про підліткове життя на межі дорослого, з особливим голосом та справжніми почуттями. Проте, було б цікаво почути думку самих підлітків.

Анна: Почала читати цю книгу, вже знаючи, що вона вам сподобалась. Проте, все ж таки мала передчуття, що це, як то кажуть англійці, “не моя чашка чаю” (it's not my cup of tea), тобто це не моє. І я не помилилась. Не дуже воно було мені до смаку читати про сучасних підлітків у сучасному Києві. Спочатку подумала, що надто я вже стара для підліткової літератури. Але потім пригадала як ще у школі я сперечалася зі своїми подругами. Ніхто з них не поділяв моєї пристрасті до наукової фантастики та пригодницьких романів. Їм набагато більше подобалось читати про нормальних людей у нормальному оточенні - “життєві книжки”, як вони їх називали. Пам'ятаю одну таку, якою мої подруги захоплювались у той час. Вона була товстезна і там розповідалось про декілька поколінь однієї й тієї ж сім'ї. Думаю це було щось на кшталт “Саги про Форсайтів” або бразильських серіалів у російському варіанті. Я ж бо навідріз відмовилась її читати, ображена тим, що дівчата не виявили ніякого інтересу до моїх улюблених книжок. Відтоді багато чого змінилося. Правда “Сагу про Форсайтів” я так і не подужала, а от бразильські серіали усі передивилася, і вони дуже мені допомогли. Тож бо був важкий для моєї сім'ї час, а оті мильні опери дуже добре відволікали мене від моїх власних бід та турбот. І все ж таки, як і багато років тому, так і зараз, я найбільше ціную у книзі нетривіальність характерів та ситуацій, бо ж із книгою перш за все мені хочеться поринути у інший світ, щоб забути хоч на якийсь час сіре повсякдення, що мене оточує.

Що ж до “Де ESC з моїх халеп?”, то визнаю, що книжка дотепна і доволі легко читається. До того ж мені було цікаво порівнювати нинішніх підлітків із тими, якими ми були майже 50 років тому. Деякі речі, звісно, лишаються незмінними. У нас, наприклад, як і у класі головної героїні Сніжани, теж була місцева красуня, яка міняла хлопців як рукавички. Проте у більшості дівчат хлопці з'явились уже після школи, і тоді це вважалось нормальним. Бо ж нікому не хотілося народити дитину в 15 років, як ота дурепа з паралельного класу. Ну і звісно зі шкільною формою усе було дуже суворо — якщо хтось з'являвся невідповідно одягненим, його одразу відправляли додому переодягатися. Навіть маленькі сережки у вухах були під забороною. У наші часи були б неможливі такі вибрики, які дозволяла собі Сніжана: ніхто б не посмів носити чорні чи сірі блузки замість білих, чи фарбувати волосся у синій колір. Але ж оцим Сніжана мені і сподобалась, оцією тягою відрізнятися від інших і не робити щось тільки тому, що всі так роблять. Та ще критичним поглядом на речі. Я й сама була такою у її віці і, якщо чесно, все ще лишаюся такою, хоча це й дуже некомфортно жити з такою вдачею. А от у Сніжани це було скоріше наносне, мабуть навіяне героїнями мультиків, яких вона передивилася в дитинстві. Тож їй достатньо було отого невдалого першого кохання, щоб її бунт проти суспільства скінчився. Принаймні так мені бачиться та біла блузка, у якій вона зрештою приходить до школи. Може це мені тільки здається, але я наче чую голос авторки поза кадром: “Ну, гаразд, дівчата, побешкетували доки ви підлітки, але потім вже й пора взятися за розум і до роботи ставати”. Так і хочеться додати від себе: “Мабуть щоб гарувати на трьох роботах, як Сніжанина мама та утримувати неробу чоловіка”. Чи може то Сніжана так собі казала? Вона ж бо могла з її критичним ставленням до речей. Ото у ній було природне, не пов'язане ні з якими мультиками чи дурними кінокомедіями, за допомогою яких нам так вдало промивають мізки. І мені дійсно шкода, що Сніжанина тяга до саморозвитку скінчилася після того, як вона послала “до бісової матері” отого свого зарозумілого віолончеліста Тихона.

То що ж у Сніжани залишилося у сухому осаді? Її новий бойфренд: дуже турботливий, сексуальний, але доволі тривіальний Влад, комп'ютери та її улюблені липучі цукерки. Вона знає, що оті цукерки — це суцільна хімія та пломбовитягування, але ж вона від них шаленіє. Та чи надовго вистачить її шаленства? Бо ж це усе, що сучасне суспільство споживання здатне запропонувати нашим підліткам. Ага, ще забула додати дурні комедії, бойовики та мультики. Тож і не дивно, що бідолашні хлопці та дівчата починають вдаватися до наркотиків чи стрибають з мостів, обв'язавшись мотузкою. Бо де ж їм ще шукати той клятий адреналін — не тільки ж у тих дурнуватих комп'ютерних іграх-стрілялках. Знаю, що Сніжана порвала б мене на шматки за ці останні слова, але маємо те, що маємо. Ідіократія — оце й є те суспільство, що влаштовує “отих там нагорі”. Але й ми самі теж є частиною цього процесу. Так що нема чого жалітися. Це ж ми радісно куштуємо те, що вони нам пропонують. А от почали б відпльовуватись, то може й “ті там нагорі” якось би заворушились.

Фаріда: Ну що ж, це наша остання книжкова дискусія цього року. На жаль, в цьому році ми не виконали свого плану – через різні обставини та брак часу нам не вдалося читати та обговорювати по книзі кожного місяця. Та це не проблема. Адже попереду на нас чекає ще багато книжкових пригод та книжкових дискусій. Приєднуйтеся!

Гессі

Фаріда: Книжки, гарні сукні, довгі розмови, неквапливі прогулянки, чаювання, танці під дощем, подорожі, тістечка, печиво, джем, пошуки, кохання, розчарування, втрата, магія, таємниці, запитання, хвороби, трагедії, біль, смерть… все це наповнює (а подекуди й взагалі переповнює) життя п’ятнадцятирічної Гестії Амалії – “дивної” дівчини з магічною фотокамерою, незбагненною силою, яку вона не може контролювати, та палким бажанням зробити усіх довкола щасливими. Звісно, “дивність” Гессі полягає головним чином в тому, що вона не прагне тих речей, що, за вимогами часу, суспільства та суворої матінки, має прагнути дівчина її віку – на відміну від її ідеальної (на перший погляд) сестри Генріки Агустанії. Проте, якщо розглядати цей аспект в контексті головної героїні книги, то ця “дивність” – це чи то не найхарактерніша риса, яка об’єднує її з великою кількістю інших головних героїнь, яких також вважають дивними; чи то через те що вони бачать щось таке, чого не бачать інші, чи то через те про що вони балакають, мріють, чого прагнуть, шукають...

Авторка неодноразово наголошує на тому, що Гессі не така вродлива, приваблива та комунікабельна як Генріка, проте поступово (за законами жанру) вона перетворюється з гадкого каченя в прекрасного лебедя та знаходить і кохання, і відповіді, і сенс буття, і справу свого життя. Але таке типове зображення головної героїні жодним чином не применшує достоїнств цієї книги. Навпаки, якщо вам до вподоби саме такі героїні та історії - як мені - то ця книга дійсно для вас. Звісно, якщо б ця книга мала продовження, то через декілька років Гессі вже була б респектабельною матроною з цілим виводком діточок, яка б думала та говорила про самі буденні речі, нічим у цьому не поступаючись Генріці. Адже чомусь саме так закінчуються історії про “дивних” дівчат, які прагнуть чогось іншого, більшого… аж доки не виходять заміж. Одразу спадають на думку мої улюблені Енн Шірлі, Джо Марч, Джеруша Еббот… Але, на щастя, ця історія не про це.

Впродовж усієї книги я відчувала вабливий подих Прекрасної епохи, яку так люблю, та насолоджувалася неквапливим ритмом життя того часу. Мене причарували мелодійні та соковиті назви (Астірі, Ітеллі, Фіренс, Фіолле…), дивовижні описи, заінтригували розповіді про Академію. Напевне, персонаж який мені сподобався найбільше – це Даррін Олліш. Він був розуміючим, доброзичливим, дуже любив книжки та міг розмовляти про них годинами; з ним було цікаво, затишно, весело. Також вельми цікавим персонажем безсумнівно була Доанна Масоллі. Вона теж була “дивною”, чи не так, бо жила так як хотіла, не звертаючи уваги на умовності та очікування суспільства. Навпаки, вона чи то не відверто кепкувала з них. Та ще й була чаклункою! Хоча, маю зізнатися, що було в її характері щось… неприємне… занадто зухвале, чи що.

“Гессі” – це тендітна та чуттєва історія, солодка та гірка, сповнена міфами, філософією, символами, натхненням; вона пронизана меланхолією та смутком, подихом потойбіччя, фаталізмом, відчуттям неминучої трагедії, фіналу... Що має статись – обов’язково станеться. Ба, більше того, ми самі прикладемо до цього руку, намагаючись цьому запобігти. Написавши ці рядки, одразу згадала “Віщого Олега” та те як він, марно намагаючись уникнути своєї долі, йшов прямо їй на зустріч. Що таке доля? Замкнуте коло, яке складається з незліченної кількості кілець, що ми їх маємо проходити знов і знов, повторюючи шлях про який забули... тому що забули? “Замкнуте коло. Нерозривне коло. Він мав піти на жертву. Ти мала піти на жертву. Ви мало не пожертвували собою одне задля одного.” Так казала(и) Персі і Фона, нагадуючи “Дари Волхвів” О. Генрі.

А ще в цій книзі так багато говорилося про солодощі, що я почала уявляти “Гессі” у вигляді десерту. Зверху багато-багато дивовижно легких збитих вершків - білих та чистих як сторінки книги. Вони прикрашені цілою купою ніжних цукрових квіточок бузкового кольору обкладинки – а в центрі весела та яскраво-червона коктейльна вишенька, наче спалах вогню, що інколи прокидався в самій Гессі. Всередині десерту вогкий та важкий бісквіт увесь просочений лікером з гірким присмаком абрикосової кістки. Квітки одразу розтануть на язику, а солодкий присмак вершків поступово зміниться гірким… Тому останньою треба з’їсти саме вишеньку. Ото, смакота! Так само й останні сторінки книги подарували тепло та радість сонячного дня після тривалого та холодного дощу.

Анна: А я, починаючи читати “Гессі”, припустилася помилки. Просто відкрила її навмання щоб прочитати декілька абзаців. Може сподівалась з першого погляду визначити чи сподобається мені книжка; наче це так легко зробити. Проте, те місце у книзі мене так захопило, що я не могла зупинитися доки не прочитала ще сторінок десять. Ото була та сцена, де Гессі відвідала наречену свого померлого брата, щоб передати їй його прощальний подарунок, а потім, повертаючись додому уночі, зустріла блакитноокого незнайомця, і вони пішли подивитися як місячне сяйво відбивається у дзеркалі ріки. Що вразило мене найбільше – це як непомітно авторка перейшла від щемливого відчуття непоправної втрати до теплого подиху неочикуваного щастя. Тож я чесно почала читати книгу спочатку, щоб бодай чого не пропустити. Та скільки я не вчитувалась у текст, ніщо мене більше не зачепило так сильно як оті десять сторінок. Окрім, мабуть, прогулянки Гессі по книжковому ярмарку, коли вона знову зіткнулася з таємниичим блакитнооким незнайомцем і знов не зуміла розгледіти його як слід.

Втім мені здається я зрозуміла у чому тут річ. Бо ж про кого йдеться у тих десяти сторінках? Про Гессі, її коханого та про наречену її брата, Доанну, і це ж бо найкращі образи у книзі, які яскраво сяють серед доволі невиразного натовпу другорядних героїв. Адже дивіться самі – хто така Гессі? Забудьмо на мить, що вона якась там богиня. Ми сприймаємо її як незвичайну дівчинку з загостреною чутливістю та невгамовною жагою ощасливити тих, хто у розпачі. І хто ж її оточує? Мати, вічно невдоволена та насуплена, завжди з готовою реплікою про те, як повинні поводитися панянки з хороших сімей; батько, теж вічно невдоволений і заклопотаний своїм бізнесом. Потім її сестра-красуня, яка більш за все цінує нові сукенки та увагу хлопців. Чи закоханий у Гессі Дарін – цей просто розумний хлопчик з пристрастю до книжок. Я маю на увазі, що усі ці персонажі наче носять на лобі маленькі ярлички. Вони ж завжди поводяться майже однаково, кожного разу проявляючи тіж самі якості. Навіть брат Гессі Аїден, що здавалось обіцяв продемонструвати силу і складність характеру, так ніяк себе і не виявив. Просто самоусунувся від усіх розборок.

Тож недивно, що у мене час від часу виникало відчуття, що ота яскрава і незвичайна Гессі сяє і міниться наче якась екзотична квітка, яка мала необачність вирости серед коротенької хирлявої травички у пересохлому від спраги степу. Ви звісно ж могли б заперечити, що Гессі ж насправді має магічні здібності, і це природно для неї так виглядати. Але мені здається причина в тому, що у авторки забагато героїв. Ми ж бо з вами читаємо вже третю її книжку, і у кожній з них найліпше прописані головна героїня, її коханий та ще двійко чи трійко персонажів, наче письменницького хисту авторки не вистачає на всіх. З тих трьох книжок мені особливо шкода “Гессі”, бо ж вона, на мою думку, найцікавіша і дійсно зачіпає якісь потаємні струни душі.

Артефакти Праги

Фаріда: Навіть не віриться, що минуло вже майже два місяці з нашої останньої книжкової дискусії. Ми ж бо планували робити по дискусії на місяць, проте літо внесло свої корективи – адже це найкращий час закінчити написання власної книги, незважаючи на південну спеку, яка має властивість позбавляти сили та збивати з наміченої цілі не гірше за магію. Тому, занурившись у свій власний магічний світ та епоху, мені на деякий час прийшлося забути про Варту та Златана та їхні пригоди та проблеми, які чи не з потрійною силою навалилися на них в Празі. Закінчивши працювати над книгою, я відчула як до мене потягнулися ниточки інших недописаних книжок, які також прагнуть моєї негайної уваги, проте, викарбувавши трохи часу на читання, я нарешті взялася за «Артефакти Праги».

Мені завжди приємно повертатися до світу та героїв, які мені сподобались або ж чимось зачепили. Незважаючи на деякі недоліки (як на мене) першої книги, мені знов хотілося поринути в світ магії створений авторкою та дізнатися якомога більше про нього та його представників. І на цей раз я не розчарувалася. Друга книга дійсно розширила та поглибила мої знання про цей світ та відкрила багато нової та моторошної магії, магічних істот, захоплюючих таємниць та відкриттів. Нове місто та багато нових знайомих видалися мені цікавими та колоритними завдяки їхнім іменами, манері спілкування, поведінці, тощо. Взагалі, ця книга видалася мені по-справжньому багатою на образи та описи, якими вона насичена. Я вже мовчу про увесь той екшн та інтриги! А також фрагменти з історії родини Богумінів та легенда заснування Праги вплетені в розповідь.

Я не знаю напевно, можливо це новий (а може не такий вже й новий!) тренд в жанрі міського фентезі для young adults, проте маю віддати належне авторці за те що зробила головними героями темних, а не світлих чаклунів. І хоча вони головним чином відрізняються між собою тим у який спосіб поновлюють свої сили - бо ж дії світлих не завжди можна назвати «світлячіми» в традиційному розумінні – зізнаюся, що мене це здивувало ще в першій книзі. Це щось на кшталт “embrace your darkness” і мені здається, що авторка та її герої повністю це зробили, борючись, підкорюючи та приймаючи свою внутрішню темряву. Насправді, це дійсно круто. І як автор я навіть трохи заздрю, бо знаю, що мені бракує такої хоробрості. Хоча, маю зауважити, що знайшла декілька схожих елементів зі своєю нещодавно завершеною книгою. Та й одне спільне ім’я!

Отже книга мені дуже сподобалася. Насправді настільки, що хотілося продовжувати читати після того як дійшла до останнього речення. Тож, якщо буде ще продовження, то залюбки почитаю! А поки що на черзі ще одна книга Наталії Матолінець – «Гессі» – яка, перш за все, привабила мене тим, що дія там відбувається за часів, що нагадують одну з моїх найулюбленіших епох – Belle Époque.

Анна: Я гадаю, що «Варта у грі» і «Артефакти Праги» це перші книжки, щодо яких наші з вами думки кардинально розходяться. На відміну від вас «Варта у грі» сподобалась мені набагато більше ніж друга книжка. Це ж не можна пояснити тільки тим, що першу книгу я читала у травні, а другу — наприкінці серпня, коли моє улюблене літо вже майже скінчилося? Обидві книжки, якщо подумати, дуже схожі одна на одну. І все ж перша підкорила мене якоюсь свіжістю почуттів і надією на світле майбутнє. Друга ж стала наче зіткненням з безжальною реальністю, коли розумієш, що усе марно і як ото говорить російське прислів'я «плетью обуха не перешибешь». Це якраз нагадало мені як отой затятий, переповнений силою Златан Богумін стояв навпроти свого суперника, і Варта подумала, що так само вперто він протистояв би й цунамі, яке рухалось би на нього. І наприкінці, щоб авторка там не казала про силу та призначення Вартових, але їм, як на мене, довелося таки прийняти правила гри і навіть скористатись допомогою Вартиного убивці, могутнього і абсолютно безжального мага Віслава. Що ж до політичних ігор усіх отих правлінців, для яких гроші, чи як тепер кажуть «бабло», завжди на першому місці, то це до болю нагадало мені політичний мордобій, який процвітає у нашій власній країні. То ж і не дивно, що «Артефакти Праги» тільки посилили депресивний настрій, що часто охоплює мене наприкінці літа.

Але все ж таки це не все. Було ще дещо, що відрізняло цю книжку від попередньої. На мою думку авторка забагато уваги приділяла динамічному розвиткові сюжету, а от про характери своїх героїв наче й зовсім забула. Окрім Варти і її коханого Златана, тільки буркотлива та різка стара Графиня видавалась дійсно живою. Мабуть тому вона й запам’яталась – вона та ще дві з трьох сестер, легендарних засновниць Праги. Я маю на увазі буремну Карафіят і маленьку та моторну Брусінку, на честь якої й назвали, як мені здається, отой потічок, що протікав неподалік. Третя сестра Душанка здалася якоюсь невиразною. Та найбільшим розчаруванням став Амброз. Від нього я чекала якоїсь оригінальності та сили духу. Все ж таки глава темних і до того ж брат Златана. Але він ніяк не виділявся на доволі блідому фоні магічної спільноти і найбільшим його бажанням було те, щоб його залишили нарешті в спокої. Мабуть тому в мене й виникало час від часу таке відчуття, наче всі дії розгортаються у комп’ютерній грі, де все вирішено наперед і всі дороги, попри усі ті страхіття, рано чи пізно приведуть до якогось там хеппі енду. Хоча мушу визнати, що «хеппі енд» виявився нестандартним. У мене навіть майнула думка, що так би воно напевно й склалося, якби усі ті світлі та темні маги дійсно існували.

Фаріда: Ну що ж, гадаю рано чи пізно це мало статися – наші з вами враження та думки дійсно розбіглися в протилежні боки.... за винятком того, що на мене теж справили неабияке враження Графиня, Карафіят та Брусінка. Хоча, маю зауважити, що якщо одним із найбільших нарікань з вашої сторони є те, що книга аж занадто нагадує реальне життя, по-суті це вказує на те, що авторка впоралася із завданням та написала щось справжнє.

"Варта у Грі"

Фаріда: “Варта у Грі” – це захоплюючий роман в жанрі міського фентезі, який легко читається та дійсно таки захоплює напруженим коловоротом подій вже з перших сторінок. Проте, незважаючи на те, що книга мені дійсно сподобалась (я навіть одразу зробила передзамову на продовження – сьогодні вже має прийти), виявилося, що це майже все що я можу сказати з її приводу. Чому? Можливо, тому що цей роман – хоч він і цікавий, і сучасний, і дотепний – зовсім не спонукає до якихось особливих роздумів; він нічому не вчить; не містить якогось таємничого, міфічного, філософського чи то глибинного змісту про який можна було як слід потеревенити. Можливо, це не обов’язкова складова кожної книги такого чи будь-якого іншого жанру, проте мені цього дещо бракувало – особливо після тих двох книжок, які ми з вами нещодавно прочитали. Я, звісно, маю на увазі “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”, які справили на нас неабияке враження своїм незвичним стилем, сюжетом, змістом, тощо. А це просто Гра. Захоплюючий, стрімкий екшн за яким ти слідкуєш, не відриваючи очей від сторінок, які із завзяттям перегортаєш, щоб якнайшвидше дізнатися що ж там далі. Та навіть Гра мене спочатку трохи розчарувала, бо я вбачала деякий примітивізм та варварство в пошуку наосліп міток по всьому місту для того щоб позначити їх кров’ю жертви протилежного табору; здавалося, що для цього навіть не треба було використовувати магію чи проявляти особливі знання чи навички. Мені одразу пригадалась реакція Албуса Дамблдора (презирлива й розчарована), коли він зрозумів, що для того щоб потрапити до печери, де Волдеморт сховав один зі своїх горокраксів, треба було розплатитися кров’ю: “Не може бути. Так грубо.”

Анна: Ну що ж, мені теж не так вже й легко висловитися щодо “Варти у Грі”. До речі, зверніть увагу на гру слів у самій назві, бо ж головна героїня – чаклунка Варта – виявилася Вартовою наприкінці книги. І такий кінець мене дійсно розчулив. Ну знаєте, благородна Вартова, яка захищає потік сили, що вивільнився після закінчення Гри, від пожадливих рук голови їхнього Конгломерату. Де б нам у нашому реальному житті роздобути побільше таких Вартових? Але я не про те, відволіклася як завжди. Я тільки хотіла зауважити, що випірнути із цієї книжки мені було набагато легше і приємніше ніж у неї зануритися. Може вас вона одразу захопила, але мені довелося таки добряче попотіти, щоб розібратися з отією безліччю імен та персонажів, більшість з яких мало чим відрізнялися один від одного. Тож і спробуй запам’ятати хто є хто: усі оті світлі, темні, маги, алхіміки та відьми, якщо позначені вони тільки ім’ям та однією рисою, чи то характеру, чи то зовнішності. Ота плутанина та необхідність постійно напружувати пам’ять дуже нагадували “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”. Хоча книжки Володимира Арєнєва зацікавили мене набагато більше, бо ж там було над чим подумати. Але й “Варта у Грі” спрацювала за тією ж схемою: спочатку я дратувалася, борсаючись у деталях, намагаючись зрозуміти що то воно все таке і до чого, та поступово захопилася сюжетом наче грою і мені вже важко було стриматися, щоб не зазирнути у кінець. Чим же воно там все закінчиться? Тож нам обом книжка сподобалась, але хоч вбийте мене, та я не можу пояснити чому.

Фаріда: Так, дійсно, потім Гра мене таки причарувала, бо стала цікавою, напруженою, запеклою. Та поза Грою... я, на жаль, майже не відчула той магічний світ до якого належить Варта, її друзі та численні вороги. Мабуть тому в мене залишилось так багато запитань. Де саме представники магічної спільноти навчаються магії? Як дізнаються один про одного? Як використовують магію в повсякденному житті? Чи є в неї взагалі якесь практичне призначення та застосування – чи маги та алхіміки, наприклад, використовують її суто під час дуелей та Гри? Відьми, як ми побачили, готують різні зілля, вигадують чари, допомагають іншим. Вони мені, до речі, сподобались найбільше з поміж інших магічних груп, представлених в книзі, бо здавалися справжніми та зрозумілими. Можливо через те, що їхнє зображення було по-суті характерним та традиційним для нашого сприйняття відьомського кодла. Така знайома картинка наче сидить в нашій підсвідомості і тому не потребує додаткових зусиль з боку автора для того щоб ми її сприймали як належне. Хоча, якщо брати кожну відьму окремо, то відрізнити одну від іншої було дуже важко, особливо коли в деяких з них були такі схожі імена. І це, незважаючи на захоплюючий сюжет та інтригуючу таємницю, що пов’язує головних героїв, як на мене найбільший мінус цієї книги – а саме ціла купа персонажів без особливих прикмет, цікавих характеристик чи нестандартних описів завдяки яким їх можна було б запам’ятати та виділити з юрби. Темні. Світлі. Всі однотипні та однакові. Наче їх писали під трафарет, щоб вони нічим не відрізнялися між собою. Що Аллі з боку темних. Що Люсент з боку світлих. Я не відчувала між ними двома жодної різниці – як, втім, і між іншими. Скажу чесно, що мені в певному сенсі навіть було байдуже за кого вболівати під час Гри. Я просто слідкувала за тим як розгортаються події та все намагалася зрозуміти чи всі ці маги та алхіміки друзі чи все ж таки більше колеги по магічному фаху. Загалом відносини в них були якісь не надто теплі. Принаймні на поверхні. Винятком була дружба Варти та Дикорослої.

В якийсь момент я зрозуміла, що переплутала Моля з Мортом і зовсім нічого не могла пригадати про другого. Хто він такий? Що про нього говориться? Де? Коли? Як він виглядає? Чи є в нього якісь особливі прикмети? На жаль, я так його і не пригадала аж доки не повернулася на початок книги. Найяскравішими персонажами для мене були Дикоросла та Златан, бо дійсно виділялися на фоні інших. Що ж до Варти, то вона мені дещо нагадувала Мальву зі “Зворотного боку світла”. До речі, так само як і поділ на світлих і темних і боротьбу за більшість тих чи інших при владі. Хоча, безсумнівно, “Варта у Грі” це книга вже зовсім іншого рівня; цікава, сучасна, динамічна. Тож Варта: крута, сильна, “дуже нехороша темна” з “палець до рота не клади, а то відкусить” ставленням до життя. Та цього мені було замало. Наприклад, було б непогано дізнатися про те як саме вона стала такою сильною – так би мовити зазирнути за завісу того що відбувається в цій магічній спільноті; як формуються нові покоління чаклунів, алхіміків, відьом та цілителів... Бо ж нас занадто швидко занурили у Гру (гадаю, це один з неминучих побічних ефектів динамічного розвитку сюжету), ще до того як ми встигли познайомитися з героями, розвинути почуття та симпатії, зацікавитися тими чи іншими персонажами, включаючи головну героїню. Що її мотивує? Що надихає? Чому її не цікавила Гра? Чому вона має нам подобатися? Чи має вона нам взагалі подобатися? Я навіть почала сумувати за Мартою Баумгертнер, її характером та особистістю. Уявляєте? Ви ж пам’ятаєте як вона мене дратувала? Отже, хотілося б побачити більш розгорнуту картинку – більш виразний та об’ємний світ до якого ми зазирнули під час Гри. А поки що мені не вистачило глибини для повного занурення. Можливо в наступній книзі?

Анна: Якщо чесно, я не відразу зрозуміла чому “Варта у Грі” так сильно нагадала мені книжки пана Арєнєва, які безсумнівно набагато глибші і багатогранніші. Та раптом воно дійшло до мене: тут ми маємо чаклунку Варту, а там ученицю Марту, яку усі називають відьмою. Проте це тільки зовнішня схожість. Головне ж — це схожість характерів. Та ж хлопчакуватість, різкість, незалежність та готовність ризикувати. Ну і гаряча вдача на додачу. Тому й потрапляють вони у різні халепи. Про таких героїнь звісно цікавіше читати, ніж про нудних та правильних. Але виникає дивне відчуття, що ота схожість між героїнями не просто так виникла. Ось це мабуть і є образ сучасної жінки. Це у минулому ідеальна героїня була ніжною, чутливою та відданою. У сучасному житті жінкам доводиться маскувати подібні якості щоб не уславитися слабкими чи пришелепуватими. Втім, я не бачу тут ніякого протиріччя. Літературні образи минулого створювались здебільш чоловіками, але героїні Джейн Остін чи сестер Бронте зовсім не здавались слабкими. Жодна поважаюча себе письменниця не стала б писати про таку собі “зів’ялу квітку” як ота Лора Ферлі з “Жінки в білому” Уілкі Колінза. Пам’ятаєте, вона вас так дратувала, що ви не змогли примусити себе дочитати цю книжку до кінця?

Що ж до “Варти у Грі”, то мені не так просто пояснити чому ця книжка мені сподобалась. Начебто і у ній були елементи комп’ютерних ігор, що так дратували мене у тих книжках, що ми з вами прочитали торік. І виразних характерів — раз, два і все. Хоча насправді три: дві віддані подружки Варта і Дикоросла та нестерпний, нахабний, іронічний маг Златан. Та, не зважаючи на це, оточуюча їх магічна спільнота здавалась живою, а не якимось збіговиськом електронних фантомів, як ото бувало у торішніх книжках. То ж у чому тут річ? Мабуть у тому, що не дивлячись на спрощеність характерів, вони все ж виявляли справжні людські почуття: відданість, пристрасть, страх чи, навпаки, безстрашність. Думаю, що авторка сама відчувала все це, коли писала свою історію. Ну і звісно ж це ще історія кохання: вічна тема, до якої жінка будь-якого віку не зможе залишитися байдужою. Тож, як і ви, я буду чекати на продовження.

"Дитя песиголовців"

Анна: Нарешті я дорвалася до цієї книжки “Дитя песиголовців” і можу поділитися з вами своїми враженнями. Це не так вже й легко скажу я вам, коли ти ведеш три блоги трьома різними мовами. Іноді здається, що вони зчиняють справжнісінькі бійки у мене в голові. Певно справжнім поліглотам неважко переключатися з однієї мови на іншу, але не мені. Та гаразд, я ж не про це, а про “Дитя песиголовців”, другу книжку з трилогії “Сезон Кіноварі”. Головне не забути, що це для нашого блогу “Книжкові дискусії”, який ми ведемо українською мовою.

Скажу чесно, хоча перша книжка “Порох з драконових кісток” мені сподобалась, а все ж таки сподівалась, що “Дитя песиголовців” не буде на неї схожа. Що це буде щось на кшталт “Володаря кілець” Толкіна, де кожна частина трилогії унікальна і не схожа на іншу. Але ні, і тут довелося зіткнутися із отим фрагментарним стилем, коли треба напружуватись щоб запам'ятати усі оті кляті деталі, бо ж знаєш, що рано чи пізно вони виринуть знову. І знов кружляти з головною героїнею по тому жахливому Нижньому Ортинську і намагатися розгадати що ж це за суспільство у них. На чому воно тримається і чим керується? Нічого не ясно.

То воно нагадує мені СРСР часів Леоніда Брежнєва, коли багато чого робилося під гаслом “косо, криво, аби живо”, то болісні спогади моєї матусі про її життя у селі за часів кривавої диктатури Сталіна. А то нашу сучасність із цією відворотною гібридною війною, де гинуть наші хлопці. І ніхто не може відповісти на запитання “чому”. А “тридесяті країни” заплющують на усе очі, точнісінько як у Мартиному химерному світі. Можливо це вигадане суспільство тому й виглядає таким живим і тому так захоплює уяву, бо воно наче віддзеркалює у собі усе те мерзенне та жахливе, що люди творили на протязі останніх ста років у нашому реальному світі.

А що ви скажете про “Дитя песиголовців”? Чи виправдала книга ваші очікування? Я, звісно ж, маю на увазі очікування як поганого, так і хорошого.

Фаріда: Дивна річ. Спочатку я все ніяк не могла прочитати “Дитя песиголовців” до кінця, постійно відкладаючи книгу на потім, а зараз все ніяк не можу написати про свої думки та враження. Гадаю, головним чином через те, що ця книга – навіть більше ніж перша її частина – викликала в мене багато суперечливих почуттів та ще й залишила по собі відчуття огиди та пригніченості. Що й не дивно, приймаючи до уваги про що саме йдеться в цій книзі. Тож, маю визнати, що автор таки зробив свою справу – книга справді вразила. Та я й досі не можу сказати з впевненістю, що вона мені дійсно сподобалася. Однак, я також не можу сказати, що вона мені зовсім не сподобалася. Тож, бачите, яка в мене склалася дилема. Що писати, коли так важко розібратися у власних почуттях?

Адже, попри всі ті недоліки, на які я звернула увагу під час нашої попередньої книжкової дискусії, ця серія мене дійсно заінтригувала і я одразу взялася за продовження. Та коли я почала читати, дуже швидко зрозуміла, що в стилістичному плані друга частина зовсім не відрізняється від першої. Тож після перших 150 сторінок я зрозуміла, що моє бажання читати далі кудись поступово зникає. Правду кажуть, що старого собаку новим трюкам не навчиш. Я знов зіткнулася з тим, що, як ви кажете, називають “фрагментарним стилем” та пригадала як сильно він мені не подобається.

Я розумію, що треба тримати інтригу та напругу, не розкривати всі карти одразу, адже попереду ще одна частина, проте постійні натяки, недомовки, недослухані чи то незрозумілі розмови, та ще й ціла купа вигаданих речей без жодного пояснення дуже сильно дратують. Невже автор не знає інших письменницьких хитрощів? Чи не після кожної сторінки питаєш себе: “Що тут в біса відбувається?” Постійно згадувала “Голодні ігри” та як майстерно Сьюзен Колінз подавала інформацію (просто та по суті) та оті коротенькі пояснення вигаданих нею речей, таким чином не утворюючи штучного бар’єру непорозуміння між читачем та текстом – і навіть між читачем і головною героїнею, яка постійно сама там щось собі вигадує та вирішує, а ти думай-гадай, що воно таке.

Анна: Тут я з вами згодна — книга дійсно викликає протилежні почуття, але ж і читається з неослабним інтересом. Тож може не треба було нам чекати від “Дитя песиголовців” якоїсь схожості з нашими улюбленими книжками. Бо ж дійсно хороша книжка тим і відрізняється, що в неї своя неповторна індивідуальність. Хоча мушу визнати, що стиль, зітканий із натяків і недомовок, спочатку дратує. Проте поступово до нього звикаєш і навіть починаєш помічати, що він добряче збуджує уяву, бо ж весь час намагаєшся добудовувати те, про що не розповів автор. Та все ж таки під кінець, як із першою книжкою, у мене виникло почуття легкого розчарування. Бо ж все гадала хто ж це такий — оте дитя песиголовців. Чи то головна героїня Марта, чи один з її друзів, чи може отой дивакуватий хлопчик Пауль з його незвичайним вмінням малювати? Вже й більше половини книжки проковтнула, а оте дитя все не з'являлося.

Але ж про нього було заявлено у назві на обкладинці! То де ж воно? Та він і справді з'явився десь у середині книги, і хоча одразу привернув до себе увагу, далі відійшов у тінь і здавався скоріше фоном. А коли під кінець розкрив себе нарешті, то ми майже нічого й не взнали про нього. Він тільки й розповідав Марті про різні жахіття, щоб пояснити чому він так ненавидить її співвітчизників. Але про це ми вже й так знали, для цього було достатньо отієї вражаючої сцени на площі Трьох Голів, де один з песиголовців, що сиділи у клітці, кинув звинувачення жінці, що його проклинала: “Всі ви упирі. Схожі на людей. Говорите як люди. Посміхаєтеся. Навіть плачете, мабуть. Але ви не люди”. Мені аж морозом сипонуло поза шкірою, коли та істота, як автор її назвав, сказала наприкінці: “І дітей своїх народжуєте ви, щоб потім відправити їх на загибель”.

Чи можна до цього додати щось іще? Отож мені і хотілося, щоб дитю песиголовців було приділено більше уваги у тексті. Так, гаразд, книжка мені сподобалась, бо вона дійсно нетривіальна. До того ж виникло відчуття, що автор дражниться, чи що? І знову, як минулого разу, майнула думка, що може у наступній книзі я відшукаю відповіді на всі запитання. Може це й був головний намір автора, хтозна?

Фаріда: До речі, про головну героїню: Марта дратує просто до бісиків. Вперте, сварливе, тупе дівчисько; нікого вона не слухає; все знає краще за інших - особливо краще за дорослих, звісно ж; а от це їй зовсім не до чого - тож геть з голови; і, взагалі, все їй вже остогиділо окрім її любого пана Вегнера. Ні, маю віддати належне авторові, така поведінка вісімнадцятирічної дівчини цілком реалістична та переконлива, тож, знов таки, він добре зробив свою справу. Проте такій поведінці обов’язково має протидіяти щось таке від чого головна героїня визивала б ще й симпатію. А в мене вона ніяких теплих почуттів зовсім не визиває. На відміну від Катніс Евердін. Навпаки, в мене набагато більшу симпатію та розуміння визиває її батько, мачуха, друзі, журики... Особливо після того як вона з усіма ними поводилася в цій частині.

Та й стосунки Марти із паном Вегнером мені не до душі. Як вчитель я вважаю їх недоречними та неправильними. До того ж, я й досі не довіряю цьому Вікторові. Ще з самого початку, як він тільки-но з’явився в книзі, він мені видався якимось невиразним та невловимим, а ті його ідеалістичні розмови та плани про вакцину з пороху драконових кісток, яка всіх вилікує? Повнісінька нісенітниця як на мене. От взяв він та усе їй розповів, бо вона не така як усі, бо вона зрозуміє, бо вона ж така-розтока, головна героїня і все таке інше… Не вірю. На жаль, у цьому мене автор так і не переконав. Може тому що через закохані очі вісімнадцятирічної дівчини  я цього гарного пана не сприймаю.

А все ж таки є щось у цій книзі, що приваблює та зачаровує. Навіть хочеться прочитати знов. Може так і зроблю. До того ж, читається вона дуже легко, незважаючи на те, що часто навіть не розумієш про що саме читаєш - принаймні, в межах однієї розмови, бо ж ніхто нічого не договорює чи то не вислуховує до кінця.  Так, я впевнена, що автор робить це навмисно, проте, як я вже зазначила, мені не подобається той спосіб в який він це робить. Я також впевнена, що вся ця тема з сусідом-ворогом з-за ріки, з війною, якої офіційно начебто немає, проте яка є, бо ж люди гинуть, це все дуже конкретні алюзії на наше сьогодення.

Так само як і вас, мене дуже вразила сцена на площі Трьох Голів, а також історія Яромира. Маю зізнатися, що в мене песиголовці не визвали ні ненависті, ні навіть антипатії. Та все ж таки цікаво який намір мав сам автор. Що саме він хотів створити? Книгу-алегорію? Книгу-попередження? Книгу-передбачення?

Ви от все шукали на дитя песиголовців, постійно запитували хто ж це є. І в мене склалася дуже конкретна відповідь. Це ми з вами. Це ми недолюди. Бо чи це не над нами кепкують та передражнюють, особливо в постах на фейсбуці, бо ми розмовляємо ‘собачою’ мовою? Її ще зараз називають ‘мовою агресора’, забуваючи при цьому, що це і наша мова також, адже ми народились та виросли саме з цією мовою. Проте вони цього чомусь не розуміють, своїми словами та діями заперечуючи той простий історичний факт, що протягом усього свого існування наша країна формувалася та розвивалася під впливом різних держав – відповідно і мов. Так трапилося, що наша територія розвивалася саме під впливом російської мови. То чи це наша провина? Чому ж нас намагаються затаврувати як почвар та покручів та насилу одягнути на нас намордники? Невже і нам доведеться носити подібні позначки, якщо не зречемося мови якою розмовляємо з дитинства?     

Анна: Ви знаєте у мене теж виникла ця асоціація, що песиголовці – це ми українці. Проте не тільки російськомовні, а усі скопом. Усі люди, що живуть на цій землі, що ми називаємо Україною. Що ж до мовного питання, то я згодна з тими, хто стверджує, що воно штучно роздмухується політиками. Бо ж це така зручна річ, щоб розділяти людей. Це ж дуже просто - “розділяй і володарюй”. Хто знає скільки віків правителі користуються цим принципом? Та точнісінько так, як у давнину, люди ловляться на цей добряче проржавілий гачок. Тож я впевнена, що можна видати такі закони, щоб урахувати інтереси усіх груп населення. Для цього тільки потрібно любити свою країну і бажати їй процвітання.

"Порох із драконових кісток"

Анна: Ну що можна сказати про “Порох з драконових кісток”? Книга виявилась нестандартною у багатьох відношеннях. Перш за все вона навіть не намагалась здобути мою прихильність витонченим малюнком на обкладинці. Не дуже вона була мені до вподоби ота шаблонна білявка в блакитній курточці. Я й сама якось отак виглядала у її віці – мала ж бо натуральні біляві пасма, і без усяких там драконових кісток. Ніхто звісно не вірив, що то від природи. Бо ж у наш час жінки тільки те й роблять, що змінюють колір волосся.

Та я не про те. Назва мені теж не сподобалась. Та й хто б міг чекати іншого? “Порох з драконових кісток” скоріше викликає почуття легкої огиди. Дійсно захоплюючого початку теж не було, на відміну від більшості книжок, що ми з вами прочитали у минулому році. Пам'ятаєте як, читаючи торішні книжки, ми все більше дратувалися, коли після інтригуючого початку, ми не знаходили у книзі ні цікавих пригод, ні живих характерів? То ж я була приємно вражена, коли помітила, що з цією книжкою все відбувається навпаки, що вона поступово мене захоплює і чим далі, тим більше подобається. Але ж так і повинна діяти хороша книжка. Вона не потребує таких швидкоплинних принад як гарна обкладинка та захоплюючий початок.

Спочатку, правда, заважали оті західно-українські слівця, і я навіть заходилася виписувати їх до зошита, та невдовзі кинула. Бо ж і без словника можна було здогадатися про їхнє значення. І ще трошки дратував отой особливий стиль, коли тобі весь час натякають на щось чи дають неповні шматочки інформації, наче ти у курсі, що то воно таке і до чого. То ж доводилось постійно напружувати пам'ять, бо було таке відчуття, що усе оте важливі деталі, які рано чи пізно вигулькнуть знов. Проте поступово я призвичаїлася, і мені навіть почала подобатись ця своєрідна гімнастика для розуму – наче я шматочки пазла складала до купи.

А що ви можете сказати про книгу? Чи не склалося у вас відчуття, що вона відрізняється від усього того, що ми читали торік?

Фаріда: Що до мене, то прочитавши цю книгу, в мене залишилося якесь невизначене та подвійне відчуття. Мабуть через те, що книга, хоча цікава та нестандартна, все ж таки не задовольнила; хоч справила враження, проте не підкорила; видалася якоюсь сумбурною, химерною, незрозумілою; зацікавила, але не закохала в себе. Та, напевне, головне тому що попри те що вона мені все ж таки більше сподобалася ніж не сподобалася, в мене виникло дуже багато зауважень до тексту.

Так само як і в попередній книзі, мені забракло структури та сенсу, а також цікавих та інтригуючих героїв. Хоча не можу не зауважити, що ця книга вже на зовсім іншому рівні за усіма ознаками, що не може не тішити. Проте, все ж таки, читаючи чергову книгу українською мовою в жанрі фентезі (яка, в цьому випадку, прагне потрапити в ряди антиутопічного роману), вкотре приходжу до висновку, що, на превеликий жаль, нашим книжкам ще дуже далеко до англомовних книжок в цьому жанрі. От тільки мені не зовсім зрозуміло чому.

Чому україномовним авторам не вдається створювати такі світи та таких героїв, які б оживали на сторінках, захоплювали уяву, до яких хотілося б повертатися знов і знов та із насолодою перечитувати улюблені частини? У чому причина? Чи то через брак письменницького хисту та майстерності, чи може через брак по-справжньому цікавих сюжетів та незабутніх героїв, чи навіть через специфіку мови, яка заважає по-справжньому розкритися? Дивно, проте мені завжди здавалося, що українська мова саме створена для чогось фентезійного та казкового.

Та й виняток все ж таки є. Наприклад, в своїх книгах про «Айхо» Ореста Осійчук зуміла, як на мене, створити щось подібне та наближене до англомовних книжок за змістом та якістю, при тому її світ та герої зовсім не відчуваються як запозичення з інших культур, на відміну від багатьох інших книжок наших авторів.

Анна: А мене, якщо чесно, “Порох з драконових кісток” так захопив, що був такий момент, коли я подумала, що можливо нам нарешті потрапила до рук книжка, яку можна назвати серйозною літературою. І що хтозна – може навіть щось рівнозначне відомій антиутопії “1984” Оруелла. Та, пам'ятаючи наші з вами розчарування, я вирішила не поспішати з висновками, і не дарма. Десь ближче до кінця виникло почуття легкого розчарування. Може я забагато чекала від книжки, чи може я просто втомилася, складаючи отой пазл? Складаєш, складаєш, а нічого не вимальовується.

Я знов нагадала собі, що не треба поспішати, бо ж це тільки перша книжка з трилогії. Проте надто вже автор зосередився на сьогоденних турботах Марти та її друзів. Оце перш за все й відрізняє “Порох з драконових кісток” від “1984-го” – ми майже нічого не знаємо ні про структуру цього химерного світу, ні про закони, що ним керують. Все що ми бачимо – це маленький куточок, а про те, що діється поза його межами дізнаємося тільки з уривків радіопередач чи розмов дорослих, підслуханих Мартою. Та дівчина, здається, не приділяє їм належної уваги, хоча їй не раз натякають, що наближаються якісь жахливі зміни. Однак Марта, наче сліпа і глуха, продовжує кружляти у вузенькому колі між школою та своєю домівкою з єдиною турботою – де узяти гроші для навчання в університеті. Може так воно часто і трапляється у реальному житті, але все ж таки хотілося б щоб розумові здібності головної героїні були трохи вищі за середній рівень.

Але більш за все мені бракувало інформації про оті заморські держави з їхніми викрутасами, та про економічні блокади, та про мудрого правителя. Тут же ясно проглядає посилання на нашу сучасну ситуацію у світі. А оті песиголовці за рікою – чи не про нас українців тут мова? Хоча може мені усе оте тільки ввижається. Проте мушу визнати, що автор таки домігся свого, бо, не зважаючи на свої сумніви та розчарування, я вже рвуся схопити до рук другу книжку і тішуся надією відшукати там відповіді на свої запитання.

А які ваші висновки щодо книги? Чи можна її віднести до серйозної літератури?

Фаріда: Повертаючись до цієї книги, скажу, що мені не вистачило чогось конкретного та відчутного, щоб по-справжньому зануритися в світ, створений автором. По-перше, я так і не зрозуміла за якими саме законами працює цей його світ, адже окрім невиразних натяків картинка в цьому плані залишилася розмитою. Дійсно виникає туманне відчуття того, що автор намагається створити світ на кшталт світу в романі «1984» Оруелла, проте наразі в нього це не вийшло, бо, як ви вже зазначили, він дуже мало уваги приділив опису суспільства та не зміг розкрити тему. Я не побачила суцільної картинки. Не відчула глобальності. Наче нічого не виходить за межі школи.

По-друге, на заваді став інформаційний бар’єр, який, можливо ненавмисно, створив автор між читачем та головною героїнею. Усі ті постійні недомовки, які мають начебто створювати та тримати інтригу та таємничість дратували не на жарт, бо автор робив це в дуже штучний спосіб. Невже не можна було, хоча б час від часу, користуватися іншими прийомами для цього окрім отих постійних уривків фраз, підслуханих та недослуханих розмов, незакінчених речень… Як читачеві мені хотілося, щоб автор хоч трішки урізноманітнив свою розповідь та продемонструвати свою майстерність.

По-третє, в мене постійно виникав певний дисонанс. Бо назви міст та селищ схожі на українські, а імена та прізвиська – на німецькі. До того ж, більшу частину назв, пов’язаних з історією цього світу, я навіть не могла сприймати всерйоз. Пацючі війни. Битва за Конфетенбург. Хворі піноккіозом. Синдром Дуліттла. Як автор я добре розумію як цікаво погратися зі словами та поняттями, тлумаченнями та значеннями. Проте, як на мене, назви в цій книзі скоріш нагадують якийсь дурнуватий жарт. Я розумію, що це має виглядати дотепно і що автор напевне не раз реготав як вигадував щось подібне, вважаючи себе дуже кмітливим. Не знаю. Може я занадто прискіплива та вередлива, проте я надаю перевагу більш витонченому гумору.

Щодо персонажів, мені найбільше запам’яталися Ніка та Аделаїда. Ніка була дійсно дуже жваво описана. В той час як Аделаїди сама по собі дуже незвичайна. Марта ж доволі посередній персонаж, який до цього часу майже нічим не вирізняється поміж інших головних героїнь з таким самим ім’ям, окрім того, що її називають відьмою. Стефан-Миколай та Чепурун теж поки що не справили належного враження. Однак, як я сказала на початку, незважаючи на недоліки, книга заінтригувала, тому на черзі продовження – «Дитя Песиголовців». Тож, подивимось, що буде далі…

"Реальність Барґеста"

Анна: Тож наша перша книжка для дискусії цього року має доволі таки химерну назву – “Реальність Барґеста”. Скажу чесно, що вона мені сподобалась найменше у порівнянні з тими книжками, що ми прочитали торік. Хоча й торішні книжки, якщо пам'ятаєте, викликали у мене немало нарікань. Та не з одною із попередніх книжок у мене не виникало такого сильного бажання закрити її як можна скоріше, бо ж від того коловороту численних героїв та подій таки добряче паморочилося в голові.

Більш за все ця книга нагадала мені голлівудські блокбастери, де немає майже ніякої акторської гри (ні хорошої, ні навіть поганої), ніякого виразного сюжету, і де ми тепер не можемо навіть потішитись гарними зйомками, зробленими десь вдалині від наших забруднених міст (бо це б було надто дорого для продюсерів!) – натомість нам демонструють якісь тьмяні малюнки та комп'ютерні ефекти у надмірній кількості. Тільки у сучасних книгах, на відміну від блокбастерів, ми маємо спостерігати не за акторами-нездарами, а за позбавленими будь-якої індивідуальності героями.

Хоча мушу визнати, що у цій книзі було немало яскравих різнокольорових описів, які мені дійсно сподобались, особливо ті, що були “поцуплені” у неперевершеного Хаяо Міядзакі. Та то я так трошки невдало жартую. Насправді, я зовсім не проти того, щоб мій улюблений Міядзаки був увічнений у книзі, та, все ж таки, хотілося б щоб то була хороша книга, і в ній було щось ще окрім вражаючих картинок.

А ви як вважаєте? Яке у вас склалося враження? А то я, здається, аж захрипла, лаючись на цю книгу, а вона ж бідолашна ні в чому не винна. То все наші кляті сучасні тенденції.

Фаріда: Як завжди не останню роль при виборі наступної книжки для мене зіграла обкладинка. Ну, добре. Обкладинка як завжди зіграла найпершу та найважливішу роль. Бо якщо б я покладалася виключно на назву та на зміст книги, то ні за що б її не купила. Назва якась незграбна та складно вимовна – і зміст також: «Реальність Барґеста… світ штучно синтезованих уявних, міфічних та казкових істот. Під час створення і заселення цієї фантастичної реальності вчені та представники надцивілізації Колекціонерів і Реставраторів не все врахували, тож тепер їй загрожує руйнація…»

Прочитавши таке нагромадження слів та понять, в мене одразу склалося враження, що авторка вирішила зібрати до купи різноманітні елементи різних жанрів та змішати їх разом. Такий собі mash-up всього що тільки можливо та неможливо поєднати разом. Та головним чином – останнє. От і вийшло, що вийшло. А саме якась химерна наукова-фантастика, яка вийшла за рамки свого існування та вирішила побавитися у фентезі.

Тим не менш, «Реальність Барґеста» захопила мене з першої сторінки – перший розділ видався цікавим, дотепним та зворушливим, з індивідуальністю та власним голосом, написаним у веселому та іронічному стилі, який англійською ще називається «tongue-in-cheek» – та, на мій превеликий жаль, книжка дуже швидко почала розчаровувати. Наче всю ту індивідуальність, яка мене так привабила, авторка вичерпала вже на початку, тому далі й не розвинула як слід ні голос, ні характери, ні ідею, сконцентрувавши всю свою увагу та всі свої зусилля на дії в стилі американських блокбастерів, а не на суті та серці книги. Тобто шуму багато, а от сенсу – ні. Начебто цікава книжка, чи не так? Багато усіляких пригод, мандрівок, героїв…

Навіть є посилання на улюблені серіали та на улюблених авторів. Я ще з дитинства обожнюю серіал «Дживс та Вустер» та неодноразово переглядала «Голмса» з Камбербечем. Моя тітка є фанатом Террі Пратчетта, тож в нас багато його книжок. А ви полюбляєте творчість Хаяо Міядзакі.

Проте герої, яких, як на мій погляд, було аж забагато, всі якісь однотипні та одновимірні – одним словом – пласкі; а пригоди... дивні, чудернацькі, захоплюють уяву... але не мають жодного сенсу, повністю наслідуючи приклад реальності, яку описують, де змішалося все що тільки можна: міфи, легенди, книжки, серіали, технології, епохи. Мені забракло структури, правил, розуміння того, що відбувається. До того ж, через те, що майже всі герої були так чи інакше причетні до створення цієї самої реальності, не існувало справжньої небезпеки, бо, щоб вони не обрали та яким би чином не повелися, все одно не помилилися б. А ще вони майже миттєво отримували відповіді на всі свої запитання. Та воно й не дивно. Адже все було взято з їхньої уяви, тому й підпорядковувалося їм.

Анна: Маю визнати, що читаючи торішні книжки, я все ж таки тішилися надією, що я принаймні поліпшую свою українську мову. Але з цією книгою навіть цього не сталося. Якось воно мені дряпало по вухах, коли я продиралася через оті кучугури у тексті. Спочатку мене дуже дратували оті прізвиська замість імен: Дзиґа, Читачка, Троль, і таке інше. Але згодом я таки звикла до них і перестала помічати. Та було й без цього чим дратуватися. Декілька речень довелося перечитувати по 2 чи 3 рази, щоб зрозуміти нарешті де у них хвіст, а де голова.

Я вже не говорю про “прокачати скілс”, “ноути” та інші слівця з нашої комп'ютерно-айфонної сучасності. А як я спіткнулася об оте “емо”! То я ж не знала що воно до біса таке. Пізніше син пояснив, що то така субкультура, поширена серед молоді і “емо” означає “емоційний”. Та мені було вже несила повертатися, щоб відшукати те кляте речення, і нарешті його зрозуміти. Щось мені не віриться, що усі підлітки знають про оте “емо”. То може у сумнівних випадках краще б було посилання якесь давати? Чи мені слід сказати “лінки”? Я вже й не знаю.

Та особливо мене розлютили оті “вівці на хвилях”, То були собі “білі баранці”, і зненацька на тобі - “вівці”! Я не знаю може авторка хотіла додати сюрреалізму тій картинці, що вона якраз описувала, але, як на мене, то я можу уявити кучерявеньких ягняток-баранців на вершечках хвиль, і аж ніяк важкеньких кудлатих овець. Та то таке — тут ще можна сперечатися та щось доводити. Але от те, що у книзі немає навіть натяку на живі характери, то вже є незаперечний факт.

Ота старша сестричка Читачка з білявими пасмами та незмінним щуром на плечі – ну чим не персонаж із комп'ютерної гри? А середня Дзиґа – це вже прям якась гола ходяча функція. Ні тобі якихось особливих рис характеру, ні хоч якогось опису зовнішності. Ну а молодша сестричка Мала наче примчала до нас з одного з моїх улюблених мультиків “Мій друг Тоторо”, і мабуть тому вона мені найсимпатичніша. Що ж до інших персонажів, то про них і говорити не хочеться. Книга залишила відчуття якоїсь різнокольорової пустки, як одна з отих мильних бульбашок, які авторка так вдало додала до пейзажу Хаяо Міядзаки.

Фаріда: Мені здається, що авторка передивилася блокбастерів з усілякими там спецефектами, а потім вирішила «забацати» собі щось подібне – тільки у вигляді книги. Тут вам і гонитва на гелікоптерах, і підпільна наукова лабораторія, і дирижаблі, і гаргул'ї, і ігри з простором та часом, з генетикою, тощо.

З самого початку авторка порівняла книгу з грою та дала героям замість справжніх імен прізвиська. Напевно, це мало бути прикольно та дотепно. Але ж ім'я надає герою індивідуальності, а схематична назва навпаки позбавляє її, наділяючи хіба що загальними рисами та налаштовуючи на поведінку та функції в межах заданої програми. Тобто замість книжки авторка просто зробили комп'ютерну гру на папері. А навіщо? Адже приправивши сторінки банальними істинами та псевдо-філософськими афоризмами, книга не стала від того глибшою чи менш безглуздою.

Ще коли я вперше тримала її в руках, мені здалося, що вона якась закоротка як на фентезі – адже ті загалом доволі об’ємні. Мабуть тому образи не прописані як слід та зовсім не розвинені – хоча шалених пригод тут дійсно не бракує. А, взагалі-то, може сучасним підліткам не потрібно щось складніше за це? Пощастить як вони хоч книгу відкриють… Тож думаю, що їм така «гра» – як за сюжетом так і за кількістю сторінок – має обов’язково сподобатися.

Та для себе я вирішила, що принаймні деякий час не купуватиму книжки Видавництва Старого Лева. На жаль, моє уявлення про класну книжку та незабутніх героїв, про пригоди яких хотілося б читати знов і знов, та уявлення видавництва про це не співпадають, і я в котре розчаровуюся у своєму виборі.

А ось список книжок, які ми збираємося прочитати вже в цьому році:

"Реальність Баргеста", Аліна Штефан, ВСЛ

"Порох з драконових кісток", Володимир Арєнєв, АССА

"Дитя песиголовців", Володимир Арєнєв, АССА

"Варта у грі", Наталія Матолінец, АССА

"Артефакти Праги", Наталія Матолінець, АССА

"Гессі", Наталія Матолінець, VIVAT

"Де ESC з моїх халеп?", Тетяна Стрижевська, ЛЕГЕНДА