Лазарус

Фаріда: Ця книга, безсумнівно, справила на мене неабияке враження, в першу чергу як на автора. Я впевнено можу сказати, що ще ніколи не читала подібної книги жодною мовою. Кожного разу як я про неї комусь розповідала, то казала, що це таке собі «Supernatural» по-українські. Проте чи сподобалася мені ця книга як читачу – це вже зовсім інше питання, на яке моя відповідь не така позитивна. Останнім часом я часто себе запитую навіщо я взагалі покупаю та читаю всі ці сучасні українські книжки, якщо зрештою вони мені не подобаються та тільки розчаровують? Іноді мені навіть здається, що це наше починання – наш блог «Книжкові дискусії двох авторок» – звелося до якогось запеклого протистояння між нами та книжками: хто кого здолає? А що ж на кону? Яку кількість книжок ми здатні прочитати за рік, щоб поставити таку собі уявну галочку, що ми це таки зробили?

Та починалося все зовсім з іншого – із захоплення та очікування на нові та цікавезні книжкові відкриття та пригоди. Я дуже люблю читати книжки, особливо книжки в жанрі фентезі, і я насамперед хотіла відправитися на пошуки фентезійних книжок саме наших сучасних авторів, сподіваючись знайти для себе нову улюблену книжку чи серію книжок та познайомитися з яскравими, цікавими та незвичайними героями, які б залишилися в пам’яті та, можливо, навіть заволоділи б моїм серцем. До того ж, я хотіла читати книжки рідною українською мовою, щоб підтримувати та поглиблювати свої знання, та ділитися новинками та враженнями з вами. Проте, на мій превеликий жаль, останнім часом я відчуваю, що замість насолоди, читання сучасних українських книжок стало свого роду якимось неприємним обов’язком – повинністю та боротьбою з власними бажаннями – який ми не дуже й поспішаємо виконувати, через що перерви між кожною новою книжковою-дискусією стають дедалі довшими.

Що ж до «Лазаруса», то маю віддати належне авторці: вона дійсно виконала дуже велику роботу, майстерно об’єднавши історію, міфологію, релігію, детектив й фентезі в нерозривному та складному плетиві, та створивши такий химерний та моторошний світ, який ділять поміж собою люди, людиноподібні та нечисть. Картина хоч і не дуже приємна, проте вражаюча, тож читати доволі цікаво. Принаймні на початку, бо вже десь після третьої справи мені стало дещо нудно та важко читати, бо все йшло наче по якомусь зачарованому колу та зводилося до одного й того самого. А остання частина взагалі дуже сильно нагадала часи за яких ми з вами зараз живемо: вірус, інфіковані, карантин, захисні маски, відсутність ліків… Можливо в нашому світі теж справджується якесь прадавнє пророцтво? А ще мене дуже сильно вразило все те на що авторка прирекла головного героя та що з нього зробила. Як автор я дуже переймаюся через долю своїх власних героїв і знаю що ніколи не змогла б так вчинити. Тому мені здається, що для авторки цієї книги головною була саме історія, а герой – то був всього-на-всього інструмент за допомогою якого вона її розповіла.

А що ви думаєте з приводу цієї книги? Що сподобалося? Що не сподобалося? Можливо щось вразило?

Анна: Ну, що ж не буду заперечувати - “Лазарус” мене теж вразив. Бо ж чого не віднімеш у цієї книги — вона таки незвичайна. Але відповісти на запитання “чи вона мені сподобалась” виявилось не так-то просто. Спочатку книга мене безперечно привабила незвичною сумішшю жанрів: детектива, фентезі та історичного роману. Цікаво було поглянути як воно все спрацює. До того ж перші два – то ж мої улюблені жанри, а обраний авторкою історичний період (початок 20-го сторіччя) – безсумнівно один з найцікавіших в нашому недавньому минулому. Це ж бо було наче затишшя перед бурею, а невдовзі по тому одна катастрофа за другою почали стрясати нашу країну. Та й не тільки нашу, якщо вже на те пішло. Тому і недивно, що починаючи читати “Лазаруса”, я мала неабиякі сподівання. І принаймні частково вони справдилися, бо ж перші три частини, а точніше справи слідчого Олександра Тюріна, я проковтнула з незвичною для мене швидкістю. Мене дійсно вразив той химерний світ, де поруч з людьми жили водяники, змієголовці, відьми та інша нечисть. І фентезійний Київ теж причарував – такий барвистий і доволі демократичний. Тільки уявіть: і люди, і нечисть прогулювались там, не тримаючись свого боку на тротуарі, що було б немислимо у столиці імперії. І такий розподіл дійсно відбувався у реальному житті, тільки на місті нечисті були прості люди, чи чернь, як їх тоді називали. Ото ж мене і потішили усі оті дотепні паралелі з нашим історичним минулим. Та й не тільки з минулим. Оте засідання депутатів у Міській думі, у другій справі пана Тюріна, до болю нагадувало нашу сучасну Раду: те ж саме неподобство, ті ж бійки та підкуп виборців.

Отак-то я й проковтнула перші три частини, тобто майже півкниги, а потім чомусь почала гальмувати. Спочатку навіть не зрозуміла, що ж там було не так, але поволі до мене дійшло. Та, звичайно ж, це знову був той клятий “екшн”, що зараз у моді. Авторка так ним захопилась, що кинула своїх героїв на самоті. Персонажі в неї продовжували множитись наче гриби після дощу, але ставали все менш виразними. Характери головних героїв наче застигли у своїй незмінності і саме тому не викликали більше ніякого співчуття. І чим далі тим менш відчувалось ставлення самої авторки до тих каркаломних подій, якими вона так заповзято намагалася нас вразити. Тому певно навіть жахлива навала кощів здавалась якоюсь несправжньою, наче не дуже вдала замальовка з комп'ютерної гри. Незрозуміло чому в книзі не було ні вражаючих описів самих кощів, ні актів перетворення. Але ж якраз такі сцени могли б налякати кого завгодно. Та найбільшим розчаруванням стала ота релігія змієпоклонців. Вона начебто претендувала на роль провідної ідеї у книзі, але на жаль так нею і не стала. Нічого окрім купи красивих, а той не дуже красивих, легенд я в ній так і не побачила.