Анна: Тож наша
перша книжка для дискусії цього року має доволі таки химерну назву – “Реальність
Барґеста”. Скажу чесно, що вона мені сподобалась найменше у порівнянні з тими
книжками, що ми прочитали торік. Хоча й торішні книжки, якщо пам'ятаєте,
викликали у мене немало нарікань. Та не з одною із попередніх книжок у мене не
виникало такого сильного бажання закрити її як можна скоріше, бо ж від того
коловороту численних героїв та подій таки добряче паморочилося в голові.
Більш за все
ця книга нагадала мені голлівудські блокбастери, де немає майже ніякої
акторської гри (ні хорошої, ні навіть поганої), ніякого виразного сюжету, і де
ми тепер не можемо навіть потішитись гарними зйомками, зробленими десь вдалині
від наших забруднених міст (бо це б було надто дорого для продюсерів!) –
натомість нам демонструють якісь тьмяні малюнки та комп'ютерні ефекти у
надмірній кількості. Тільки у сучасних книгах, на відміну від блокбастерів, ми
маємо спостерігати не за акторами-нездарами, а за позбавленими будь-якої
індивідуальності героями.
Хоча мушу
визнати, що у цій книзі було немало яскравих різнокольорових описів, які мені
дійсно сподобались, особливо ті, що були “поцуплені” у неперевершеного Хаяо
Міядзакі. Та то я так трошки невдало жартую. Насправді, я зовсім не проти того,
щоб мій улюблений Міядзаки був увічнений у книзі, та, все ж таки, хотілося б щоб
то була хороша книга, і в ній було щось ще окрім вражаючих картинок.
А ви як вважаєте?
Яке у вас склалося враження? А то я, здається, аж захрипла, лаючись на цю
книгу, а вона ж бідолашна ні в чому не винна. То все наші кляті сучасні
тенденції.
Фаріда: Як завжди не
останню роль при виборі наступної книжки для мене зіграла обкладинка. Ну,
добре. Обкладинка як завжди зіграла найпершу та найважливішу роль. Бо якщо б я
покладалася виключно на назву та на зміст книги, то ні за що б її не купила.
Назва якась незграбна та складно вимовна – і зміст також: «Реальність Барґеста… світ штучно синтезованих уявних, міфічних та
казкових істот. Під час створення і заселення цієї фантастичної реальності
вчені та представники надцивілізації Колекціонерів і Реставраторів не все
врахували, тож тепер їй загрожує руйнація…»
Прочитавши
таке нагромадження слів та понять, в мене одразу склалося враження, що авторка
вирішила зібрати до купи різноманітні елементи різних жанрів та змішати їх
разом. Такий собі mash-up всього що тільки можливо та неможливо поєднати разом.
Та головним чином – останнє. От і вийшло, що вийшло. А саме якась химерна
наукова-фантастика, яка вийшла за рамки свого існування та вирішила побавитися
у фентезі.
Тим не менш,
«Реальність Барґеста» захопила мене з першої сторінки – перший розділ видався
цікавим, дотепним та зворушливим, з індивідуальністю та власним голосом,
написаним у веселому та іронічному стилі, який англійською ще називається
«tongue-in-cheek» – та, на мій превеликий жаль, книжка дуже швидко почала
розчаровувати. Наче всю ту індивідуальність, яка мене так привабила, авторка
вичерпала вже на початку, тому далі й не розвинула як слід ні голос, ні
характери, ні ідею, сконцентрувавши всю свою увагу та всі свої зусилля на дії в
стилі американських блокбастерів, а не на суті та серці книги. Тобто шуму
багато, а от сенсу – ні. Начебто цікава книжка, чи не так? Багато усіляких
пригод, мандрівок, героїв…
Навіть є
посилання на улюблені серіали та на улюблених авторів. Я ще з дитинства обожнюю
серіал «Дживс та Вустер» та неодноразово переглядала «Голмса» з Камбербечем.
Моя тітка є фанатом Террі Пратчетта, тож в нас багато його книжок. А ви
полюбляєте творчість Хаяо Міядзакі.
Проте герої,
яких, як на мій погляд, було аж забагато, всі якісь однотипні та одновимірні –
одним словом – пласкі; а пригоди... дивні, чудернацькі, захоплюють уяву... але
не мають жодного сенсу, повністю наслідуючи приклад реальності, яку описують,
де змішалося все що тільки можна: міфи, легенди, книжки, серіали, технології,
епохи. Мені забракло структури, правил, розуміння того, що відбувається. До
того ж, через те, що майже всі герої були так чи інакше причетні до створення
цієї самої реальності, не існувало справжньої небезпеки, бо, щоб вони не обрали
та яким би чином не повелися, все одно не помилилися б. А ще вони майже миттєво
отримували відповіді на всі свої запитання. Та воно й не дивно. Адже все було
взято з їхньої уяви, тому й підпорядковувалося їм.
Анна: Маю визнати,
що читаючи торішні книжки, я все ж таки тішилися надією, що я принаймні поліпшую
свою українську мову. Але з цією книгою навіть цього не сталося. Якось воно
мені дряпало по вухах, коли я продиралася через оті кучугури у тексті. Спочатку
мене дуже дратували оті прізвиська замість імен: Дзиґа, Читачка, Троль, і таке
інше. Але згодом я таки звикла до них і перестала помічати. Та було й без цього
чим дратуватися. Декілька речень довелося перечитувати по 2 чи 3 рази, щоб
зрозуміти нарешті де у них хвіст, а де голова.
Я вже не
говорю про “прокачати скілс”, “ноути” та інші слівця з нашої
комп'ютерно-айфонної сучасності. А як я спіткнулася об оте “емо”! То я ж не
знала що воно до біса таке. Пізніше син пояснив, що то така субкультура, поширена
серед молоді і “емо” означає “емоційний”. Та мені було вже несила повертатися,
щоб відшукати те кляте речення, і нарешті його зрозуміти. Щось мені не
віриться, що усі підлітки знають про оте “емо”. То може у сумнівних випадках
краще б було посилання якесь давати? Чи мені слід сказати “лінки”? Я вже й не
знаю.
Та особливо
мене розлютили оті “вівці на хвилях”, То були собі “білі баранці”, і зненацька
на тобі - “вівці”! Я не знаю може авторка хотіла додати сюрреалізму тій
картинці, що вона якраз описувала, але, як на мене, то я можу уявити
кучерявеньких ягняток-баранців на вершечках хвиль, і аж ніяк важкеньких
кудлатих овець. Та то таке — тут ще можна сперечатися та щось доводити. Але от
те, що у книзі немає навіть натяку на живі характери, то вже є незаперечний
факт.
Ота старша
сестричка Читачка з білявими пасмами та незмінним щуром на плечі – ну чим не
персонаж із комп'ютерної гри? А середня Дзиґа – це вже прям якась гола ходяча
функція. Ні тобі якихось особливих рис характеру, ні хоч якогось опису
зовнішності. Ну а молодша сестричка Мала наче примчала до нас з одного з моїх
улюблених мультиків “Мій друг Тоторо”, і мабуть тому вона мені найсимпатичніша.
Що ж до інших персонажів, то про них і говорити не хочеться. Книга залишила
відчуття якоїсь різнокольорової пустки, як одна з отих мильних бульбашок, які
авторка так вдало додала до пейзажу Хаяо Міядзаки.
Фаріда: Мені
здається, що авторка передивилася блокбастерів з усілякими там спецефектами, а
потім вирішила «забацати» собі щось подібне – тільки у вигляді книги. Тут вам і
гонитва на гелікоптерах, і підпільна наукова лабораторія, і дирижаблі, і
гаргул'ї, і ігри з простором та часом, з генетикою, тощо.
З самого початку
авторка порівняла книгу з грою та дала героям замість справжніх імен
прізвиська. Напевно, це мало бути прикольно та дотепно. Але ж ім'я надає герою
індивідуальності, а схематична назва навпаки позбавляє її, наділяючи хіба що
загальними рисами та налаштовуючи на поведінку та функції в межах заданої
програми. Тобто замість книжки авторка просто зробили комп'ютерну гру на
папері. А навіщо? Адже приправивши сторінки банальними істинами та
псевдо-філософськими афоризмами, книга не стала від того глибшою чи менш
безглуздою.
Ще коли я
вперше тримала її в руках, мені здалося, що вона якась закоротка як на фентезі
– адже ті загалом доволі об’ємні. Мабуть тому образи не прописані як слід та
зовсім не розвинені – хоча шалених пригод тут дійсно не бракує. А, взагалі-то,
може сучасним підліткам не потрібно щось складніше за це? Пощастить як вони хоч
книгу відкриють… Тож думаю, що їм така «гра» – як за сюжетом так і за кількістю
сторінок – має обов’язково сподобатися.
Та для себе я
вирішила, що принаймні деякий час не купуватиму книжки Видавництва Старого Лева. На жаль, моє уявлення про класну книжку
та незабутніх героїв, про пригоди яких хотілося б читати знов і знов, та уявлення
видавництва про це не співпадають, і я в котре розчаровуюся у своєму виборі.
