Анна: Не знаю чому,
але “Місто Тіней” нагадало мені відомий анекдот про письменника, що писав роман
про ковбоїв. Коли його попросили розповісти про свою роботу, то він повідомив,
що початок і кінець він вже написав, адже це дуже просто: “ковбой сів на коня”
та “ковбой зліз з коня”. Тоді у нього запитали, що ж він планує написати у
середині, і він відповів із зітханням: “Що-що – це ж ясно: тик-дик, тик-дик. І
це дійсно проблема”. На мою думку, у більшості українських сучасних книжок
проблема з отим “тик-дик, тик-дик”. І “Місто тіней”, на жаль, не виняток. Хоча,
мушу визнати, що мені сподобався і початок і навіть кінець – на відміну від тих
книжок, що ми з вами нещодавно обговорювали. Тож мабуть почну все ж таки з
кінця, бо ж це мій улюблений стиль.
В епілозі
авторка доволі елегантно звела усі кінці з кінцями, і якось зворушливо воно у
неї вийшло. Ну знаєте, споріднені душі знайшли одне одного і збираються жити
разом до кінця своїх днів. Хоча я добре розумію, що кінець не дуже
реалістичний. Чи зміг би отой художник заробляти достатньо грошей для своєї
немаленької сім'ї своїм малюванням та галереєю, що славилася лояльністю до
робіт молодих та незнаних художників? Але я забула – були ж ще кав'ярня та
сувенірна крамничка. Тож, хтозна – може дійсно можливо робити те, що тобі
подобається і не бідувати? А оті слова “Врешті-решт, усе на краще, навіть гірке
і страшне” викликали спочатку протест, як явне перебільшення. Але згодом –
якось втішили. Бо, врешті-решт, таке іноді трапляється у житті, особливо із
людьми сильними духом.
Тепер можна
повернутися і до початку. Він у “Міста Тіней” не такий захоплюючий, як у
більшості книжок, що ми прочитали в цьому році, проте доволі зворушливий.
Самотня дівчинка, що нещодавно втратила матір, на тлі похмурого, незнайомого
міста – це не може не розчулити. Особливо мене зворушила Мартина розмова із янголом,
її улюбленою іграшкою, що їй подарувала мама. Їй здалося, що янгол хотів
підбадьорити її своєю усмішкою, наче говорив їй, що треба бути сильною. Але
дівчинка, дивлячись на оту маленьку гладку фігурку, подумала: “Легко йому.
Усміхатися набагато легше, коли ти вирізаний із кістки”. Тому я сподівалася, що
на мене чекає психологічна драма, де Марта, після усіляких поневірянь і
страждань, знайде новий дім та сім'ю. І вона дійсно знайшла усе це наприкінці.
Можливо тому мене так і розчулив епілог, бо там трапилось усе те, чого я чекала
від книги. Але хотілося б з інтересом спостерігати як дівчинка прийшла до того
щасливого кінця. Та не судилося, бо щоб по-справжньому співчувати героям, вони
повинні говорити і діяти як живі люди, а не як якісь спрощені ходячи схеми.
Хоча я не можу
сказати, що у книзі не було вдалих місць. Усе те що стосувалося Різдва авторка
описувала з теплом і любов'ю. Усі оті прикрашені ялинки, сяючи гірлянди,
всілякі смаколики враз освітлювали оте “місто тіней”, де поневірялися її герої,
як в нашому світі, так і в потойбічному. До речі, “вічна зима і ніякого Різдва”
– ця ідея зовсім не нова. Якщо пам'ятаєте, вперше вона з'явилася у Клайва
Льюїса у його славнозвісній повісті “Лев, відьма та шафа”. Звісно у Льюїса воно
мені більше сподобалось, бо він більше уваги присвятив приходу весни, який у
нього нерозривно зв'язаний з Різдвом. Проте авторка доволі зворушливо зобразила
сам дух цього свята та піднесений настрій, що має панувати у цей час.
Але, на
превеликий жаль, усі ці позитивні сторони “Міста Тіней” перекриваються головним
недоліком більшості сучасних українських книжок – а саме доволі блідими
героями. Як би голосно вони не кричали та не рвали на собі волосся, мені, як і
знаменитому режисеру Станіславському, так і кортить крикнути їм у відповідь:
“Не вірю!” Не розумію чому авторка так мало розповіла про те, чому розійшлися
Мартині батьки, чи про те як Марта жила разом із мамою. Це ж бо важлива
інформація, яка могла б вдихнути життя в її героїв.
Ще хочу додати,
що мене дуже вразило Мартине рішення не просити Роланда оживити рідну матусю. Може
воно і правильно не турбувати мертвих, але ж жінка була ще молодою, і Марта так
за нею сумувала. Все хотіла з нею поговорити та про все розпитати, а потім
знехтувала такою можливістю. Та ще й подумала, що це було б нечуваним щастям знову
жити разом із мамою, але тоді це означало б відмовитися від її нового життя із
батьком, від її нового друга та його милої матінки, від Старого міста. Що ж це таке виходить - сиди собі, люба матусю, на тому світі, й не рипайся, бо я тепер хочу з батьком пожити?! Навіть
не знаю, що сказати. Це вже якийсь махровий егоїзм поза всяких меж, але ж він,
здавалося, був Марті зовсім не притаманний.
А які ваші
враження? І, взагалі, чи не гаємо ми даремно наш час шукаючи та не знаходячи в сучасній
українській літературі ніякої розради ні розуму, ні серцю?
Фаріда: Можливо. Принаймні,
з огляду на ті книжки, які ми прочитали цього року, в сучасній підлітковій літературі
на це годі й сподіватися. А може ми просто не в тих книжках шукаємо? Подивимося
наступного року.
Ви добре знаєте
скільки запитань, обурення та скарг викликало в мене «Місто Тіней». Напевно пам’ятаєте,
що мені вдалося дочитати цю повість до кінця тільки з другої спроби – майже
через два роки після того як я вперше відкрила її! Я саме почала читати тоді на
Новий Рік, сподіваючись на захоплюючу та казкову пригоду – боротьбу світла та
темряви і все таке інше – яка відбувається в двох паралельних світах, що тісно
переплітаються з життям головної героїні.
Проте я дуже
швидко зрозуміла, що в черговий раз моїм сподіванням на щось таке від чого я
буду в повному захваті не здійснитися. Бо книга, така велика та насичена
усілякими подіями, видалася зовсім не святковою, а пригоди та персонажі дуже
сильно нагадували пригоди та персонажів з інших книжок жанру фентезі. Головна
героїня – чи то ідея якою головна героїня мала бути – спочатку сподобалась, а
потім почала дуже сильно дратувати постійними сварками та втечами, чи то з батьком,
чи то з його дівчиною, чи то з новим другом.
До того ж, я
розраховувала почитати про Різдво в найкращих українських традиціях, а,
натомість, читала про Різдво та дійових осіб, пов’язаних з цим святом, позичених
з якоїсь іншої країни та культури. Проте, це дуже схоже на нашу сучасність, чи
не так? Наразі чомусь вважається, що нам потрібно позичати абсолютно все що тільки
є з Європи та Америки, наче в нас самих нічого власного нема: ні імен, ні свят,
ні традицій, ні казок, ні різдвяних персонажів, ні ідей.
На жаль,
впродовж всієї книги – аж до останнього розділу – мене не полишало якесь
гнітюче, холодне та неприємне почуття. А кожний раз як я починала читати в мене
одразу псувався настрій та хотілося якнайшвидше закрити цю книгу та більше
ніколи її не відкривати. Вона наче оповита отруйними чарами. Можливо тими
самими, що скувало Місто тіней.
Погоджусь, що
початок та кінцівка видалися доволі зворушливими, проте я нізащо б не
рекомендувала читати цю книгу на свята чи взимку. Навіть теплий плід та гарячий
чай не допоможуть зігрітися. Так само як і ви, я була приголомшена, коли Марта
відмовилася від можливості повернути до життя маму – бодай навіть поговорити з
нею – поставивши нові відносини на перше місце. І чому саме, пробачте, такий
вибір має навчити дітей? Егоїзму? Дріб’язковості? Що матеріальні цінності є
вищими за життя найдорожчої в світі людини?
Адже рішення Марти
не мало нічого спільного з релігійним поглядом на життя та смерть. Ні. Це
скоріш виглядало так наче мама була на заваді її відносинам із батьком. Не
знаю. Якось це неправильно. В справжньому житті дуже важко змиритися з такою
важкою втратою та вирішити, ось так, що так воно все ж таки краще. Нехай собі
спить, не буду її будити. До того ж, казки потрібні саме для того, щоб давати
змогу мріям здійснюватися – особливо на Різдво. На жаль, мрія Марти про
повернення мами до життя виявилася дуже швидкоплинною…
