Мері

Фаріда: Не хочеться починати першу книжкову дискусію нового року зі слів “Ну, таке”. Тож почну з того, що це вже не перша книжка, яку ми разом з вами читаємо, чия назва не тільки вводить читача в оману та ще й не виправдовує сподівань. Одразу ж пригадалася сумнозвісна “Марічка та Король” від ВСЛ, яка, в принципі і була початком кінця наших взаємин із цим видавництвом, бо їхні книжки, такі звабливі завдяки своїм обкладинкам та оформленню, кожного разу приводили до чергового розчарування. Але повернемося до “Мері” Сашка Дерманського. До речі, це вже не перша дитяча книжка цього автора, яку я прочитала. Декілька років тому я придбала його новорічну казку “Крамничка Тітоньки Мальви” все від того ж ВСЛ - звісна річ, саме через ілюстрації та звабливі описи різноманітних смаколиків. Взагалі, я помітила, що ВСЛ та Абабагаламага, як правило, друкують одних і тих самих авторів - “своїх” - що мігрують туди-сюди. З вулиці, мабуть, як провідні видавництва нашої країни вони аби кого не беруть. Бо ж в нашій країні все завжди вирішує саме те, кого ти знаєш. Тож коли власне нікого не знаєш в світі видавців та видавництв - то й своєї книги на полицях книгарень тобі не побачити. Бо хто ж на тебе зверне увагу? Та, можливо, якби вони приймали рукописи також і невідомих їм ще авторів, знайшли б щось дійсно особливе. Наприклад, щось таке, що назавжди залишиться і в пам’яті і в серцях читачів. Як книжки мого дитинства, які я досі пам’ятаю та час від часу пригадую з посмішкою та ностальгією, а як радію кожного разу коли знаходжу їх в домашній шафі чи в книгарні! Саме про це і хотіла поговорити. “Мері” читається легко та досі цікаво. Проте після того як закриваєш цю книгу, вона не залишає по собі жодних емоцій. Прочитав - забув. Вона нагадала мені оті красиві коробочки зі святковими казковими малюнками, які мені все хотілося придбати перед святами (якби від них хоч якась користь була): їх ну дуже приємно роздивлятися та тримати в руках - а от в середині гулко та порожно як в колодязі Мефодія. Отже, як вже річ зайшла про Мефодія: здавалося доволі цікавий та нестандартний персонаж, чи не так? Ті його кумедні вирази, манера булькати, цупити чужі речі, говорити... Можливо він би мені таким і запам’ятався: такий собі дрібний злодюжка з добрим серцем та намірами - якби не кінець історії, який вщент розбив все те добре, що він зробив для родини Ковальчуків. Я відчувала себе так ніби мене нахабним чином ошукали та обдурили. Бо всі ті карколомні події, всі ті мінливості долі, всі ті “високі ставки”, які роблять історію цікавою, небезпечною та справжньою, бо змушують читача вболівати за головних героїв, хвилюватися за них, співчувати - то були такі собі мильні бульбашки, якими нам замилили очі - які, як виявилося, аж нічого не варті! Вони ще й вихвалялися один перед одним - ця ліга трьох чи як її там! Тьху! Врешті-решт, я була дуже сильно розчарована в Мефодії. А ще в отій Мері. Не збагну нащо було називати книгу на її честь. Мені завжди здавалося, що книгу називають на честь центрального персонажу чи головних подій, але, здається, в сучасній українській літератури існують зовсім інші правила при виборі назв. З іншого боку, коли ти маєш друзів в усіх провідних видавництвах країни, яка різниця, що і як? Тебе все одно надрукують. Адже Мері в самій книзі майже не було. І яку взагалі роль вона зіграла? На її місці міг бути хто завгодно. І знов таки, наприкінці, це все не мало жодного значення. Що ж до інших героїв… Андрійко та Марійка, вічно заклопотана мати та присутньо-відсутній батько... На жаль, так само як і лошиця, вони так і не змогли розкритися та полюбитися.

Анна: А я, читаючи “Мері” декілька разів міняла моє до неї відношення. Спочатку мене добряче роздратував пролог, бо надто вже від нього віяло примітивним моралізаторством. Але потім я таки захопилася книгою. Ви ж знаєте, що я не вмію швидко проковтувати книжки — мені потрібен час, щоб як слід їх розкуштувати. А от “Мері” прочитала за один день. І справа була не тільки в тому, що там було небагато сторінок та великі літери. Останнє, до речі, мені було дуже до вподоби, бо ж сучасні видавництва так заповзято економлять бумагу, що я просто неспроможна читати книжки з отакими малесенькими літерами. Та гаразд — я ж не про те. Я тільки хотіла сказати, що книжка легко читалася. Я й незчулася як дісталася до останньої сторінки. Але й недоліків у книзі теж вистачало. Втім, почну з того, що мені сподобалось, бо ж я полюбляю сільську ідилію, коли і дощик шурхотить по листочках, чи навіть коли надворі горобина ніч і мокрі віти хльоскають у шибку, чи коли різноманітне птаство кидається під ноги хазяйці як та приходить його годувати. А як рипить корба, чи як воно там зветься, коли відро опускають у колодязь! Усе це я читала з задоволенням, бо ж воно нагадувало мені моє власне дитинство, хоча ми й жили не у селі, а на краю чималенького міста. А ще я сміялася, читаючи як Марійка ловила рудого кота у бур'янах щоб надіти йому памперса. До того ж, мене дійсно заінтригував Андрійко, коли він заглядав у криницю, замислено вдивляючись у темне коло води внизу. Те що він не міг спілкуватися з людьми, а тільки подумки розмовляв з тваринами, здавалося вдалою знахідкою. Тому я й чекала від хлопчика глибини характеру та якихось незвичайних думок та спостережень. Але, на жаль, так і не дочекалася, хоча безперечно братик з сестричкою найбільш вдалі характери у книзі. Та ще мабуть отой криничник Мефодій, який зі своїм маленьким росточком та пристрастю до солодких напоїв дуже нагадує Карлсона, який живе на стрісі. І це не суттєво, що чоловічок з пропелером полюбляв торти та варення. Головне, що єднає ці персонажі - це жвавість та поривчастість. Тому й здавалося спочатку, що підібралася дуже вдала трійця: кмітлива та моторна сестричка, заглиблений у себе брат та кумедний криничник, які мають потішити читачив своїми пригодами. Та не так сталося як чекалося. Автор навіщось відокремлював Марійку від Андрійка у найбільш критичні моменти, але ж саме у такі хвилини могла б народитися їхня дружба та взаєморозуміння. Проте не тільки тому їхні пригоди не захоплювали. Як по мене, головна причина — це надмірна спрощеність сюжету та всіх інших характерів, починаючи з вічно заклопотаного батечка і кінчаючи псом ледацюгою з його незмінним гаслом “моя буда скраю”. Та більш за все мене дратував отой моралізаторський пролог, який, наче його одного було мало, потім ще повторювався слово в слово в останньому розділі. Отож і не дивно, що виникало відчуття наче наші діти якісь недоумкуваті, якщо їм потрібно, щоб усі моральні висновки лежали на поверхні і прямо таки лізли у вічі. І, зрештою, прийшла непрошена думка, а чи не виникне у наших дітлахів бажання діяти навпаки, якщо їм отак нав'язливо рекомендувати бути хорошим та готовими до самопожертви?