Фаріда:
Книжки, гарні сукні, довгі розмови, неквапливі прогулянки, чаювання, танці під
дощем, подорожі, тістечка, печиво, джем, пошуки, кохання, розчарування, втрата,
магія, таємниці, запитання, хвороби, трагедії, біль, смерть… все це наповнює (а
подекуди й взагалі переповнює) життя п’ятнадцятирічної Гестії Амалії – “дивної”
дівчини з магічною фотокамерою, незбагненною силою, яку вона не може
контролювати, та палким бажанням зробити усіх довкола щасливими. Звісно,
“дивність” Гессі полягає головним чином в тому, що вона не прагне тих речей,
що, за вимогами часу, суспільства та суворої матінки, має прагнути дівчина її
віку – на відміну від її ідеальної (на перший погляд) сестри Генріки Агустанії.
Проте, якщо розглядати цей аспект в контексті головної героїні книги, то ця
“дивність” – це чи то не найхарактерніша риса, яка об’єднує її з великою
кількістю інших головних героїнь, яких також вважають дивними; чи то через те
що вони бачать щось таке, чого не бачать інші, чи то через те про що вони
балакають, мріють, чого прагнуть, шукають...
Авторка
неодноразово наголошує на тому, що Гессі не така вродлива, приваблива та
комунікабельна як Генріка, проте поступово (за законами жанру) вона
перетворюється з гадкого каченя в прекрасного лебедя та знаходить і кохання, і
відповіді, і сенс буття, і справу свого життя. Але таке типове зображення
головної героїні жодним чином не применшує достоїнств цієї книги. Навпаки, якщо
вам до вподоби саме такі героїні та історії - як мені - то ця книга дійсно для
вас. Звісно, якщо б ця книга мала продовження, то через декілька років Гессі
вже була б респектабельною матроною з цілим виводком діточок, яка б думала та
говорила про самі буденні речі, нічим у цьому не поступаючись Генріці. Адже
чомусь саме так закінчуються історії про “дивних” дівчат, які прагнуть чогось
іншого, більшого… аж доки не виходять заміж. Одразу спадають на думку мої
улюблені Енн Шірлі, Джо Марч, Джеруша Еббот… Але, на щастя, ця історія не про
це.
Впродовж
усієї книги я відчувала вабливий подих Прекрасної епохи, яку так люблю, та
насолоджувалася неквапливим ритмом життя того часу. Мене причарували мелодійні
та соковиті назви (Астірі, Ітеллі, Фіренс, Фіолле…), дивовижні описи,
заінтригували розповіді про Академію. Напевне, персонаж який мені сподобався
найбільше – це Даррін Олліш. Він був розуміючим, доброзичливим, дуже любив
книжки та міг розмовляти про них годинами; з ним було цікаво, затишно, весело.
Також вельми цікавим персонажем безсумнівно була Доанна Масоллі. Вона теж була
“дивною”, чи не так, бо жила так як хотіла, не звертаючи уваги на умовності та
очікування суспільства. Навпаки, вона чи то не відверто кепкувала з них. Та ще
й була чаклункою! Хоча, маю зізнатися, що було в її характері щось… неприємне…
занадто зухвале, чи що.
“Гессі”
– це тендітна та чуттєва історія, солодка та гірка, сповнена міфами,
філософією, символами, натхненням; вона пронизана меланхолією та смутком,
подихом потойбіччя, фаталізмом, відчуттям неминучої трагедії, фіналу... Що має
статись – обов’язково станеться. Ба, більше того, ми самі прикладемо до цього
руку, намагаючись цьому запобігти. Написавши ці рядки, одразу згадала “Віщого
Олега” та те як він, марно намагаючись уникнути своєї долі, йшов прямо їй на
зустріч. Що таке доля? Замкнуте коло, яке складається з незліченної кількості
кілець, що ми їх маємо проходити знов і знов, повторюючи шлях про який
забули... тому що забули? “Замкнуте коло.
Нерозривне коло. Він мав піти на жертву. Ти мала піти на жертву. Ви мало не
пожертвували собою одне задля одного.” Так казала(и) Персі і Фона,
нагадуючи “Дари Волхвів” О. Генрі.
А
ще в цій книзі так багато говорилося про солодощі, що я почала уявляти “Гессі”
у вигляді десерту. Зверху багато-багато дивовижно легких збитих вершків - білих
та чистих як сторінки книги. Вони прикрашені цілою купою ніжних цукрових
квіточок бузкового кольору обкладинки – а в центрі весела та яскраво-червона
коктейльна вишенька, наче спалах вогню, що інколи прокидався в самій Гессі.
Всередині десерту вогкий та важкий бісквіт увесь просочений лікером з гірким
присмаком абрикосової кістки. Квітки одразу розтануть на язику, а солодкий
присмак вершків поступово зміниться гірким… Тому останньою треба з’їсти саме
вишеньку. Ото, смакота! Так само й останні сторінки книги подарували тепло та
радість сонячного дня після тривалого та холодного дощу.
Анна: А я, починаючи читати “Гессі”, припустилася помилки.
Просто відкрила її навмання щоб прочитати декілька абзаців. Може сподівалась з
першого погляду визначити чи сподобається мені книжка; наче це так легко
зробити. Проте, те місце у книзі мене так захопило, що я не могла зупинитися
доки не прочитала ще сторінок десять. Ото була та сцена, де Гессі відвідала
наречену свого померлого брата, щоб передати їй його прощальний подарунок, а
потім, повертаючись додому уночі, зустріла блакитноокого незнайомця, і вони пішли
подивитися як місячне сяйво відбивається у дзеркалі ріки. Що вразило мене
найбільше – це як непомітно авторка перейшла від щемливого відчуття непоправної
втрати до теплого подиху неочикуваного щастя. Тож я чесно почала читати книгу
спочатку, щоб бодай чого не пропустити. Та скільки я не вчитувалась у текст, ніщо
мене більше не зачепило так сильно як оті десять сторінок. Окрім, мабуть,
прогулянки Гессі по книжковому ярмарку, коли вона знову зіткнулася з таємниичим
блакитнооким незнайомцем і знов не зуміла розгледіти його як слід.
Втім мені здається я зрозуміла у чому тут річ. Бо ж про
кого йдеться у тих десяти сторінках? Про Гессі, її коханого та про наречену її
брата, Доанну, і це ж бо найкращі образи у книзі, які яскраво сяють серед
доволі невиразного натовпу другорядних героїв. Адже дивіться самі – хто така
Гессі? Забудьмо на мить, що вона якась там богиня. Ми сприймаємо її як
незвичайну дівчинку з загостреною чутливістю та невгамовною жагою ощасливити
тих, хто у розпачі. І хто ж її оточує? Мати, вічно невдоволена та насуплена, завжди
з готовою реплікою про те, як повинні поводитися панянки з хороших сімей;
батько, теж вічно невдоволений і заклопотаний своїм бізнесом. Потім її сестра-красуня,
яка більш за все цінує нові сукенки та увагу хлопців. Чи закоханий у Гессі
Дарін – цей просто розумний хлопчик з пристрастю до книжок. Я маю на увазі, що
усі ці персонажі наче носять на лобі маленькі ярлички. Вони ж завжди поводяться
майже однаково, кожного разу проявляючи тіж самі якості. Навіть брат Гессі
Аїден, що здавалось обіцяв продемонструвати силу і складність характеру, так ніяк
себе і не виявив. Просто самоусунувся від усіх розборок.
Тож недивно, що у мене час від часу виникало відчуття, що
ота яскрава і незвичайна Гессі сяє і міниться наче якась екзотична квітка, яка
мала необачність вирости серед коротенької хирлявої травички у пересохлому від
спраги степу. Ви звісно ж могли б заперечити, що Гессі ж насправді має магічні
здібності, і це природно для неї так виглядати. Але мені здається причина в тому,
що у авторки забагато героїв. Ми ж бо з вами читаємо вже третю її книжку, і у
кожній з них найліпше прописані головна героїня, її коханий та ще двійко чи
трійко персонажів, наче письменницького хисту авторки не вистачає на всіх. З
тих трьох книжок мені особливо шкода “Гессі”, бо ж вона, на мою думку,
найцікавіша і дійсно зачіпає якісь потаємні струни душі.
