Лазарус

Фаріда: Ця книга, безсумнівно, справила на мене неабияке враження, в першу чергу як на автора. Я впевнено можу сказати, що ще ніколи не читала подібної книги жодною мовою. Кожного разу як я про неї комусь розповідала, то казала, що це таке собі «Supernatural» по-українські. Проте чи сподобалася мені ця книга як читачу – це вже зовсім інше питання, на яке моя відповідь не така позитивна. Останнім часом я часто себе запитую навіщо я взагалі покупаю та читаю всі ці сучасні українські книжки, якщо зрештою вони мені не подобаються та тільки розчаровують? Іноді мені навіть здається, що це наше починання – наш блог «Книжкові дискусії двох авторок» – звелося до якогось запеклого протистояння між нами та книжками: хто кого здолає? А що ж на кону? Яку кількість книжок ми здатні прочитати за рік, щоб поставити таку собі уявну галочку, що ми це таки зробили?

Та починалося все зовсім з іншого – із захоплення та очікування на нові та цікавезні книжкові відкриття та пригоди. Я дуже люблю читати книжки, особливо книжки в жанрі фентезі, і я насамперед хотіла відправитися на пошуки фентезійних книжок саме наших сучасних авторів, сподіваючись знайти для себе нову улюблену книжку чи серію книжок та познайомитися з яскравими, цікавими та незвичайними героями, які б залишилися в пам’яті та, можливо, навіть заволоділи б моїм серцем. До того ж, я хотіла читати книжки рідною українською мовою, щоб підтримувати та поглиблювати свої знання, та ділитися новинками та враженнями з вами. Проте, на мій превеликий жаль, останнім часом я відчуваю, що замість насолоди, читання сучасних українських книжок стало свого роду якимось неприємним обов’язком – повинністю та боротьбою з власними бажаннями – який ми не дуже й поспішаємо виконувати, через що перерви між кожною новою книжковою-дискусією стають дедалі довшими.

Що ж до «Лазаруса», то маю віддати належне авторці: вона дійсно виконала дуже велику роботу, майстерно об’єднавши історію, міфологію, релігію, детектив й фентезі в нерозривному та складному плетиві, та створивши такий химерний та моторошний світ, який ділять поміж собою люди, людиноподібні та нечисть. Картина хоч і не дуже приємна, проте вражаюча, тож читати доволі цікаво. Принаймні на початку, бо вже десь після третьої справи мені стало дещо нудно та важко читати, бо все йшло наче по якомусь зачарованому колу та зводилося до одного й того самого. А остання частина взагалі дуже сильно нагадала часи за яких ми з вами зараз живемо: вірус, інфіковані, карантин, захисні маски, відсутність ліків… Можливо в нашому світі теж справджується якесь прадавнє пророцтво? А ще мене дуже сильно вразило все те на що авторка прирекла головного героя та що з нього зробила. Як автор я дуже переймаюся через долю своїх власних героїв і знаю що ніколи не змогла б так вчинити. Тому мені здається, що для авторки цієї книги головною була саме історія, а герой – то був всього-на-всього інструмент за допомогою якого вона її розповіла.

А що ви думаєте з приводу цієї книги? Що сподобалося? Що не сподобалося? Можливо щось вразило?

Анна: Ну, що ж не буду заперечувати - “Лазарус” мене теж вразив. Бо ж чого не віднімеш у цієї книги — вона таки незвичайна. Але відповісти на запитання “чи вона мені сподобалась” виявилось не так-то просто. Спочатку книга мене безперечно привабила незвичною сумішшю жанрів: детектива, фентезі та історичного роману. Цікаво було поглянути як воно все спрацює. До того ж перші два – то ж мої улюблені жанри, а обраний авторкою історичний період (початок 20-го сторіччя) – безсумнівно один з найцікавіших в нашому недавньому минулому. Це ж бо було наче затишшя перед бурею, а невдовзі по тому одна катастрофа за другою почали стрясати нашу країну. Та й не тільки нашу, якщо вже на те пішло. Тому і недивно, що починаючи читати “Лазаруса”, я мала неабиякі сподівання. І принаймні частково вони справдилися, бо ж перші три частини, а точніше справи слідчого Олександра Тюріна, я проковтнула з незвичною для мене швидкістю. Мене дійсно вразив той химерний світ, де поруч з людьми жили водяники, змієголовці, відьми та інша нечисть. І фентезійний Київ теж причарував – такий барвистий і доволі демократичний. Тільки уявіть: і люди, і нечисть прогулювались там, не тримаючись свого боку на тротуарі, що було б немислимо у столиці імперії. І такий розподіл дійсно відбувався у реальному житті, тільки на місті нечисті були прості люди, чи чернь, як їх тоді називали. Ото ж мене і потішили усі оті дотепні паралелі з нашим історичним минулим. Та й не тільки з минулим. Оте засідання депутатів у Міській думі, у другій справі пана Тюріна, до болю нагадувало нашу сучасну Раду: те ж саме неподобство, ті ж бійки та підкуп виборців.

Отак-то я й проковтнула перші три частини, тобто майже півкниги, а потім чомусь почала гальмувати. Спочатку навіть не зрозуміла, що ж там було не так, але поволі до мене дійшло. Та, звичайно ж, це знову був той клятий “екшн”, що зараз у моді. Авторка так ним захопилась, що кинула своїх героїв на самоті. Персонажі в неї продовжували множитись наче гриби після дощу, але ставали все менш виразними. Характери головних героїв наче застигли у своїй незмінності і саме тому не викликали більше ніякого співчуття. І чим далі тим менш відчувалось ставлення самої авторки до тих каркаломних подій, якими вона так заповзято намагалася нас вразити. Тому певно навіть жахлива навала кощів здавалась якоюсь несправжньою, наче не дуже вдала замальовка з комп'ютерної гри. Незрозуміло чому в книзі не було ні вражаючих описів самих кощів, ні актів перетворення. Але ж якраз такі сцени могли б налякати кого завгодно. Та найбільшим розчаруванням стала ота релігія змієпоклонців. Вона начебто претендувала на роль провідної ідеї у книзі, але на жаль так нею і не стала. Нічого окрім купи красивих, а той не дуже красивих, легенд я в ній так і не побачила.

Мері

Фаріда: Не хочеться починати першу книжкову дискусію нового року зі слів “Ну, таке”. Тож почну з того, що це вже не перша книжка, яку ми разом з вами читаємо, чия назва не тільки вводить читача в оману та ще й не виправдовує сподівань. Одразу ж пригадалася сумнозвісна “Марічка та Король” від ВСЛ, яка, в принципі і була початком кінця наших взаємин із цим видавництвом, бо їхні книжки, такі звабливі завдяки своїм обкладинкам та оформленню, кожного разу приводили до чергового розчарування. Але повернемося до “Мері” Сашка Дерманського. До речі, це вже не перша дитяча книжка цього автора, яку я прочитала. Декілька років тому я придбала його новорічну казку “Крамничка Тітоньки Мальви” все від того ж ВСЛ - звісна річ, саме через ілюстрації та звабливі описи різноманітних смаколиків. Взагалі, я помітила, що ВСЛ та Абабагаламага, як правило, друкують одних і тих самих авторів - “своїх” - що мігрують туди-сюди. З вулиці, мабуть, як провідні видавництва нашої країни вони аби кого не беруть. Бо ж в нашій країні все завжди вирішує саме те, кого ти знаєш. Тож коли власне нікого не знаєш в світі видавців та видавництв - то й своєї книги на полицях книгарень тобі не побачити. Бо хто ж на тебе зверне увагу? Та, можливо, якби вони приймали рукописи також і невідомих їм ще авторів, знайшли б щось дійсно особливе. Наприклад, щось таке, що назавжди залишиться і в пам’яті і в серцях читачів. Як книжки мого дитинства, які я досі пам’ятаю та час від часу пригадую з посмішкою та ностальгією, а як радію кожного разу коли знаходжу їх в домашній шафі чи в книгарні! Саме про це і хотіла поговорити. “Мері” читається легко та досі цікаво. Проте після того як закриваєш цю книгу, вона не залишає по собі жодних емоцій. Прочитав - забув. Вона нагадала мені оті красиві коробочки зі святковими казковими малюнками, які мені все хотілося придбати перед святами (якби від них хоч якась користь була): їх ну дуже приємно роздивлятися та тримати в руках - а от в середині гулко та порожно як в колодязі Мефодія. Отже, як вже річ зайшла про Мефодія: здавалося доволі цікавий та нестандартний персонаж, чи не так? Ті його кумедні вирази, манера булькати, цупити чужі речі, говорити... Можливо він би мені таким і запам’ятався: такий собі дрібний злодюжка з добрим серцем та намірами - якби не кінець історії, який вщент розбив все те добре, що він зробив для родини Ковальчуків. Я відчувала себе так ніби мене нахабним чином ошукали та обдурили. Бо всі ті карколомні події, всі ті мінливості долі, всі ті “високі ставки”, які роблять історію цікавою, небезпечною та справжньою, бо змушують читача вболівати за головних героїв, хвилюватися за них, співчувати - то були такі собі мильні бульбашки, якими нам замилили очі - які, як виявилося, аж нічого не варті! Вони ще й вихвалялися один перед одним - ця ліга трьох чи як її там! Тьху! Врешті-решт, я була дуже сильно розчарована в Мефодії. А ще в отій Мері. Не збагну нащо було називати книгу на її честь. Мені завжди здавалося, що книгу називають на честь центрального персонажу чи головних подій, але, здається, в сучасній українській літератури існують зовсім інші правила при виборі назв. З іншого боку, коли ти маєш друзів в усіх провідних видавництвах країни, яка різниця, що і як? Тебе все одно надрукують. Адже Мері в самій книзі майже не було. І яку взагалі роль вона зіграла? На її місці міг бути хто завгодно. І знов таки, наприкінці, це все не мало жодного значення. Що ж до інших героїв… Андрійко та Марійка, вічно заклопотана мати та присутньо-відсутній батько... На жаль, так само як і лошиця, вони так і не змогли розкритися та полюбитися.

Анна: А я, читаючи “Мері” декілька разів міняла моє до неї відношення. Спочатку мене добряче роздратував пролог, бо надто вже від нього віяло примітивним моралізаторством. Але потім я таки захопилася книгою. Ви ж знаєте, що я не вмію швидко проковтувати книжки — мені потрібен час, щоб як слід їх розкуштувати. А от “Мері” прочитала за один день. І справа була не тільки в тому, що там було небагато сторінок та великі літери. Останнє, до речі, мені було дуже до вподоби, бо ж сучасні видавництва так заповзято економлять бумагу, що я просто неспроможна читати книжки з отакими малесенькими літерами. Та гаразд — я ж не про те. Я тільки хотіла сказати, що книжка легко читалася. Я й незчулася як дісталася до останньої сторінки. Але й недоліків у книзі теж вистачало. Втім, почну з того, що мені сподобалось, бо ж я полюбляю сільську ідилію, коли і дощик шурхотить по листочках, чи навіть коли надворі горобина ніч і мокрі віти хльоскають у шибку, чи коли різноманітне птаство кидається під ноги хазяйці як та приходить його годувати. А як рипить корба, чи як воно там зветься, коли відро опускають у колодязь! Усе це я читала з задоволенням, бо ж воно нагадувало мені моє власне дитинство, хоча ми й жили не у селі, а на краю чималенького міста. А ще я сміялася, читаючи як Марійка ловила рудого кота у бур'янах щоб надіти йому памперса. До того ж, мене дійсно заінтригував Андрійко, коли він заглядав у криницю, замислено вдивляючись у темне коло води внизу. Те що він не міг спілкуватися з людьми, а тільки подумки розмовляв з тваринами, здавалося вдалою знахідкою. Тому я й чекала від хлопчика глибини характеру та якихось незвичайних думок та спостережень. Але, на жаль, так і не дочекалася, хоча безперечно братик з сестричкою найбільш вдалі характери у книзі. Та ще мабуть отой криничник Мефодій, який зі своїм маленьким росточком та пристрастю до солодких напоїв дуже нагадує Карлсона, який живе на стрісі. І це не суттєво, що чоловічок з пропелером полюбляв торти та варення. Головне, що єднає ці персонажі - це жвавість та поривчастість. Тому й здавалося спочатку, що підібралася дуже вдала трійця: кмітлива та моторна сестричка, заглиблений у себе брат та кумедний криничник, які мають потішити читачив своїми пригодами. Та не так сталося як чекалося. Автор навіщось відокремлював Марійку від Андрійка у найбільш критичні моменти, але ж саме у такі хвилини могла б народитися їхня дружба та взаєморозуміння. Проте не тільки тому їхні пригоди не захоплювали. Як по мене, головна причина — це надмірна спрощеність сюжету та всіх інших характерів, починаючи з вічно заклопотаного батечка і кінчаючи псом ледацюгою з його незмінним гаслом “моя буда скраю”. Та більш за все мене дратував отой моралізаторський пролог, який, наче його одного було мало, потім ще повторювався слово в слово в останньому розділі. Отож і не дивно, що виникало відчуття наче наші діти якісь недоумкуваті, якщо їм потрібно, щоб усі моральні висновки лежали на поверхні і прямо таки лізли у вічі. І, зрештою, прийшла непрошена думка, а чи не виникне у наших дітлахів бажання діяти навпаки, якщо їм отак нав'язливо рекомендувати бути хорошим та готовими до самопожертви?