Анна: Ви знаєте, Фарідо, я дуже вдячна, що
ви спонукали мене писати українською. Це виявилося не настільки важко як мені
здавалося спочатку. Бо я навіть не знала чи можу називати її моєю рідною мовою.
Дивіться самі: мої батьки більшу частину свого життя розмовляли на суміші
російської та української, бо мамі було 21, а татові 18, коли вони покинули
своє селище. Я думаю я теж так розмовляла до того як пішла до школи. А зараз
дивіться я з легкістю розумію українську, проте мені важко писати і розмовляти.
Тож рідна вона мені чи ні? Якщо ні, то думаю ще не пізно зробити її такою. Тому
я сподіваюся, що зможу бути для вас рівноправною партнеркою у наших з вами
книжкових дискусіях.
Фаріда: До речі, в мене вже є для вас наступне
книжкове «завдання». На жаль, для мене ця книжка виявилася черговим
розчаруванням… Проте, я сподіваюся, що на вас вона справить краще враження ніж
на мене. Можливо це прозвучить банально, та для мене знаходити нові книжки – це
як знаходити нових друзів, і мені дуже прикро кожного разу коли нове знайомство
не виправдовує моїх сподівань, а захоплююча пригода на яку я з нетерпінням очікувала,
відкриваючи першу сторінку та поринаючи до нового світу, перетворюється на
нестерпний тягар.
Я покладала неабиякі сподівання на «Зворотний Бік Світла»
Дари Корній, адже вже сама назва захоплює та розпалює уяву. Не кажучи вже про всі
ті чари, інші світи, світлих, темних, безсмертних, які мене привабили… чи то
звабили купити цю книжку. Я гадала, що поринаю у світ захоплюючого фентезі та
ще й із праукраїнською тематикою, яка мене дуже цікавить. На жаль, «Зворотній
Бік Світла» більше нагадує збірку оповідок про життя та долю різних людей радше
ніж цілісну історію, та ще й якогось сімейно-побутового типу з елементами
«мильної опери». А ваші які перші враження?
Анна: Я не думаю, що дуже здивую вас, коли
скажу, що мені сподобались мальви на обкладинці та початок книжки. Бо це ж
звичайна справа для сучасної книги. Ти береш її до рук, причарована чудовим
малюнком, переглядаєш інтригуючи перші сторінки та резюме, і купуєш її. То ж є сучасна
політика книжкових видавництв: їх першочергове завдання примусити нас придбати
їхню продукцію і наше подальше розчарування їх не обходить. Що ж до авторки «Зворотнього
Боку Світла», то, як на мене, вона взяла на себе непосильне завдання, намагаючись
створити всі ті різноманітні світи на трьохстах сторінках, всіх тих смертних,
безсмертних, світлих, темних, та ще й сірих на додаток.
Її робота скоріше нагадує мені клаптикову ковдру, або
різнокольорове вишивання. Кожна окрема ниточка начебто і непогана, та вони не
дають суцільної картини. Мабуть це тому, що авторка мчить своїми світами надто швидко,
не приділяючи їм достатньої уваги. Тому і виглядають її світи та герої занадто
схематично та шаблонно, попри усі ті запахи полину та засушену квітку мальви,
заховану у пелюшках осиротілого немовляти. А безсмертне кохання двох безсмертних
більше нагадує невгамовну пристрасть двох підлітків, хоч якби часто авторка не
запевняла нас, що вони душею прикипіли один до одного.
Фаріда: Клаптикова ковдра – саме таке враження
виникло і в мене під час читання цієї книги. Так, кожен герой, особливо
головний, повинен мати свою історію. Та чи потрібно супроводжувати введення абсолютно
кожного персонажа, якою б короткочасною та незначною не була його присутність в
книзі, окремою частиною, яка неодмінно відволікає від головної сюжетної лінії? В
мене, наприклад, через деякий час таких екскурсів в минуле, виникло наступне
запитання: а ця головна сюжетна лінія взагалі існує?
Звісно є такий термін як “backstory” чи «передісторія» – в якій автор
знайомить читачів з важливими подіями та обставинами головного героя чи героїні,
які відбувалися до початку книги. Проте авторам рекомендують бути дуже обачними
з тією кількістю та частотою з якими вони додають її в текст. І не даремно. Тут
головне не переборщити та не перетворити книгу на архівні хроніки. Інакше книга
перетворюється на ту саму клаптикову ковдру, яку ми з вами побачили, що
складається з великої кількості розрізнених клаптиків і все.
Хто головний герой? Чи герої? В чому полягає мета та шлях
кожного? Яка головна ідея книги? Відповіді на ці запитання періодично з’являлися, проте швидко губилися серед чергової
порції споминів. Так, здебільшого то було дійсно милі спогади. Проте я маю
спитати: наскільки необхідно було присвячувати деяким з них цілі розділи? Навіщо
перетворювати фентезі (а може це не фентезі зовсім?) на добірку сімейних
мелодрам або, пробачте за каламбур, «мило»-драм? Я чекала на захоплюючий сюжет,
епічний екшн, неординарних героїв, на боротьбу добра і зла! Назва ж бо сама за
себе говорить!
Анна: Спочатку я думала, що головні герої
це безсмертна пара закоханих – Птаха і Стриб. І Птаха таки викликала у мене
співчуття, бо ж зраджена жінка і все таке інше. Та читаючи далі, я почала
почувати деяке роздратування, бо занадто вже вони обоє досконалі, щоб виглядати
живими. Вона — така перебільшено світла, що аж сліпить, він — чорніший з усіх
темних. Щоправда авторка додала їм дещицю протилежної якості, мабуть, щоб хоч
якось пояснити чому вони так сильно запали один на одного. Проте мені, як
простій смертній, важко уявити пристрасть, що палає впродовж сторіч, і Птаха зі
Стрибом не зуміли довести мені, що це можливо.
Однак справжня головна героїня це, напевне, Мальва, бо ж їй
присвячена найбільша кількість сторінок та й мальви на обкладинці якось
зобов'язують. Ви будете сміятися та вона мені теж спочатку сподобалась. Я
подумала, що нарешті з'явився хтось більш схожий на людину, без тієї сліпучої
небесної вроди та всіляких чеснот. Але чим далі я читала, тим більше
розчаровувалася — нічого особливого у тій Мальві не було окрім симпатичних
веснянок, хлопчачої вдачі та смішного підліткового жаргону. Ніякого дійсного розвитку
характеру я не помітила.
То як ви гадаєте чи варто продовжувати читати книжки цієї
серії у примарній надії відшукати “голку істини” у цій величезній скирті сіна?
Фаріда: Як мені не прикро це казати, але ні. Бо
ж перегортаю сторінку. Новий розділ. Починаю читати. Думаю – ага! якась захоплююча
дія нарешті починається. Давно пора, бо вже на півдорозі до кінця. І знов те
саме! Новий герой – нова розповідь. Чергова мелодрама. А навіщо? Пробачте за
педантизм, проте маю згадати ще одне важливе правило, яке має
пам’ятати та використовувати кожний автор: “show don’t tell” або «показуй, а не розказуй». А тут,
самі бачите, розповідь на розповіді – і ніякої вам дії. Наче той ланцюг, який
постійно смикає назад – а мав би тягнути вперед.
Я зробила для себе такий висновок: якби викинути зайві
спомини, затяжні балачки, забагато моралі та усе це «мило», з яких складається
чи не вісімдесят відсотків тексту, то вийшла б доволі цікава та захоплююча
книга. Проте, маю віддати належне авторці – закінчила книгу все ж таки на
доволі інтригуючий ноті. Навіть є деяке бажання дізнатися як там
розгортатимуться події далі. Проте, чи не запізно?
