Анна: От нічого не можу з собою вдіяти, але знов хочеться почати нашу чергову дискусію словами “нарешті я дочитала”. Отож я й кажу, що нарешті я дочитала “Світ у вулкані. Срібний і червоний”. І це тільки перша книжка дилогії. Навіть не знаю чи вистачить у мене снаги на другу. Кожного разу, коли я занурююсь у нову книгу, яку я обіцяла вам прочитати, у мене виникає відчуття наче ми з вами копирсаємося у великій скирті сіна, шукаючи втрачену голку, і все ніяк не можемо її знайти. Поступово навіть забуваю, а що ж це я там шукаю. Недаремно ж китайці кажуть, що важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. Втім, я не можу навіть сказати, що “Світ у вулкані” не справдив моїх сподівань. Я зрозуміла ще з перших сторінок та з обкладинки, на якій двоє дітей летять на величезному білому птаху, що на мене чекає щось на зразок комп’ютерної гри на папері.
Спочатку, якщо чесно, хотілося оту книжку кинути, бо ж я ніяк не могла збагнути як ото можна було написати: “У небі, крізь безліч сніжинок, мерехтіли зірки. Круглою мискою світив місяць.”. Тож, я й подумала, що мабуть авторка звикла гуляти тільки у гарну погоду, коли пригріває ласкаве сонечко, і може не знає, що коли наповзають важкі снігові хмари, і починає густо сіятися сніг, то неможливо роздивитись нічого окрім безлічі сніжинок, які сиплються на тебе із сіруватої безодні. Я це знаю, бо ще й досі пам’ятаю як у далекому дитинстві стояла, задерши голову, і намагалася побачити звідки ж вони прилітають оті гарненькі візерунчасті сніжинки. Сучасне молоде покоління може цього й не знати, бо надто вже воно прикипіло до своїх телефонів та комп’ютерів. Але після деяких роздумів я вирішила, що можливо я помиляюся, і авторка просто хотіла таким чином створити чарівний світ, який, звісно ж, має відрізнятися від нашого, пересиченого сірими кольорами, довкілля. А які ваші враження?
Фаріда: Я не знаю чому ми з вами кожного разу дивуємося черговому книжковому розчаруванню, особливо коли говоримо про сучасні українські книжки від Видавництва Старого Лева. Годі тільки пригадати сумнозвісні “Марічка та король”, “Реальність Баргеста”, “Кав’ярня на розі” та інші. Я раніше багато книжок цього видавництва купувала – аж доки зовсім в них не розчарувалася. Ще на пам’ять спливає книжка про дівчинку-відьмочку (назву не пригадую), яка жила з мамою та бабусею, та здається (хоча, можливо, я помиляюсь) “Все починається в 13”? Та я добре розумію в чому справа – чому я завжди купуюся на книги цього видавництва: через їхні чарівні обкладинки! Оформлення в них завжди бездоганне, а ось контент… Гм! Здається єдині дві книжки, які нам дійсно сподобалися – це “Гості на мітлі” та “Кігтик Ковбаско”.
Я впевнена, що в цьому видавництві (як і в інших видавництвах нашої країни) друкують авторів не через талант, а через знайомства, бо інакше до цих видавництв навіть потрапити неможливо. Я зовсім не маю їм віри, бо вже не перший рік намагаюся достукатися хоч до одного з них, та все марно, бо нема в мене таких знайомців, які б привели мене до головного редактора із рукописом, і неважливо вартий він чогось чи ні.
Нагадаю, що ми ще декілька років тому вирішили більше не купувати та не читати книжок цього видавництва, проте так сталося, що ця книжка опинилася в мене і я вирішила дати їй шанс. І ось тобі знов – чергове книжкове розчарування – чергова недо-історія. Дарма що ілюстрації такі чудові, адже вони аж ніяк не можуть компенсувати відсутності цікавого та оригінального сюжету від якого було б не відірватися. Хоча, знаєте, якби я отримала цю книжку в дитинстві, то навіть не намагалась би її читати: я просто дивилася б на ці чудові картинки і вигадувала власні історії. Я так завжди робила, коли була малою.
Анна: Все ж мушу визнати, що “Світ у вулкані” сподобався мені більше, ніж я від нього чекала. І не тільки тому, що я вже звикла не очікувати багато від сучасних книжок. Мабуть мене підкупили різнокольорові картинки, які авторка таки вміє створювати. І це наближало її світ скоріше до мультиків, ніж до комп’ютерних ігор, що мені теж було до вподоби. Більш за все мені припала до смаку перша частина “Срібний, або Зелена історія”. Втім це не дивно, бо у тій “Зеленій історії” було багато такого, що я завжди любила. Та й не тільки я – такі речі людям зазвичай подобаються. От дивіться самі: спочатку багато снігу та зорі з місяцем, а у самому вулкані – широке зелене поле, оточене сосновим лісом і горами, і водоспад, і річечка. І на додачу, свіжий запаморочливий запах, велетенські різнокольорові метелики і здатність літати. А оті напівпрозорі намети, де діти ночували, пробудили в мене давні спогади. Це ж колись ми, молоде подружжя з двома маленькими дітьми, довго не могли заснути в наметі з парашутної тканини, бо повний місяць просвічував крізь нього, заливаючи нас усіх примарним сяйвом.
Здавалося б, що може бути кращим ніж опинитися у такому мультиплікаційному раю, який з таким смаком описує авторка? Проте поступово у мене виникло відчуття, що та голка, яку ми з вами шукаємо, так і не знайшлася. Надто вже все у тому світі у вулкані було спрощено: і саме середовище, і істоти, що його населяли. Що ж до провідної ідеї книги, себто невпинної боротьби між Добром і Злом, то і вона не справила на мене відповідного враження. Бо і тут все занадто спрощено, надто вже чітко розмежоване на чорне та біле. Думаю, що авторка могла б краще показати оту запеклу боротьбу, якби вона дала своїм героям більше свободи та дозволила їм розмовляти один з одним. А то вони в неї занадто часто поспішають та біжать, летять або скачуть кудись як навіжені, і зазвичай з дуже малим результатом. А як тільки назріває необхідність важливої розмови, то вони чомусь шепочуть щось у чиєсь вухо, а читачам залишається тільки дратуватись та здогадуватися, що там і до чого.
Фаріда: Не буду багато казати про цю книгу. А може буду. Подивимося. Скажу, що спочатку я думала, що, можливо, вона мені зовсім не цікава, бо вона розрахована на дітей. Але ж так немає бути! Адже ознака добре написаної книги – це її здатність руйнувати будь які бар’єри, в тому числі й вікові. До того ж, ми з вами прочитали чимало дитячих книжок від яких не могли відірватися, тому, гадаю, річ зовсім не в цьому. Ми й досі із неабияким задоволенням перечитуємо “Гаррі Поттера” та “Старий Будинок”. Чи не так?
В англійській мові є такий вислів “pet peeve” – це щось таке, що вас до бісиків дратує. Так ось, мене до бісиків дратує, коли автор постійно використовує один і той самий прийомчик, щоб просувати сюжет (гм… гм… якщо це так можна назвати на сторінках цієї книги). Бо тут авторка постійно змушує своїх героїв розповідати історії. Ну, коли б то було один раз, то це ще нічого. Хоча, знов таки, нагадаю, що існує таке правило як “показуй, а не розказуй”, але щоб показувати потрібно мати майстерність на яку ця авторка, судячи з усього, неспроможна – чи то їй просто ліньки було зробити свою історію більш захопливою, показавши її через дію, а не через чергову розповідь, бо вона знала, що її все одно надрукують.
Тож, нащо зайвий раз перейматися, чи не так? Овва! Що тут ще казати, ковіньку їй в копито! Та хоч би й розказувала собі, якби ж то історії були цікавими та різноманітними, а вони ж усі як під копірку. Описи гарних пейзажів на декілька сторінок. Тест-польоти та тест-катання туди–сюди і сюди-туди. Іскри. Дракони і побратими нерозлучні. Коні і вершники нерозлучні. Радість, дружба, побратимство, сміливість. Важливі ідей – не заперечую, але ж в книзі має бути ще щось окрім постійних повчань! Ось і маємо що маємо: вода ллється, ллється, ллється, а історія між тим на місці товчеться.
Також було якось дуже прикро за сірооких дітей. От прочитає якась сіроока дитина цю книжку і вирішить, що вона напевно з отих страшних та сумних Сірих – і що далі? Кольорові лінзи купувати, щоб в дитини травми на все життя не було через розуміння того, що зеленоокі вибрані, а всі інші ні? І чим ті сіроокі так невгодили авторці? Ковіньку їй в копито! Не сподобалась мені ця дискримінація по кольорооковому принципу. Хочу оскаржити таке ставлення до представників інших кольорів! І бач ходити з друзями в кіно погано, а розважати дівчинку, що загубилася якраз те, що треба. А попередити друзів слабо? Бо ж вони напевно чекали та не дочекалися того хлопчика з зеленими очима. Можливо навіть на сеанс запізнилися через нього, але ж це неважливо. Так? Нащо нам гарні манери у спілкуванні з друзями, які полюбляють ходити в кіно? Взагалі, у авторки цікава позиція кидати друзів з якими дружив багато років заради дівчат. Бач Олелько недостатньо кмітливий щоб дружити з Агавою! А яке дивне місце ця Кремантура! Країна, де діти не хочуть ні їсти, ні пити; де вони всі такі слухняні-преслухняні і зовсім не сумують за батьками… І чому жоден з редакторів не нагадав авторці, що одним лише повітрям чи то соломинкою не наїсися, а отими історіями і поготів?
Анна: Все ж таки, друга частина книги “Червоний, Мідний та Іскра” сподобалась мені значно менше. Мабуть тому, що мідний та червоний не мої кольори. А якщо без жартів, то надто вже багато там було повторів та одноманітних описів. Здається, що діалоги – це слабке місце авторки, і тому вона їх уникає чи замінює монологами або отим дратуючим шепотом у вухо. Нові персонажі теж чомусь не викликали великого співчуття: ні отой квадратний чолов’яга конюх Федь з його жартами і примовками, ні бабуня Варвара з її історіями. Ну якимись вони здавалися ненатурально одноманітними. А отой дивний рудий хлопчик Агава спочатку мене зацікавив і навіть викликав щире співчуття своєю відданою любов’ю до коня. Але поступово і він розчарував. Бо ж, здавалося, що все на що хлопець був здатний – це бігати туди-сюди та скакати на тому коні стрімголов. Одна тільки блискуча Сонька Брум розчулила мене, як і у першій частині. Така вже гарна дівчинка: рішуча, кмітлива та смілива. От у неї легко вірилося. Особливо коли оте 8-річне дівчисько сказало: “Я вважаю, що сміливість – це коли чиниш так, як належить. Навіть коли ти сама і тобі страшно. Навіть коли знаєш, що програєш”. Хотіла б я і сама такою бути.
Вже й не знаю чи варто нам братися за другу книжку. Зізнаюся, що я одним оком у неї зазирнула і у кінець носа сунула, і у мене склалося таке враження, що мабуть і не варто. Але якщо ви зважитеся, то я звичайно з вами. От цікаво було б дізнатися чи авторці самій подобається її книга.
Фаріда: Думаю подобається, бо ж вона з неабияким задоволенням описувала отой світ, що вигадала, де все так просто і примітивно та навіть їсти і пити не треба. І зручно ж вона ото вигадала (для себе): головні герої постійно засинають під час польоту чи верхи на коні чи просто не помічають, що відбувається навколо, тільки б не розписувати, що ж то воно таки відбувається. І знов таки, коли б то було одного разу, а воно ж кожного разу так! І нічого не відбувається… Ось і питання: нащо стільки тексту, коли нічого не відбувається? Та ще й розтягувати таку нудну історію аж на дві книги! Треба ж було докладно попрацювати над сюжетом перш ніж починати писати, бо одними описами (якими б гарними вони не були – а писати описи авторка вміє) читача не нагодуєш.
До речі, маю зізнатися, що друга частина мені сподобалася трішки більше ніж перша (принаймні на самому початку) завдяки головному герою Агаві Мідному, якого показали таким собі поганим хлопчиськом, який, тим не менш, дуже добре навчається та багато читає. Перші сторінки читалися як зовсім інша книга і мені так кортіло, щоб так воно й було, бо у цього хлопця був такий потенціал бути чимось більшим та цікавішим за якогось іншого сюжету. От якби автори могли один в одного позичати героїв, я б його обов’язково позичила! На жаль, у авторки цієї книги не вистачило ані уяви, ані хисту щоб зробити щось дійсно цікаве та незабутнє з цією історією та її героями. Бо ж потенціал безсумнівно є! Ідеї також. Але виконання, ковіньку їй в копито, нікуди не годиться. Хоча, воно згодилося для того, щоб книгу надрукували та купували. Тож, можливо, більше нічого і не треба. Невибагливий читач буде задоволений.
О, хотіла спитати, а що дракони можуть пітніти? Я розумію, що це все вигадки і все таке інше, але ж законів природи ніхто не відміняв навіть у дитячому фентезі, і якщо припустити, що дракони то дуже віддалені родичі ящірок, то яким чином Срібний міг витерти крилом спітніле чоло? Це питання не дає мені спокою!
