"Варта у Грі"

Фаріда: “Варта у Грі” – це захоплюючий роман в жанрі міського фентезі, який легко читається та дійсно таки захоплює напруженим коловоротом подій вже з перших сторінок. Проте, незважаючи на те, що книга мені дійсно сподобалась (я навіть одразу зробила передзамову на продовження – сьогодні вже має прийти), виявилося, що це майже все що я можу сказати з її приводу. Чому? Можливо, тому що цей роман – хоч він і цікавий, і сучасний, і дотепний – зовсім не спонукає до якихось особливих роздумів; він нічому не вчить; не містить якогось таємничого, міфічного, філософського чи то глибинного змісту про який можна було як слід потеревенити. Можливо, це не обов’язкова складова кожної книги такого чи будь-якого іншого жанру, проте мені цього дещо бракувало – особливо після тих двох книжок, які ми з вами нещодавно прочитали. Я, звісно, маю на увазі “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”, які справили на нас неабияке враження своїм незвичним стилем, сюжетом, змістом, тощо. А це просто Гра. Захоплюючий, стрімкий екшн за яким ти слідкуєш, не відриваючи очей від сторінок, які із завзяттям перегортаєш, щоб якнайшвидше дізнатися що ж там далі. Та навіть Гра мене спочатку трохи розчарувала, бо я вбачала деякий примітивізм та варварство в пошуку наосліп міток по всьому місту для того щоб позначити їх кров’ю жертви протилежного табору; здавалося, що для цього навіть не треба було використовувати магію чи проявляти особливі знання чи навички. Мені одразу пригадалась реакція Албуса Дамблдора (презирлива й розчарована), коли він зрозумів, що для того щоб потрапити до печери, де Волдеморт сховав один зі своїх горокраксів, треба було розплатитися кров’ю: “Не може бути. Так грубо.”

Анна: Ну що ж, мені теж не так вже й легко висловитися щодо “Варти у Грі”. До речі, зверніть увагу на гру слів у самій назві, бо ж головна героїня – чаклунка Варта – виявилася Вартовою наприкінці книги. І такий кінець мене дійсно розчулив. Ну знаєте, благородна Вартова, яка захищає потік сили, що вивільнився після закінчення Гри, від пожадливих рук голови їхнього Конгломерату. Де б нам у нашому реальному житті роздобути побільше таких Вартових? Але я не про те, відволіклася як завжди. Я тільки хотіла зауважити, що випірнути із цієї книжки мені було набагато легше і приємніше ніж у неї зануритися. Може вас вона одразу захопила, але мені довелося таки добряче попотіти, щоб розібратися з отією безліччю імен та персонажів, більшість з яких мало чим відрізнялися один від одного. Тож і спробуй запам’ятати хто є хто: усі оті світлі, темні, маги, алхіміки та відьми, якщо позначені вони тільки ім’ям та однією рисою, чи то характеру, чи то зовнішності. Ота плутанина та необхідність постійно напружувати пам’ять дуже нагадували “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців”. Хоча книжки Володимира Арєнєва зацікавили мене набагато більше, бо ж там було над чим подумати. Але й “Варта у Грі” спрацювала за тією ж схемою: спочатку я дратувалася, борсаючись у деталях, намагаючись зрозуміти що то воно все таке і до чого, та поступово захопилася сюжетом наче грою і мені вже важко було стриматися, щоб не зазирнути у кінець. Чим же воно там все закінчиться? Тож нам обом книжка сподобалась, але хоч вбийте мене, та я не можу пояснити чому.

Фаріда: Так, дійсно, потім Гра мене таки причарувала, бо стала цікавою, напруженою, запеклою. Та поза Грою... я, на жаль, майже не відчула той магічний світ до якого належить Варта, її друзі та численні вороги. Мабуть тому в мене залишилось так багато запитань. Де саме представники магічної спільноти навчаються магії? Як дізнаються один про одного? Як використовують магію в повсякденному житті? Чи є в неї взагалі якесь практичне призначення та застосування – чи маги та алхіміки, наприклад, використовують її суто під час дуелей та Гри? Відьми, як ми побачили, готують різні зілля, вигадують чари, допомагають іншим. Вони мені, до речі, сподобались найбільше з поміж інших магічних груп, представлених в книзі, бо здавалися справжніми та зрозумілими. Можливо через те, що їхнє зображення було по-суті характерним та традиційним для нашого сприйняття відьомського кодла. Така знайома картинка наче сидить в нашій підсвідомості і тому не потребує додаткових зусиль з боку автора для того щоб ми її сприймали як належне. Хоча, якщо брати кожну відьму окремо, то відрізнити одну від іншої було дуже важко, особливо коли в деяких з них були такі схожі імена. І це, незважаючи на захоплюючий сюжет та інтригуючу таємницю, що пов’язує головних героїв, як на мене найбільший мінус цієї книги – а саме ціла купа персонажів без особливих прикмет, цікавих характеристик чи нестандартних описів завдяки яким їх можна було б запам’ятати та виділити з юрби. Темні. Світлі. Всі однотипні та однакові. Наче їх писали під трафарет, щоб вони нічим не відрізнялися між собою. Що Аллі з боку темних. Що Люсент з боку світлих. Я не відчувала між ними двома жодної різниці – як, втім, і між іншими. Скажу чесно, що мені в певному сенсі навіть було байдуже за кого вболівати під час Гри. Я просто слідкувала за тим як розгортаються події та все намагалася зрозуміти чи всі ці маги та алхіміки друзі чи все ж таки більше колеги по магічному фаху. Загалом відносини в них були якісь не надто теплі. Принаймні на поверхні. Винятком була дружба Варти та Дикорослої.

В якийсь момент я зрозуміла, що переплутала Моля з Мортом і зовсім нічого не могла пригадати про другого. Хто він такий? Що про нього говориться? Де? Коли? Як він виглядає? Чи є в нього якісь особливі прикмети? На жаль, я так його і не пригадала аж доки не повернулася на початок книги. Найяскравішими персонажами для мене були Дикоросла та Златан, бо дійсно виділялися на фоні інших. Що ж до Варти, то вона мені дещо нагадувала Мальву зі “Зворотного боку світла”. До речі, так само як і поділ на світлих і темних і боротьбу за більшість тих чи інших при владі. Хоча, безсумнівно, “Варта у Грі” це книга вже зовсім іншого рівня; цікава, сучасна, динамічна. Тож Варта: крута, сильна, “дуже нехороша темна” з “палець до рота не клади, а то відкусить” ставленням до життя. Та цього мені було замало. Наприклад, було б непогано дізнатися про те як саме вона стала такою сильною – так би мовити зазирнути за завісу того що відбувається в цій магічній спільноті; як формуються нові покоління чаклунів, алхіміків, відьом та цілителів... Бо ж нас занадто швидко занурили у Гру (гадаю, це один з неминучих побічних ефектів динамічного розвитку сюжету), ще до того як ми встигли познайомитися з героями, розвинути почуття та симпатії, зацікавитися тими чи іншими персонажами, включаючи головну героїню. Що її мотивує? Що надихає? Чому її не цікавила Гра? Чому вона має нам подобатися? Чи має вона нам взагалі подобатися? Я навіть почала сумувати за Мартою Баумгертнер, її характером та особистістю. Уявляєте? Ви ж пам’ятаєте як вона мене дратувала? Отже, хотілося б побачити більш розгорнуту картинку – більш виразний та об’ємний світ до якого ми зазирнули під час Гри. А поки що мені не вистачило глибини для повного занурення. Можливо в наступній книзі?

Анна: Якщо чесно, я не відразу зрозуміла чому “Варта у Грі” так сильно нагадала мені книжки пана Арєнєва, які безсумнівно набагато глибші і багатогранніші. Та раптом воно дійшло до мене: тут ми маємо чаклунку Варту, а там ученицю Марту, яку усі називають відьмою. Проте це тільки зовнішня схожість. Головне ж — це схожість характерів. Та ж хлопчакуватість, різкість, незалежність та готовність ризикувати. Ну і гаряча вдача на додачу. Тому й потрапляють вони у різні халепи. Про таких героїнь звісно цікавіше читати, ніж про нудних та правильних. Але виникає дивне відчуття, що ота схожість між героїнями не просто так виникла. Ось це мабуть і є образ сучасної жінки. Це у минулому ідеальна героїня була ніжною, чутливою та відданою. У сучасному житті жінкам доводиться маскувати подібні якості щоб не уславитися слабкими чи пришелепуватими. Втім, я не бачу тут ніякого протиріччя. Літературні образи минулого створювались здебільш чоловіками, але героїні Джейн Остін чи сестер Бронте зовсім не здавались слабкими. Жодна поважаюча себе письменниця не стала б писати про таку собі “зів’ялу квітку” як ота Лора Ферлі з “Жінки в білому” Уілкі Колінза. Пам’ятаєте, вона вас так дратувала, що ви не змогли примусити себе дочитати цю книжку до кінця?

Що ж до “Варти у Грі”, то мені не так просто пояснити чому ця книжка мені сподобалась. Начебто і у ній були елементи комп’ютерних ігор, що так дратували мене у тих книжках, що ми з вами прочитали торік. І виразних характерів — раз, два і все. Хоча насправді три: дві віддані подружки Варта і Дикоросла та нестерпний, нахабний, іронічний маг Златан. Та, не зважаючи на це, оточуюча їх магічна спільнота здавалась живою, а не якимось збіговиськом електронних фантомів, як ото бувало у торішніх книжках. То ж у чому тут річ? Мабуть у тому, що не дивлячись на спрощеність характерів, вони все ж виявляли справжні людські почуття: відданість, пристрасть, страх чи, навпаки, безстрашність. Думаю, що авторка сама відчувала все це, коли писала свою історію. Ну і звісно ж це ще історія кохання: вічна тема, до якої жінка будь-якого віку не зможе залишитися байдужою. Тож, як і ви, я буду чекати на продовження.

"Дитя песиголовців"

Анна: Нарешті я дорвалася до цієї книжки “Дитя песиголовців” і можу поділитися з вами своїми враженнями. Це не так вже й легко скажу я вам, коли ти ведеш три блоги трьома різними мовами. Іноді здається, що вони зчиняють справжнісінькі бійки у мене в голові. Певно справжнім поліглотам неважко переключатися з однієї мови на іншу, але не мені. Та гаразд, я ж не про це, а про “Дитя песиголовців”, другу книжку з трилогії “Сезон Кіноварі”. Головне не забути, що це для нашого блогу “Книжкові дискусії”, який ми ведемо українською мовою.

Скажу чесно, хоча перша книжка “Порох з драконових кісток” мені сподобалась, а все ж таки сподівалась, що “Дитя песиголовців” не буде на неї схожа. Що це буде щось на кшталт “Володаря кілець” Толкіна, де кожна частина трилогії унікальна і не схожа на іншу. Але ні, і тут довелося зіткнутися із отим фрагментарним стилем, коли треба напружуватись щоб запам'ятати усі оті кляті деталі, бо ж знаєш, що рано чи пізно вони виринуть знову. І знов кружляти з головною героїнею по тому жахливому Нижньому Ортинську і намагатися розгадати що ж це за суспільство у них. На чому воно тримається і чим керується? Нічого не ясно.

То воно нагадує мені СРСР часів Леоніда Брежнєва, коли багато чого робилося під гаслом “косо, криво, аби живо”, то болісні спогади моєї матусі про її життя у селі за часів кривавої диктатури Сталіна. А то нашу сучасність із цією відворотною гібридною війною, де гинуть наші хлопці. І ніхто не може відповісти на запитання “чому”. А “тридесяті країни” заплющують на усе очі, точнісінько як у Мартиному химерному світі. Можливо це вигадане суспільство тому й виглядає таким живим і тому так захоплює уяву, бо воно наче віддзеркалює у собі усе те мерзенне та жахливе, що люди творили на протязі останніх ста років у нашому реальному світі.

А що ви скажете про “Дитя песиголовців”? Чи виправдала книга ваші очікування? Я, звісно ж, маю на увазі очікування як поганого, так і хорошого.

Фаріда: Дивна річ. Спочатку я все ніяк не могла прочитати “Дитя песиголовців” до кінця, постійно відкладаючи книгу на потім, а зараз все ніяк не можу написати про свої думки та враження. Гадаю, головним чином через те, що ця книга – навіть більше ніж перша її частина – викликала в мене багато суперечливих почуттів та ще й залишила по собі відчуття огиди та пригніченості. Що й не дивно, приймаючи до уваги про що саме йдеться в цій книзі. Тож, маю визнати, що автор таки зробив свою справу – книга справді вразила. Та я й досі не можу сказати з впевненістю, що вона мені дійсно сподобалася. Однак, я також не можу сказати, що вона мені зовсім не сподобалася. Тож, бачите, яка в мене склалася дилема. Що писати, коли так важко розібратися у власних почуттях?

Адже, попри всі ті недоліки, на які я звернула увагу під час нашої попередньої книжкової дискусії, ця серія мене дійсно заінтригувала і я одразу взялася за продовження. Та коли я почала читати, дуже швидко зрозуміла, що в стилістичному плані друга частина зовсім не відрізняється від першої. Тож після перших 150 сторінок я зрозуміла, що моє бажання читати далі кудись поступово зникає. Правду кажуть, що старого собаку новим трюкам не навчиш. Я знов зіткнулася з тим, що, як ви кажете, називають “фрагментарним стилем” та пригадала як сильно він мені не подобається.

Я розумію, що треба тримати інтригу та напругу, не розкривати всі карти одразу, адже попереду ще одна частина, проте постійні натяки, недомовки, недослухані чи то незрозумілі розмови, та ще й ціла купа вигаданих речей без жодного пояснення дуже сильно дратують. Невже автор не знає інших письменницьких хитрощів? Чи не після кожної сторінки питаєш себе: “Що тут в біса відбувається?” Постійно згадувала “Голодні ігри” та як майстерно Сьюзен Колінз подавала інформацію (просто та по суті) та оті коротенькі пояснення вигаданих нею речей, таким чином не утворюючи штучного бар’єру непорозуміння між читачем та текстом – і навіть між читачем і головною героїнею, яка постійно сама там щось собі вигадує та вирішує, а ти думай-гадай, що воно таке.

Анна: Тут я з вами згодна — книга дійсно викликає протилежні почуття, але ж і читається з неослабним інтересом. Тож може не треба було нам чекати від “Дитя песиголовців” якоїсь схожості з нашими улюбленими книжками. Бо ж дійсно хороша книжка тим і відрізняється, що в неї своя неповторна індивідуальність. Хоча мушу визнати, що стиль, зітканий із натяків і недомовок, спочатку дратує. Проте поступово до нього звикаєш і навіть починаєш помічати, що він добряче збуджує уяву, бо ж весь час намагаєшся добудовувати те, про що не розповів автор. Та все ж таки під кінець, як із першою книжкою, у мене виникло почуття легкого розчарування. Бо ж все гадала хто ж це такий — оте дитя песиголовців. Чи то головна героїня Марта, чи один з її друзів, чи може отой дивакуватий хлопчик Пауль з його незвичайним вмінням малювати? Вже й більше половини книжки проковтнула, а оте дитя все не з'являлося.

Але ж про нього було заявлено у назві на обкладинці! То де ж воно? Та він і справді з'явився десь у середині книги, і хоча одразу привернув до себе увагу, далі відійшов у тінь і здавався скоріше фоном. А коли під кінець розкрив себе нарешті, то ми майже нічого й не взнали про нього. Він тільки й розповідав Марті про різні жахіття, щоб пояснити чому він так ненавидить її співвітчизників. Але про це ми вже й так знали, для цього було достатньо отієї вражаючої сцени на площі Трьох Голів, де один з песиголовців, що сиділи у клітці, кинув звинувачення жінці, що його проклинала: “Всі ви упирі. Схожі на людей. Говорите як люди. Посміхаєтеся. Навіть плачете, мабуть. Але ви не люди”. Мені аж морозом сипонуло поза шкірою, коли та істота, як автор її назвав, сказала наприкінці: “І дітей своїх народжуєте ви, щоб потім відправити їх на загибель”.

Чи можна до цього додати щось іще? Отож мені і хотілося, щоб дитю песиголовців було приділено більше уваги у тексті. Так, гаразд, книжка мені сподобалась, бо вона дійсно нетривіальна. До того ж виникло відчуття, що автор дражниться, чи що? І знову, як минулого разу, майнула думка, що може у наступній книзі я відшукаю відповіді на всі запитання. Може це й був головний намір автора, хтозна?

Фаріда: До речі, про головну героїню: Марта дратує просто до бісиків. Вперте, сварливе, тупе дівчисько; нікого вона не слухає; все знає краще за інших - особливо краще за дорослих, звісно ж; а от це їй зовсім не до чого - тож геть з голови; і, взагалі, все їй вже остогиділо окрім її любого пана Вегнера. Ні, маю віддати належне авторові, така поведінка вісімнадцятирічної дівчини цілком реалістична та переконлива, тож, знов таки, він добре зробив свою справу. Проте такій поведінці обов’язково має протидіяти щось таке від чого головна героїня визивала б ще й симпатію. А в мене вона ніяких теплих почуттів зовсім не визиває. На відміну від Катніс Евердін. Навпаки, в мене набагато більшу симпатію та розуміння визиває її батько, мачуха, друзі, журики... Особливо після того як вона з усіма ними поводилася в цій частині.

Та й стосунки Марти із паном Вегнером мені не до душі. Як вчитель я вважаю їх недоречними та неправильними. До того ж, я й досі не довіряю цьому Вікторові. Ще з самого початку, як він тільки-но з’явився в книзі, він мені видався якимось невиразним та невловимим, а ті його ідеалістичні розмови та плани про вакцину з пороху драконових кісток, яка всіх вилікує? Повнісінька нісенітниця як на мене. От взяв він та усе їй розповів, бо вона не така як усі, бо вона зрозуміє, бо вона ж така-розтока, головна героїня і все таке інше… Не вірю. На жаль, у цьому мене автор так і не переконав. Може тому що через закохані очі вісімнадцятирічної дівчини  я цього гарного пана не сприймаю.

А все ж таки є щось у цій книзі, що приваблює та зачаровує. Навіть хочеться прочитати знов. Може так і зроблю. До того ж, читається вона дуже легко, незважаючи на те, що часто навіть не розумієш про що саме читаєш - принаймні, в межах однієї розмови, бо ж ніхто нічого не договорює чи то не вислуховує до кінця.  Так, я впевнена, що автор робить це навмисно, проте, як я вже зазначила, мені не подобається той спосіб в який він це робить. Я також впевнена, що вся ця тема з сусідом-ворогом з-за ріки, з війною, якої офіційно начебто немає, проте яка є, бо ж люди гинуть, це все дуже конкретні алюзії на наше сьогодення.

Так само як і вас, мене дуже вразила сцена на площі Трьох Голів, а також історія Яромира. Маю зізнатися, що в мене песиголовці не визвали ні ненависті, ні навіть антипатії. Та все ж таки цікаво який намір мав сам автор. Що саме він хотів створити? Книгу-алегорію? Книгу-попередження? Книгу-передбачення?

Ви от все шукали на дитя песиголовців, постійно запитували хто ж це є. І в мене склалася дуже конкретна відповідь. Це ми з вами. Це ми недолюди. Бо чи це не над нами кепкують та передражнюють, особливо в постах на фейсбуці, бо ми розмовляємо ‘собачою’ мовою? Її ще зараз називають ‘мовою агресора’, забуваючи при цьому, що це і наша мова також, адже ми народились та виросли саме з цією мовою. Проте вони цього чомусь не розуміють, своїми словами та діями заперечуючи той простий історичний факт, що протягом усього свого існування наша країна формувалася та розвивалася під впливом різних держав – відповідно і мов. Так трапилося, що наша територія розвивалася саме під впливом російської мови. То чи це наша провина? Чому ж нас намагаються затаврувати як почвар та покручів та насилу одягнути на нас намордники? Невже і нам доведеться носити подібні позначки, якщо не зречемося мови якою розмовляємо з дитинства?     

Анна: Ви знаєте у мене теж виникла ця асоціація, що песиголовці – це ми українці. Проте не тільки російськомовні, а усі скопом. Усі люди, що живуть на цій землі, що ми називаємо Україною. Що ж до мовного питання, то я згодна з тими, хто стверджує, що воно штучно роздмухується політиками. Бо ж це така зручна річ, щоб розділяти людей. Це ж дуже просто - “розділяй і володарюй”. Хто знає скільки віків правителі користуються цим принципом? Та точнісінько так, як у давнину, люди ловляться на цей добряче проржавілий гачок. Тож я впевнена, що можна видати такі закони, щоб урахувати інтереси усіх груп населення. Для цього тільки потрібно любити свою країну і бажати їй процвітання.

"Порох із драконових кісток"

Анна: Ну що можна сказати про “Порох з драконових кісток”? Книга виявилась нестандартною у багатьох відношеннях. Перш за все вона навіть не намагалась здобути мою прихильність витонченим малюнком на обкладинці. Не дуже вона була мені до вподоби ота шаблонна білявка в блакитній курточці. Я й сама якось отак виглядала у її віці – мала ж бо натуральні біляві пасма, і без усяких там драконових кісток. Ніхто звісно не вірив, що то від природи. Бо ж у наш час жінки тільки те й роблять, що змінюють колір волосся.

Та я не про те. Назва мені теж не сподобалась. Та й хто б міг чекати іншого? “Порох з драконових кісток” скоріше викликає почуття легкої огиди. Дійсно захоплюючого початку теж не було, на відміну від більшості книжок, що ми з вами прочитали у минулому році. Пам'ятаєте як, читаючи торішні книжки, ми все більше дратувалися, коли після інтригуючого початку, ми не знаходили у книзі ні цікавих пригод, ні живих характерів? То ж я була приємно вражена, коли помітила, що з цією книжкою все відбувається навпаки, що вона поступово мене захоплює і чим далі, тим більше подобається. Але ж так і повинна діяти хороша книжка. Вона не потребує таких швидкоплинних принад як гарна обкладинка та захоплюючий початок.

Спочатку, правда, заважали оті західно-українські слівця, і я навіть заходилася виписувати їх до зошита, та невдовзі кинула. Бо ж і без словника можна було здогадатися про їхнє значення. І ще трошки дратував отой особливий стиль, коли тобі весь час натякають на щось чи дають неповні шматочки інформації, наче ти у курсі, що то воно таке і до чого. То ж доводилось постійно напружувати пам'ять, бо було таке відчуття, що усе оте важливі деталі, які рано чи пізно вигулькнуть знов. Проте поступово я призвичаїлася, і мені навіть почала подобатись ця своєрідна гімнастика для розуму – наче я шматочки пазла складала до купи.

А що ви можете сказати про книгу? Чи не склалося у вас відчуття, що вона відрізняється від усього того, що ми читали торік?

Фаріда: Що до мене, то прочитавши цю книгу, в мене залишилося якесь невизначене та подвійне відчуття. Мабуть через те, що книга, хоча цікава та нестандартна, все ж таки не задовольнила; хоч справила враження, проте не підкорила; видалася якоюсь сумбурною, химерною, незрозумілою; зацікавила, але не закохала в себе. Та, напевне, головне тому що попри те що вона мені все ж таки більше сподобалася ніж не сподобалася, в мене виникло дуже багато зауважень до тексту.

Так само як і в попередній книзі, мені забракло структури та сенсу, а також цікавих та інтригуючих героїв. Хоча не можу не зауважити, що ця книга вже на зовсім іншому рівні за усіма ознаками, що не може не тішити. Проте, все ж таки, читаючи чергову книгу українською мовою в жанрі фентезі (яка, в цьому випадку, прагне потрапити в ряди антиутопічного роману), вкотре приходжу до висновку, що, на превеликий жаль, нашим книжкам ще дуже далеко до англомовних книжок в цьому жанрі. От тільки мені не зовсім зрозуміло чому.

Чому україномовним авторам не вдається створювати такі світи та таких героїв, які б оживали на сторінках, захоплювали уяву, до яких хотілося б повертатися знов і знов та із насолодою перечитувати улюблені частини? У чому причина? Чи то через брак письменницького хисту та майстерності, чи може через брак по-справжньому цікавих сюжетів та незабутніх героїв, чи навіть через специфіку мови, яка заважає по-справжньому розкритися? Дивно, проте мені завжди здавалося, що українська мова саме створена для чогось фентезійного та казкового.

Та й виняток все ж таки є. Наприклад, в своїх книгах про «Айхо» Ореста Осійчук зуміла, як на мене, створити щось подібне та наближене до англомовних книжок за змістом та якістю, при тому її світ та герої зовсім не відчуваються як запозичення з інших культур, на відміну від багатьох інших книжок наших авторів.

Анна: А мене, якщо чесно, “Порох з драконових кісток” так захопив, що був такий момент, коли я подумала, що можливо нам нарешті потрапила до рук книжка, яку можна назвати серйозною літературою. І що хтозна – може навіть щось рівнозначне відомій антиутопії “1984” Оруелла. Та, пам'ятаючи наші з вами розчарування, я вирішила не поспішати з висновками, і не дарма. Десь ближче до кінця виникло почуття легкого розчарування. Може я забагато чекала від книжки, чи може я просто втомилася, складаючи отой пазл? Складаєш, складаєш, а нічого не вимальовується.

Я знов нагадала собі, що не треба поспішати, бо ж це тільки перша книжка з трилогії. Проте надто вже автор зосередився на сьогоденних турботах Марти та її друзів. Оце перш за все й відрізняє “Порох з драконових кісток” від “1984-го” – ми майже нічого не знаємо ні про структуру цього химерного світу, ні про закони, що ним керують. Все що ми бачимо – це маленький куточок, а про те, що діється поза його межами дізнаємося тільки з уривків радіопередач чи розмов дорослих, підслуханих Мартою. Та дівчина, здається, не приділяє їм належної уваги, хоча їй не раз натякають, що наближаються якісь жахливі зміни. Однак Марта, наче сліпа і глуха, продовжує кружляти у вузенькому колі між школою та своєю домівкою з єдиною турботою – де узяти гроші для навчання в університеті. Може так воно часто і трапляється у реальному житті, але все ж таки хотілося б щоб розумові здібності головної героїні були трохи вищі за середній рівень.

Але більш за все мені бракувало інформації про оті заморські держави з їхніми викрутасами, та про економічні блокади, та про мудрого правителя. Тут же ясно проглядає посилання на нашу сучасну ситуацію у світі. А оті песиголовці за рікою – чи не про нас українців тут мова? Хоча може мені усе оте тільки ввижається. Проте мушу визнати, що автор таки домігся свого, бо, не зважаючи на свої сумніви та розчарування, я вже рвуся схопити до рук другу книжку і тішуся надією відшукати там відповіді на свої запитання.

А які ваші висновки щодо книги? Чи можна її віднести до серйозної літератури?

Фаріда: Повертаючись до цієї книги, скажу, що мені не вистачило чогось конкретного та відчутного, щоб по-справжньому зануритися в світ, створений автором. По-перше, я так і не зрозуміла за якими саме законами працює цей його світ, адже окрім невиразних натяків картинка в цьому плані залишилася розмитою. Дійсно виникає туманне відчуття того, що автор намагається створити світ на кшталт світу в романі «1984» Оруелла, проте наразі в нього це не вийшло, бо, як ви вже зазначили, він дуже мало уваги приділив опису суспільства та не зміг розкрити тему. Я не побачила суцільної картинки. Не відчула глобальності. Наче нічого не виходить за межі школи.

По-друге, на заваді став інформаційний бар’єр, який, можливо ненавмисно, створив автор між читачем та головною героїнею. Усі ті постійні недомовки, які мають начебто створювати та тримати інтригу та таємничість дратували не на жарт, бо автор робив це в дуже штучний спосіб. Невже не можна було, хоча б час від часу, користуватися іншими прийомами для цього окрім отих постійних уривків фраз, підслуханих та недослуханих розмов, незакінчених речень… Як читачеві мені хотілося, щоб автор хоч трішки урізноманітнив свою розповідь та продемонструвати свою майстерність.

По-третє, в мене постійно виникав певний дисонанс. Бо назви міст та селищ схожі на українські, а імена та прізвиська – на німецькі. До того ж, більшу частину назв, пов’язаних з історією цього світу, я навіть не могла сприймати всерйоз. Пацючі війни. Битва за Конфетенбург. Хворі піноккіозом. Синдром Дуліттла. Як автор я добре розумію як цікаво погратися зі словами та поняттями, тлумаченнями та значеннями. Проте, як на мене, назви в цій книзі скоріш нагадують якийсь дурнуватий жарт. Я розумію, що це має виглядати дотепно і що автор напевне не раз реготав як вигадував щось подібне, вважаючи себе дуже кмітливим. Не знаю. Може я занадто прискіплива та вередлива, проте я надаю перевагу більш витонченому гумору.

Щодо персонажів, мені найбільше запам’яталися Ніка та Аделаїда. Ніка була дійсно дуже жваво описана. В той час як Аделаїди сама по собі дуже незвичайна. Марта ж доволі посередній персонаж, який до цього часу майже нічим не вирізняється поміж інших головних героїнь з таким самим ім’ям, окрім того, що її називають відьмою. Стефан-Миколай та Чепурун теж поки що не справили належного враження. Однак, як я сказала на початку, незважаючи на недоліки, книга заінтригувала, тому на черзі продовження – «Дитя Песиголовців». Тож, подивимось, що буде далі…

"Реальність Барґеста"

Анна: Тож наша перша книжка для дискусії цього року має доволі таки химерну назву – “Реальність Барґеста”. Скажу чесно, що вона мені сподобалась найменше у порівнянні з тими книжками, що ми прочитали торік. Хоча й торішні книжки, якщо пам'ятаєте, викликали у мене немало нарікань. Та не з одною із попередніх книжок у мене не виникало такого сильного бажання закрити її як можна скоріше, бо ж від того коловороту численних героїв та подій таки добряче паморочилося в голові.

Більш за все ця книга нагадала мені голлівудські блокбастери, де немає майже ніякої акторської гри (ні хорошої, ні навіть поганої), ніякого виразного сюжету, і де ми тепер не можемо навіть потішитись гарними зйомками, зробленими десь вдалині від наших забруднених міст (бо це б було надто дорого для продюсерів!) – натомість нам демонструють якісь тьмяні малюнки та комп'ютерні ефекти у надмірній кількості. Тільки у сучасних книгах, на відміну від блокбастерів, ми маємо спостерігати не за акторами-нездарами, а за позбавленими будь-якої індивідуальності героями.

Хоча мушу визнати, що у цій книзі було немало яскравих різнокольорових описів, які мені дійсно сподобались, особливо ті, що були “поцуплені” у неперевершеного Хаяо Міядзакі. Та то я так трошки невдало жартую. Насправді, я зовсім не проти того, щоб мій улюблений Міядзаки був увічнений у книзі, та, все ж таки, хотілося б щоб то була хороша книга, і в ній було щось ще окрім вражаючих картинок.

А ви як вважаєте? Яке у вас склалося враження? А то я, здається, аж захрипла, лаючись на цю книгу, а вона ж бідолашна ні в чому не винна. То все наші кляті сучасні тенденції.

Фаріда: Як завжди не останню роль при виборі наступної книжки для мене зіграла обкладинка. Ну, добре. Обкладинка як завжди зіграла найпершу та найважливішу роль. Бо якщо б я покладалася виключно на назву та на зміст книги, то ні за що б її не купила. Назва якась незграбна та складно вимовна – і зміст також: «Реальність Барґеста… світ штучно синтезованих уявних, міфічних та казкових істот. Під час створення і заселення цієї фантастичної реальності вчені та представники надцивілізації Колекціонерів і Реставраторів не все врахували, тож тепер їй загрожує руйнація…»

Прочитавши таке нагромадження слів та понять, в мене одразу склалося враження, що авторка вирішила зібрати до купи різноманітні елементи різних жанрів та змішати їх разом. Такий собі mash-up всього що тільки можливо та неможливо поєднати разом. Та головним чином – останнє. От і вийшло, що вийшло. А саме якась химерна наукова-фантастика, яка вийшла за рамки свого існування та вирішила побавитися у фентезі.

Тим не менш, «Реальність Барґеста» захопила мене з першої сторінки – перший розділ видався цікавим, дотепним та зворушливим, з індивідуальністю та власним голосом, написаним у веселому та іронічному стилі, який англійською ще називається «tongue-in-cheek» – та, на мій превеликий жаль, книжка дуже швидко почала розчаровувати. Наче всю ту індивідуальність, яка мене так привабила, авторка вичерпала вже на початку, тому далі й не розвинула як слід ні голос, ні характери, ні ідею, сконцентрувавши всю свою увагу та всі свої зусилля на дії в стилі американських блокбастерів, а не на суті та серці книги. Тобто шуму багато, а от сенсу – ні. Начебто цікава книжка, чи не так? Багато усіляких пригод, мандрівок, героїв…

Навіть є посилання на улюблені серіали та на улюблених авторів. Я ще з дитинства обожнюю серіал «Дживс та Вустер» та неодноразово переглядала «Голмса» з Камбербечем. Моя тітка є фанатом Террі Пратчетта, тож в нас багато його книжок. А ви полюбляєте творчість Хаяо Міядзакі.

Проте герої, яких, як на мій погляд, було аж забагато, всі якісь однотипні та одновимірні – одним словом – пласкі; а пригоди... дивні, чудернацькі, захоплюють уяву... але не мають жодного сенсу, повністю наслідуючи приклад реальності, яку описують, де змішалося все що тільки можна: міфи, легенди, книжки, серіали, технології, епохи. Мені забракло структури, правил, розуміння того, що відбувається. До того ж, через те, що майже всі герої були так чи інакше причетні до створення цієї самої реальності, не існувало справжньої небезпеки, бо, щоб вони не обрали та яким би чином не повелися, все одно не помилилися б. А ще вони майже миттєво отримували відповіді на всі свої запитання. Та воно й не дивно. Адже все було взято з їхньої уяви, тому й підпорядковувалося їм.

Анна: Маю визнати, що читаючи торішні книжки, я все ж таки тішилися надією, що я принаймні поліпшую свою українську мову. Але з цією книгою навіть цього не сталося. Якось воно мені дряпало по вухах, коли я продиралася через оті кучугури у тексті. Спочатку мене дуже дратували оті прізвиська замість імен: Дзиґа, Читачка, Троль, і таке інше. Але згодом я таки звикла до них і перестала помічати. Та було й без цього чим дратуватися. Декілька речень довелося перечитувати по 2 чи 3 рази, щоб зрозуміти нарешті де у них хвіст, а де голова.

Я вже не говорю про “прокачати скілс”, “ноути” та інші слівця з нашої комп'ютерно-айфонної сучасності. А як я спіткнулася об оте “емо”! То я ж не знала що воно до біса таке. Пізніше син пояснив, що то така субкультура, поширена серед молоді і “емо” означає “емоційний”. Та мені було вже несила повертатися, щоб відшукати те кляте речення, і нарешті його зрозуміти. Щось мені не віриться, що усі підлітки знають про оте “емо”. То може у сумнівних випадках краще б було посилання якесь давати? Чи мені слід сказати “лінки”? Я вже й не знаю.

Та особливо мене розлютили оті “вівці на хвилях”, То були собі “білі баранці”, і зненацька на тобі - “вівці”! Я не знаю може авторка хотіла додати сюрреалізму тій картинці, що вона якраз описувала, але, як на мене, то я можу уявити кучерявеньких ягняток-баранців на вершечках хвиль, і аж ніяк важкеньких кудлатих овець. Та то таке — тут ще можна сперечатися та щось доводити. Але от те, що у книзі немає навіть натяку на живі характери, то вже є незаперечний факт.

Ота старша сестричка Читачка з білявими пасмами та незмінним щуром на плечі – ну чим не персонаж із комп'ютерної гри? А середня Дзиґа – це вже прям якась гола ходяча функція. Ні тобі якихось особливих рис характеру, ні хоч якогось опису зовнішності. Ну а молодша сестричка Мала наче примчала до нас з одного з моїх улюблених мультиків “Мій друг Тоторо”, і мабуть тому вона мені найсимпатичніша. Що ж до інших персонажів, то про них і говорити не хочеться. Книга залишила відчуття якоїсь різнокольорової пустки, як одна з отих мильних бульбашок, які авторка так вдало додала до пейзажу Хаяо Міядзаки.

Фаріда: Мені здається, що авторка передивилася блокбастерів з усілякими там спецефектами, а потім вирішила «забацати» собі щось подібне – тільки у вигляді книги. Тут вам і гонитва на гелікоптерах, і підпільна наукова лабораторія, і дирижаблі, і гаргул'ї, і ігри з простором та часом, з генетикою, тощо.

З самого початку авторка порівняла книгу з грою та дала героям замість справжніх імен прізвиська. Напевно, це мало бути прикольно та дотепно. Але ж ім'я надає герою індивідуальності, а схематична назва навпаки позбавляє її, наділяючи хіба що загальними рисами та налаштовуючи на поведінку та функції в межах заданої програми. Тобто замість книжки авторка просто зробили комп'ютерну гру на папері. А навіщо? Адже приправивши сторінки банальними істинами та псевдо-філософськими афоризмами, книга не стала від того глибшою чи менш безглуздою.

Ще коли я вперше тримала її в руках, мені здалося, що вона якась закоротка як на фентезі – адже ті загалом доволі об’ємні. Мабуть тому образи не прописані як слід та зовсім не розвинені – хоча шалених пригод тут дійсно не бракує. А, взагалі-то, може сучасним підліткам не потрібно щось складніше за це? Пощастить як вони хоч книгу відкриють… Тож думаю, що їм така «гра» – як за сюжетом так і за кількістю сторінок – має обов’язково сподобатися.

Та для себе я вирішила, що принаймні деякий час не купуватиму книжки Видавництва Старого Лева. На жаль, моє уявлення про класну книжку та незабутніх героїв, про пригоди яких хотілося б читати знов і знов, та уявлення видавництва про це не співпадають, і я в котре розчаровуюся у своєму виборі.

А ось список книжок, які ми збираємося прочитати вже в цьому році:

"Реальність Баргеста", Аліна Штефан, ВСЛ

"Порох з драконових кісток", Володимир Арєнєв, АССА

"Дитя песиголовців", Володимир Арєнєв, АССА

"Варта у грі", Наталія Матолінец, АССА

"Артефакти Праги", Наталія Матолінець, АССА

"Гессі", Наталія Матолінець, VIVAT

"Де ESC з моїх халеп?", Тетяна Стрижевська, ЛЕГЕНДА

"Місто Тіней"

Анна: Не знаю чому, але “Місто Тіней” нагадало мені відомий анекдот про письменника, що писав роман про ковбоїв. Коли його попросили розповісти про свою роботу, то він повідомив, що початок і кінець він вже написав, адже це дуже просто: “ковбой сів на коня” та “ковбой зліз з коня”. Тоді у нього запитали, що ж він планує написати у середині, і він відповів із зітханням: “Що-що – це ж ясно: тик-дик, тик-дик. І це дійсно проблема”. На мою думку, у більшості українських сучасних книжок проблема з отим “тик-дик, тик-дик”. І “Місто тіней”, на жаль, не виняток. Хоча, мушу визнати, що мені сподобався і початок і навіть кінець – на відміну від тих книжок, що ми з вами нещодавно обговорювали. Тож мабуть почну все ж таки з кінця, бо ж це мій улюблений стиль.

В епілозі авторка доволі елегантно звела усі кінці з кінцями, і якось зворушливо воно у неї вийшло. Ну знаєте, споріднені душі знайшли одне одного і збираються жити разом до кінця своїх днів. Хоча я добре розумію, що кінець не дуже реалістичний. Чи зміг би отой художник заробляти достатньо грошей для своєї немаленької сім'ї своїм малюванням та галереєю, що славилася лояльністю до робіт молодих та незнаних художників? Але я забула – були ж ще кав'ярня та сувенірна крамничка. Тож, хтозна – може дійсно можливо робити те, що тобі подобається і не бідувати? А оті слова “Врешті-решт, усе на краще, навіть гірке і страшне” викликали спочатку протест, як явне перебільшення. Але згодом – якось втішили. Бо, врешті-решт, таке іноді трапляється у житті, особливо із людьми сильними духом.

Тепер можна повернутися і до початку. Він у “Міста Тіней” не такий захоплюючий, як у більшості книжок, що ми прочитали в цьому році, проте доволі зворушливий. Самотня дівчинка, що нещодавно втратила матір, на тлі похмурого, незнайомого міста – це не може не розчулити. Особливо мене зворушила Мартина розмова із янголом, її улюбленою іграшкою, що їй подарувала мама. Їй здалося, що янгол хотів підбадьорити її своєю усмішкою, наче говорив їй, що треба бути сильною. Але дівчинка, дивлячись на оту маленьку гладку фігурку, подумала: “Легко йому. Усміхатися набагато легше, коли ти вирізаний із кістки”. Тому я сподівалася, що на мене чекає психологічна драма, де Марта, після усіляких поневірянь і страждань, знайде новий дім та сім'ю. І вона дійсно знайшла усе це наприкінці. Можливо тому мене так і розчулив епілог, бо там трапилось усе те, чого я чекала від книги. Але хотілося б з інтересом спостерігати як дівчинка прийшла до того щасливого кінця. Та не судилося, бо щоб по-справжньому співчувати героям, вони повинні говорити і діяти як живі люди, а не як якісь спрощені ходячи схеми.

Хоча я не можу сказати, що у книзі не було вдалих місць. Усе те що стосувалося Різдва авторка описувала з теплом і любов'ю. Усі оті прикрашені ялинки, сяючи гірлянди, всілякі смаколики враз освітлювали оте “місто тіней”, де поневірялися її герої, як в нашому світі, так і в потойбічному. До речі, “вічна зима і ніякого Різдва” – ця ідея зовсім не нова. Якщо пам'ятаєте, вперше вона з'явилася у Клайва Льюїса у його славнозвісній повісті “Лев, відьма та шафа”. Звісно у Льюїса воно мені більше сподобалось, бо він більше уваги присвятив приходу весни, який у нього нерозривно зв'язаний з Різдвом. Проте авторка доволі зворушливо зобразила сам дух цього свята та піднесений настрій, що має панувати у цей час.

Але, на превеликий жаль, усі ці позитивні сторони “Міста Тіней” перекриваються головним недоліком більшості сучасних українських книжок – а саме доволі блідими героями. Як би голосно вони не кричали та не рвали на собі волосся, мені, як і знаменитому режисеру Станіславському, так і кортить крикнути їм у відповідь: “Не вірю!” Не розумію чому авторка так мало розповіла про те, чому розійшлися Мартині батьки, чи про те як Марта жила разом із мамою. Це ж бо важлива інформація, яка могла б вдихнути життя в її героїв.

Ще хочу додати, що мене дуже вразило Мартине рішення не просити Роланда оживити рідну матусю. Може воно і правильно не турбувати мертвих, але ж жінка була ще молодою, і Марта так за нею сумувала. Все хотіла з нею поговорити та про все розпитати, а потім знехтувала такою можливістю. Та ще й подумала, що це було б нечуваним щастям знову жити разом із мамою, але тоді це означало б відмовитися від її нового життя із батьком, від її нового друга та його милої матінки, від Старого міста. Що ж це таке виходить - сиди собі, люба матусю, на тому світі, й не рипайся, бо я тепер хочу з батьком пожити?! Навіть не знаю, що сказати. Це вже якийсь махровий егоїзм поза всяких меж, але ж він, здавалося, був Марті зовсім не притаманний.

А які ваші враження? І, взагалі, чи не гаємо ми даремно наш час шукаючи та не знаходячи в сучасній українській літературі ніякої розради ні розуму, ні серцю?

Фаріда: Можливо. Принаймні, з огляду на ті книжки, які ми прочитали цього року, в сучасній підлітковій літературі на це годі й сподіватися. А може ми просто не в тих книжках шукаємо? Подивимося наступного року.

Ви добре знаєте скільки запитань, обурення та скарг викликало в мене «Місто Тіней». Напевно пам’ятаєте, що мені вдалося дочитати цю повість до кінця тільки з другої спроби – майже через два роки після того як я вперше відкрила її! Я саме почала читати тоді на Новий Рік, сподіваючись на захоплюючу та казкову пригоду – боротьбу світла та темряви і все таке інше – яка відбувається в двох паралельних світах, що тісно переплітаються з життям головної героїні.

Проте я дуже швидко зрозуміла, що в черговий раз моїм сподіванням на щось таке від чого я буду в повному захваті не здійснитися. Бо книга, така велика та насичена усілякими подіями, видалася зовсім не святковою, а пригоди та персонажі дуже сильно нагадували пригоди та персонажів з інших книжок жанру фентезі. Головна героїня – чи то ідея якою головна героїня мала бути – спочатку сподобалась, а потім почала дуже сильно дратувати постійними сварками та втечами, чи то з батьком, чи то з його дівчиною, чи то з новим другом.

До того ж, я розраховувала почитати про Різдво в найкращих українських традиціях, а, натомість, читала про Різдво та дійових осіб, пов’язаних з цим святом, позичених з якоїсь іншої країни та культури. Проте, це дуже схоже на нашу сучасність, чи не так? Наразі чомусь вважається, що нам потрібно позичати абсолютно все що тільки є з Європи та Америки, наче в нас самих нічого власного нема: ні імен, ні свят, ні традицій, ні казок, ні різдвяних персонажів, ні ідей.

На жаль, впродовж всієї книги – аж до останнього розділу – мене не полишало якесь гнітюче, холодне та неприємне почуття. А кожний раз як я починала читати в мене одразу псувався настрій та хотілося якнайшвидше закрити цю книгу та більше ніколи її не відкривати. Вона наче оповита отруйними чарами. Можливо тими самими, що скувало Місто тіней.

Погоджусь, що початок та кінцівка видалися доволі зворушливими, проте я нізащо б не рекомендувала читати цю книгу на свята чи взимку. Навіть теплий плід та гарячий чай не допоможуть зігрітися. Так само як і ви, я була приголомшена, коли Марта відмовилася від можливості повернути до життя маму – бодай навіть поговорити з нею – поставивши нові відносини на перше місце. І чому саме, пробачте, такий вибір має навчити дітей? Егоїзму? Дріб’язковості? Що матеріальні цінності є вищими за життя найдорожчої в світі людини?

Адже рішення Марти не мало нічого спільного з релігійним поглядом на життя та смерть. Ні. Це скоріш виглядало так наче мама була на заваді її відносинам із батьком. Не знаю. Якось це неправильно. В справжньому житті дуже важко змиритися з такою важкою втратою та вирішити, ось так, що так воно все ж таки краще. Нехай собі спить, не буду її будити. До того ж, казки потрібні саме для того, щоб давати змогу мріям здійснюватися – особливо на Різдво. На жаль, мрія Марти про повернення мами до життя виявилася дуже швидкоплинною…

"Щирик зі Змієвої гори"

Фаріда: Нарешті прочитала наступну книгу з нашої з вами підбірки. Ой, і нелегко ж вона мені далася! Це наштовхнуло мене на наступну думку. А може я просто забагато чекаю від нових книжок? Може через те, що я так багато читаю, мої стандарти занадто завищені і мені дуже важко вгодити? Може мене геть зруйнували мої улюблені книжки для інших книжок і через це я їх вже просто не сприймаю? В чому річ? Невже інші книжки такі вже погані? Бо, чесно кажучи, мені вже набридло починати відгук з того, що мене розчарувала та чи інша книжка. Невже я така вибаглива як читач? Та я ж просто хочу щоб герої, сюжет, діалоги, події, якісь несподівані повороти, тощо, мене захопили, причарували, здивували та закохали в себе. Невже це забагато? А що робити як книга цього не зробила? На жаль, писати негативний відгук. Я ж сама авторка і добре знаю як це боляче коли твою книгу не полюбили, не зрозуміли, чи, взагалі, написали таку нищівну рецензію після якої півроку не писатимеш. Та повернемося до теми нашої книжкової дискусії…

Як завжди я покладала неабиякі сподівання на цю книгу – навіть більші ніж на інші. А як же не покладати, коли я була просто в захваті від попередньої частини – «Гості на мітлі»! Я ще казала, якщо пам’ятаєте, що та книга написана з душею і що одразу відчуваєш, що її писав справжній майстер. Як же вона мені сподобалася! В мене не було жодних сумнівів щодо того що мені сподобається і «Щирик зі Змієвої гори». Я ще думала яка чудова назва! О, напевно на нас чекають справжні пригоди! І дійсно, з початку мені було дуже цікаво читати, бо автор дуже атмосферно все описав та ще й дотепно поєднав два жанри: казковий та пригодницький. Проте поступово мій захват від книги зникав, а читати ставало зовсім нецікаво, адже нічого особливого не відбувалося. Щирик – який мав би бути головним героєм з огляду на те, що саме його ім’я зазначено в назві твору – тільки те й робив що набивав своє черевце, чесав свою спину (бо в нього мали от-от прорізатися крила і він мав з’їсти свого найкращого друга та стати таким самим кровожерливим як і його батечко), та грався наче цуценя з Андрійком (тим самим другом), який, здається, з часом забув, що його викрали. А які ваші враження?

Анна: Не знаю що це таке діється з сучасними книгами, але мені вже трохи набридло потрапляти в одну й ту ж пастку: мене захоплює початок, який здається обіцяє дивовижні пригоди і відкриття, та доволі бліде продовження розбиває усі надії. Хоча з “Щириком зі Змієвої гори” це мабуть відбувалося не так швидко. Бо ж книжка дійсно причаровувала милими моєму серцю Карпатськими краєвидами та незвичністю ситуації, коли наші сучасні реалії стикаються з казковими героями, які наче виринають до нас із глибини віків. Та й самі знайомі образи Костія Безсмертного та Змія Гориновича виглядали по-новому, поєднуючи у собі те, що здавалось неможливо поєднати: вони бридкі, жорстокі, пожадливі і кумедні одночасно.

Отой Костій мене таки вразив своїм рожевим кругловидим личком як у дванадцятирічного хлопчика, та своїм гнучким довготелесим мов черв'як тілом. Не говорячи вже про його постійні жарти та чудернацьку поведінку, що так подобалась дітям. Загалом ця незмінна парочка Костій і Горинович діяла дуже злагоджено: перший заманював нещасних дітей або тварин у пастку, а другий зжирав їх, хрупаючи кісточками. Бр-р — аж мороз поза шкірою від однієї думки про це.

Проте поступово у мене почало виникати відчуття, що Костія і Гориновича у книзі було забагато. Вони розбишакували в горах та сперечались про гроші, бо Костій вимагав грудку золота за будь-яку свою послугу. Читати про ці суперечки було смішно спочатку, та занадто вже часто вони сперечалися про одне й те саме, а шаблонна поведінка усіх інших персонажів чим далі тим більше дратувала.

Фаріда: Отож бо й воно. Все йшло наче по колу, кожного разу одне й те саме. Я ж бо думала, що буду читати про захоплюючи пригоди Щирика та Андрійка! А по суті читала про брудні справи Костія Безсмертного та Змія Гориновича. Головні ж герої – малий ящерук та його друг – були найчастіше просто фоном під час їхніх розмов, суперечок чи сварок, абсолютно пасивними та нецікавими дійовими особами – та й «дійовими» їх можна назвати тільки із сильною натяжкою – а їхні «пригоди» обмежувалися виходом на свіже повітря. Навіть улюбленці з попередньої частини – Ядвига Олізарівна та її кіт, Аристарх – не дуже порадували. Адже сюжет можна було класно закрутити навколо Щирика, котрий із Андрійком вирушає на пошуки способу як йому не зробитися наступним Змієм Гориновичем, та начинити книгу всілякими небезпечними пригодами та перешкодами, які б постійно випробували друзів. В мене навіть виникло неприємне враження, що автор писав цю книгу не тому що хотів її написати, а просто тому що треба було.

Анна: Так, найбільшим розчаруванням для мене став Андрійко – хлопчик, який слугував малому ящеруку Щирику. Його не було навіть по-справжньому шкода, бо його страждання були зображені доволі невиразно — більше йшлося про те як він розважався зі своїм другом. Про свою домівку він не так вже й часто згадував, а його дві невдалі спроби втекти були такі кволі, що не викликали поваги.

Костій Безсмертний не раз застерігав Змія Гориновича, що люди тепер вже не ті, що були 400 років тому і з ними треба поводитися обережніше. Проте, чесно кажучи, я не побачила справжніх героїв у цій книзі. Оті два кремезні хлопця, що билися зі Змієм Гориновичем, скоріше нагадували вправних каскадерів — занадто вже легко вони давали відсіч кровожерному чудовиську. Якщо хтось і здався мені справжнім героєм, то це той цап, що безстрашно атакував Змія і, помираючи, крикнув йому у пащеку, що “нема славнішої смерті ніж віддати життя за товариство”.

Що ж до Андрійка, то я все чекала від нього якоїсь активної дії, та так і не дочекалася. Саме так як і та приречена овечка, що дивлячись на нього казала: “Та на щастя, у нас ще залишилися люди. А люди завжди щось та придумають”. Проте Андрійко навіть не намагався щось придумати, а коли поночі хтось скинув йому у яму мотузку з вузликами, він виліз назовні і дременув до лісу так і не згадавши про нещасних овечок.

Як не неймовірно це звучить, але прочитавши книгу, я раптом усвідомила, що єдиний персонаж, окрім цапа і овечок, який викликав мою повагу і співчуття, був сам Змій Горинович. Бо ж усі, навіть Костій, не говорячи вже про інших, завжди діяли і говорили, не виходячи за рамки доволі вузької схеми. І тільки один Горинович був здатний на непередбачувані вчинки та сильні почуття: ненависть до людей, любов до сина, гордість своїми славними предками. І дійсно чи то ж його провина що природа створила його хижаком? Якщо вже на те пішло, то люди, які безжально знищують довколишнє середовище викликають у мене набагато більшу відразу. Вони не хрумкотять кісточками — вони просто віднімають у живих створінь землю, на якій ті до того жили і харчувалися, прирікаючи ці істоти на голодну смерть.

Фаріда: До речі про хижаків. Маю сказати, що книжка видалася якоюсь занадто кровожерливою і часто визивала огиду. А останні два розділи, особливо «Запекелля», мене просто вбили наповал, бо це вже була просто якась неправдоподібна нісенітниця (так, навіть для казки!) без якої, на мій погляд, можна було легко обійтися. Воно там було просто ні до чого. А щодо Костія – головного злодія і, насправді, головного героя книги – то мені здається, що від нього можна було позбутися в більш переконливий спосіб аніж оте – «Усе. Давайте відпустку.». Серйозно?! Відпустку? Що за маячня така? Та його треба було як слід покарати – ну, хоча б, провчити – за всі те лиходійство що він коїв хтозна скільки часу. Він же занапастив не одну людську душу, а ви йому відпустку! Отакої. Чомусь я собі думала, що саме в Запекеллі він отримає своє належне покарання. А виявляється, що то якийсь собі паноптикум, яким заправляє сам Костій! Тьху ну вас! Бо знаєте, казка казкою, а головний злодій уникнув покарання та дав деру (хтозна куди) просто як в житті!