"Дрімучий Ліс"

Анна: Я думаю мені було б доволі важко написати рецензію на цю книжку. Не знаю у чому тут річ, можливо це тому, що у мене виникала якась дивна суміш протилежних почуттів, коли я її читала. Спочатку книга мені не дуже сподобалась. Отой вовк, що надто довго сперечався зі своєю тінню і витягав срібного годинника із кишені, щоб звірити час, скоріше дратував. Та коли з'явилася дівчинка, за якою гналася Стара, я дійсно зацікавилася та чекала захоплюючого продовження. Але, як виявилося, книга багато обіцяла та так і не виконала своїх обіцянок. Було декілька таких сюжетних поворотів, коли здавалося, що щось дійсно цікаве врешті починається, та воно так і не почалося. Усе тонуло у безлічі різноманітних описів.

Авторка дійсно вміє створювати різнокольорові картинки перед очима читачів. Ці її загадкові присмеркові панни мене справді вразили, та авторка так і не зуміла зобразити дрімучий ліс як самостійну дійову особу, бо ж одних тільки вдалих описів для цього замало. Що ж до решти, то я не знайшла у книзі ні захоплюючої дії, ні живих характерів. Люди там наче й не існують. Навіть головна героїня Уляна, якій присвячено стільки сторінок, виглядає доволі блідою, незважаючи на її яскраву зовнішність. Всі інші персонажі скоріше нагадують невиразні тіні із підземного царства мертвих.

Сама юна відьма, можливо по контрасту з іншими, спочатку видавалася дуже привабливою з отими її рудими кучериками, сірими очима та з незмінною готовністю допомагати іншим. Проте й Уляна поступово починала дратувати, бо чим далі тим більше здавалося, що вона не здатна діяти самостійно. Спочатку вона виконувала усе, що їй наказувала Стара, бо володарка лісу погрожувала вкоротити їй коси за непослух. Пізніше робила все те, що їй радив пиріжок у кармані, потім — примарний кіт, якого вона зустріла по дорозі. А наприкінці, коли дівчина пішла, щоб здобути чарівну квітку, її вів зелений вогник, подарований покійною бабусею. Тож і здавалося, що Уляна якась маріонетка, яку усі інші смикають за мотузки. Мабуть тому й не було страшно читати про її пригоди, незважаючи на усі ті страхіття, що так щедро намалювала авторка. Як я не намагалася цьому протистояти, але виникало відчуття, що Стара таки мала рацію, коли казала про Уляну, що ще не бачила такої дурепи, бо ж вірить усьому, що почує.

Єдине самостійне рішення Уляни, коли вона обміняла чарівну квітку на свого друга вовка, мабуть було задумано авторкою як прояв вищої мудрості майбутньої володарки дрімучого лісу. Але в мене воно викликало великі сумніви, бо ж не було ніякої гарантії, що це спрацює. Не говорячи вже про те, що вона отого свого друга майже не знала, і при тому ризикувала долею усього світу.

Фарідо, а ви, що думаєте про Уляну, чи зуміє вона стати гідною спадкоємицею своєї бабусі? І взагалі, які відчутті виникали у вас, коли ви читали про її пригоди?

Фаріда: «Дрімучий Ліс» – це безперечно найфантастичніша, найфантазійніша, найзагадковіша та найказковіша повість, яку я читала останнім часом – іноді навіть з елементами фільму жахів. 

Дрімучий ліс з його стежинами, деревами, смереками, тінями, темрявою, присмерковими паннами та різного роду казковими істотами та створіннями, миттєво огортає своєю чарівною, проте моторошною атмосферою. На мене дуже сильне враження справили захоплюючі описи, унікальні в своєму роді образи та безкрая уява авторки.

Коли я читала цю повість, мені здавалося, що вона наче засмоктує мене всередину лісу, і я знала, що вона мене не відпустить аж доки я не пройду весь шлях до кінця. Я чула голоси, які шепотіли, промовляли, співали, лякали, чи, навпаки, заспокоювали, заколисували, присипали… Я відчувала дихання, пахощі, сморід та серцебиття лісу. Та більш за все я відчувала те велике лихо, яке в ньому панувало. В цьому лісі все є живим та неживим одночасно, адже він знаходиться під впливом лихих чар рогатої, сліпої та лячної володарки лісу – а точніше сказати узурпаторки, на сукні якої тремтять черепочки, в кишені якої живе нечисть та якій прислужують невидимки та всі ті істоти яких вона поневолила.

Навколо постійно щось з'являється невідомо звідки та безслідно розчиняється в повітрі. Ніколи не знаєш де що вигулькне та чи принесе воно щось добре чи погане. Йдеш наосліп, занурюючись все глибше й глибше в хащу лісу, так само як і головна героїня, Уляна, яка, за жанровою особливістю казки практично не має власної свідомості, що для мене є головним недоліком такого жанру. Тому, як в самій справжнісінькій казці їй постійно хтось щось нашіптує (чи то пиріжок в кишені) та вказує шлях (чи то бабусине серце).

Події відбуваються доволі стрімко. Одне жахіття змінюється іншим. Відчуваєш себе ізольованим, навіть замурованим за стінами лісу. Поступово навіть виникає гнітюче відчуття повної безпросвітності. Невже так і будемо блукати в той час як Стара коїтиме ще більше лиха, знайшовши Диво-квітку? Та на зміну темряві обов'язково прийде світло – головне знайти вірний шлях, який, знов таки, за специфікою жанру, сам знаходить нашу головну героїню та виводить її назовні.

Чи сподобалась мені ця повість? Як і для вас, для мене це питання доволі складне. Як я вже зазначила, мені не вистачало свідомості. Герої, на відміну від захоплюючих образів, були зображені схематично та бліденько на їхньому фоні: Уляна, Стара, Відьма, Сірий Вовк, Маланка… Навіть їхні ім’я суто схематичні. Я завжди з упевненістю можу сказати, що мені дійсно подобається книга, коли мені подобаються її герої і коли я обов’язково хочу туди повернутися знов. Ця ж повість радше зацікавила мене та справила сильне враження з художньої точки зору, бо написано дійсно круто, але мені зовсім не хочеться туди повертатися.

"Маленька Відьма та Кір"

Анна: Як завжди я не можу однозначно відповісти на запитання чи сподобалась мені ця книга. І так, і ні... Маленька відьма, безперечно, симпатична дівчинка і таки з незвичайною вдачею. Авжеж, її мати успішна бізнес-леді, але Маринка вмовляє мати не брати хатню робітницю після смерті своєї бабусі, бо вона й сама здатна впоратися з хатнім господарством. Це й справді диво бути такою спритною господинею в дванадцять років! Та де ви таке бачили у наш час? Ні тобі зависання в Інтернеті, ні тенісних кортів, ні плавання в басейні, чи чим там ще займаються діти заможних батьків?

Книжка дійсно легко читалась і видавалась цікавою, але, після того як я її закінчила, виникло відчуття приємної легкості і порожнечі у голові, наче лялькову виставу подивилася. Я думаю це тому, що в книзі не знайшлося ніяких цікавих ідей, щоб у тій голові затриматися. Хіба що запам'яталося як Маринчині магічні друзі загрузли у якійсь дискусії, і вона подумала, що вони нічим не кращі від звичайних дорослих — тільки одні сперечаються про відьом і мольфарів, а інші — про податки та закони. Це було дійсно смішно. А яке ваше враження від цієї книги?

Фаріда: Чесно кажучи, я навіть не збиралася купувати цю книжку, і хоча обкладинка та назва мене дещо заінтригували, я покинула крамницю так її і не придбавши, бо, на жаль, вже маю деякий прикрий досвід з книгами цього видавництва. А потім я дізналася, що цю книжку написав наш одеський автор і мені щосили закортіло почитати її та дізнатися, що (чи як) треба писати, на скільки відомим автором бути, або ж кого знати, щоб вашу книжку надрукували в Видавництві Старого Лева. Незважаючи на декілька попередніх розчарувань, мені все ж таки дуже подобається це видавництво (бо ж були і вдалі знахідки!), і я, як автор, вже довгий час слідкую за новинами щодо прийому рукописів на їхньому сайті, проте той клятий видавничий портфель залишається переповненим вже декілька років, хоча книжкові новинки цього видавництва з’являються із швидкістю кулеметної черги.

Отже, в черговий раз, маю зробити прикрий висновок, що за дуже невеличким винятком серед наших українських видавництв, вам вже треба бути відомим автором чи знати потрібних людей, а ще краще бути іноземним автором чи, взагалі, класиком, щоб вони захотіли вас надрукувати. Та як би там не було, книжку я придбала, прочитала та навіть отримала задоволення. Хоча, якби я ставила оцінки-зірочки, то мабуть поставила б не більше трьох з п’яти: бо книжка досить мила, проте, на жаль, нічого особливого.

Анна: Я думаю, що головний недолік цієї книги полягає в тому, що тільки Маринка і кіт, та, мабуть, ще Домовик, виглядають живими, а всі інші герої зображені схематично — тому й здаються скоріше фоном. Людей там взагалі менше ніж магічних істот, і усі вони описані дуже поверхово, а так хотілося побільше дізнатися про Маринчину маму та бабусю, бо вони дійсно зацікавили.

Кульмінаційна сцена, де Маринка воювала з огром та джином, до болю нагадувала комп'ютерну гру, то ж і не вірилося, що дівчинка наражалася на небезпеку. До того ж, ви знаєте, що у мене не має ніяких теплих почуттів до цього виду розваг. Комп'ютерні ігри зіпсували життя моєму синові. І як на мене вони не ліпше виглядають у книзі ніж у реальному житті, коли твій син відмовляється їхати на лекції в університет і несамовито клацає по клавішам, воюючи з електронними монстрами.

Я розумію, що це казка, та все ж навіть у казці повинно бути щось окрім захоплюючих пригод. Ви ж пам'ятаєте оте російське прислів'я “сказка — ложь, но в ней намек, добрим молодцам — урок”? Та я не знайшла у цій книзі ніяких особливих думок, хіба що про дівчаток, які повинні бути слухняними і змалку вчитися готувати. Це ж бо, підозрюю, нездійсненна мрія самого автора. Хоча, можливо я помиляюся і таким чином автор намагався нам показати як сильно його маленька відьма відрізняється від звичайних дітей. То що ви думаєте про цю книгу — чи буде вона корисною для нашого підростаючого покоління?

Фарида: Якщо ви шукаєте корисну книжку для підростаючого покоління, я можу порекомендувати «Кігтика Ковбаска» цього ж видавництва. Це дійсно цікава, розважальна та безперечно корисна книжка, бо змушує задуматися над дійсно важливими речами. Щодо «Маленької Відьми та Кіра» – то це позитивна, весела та нехитра повість, прикрашена дотепними малюнками, яка дуже легко та швидко читається – іноді навіть не встигаєш перегортати сторінку, так кортить дізнатися, що ж там далі… Гадаю, вона має сподобатися дітям, які полюбляють читати про магію, пригоди маленьких відьом, магічних тварин та загадкових істот.

Дія відбувається блискавично швидко і нікого особливо не дивує, що магія та відьми існують, що коти вміють розмовляти та чаклувати, і що джини насправді виконують бажання, та й не тільки. Мені сподобалося як автор поєднав деякі речі з фольклору, міфології та історії, а особливо їхнє своєрідне трактування в контексті твору. Та, маю зізнатися, що мені не дуже сподобалися кпини автора в бік інших книжок про магію та юних чарівників. А ще все відбувається аж занадто легко – наче в казці – як оте «по щучьему велению – по моему хотению». А може це і є сучасна казка?

Хоча, щодо сучасності, то маю зауважити, що автор цієї книги не дуже добре знається на розвагах, хобі, життя онлайн та проведення вільного часу сучасних підлітків. Його інформація щодо інтернету та мобілок дещо застаріла... та і слово «автомобіль» звучить якось старомодно та нагадує щось із минулого сторіччя. Я б йому порекомендувала почитати повість «Файні товсті дівки, ЙО!» від Фонтана Казок, яка, на мій погляд, є дійсно дуже сучасною.

"Файні, ТОвсті, дівки, ЙО!"

Фаріда: «Файні товсті дівки, ЙО!» – це сучасна повість про сучасних дівчаток-підлітків. Вони дуже добре знаються на моді, мейкапі та знаменитостях, слідкують за фігурою та здоровим харчуванням, дивляться YouTube, сидять в соціальних мережах, пліткують про інших дівчат, скаржаться, що мами їх зовсім не розуміють, недолюблюють своїх вчителів та кепкують з них, обговорюють хлопців, мріють про перше кохання та справжні почуття. Гадаю, багато дівчат, особливо серед тих, які живуть в великих містах, впізнають в Мілані та Зоряні самих себе. Проте, читаючи про їхню дружбу «назавжди», я чомусь постійно згадувала дружбу двох інших дівчаток – з іншого часу та з іншої країни – Енн Ширлі та Діани Баррі, та зрозуміла, що, незважаючи на те, що побачила багато своїх власних рис у спокійній, сором’язливій, боязкій та нерішучій Мілці, мені, все ж таки, більш до душі дівчатка з далекого Острова Принца Едварда.

Загалом, як на мене, то це цікава, приємна, захоплююча, зворушлива та невибаглива повість, яка дуже легко та швидко читається та безумовно варта уваги. На мою думку, вона обов’язково має прийтися до смаку підліткам; звісно ж, якщо серед них ще є книголюби. Самі дівчата з повісті не дуже полюбляють читати та знаються здебільшого на літературі зі шкільної програми. Принаймні, Зоряна. Мілка, все ж таки, час від часу читала якусь електрону книжку, та, мені здалося, радше через нудьгу, ніж тому що по-справжньому любить читати. Проте, гадаю, що зовсім не кожна героїня має полюбляти читати тільки через те що я сама не уявляю свого життя без книжок. А яке враження справили на вас Мілана та Зоряна? Чи побачили себе в одній з них? Може вони вам когось нагадали? І, взагалі, чи сподобалась вам ця книга?

Анна: Що я можу сказати про “Файних товстих дівок, ЙО!”… Назва кумедна, що, перш за все, привертає увагу. Дівчатка мені теж сподобалися – вони хоч і розпещені, та, все ж, хороші за своєю природою, люблячи та віддані. Та, на відміну від вас, якось повільно воно мені читалося. Мабуть то завдяки усім тим закарпатським слівцям. Проте, я думаю, це не страшно – побільше таких книжок у моїй скарбничці і я буду почуватися в них як риба в воді. Що ж до цієї книжки, то я знайшла там багато цікавої та цінної для себе інформації. По-перше, я теж бабуся як ота “мольфарка” бабця Катря. Моєму онукові виповнюється сім через місяць і мені доводиться розриватися, бо ж маю забагато справ на кухні і, все ж таки, не хочу щоб він багато часу проводив біля комп'ютера. Тому й спілкуюся з моїм любим хлопчиком поки пораюся біля плити, а це ой як сповільнює мою роботу. Я ж така сама “черепаха” як ота “файна товста дівка” Міланка. Але що ж робити? Це ж наша сучасність. Діти, підлітки, їхні батьки і навіть декотрі з бабусь не можуть уявити свого життя без різноманітних електронних гаджетів. Коли я бачу як багато людей тупляться зараз у свої айфони в автобусах і маршрутках, мене починає муляти питання: “Куди ж це ми усі ото прямуємо?” Чи не до того жахливого суспільства, що Рей Бредбері так талановито зобразив у своєму славнозвісному романі “451 градус за Фаренгейтом”?

Тож “Файні товсті дівки, ЙО!” трошки мене втішили – вони ж бо мало чим відрізняються від того якими ми були в тому ж віці. Зоряна і Мілана, якщо вірити авторці, це класичні міські підлітки: вони, як і ми колись, полюбляють співати хором, чепуритися та перемивати кісточки вчителям та однокласникам. Хоча дівчатка безперечно розпещені сучасним міським комфортом. Тож дійсно потішно спостерігати як у далекому карпатському селі усі ті забобони з дієтичним харчуванням та надмірне захоплення гігієною доволі швидко злітають з них. А чим вас так привабили “Файні товсті дівки, ЙО!”, що ви вирішили купити цю книжку?

Фаріда: Маю зізнатися, що мене знов таки звабила гарна обкладинка та передчуття нової пригоди. Я вже дуже давно не була в Карпатах і вирішила помандрувати туди хоча б на сторінках книжки. Та й назва заінтригувала! Я ж бо думала, що то дійсно повість про товстих дівчат, які вчаться любити себе такими якими вони є під кінець книжки, чи щось таке. Ця тема завжди актуальна серед дівчат будь якого віку. До того ж, зараз дуже популярна ще одна тенденція, принаймні вона дуже сильно впроваджується у сучасній американській літературі – репрезентація – наприклад, нестереотипне зображення дівчат із зайвою вагою як головних героїнь книги.

Проте, в даному випадку, це просто такий собі кумедний вислів – мабуть для колориту. До речі, про карпатський колорит. Чесно кажучи, я його зовсім не відчула. Книга була добряче приправлена різними місцевими назвами та слівцями, описами наїдків та кумедними виразами бабці Катрі – але все це було наче краплі дощу на вікні, бо залишилося суто на поверхні та не проникло всередину. Незважаючи на те, що минуло багато років з того часу як я була в Яремче, я й досі пам’ятаю магію того місця. До того ж, в мене залишилося чимало нотатків, які я робила про місцеві звичаї, мову та культуру. Тому я була вражена, що ця частина книги – на відміну від опису різних підліткових страждань та зображення столичних фіф, які зіткнулися з життям за межами міста – видалася такою слабкою та непереконливою.

Мені бракувало якихось закарпатських легенд та цікавих сімейних історій. Наприклад, про ту кирпату пані з пронизливим поглядом на портреті, яка так налякала дівчат самої першої ночі. Та більш за все мені бракувало голосу самої бабці Катрі та справжнього діалогу між нею та дівчатами для відчуття повного занурення. За задумом авторки вона мала стати цікавим та таємничим персонажем і справити неабияке враження на читача. Проте, попри описи її сережок з вишеньками та постійними порівняннями з мольфаркою, вона скоріше нагадувала портрет, що ходить та розмовляє, а не справжню людину. Пригадалися чарівні портрети з Гаррі Поттеру, які зберігають не тільки риси, а й характер людей, які на них зображенні, та розмовляють короткими фразами, які ті найчастіше використовували за життя, проте лишаються лише їхнім слабим відголоском.

Анна: Тут я з вами згодна. Мені теж не вистачало справжніх Карпат та бабці Катрі. І той портрет її матінки, що так лякав дівчат, так і зостався тільки портретом. Я чекала якогось продовження. Міг же дядько Сергій розповісти якусь захоплюючу історію про цих двох жінок, коли віз дівчат до села, чи сама бабця Катря могла щось розповісти, коли переглядала з дівчатками сімейний альбом? Здавалося сам сюжет запрошував до такого розвитку подій. Та надто вже вона скупа на слова та бабця Катря, а коли й не скупа, то це швидка закарпатська говірка і дівчата погано її розуміють. Тож “мольфарка” Катря тільки заінтригувала та, на жаль, так і не розкрила свого характеру.

Що ж до опису Карпат у книзі, то вони мені там нагадували поштові листівки, хоча гарні і різнокольорові, а все ж таки двомірні. Мені ж хотілося об'ємного зображення. Та мушу визнати, що я сміялася, читаючи як дівчата їхали лісовою дорогою та співали “а за деревом – дерево, а за деревом – дерево, ...”, аж поки дядько Сергій не гримнув на них, щоб вони заціпились. Але ж не було ніякого опису тієї дороги, тож спочатку я навіть не здогадалася, чому вони так завзято співали оту пісню про дерева. Здавалося їхня машина рухалась у якомусь вакуумі.

Я побувала у Карпатах тільки тричі, а все ще добре пам'ятаю найпершу зустріч з ними. Мені було тоді п’ятнадцять, ми зійшли на станції Воловець, і мене приголомшили височенні сосни з таємничими заростями папороті біля їхнього підніжжя. Гладенькі стовбури здавалось сягали самого неба, і воно проглядало маленькими клаптиками між гіллям десь дуже високо над головою. От я й не знаю, що мені думати. Може авторка сама ніколи не бувала в Карпатах і бачила їх тільки на фотографіях, чи, навпаки, прожила там усе своє життя і так до них звикла, що вже й не помічає їхньої краси? Та вона безперечно пам'ятає як почувалася, коли сама була підлітком. Напевне тому усі оті дівочі поневіряння та страждання зображені так зворушливо. Тож сподіваюся, що не тільки мені – бабусі – а й підліткам теж видасться цікавою ця книжка.

Фаріда: Так, хочеться віддати належне авторці за те що вона так відкрито та сміливо торкалася багатьох делікатних питань, які неодмінно будуть близькими читачам-підліткам. Проте, як читачеві, який вже давно не підліток, мені не вистачило розвитку головних героїнь та дещо забракло розвитку самого сюжету. На початку нового розділу перед дівчатами начебто поставали певні задачі, за виконання яких вони бралися як неохоче так і завзято, проте в мене майже ніколи не виникало відчуття, що розділ хоч до чогось приводив. Наче той паротяг якому забракло пари щоб дійти до кінця.

Наприклад, екскурсія в гори закінчилася дуже раптово швидким підсумком того що трапилося, але треба ж було показати той важливий момент, коли дівчата та Мирко прийшли до миру! Та навіть коли емоції перебігали через край і здавалося що ось-ось має статися якийсь вибух, все зводилося нанівець, звісно якщо не вважати безпорадних сліз Мілани. Це я добре розумію – сама така. Проте, кожна історія має мати конфлікт – і внутрішній, і зовнішній – а кожний конфлікт має мати розв’язку. Цього, на жаль, не було. А так хотілося щоб Мілка хоч раз постояла за себе! Щоб Мирко був сміливішим! Щоб Зоряна нарешті охолола свій запал!

Втім, як я вже зазначила раніше, незважаючи на деякі недоліки, це дійсно цікава, захоплююча та зворушлива повість, яку варто прочитати, хоча б заради того щоб посміятися разом із головними героїнями. :)

"Зворотний Бік Світла"

Анна: Ви знаєте, Фарідо, я дуже вдячна, що ви спонукали мене писати українською. Це виявилося не настільки важко як мені здавалося спочатку. Бо я навіть не знала чи можу називати її моєю рідною мовою. Дивіться самі: мої батьки більшу частину свого життя розмовляли на суміші російської та української, бо мамі було 21, а татові 18, коли вони покинули своє селище. Я думаю я теж так розмовляла до того як пішла до школи. А зараз дивіться я з легкістю розумію українську, проте мені важко писати і розмовляти. Тож рідна вона мені чи ні? Якщо ні, то думаю ще не пізно зробити її такою. Тому я сподіваюся, що зможу бути для вас рівноправною партнеркою у наших з вами книжкових дискусіях.

Фаріда: До речі, в мене вже є для вас наступне книжкове «завдання». На жаль, для мене ця книжка виявилася черговим розчаруванням… Проте, я сподіваюся, що на вас вона справить краще враження ніж на мене. Можливо це прозвучить банально, та для мене знаходити нові книжки – це як знаходити нових друзів, і мені дуже прикро кожного разу коли нове знайомство не виправдовує моїх сподівань, а захоплююча пригода на яку я з нетерпінням очікувала, відкриваючи першу сторінку та поринаючи до нового світу, перетворюється на нестерпний тягар.

Я покладала неабиякі сподівання на «Зворотний Бік Світла» Дари Корній, адже вже сама назва захоплює та розпалює уяву. Не кажучи вже про всі ті чари, інші світи, світлих, темних, безсмертних, які мене привабили… чи то звабили купити цю книжку. Я гадала, що поринаю у світ захоплюючого фентезі та ще й із праукраїнською тематикою, яка мене дуже цікавить. На жаль, «Зворотній Бік Світла» більше нагадує збірку оповідок про життя та долю різних людей радше ніж цілісну історію, та ще й якогось сімейно-побутового типу з елементами «мильної опери». А ваші які перші враження?

Анна: Я не думаю, що дуже здивую вас, коли скажу, що мені сподобались мальви на обкладинці та початок книжки. Бо це ж звичайна справа для сучасної книги. Ти береш її до рук, причарована чудовим малюнком, переглядаєш інтригуючи перші сторінки та резюме, і купуєш її. То ж є сучасна політика книжкових видавництв: їх першочергове завдання примусити нас придбати їхню продукцію і наше подальше розчарування їх не обходить. Що ж до авторки «Зворотнього Боку Світла», то, як на мене, вона взяла на себе непосильне завдання, намагаючись створити всі ті різноманітні світи на трьохстах сторінках, всіх тих смертних, безсмертних, світлих, темних, та ще й сірих на додаток.

Її робота скоріше нагадує мені клаптикову ковдру, або різнокольорове вишивання. Кожна окрема ниточка начебто і непогана, та вони не дають суцільної картини. Мабуть це тому, що авторка мчить своїми світами надто швидко, не приділяючи їм достатньої уваги. Тому і виглядають її світи та герої занадто схематично та шаблонно, попри усі ті запахи полину та засушену квітку мальви, заховану у пелюшках осиротілого немовляти. А безсмертне кохання двох безсмертних більше нагадує невгамовну пристрасть двох підлітків, хоч якби часто авторка не запевняла нас, що вони душею прикипіли один до одного.

Фаріда: Клаптикова ковдра – саме таке враження виникло і в мене під час читання цієї книги. Так, кожен герой, особливо головний, повинен мати свою історію. Та чи потрібно супроводжувати введення абсолютно кожного персонажа, якою б короткочасною та незначною не була його присутність в книзі, окремою частиною, яка неодмінно відволікає від головної сюжетної лінії? В мене, наприклад, через деякий час таких екскурсів в минуле, виникло наступне запитання: а ця головна сюжетна лінія взагалі існує?

Звісно є такий термін як “backstory” чи «передісторія» – в якій автор знайомить читачів з важливими подіями та обставинами головного героя чи героїні, які відбувалися до початку книги. Проте авторам рекомендують бути дуже обачними з тією кількістю та частотою з якими вони додають її в текст. І не даремно. Тут головне не переборщити та не перетворити книгу на архівні хроніки. Інакше книга перетворюється на ту саму клаптикову ковдру, яку ми з вами побачили, що складається з великої кількості розрізнених клаптиків і все.

Хто головний герой? Чи герої? В чому полягає мета та шлях кожного? Яка головна ідея книги? Відповіді на ці запитання періодично з’являлися, проте швидко губилися серед чергової порції споминів. Так, здебільшого то було дійсно милі спогади. Проте я маю спитати: наскільки необхідно було присвячувати деяким з них цілі розділи? Навіщо перетворювати фентезі (а може це не фентезі зовсім?) на добірку сімейних мелодрам або, пробачте за каламбур, «мило»-драм? Я чекала на захоплюючий сюжет, епічний екшн, неординарних героїв, на боротьбу добра і зла! Назва ж бо сама за себе говорить!

Анна: Спочатку я думала, що головні герої це безсмертна пара закоханих – Птаха і Стриб. І Птаха таки викликала у мене співчуття, бо ж зраджена жінка і все таке інше. Та читаючи далі, я почала почувати деяке роздратування, бо занадто вже вони обоє досконалі, щоб виглядати живими. Вона — така перебільшено світла, що аж сліпить, він — чорніший з усіх темних. Щоправда авторка додала їм дещицю протилежної якості, мабуть, щоб хоч якось пояснити чому вони так сильно запали один на одного. Проте мені, як простій смертній, важко уявити пристрасть, що палає впродовж сторіч, і Птаха зі Стрибом не зуміли довести мені, що це можливо.

Однак справжня головна героїня це, напевне, Мальва, бо ж їй присвячена найбільша кількість сторінок та й мальви на обкладинці якось зобов'язують. Ви будете сміятися та вона мені теж спочатку сподобалась. Я подумала, що нарешті з'явився хтось більш схожий на людину, без тієї сліпучої небесної вроди та всіляких чеснот. Але чим далі я читала, тим більше розчаровувалася — нічого особливого у тій Мальві не було окрім симпатичних веснянок, хлопчачої вдачі та смішного підліткового жаргону. Ніякого дійсного розвитку характеру я не помітила.

То як ви гадаєте чи варто продовжувати читати книжки цієї серії у примарній надії відшукати “голку істини” у цій величезній скирті сіна?

Фаріда: Як мені не прикро це казати, але ні. Бо ж перегортаю сторінку. Новий розділ. Починаю читати. Думаю – ага! якась захоплююча дія нарешті починається. Давно пора, бо вже на півдорозі до кінця. І знов те саме! Новий герой – нова розповідь. Чергова мелодрама. А навіщо? Пробачте за педантизм, проте маю згадати ще одне важливе правило, яке має пам’ятати та використовувати кожний автор: “show don’t tell” або «показуй, а не розказуй». А тут, самі бачите, розповідь на розповіді – і ніякої вам дії. Наче той ланцюг, який постійно смикає назад – а мав би тягнути вперед.

Я зробила для себе такий висновок: якби викинути зайві спомини, затяжні балачки, забагато моралі та усе це «мило», з яких складається чи не вісімдесят відсотків тексту, то вийшла б доволі цікава та захоплююча книга. Проте, маю віддати належне авторці – закінчила книгу все ж таки на доволі інтригуючий ноті. Навіть є деяке бажання дізнатися як там розгортатимуться події далі. Проте, чи не запізно?

"Кігтик Ковбаско"

Поки моя партнерка по «книжковим дискусіям» читає першу книжку з нашої літньої добірки, я із неабияким задоволенням прочитала невеличку дитячу книжку «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна (Видавництво Старого Лева). Це просто чудова книжка. Цікава. Добра. Про дітей, про людей, про котів та про собак. Про хлопчика та його кота, які загадковим чином помінялися місцями і яким довелося прожити цілий день в шкурі один одного, стикаючись з рідного роду труднощами та долаючи їх завдяки своїм здібностям, винахідливості та друзям. Як часто нам випадає нагода поставити себе на місце іншого не тільки на словах, які, найчастіше, нічого не варті, а й на ділі? 

Незважаючи на кумедність ситуацій, легку манеру та веселий тон оповіді, в цій книжці зачіпаються такі серйозні та злободенні питання як залякування в школі та жорстоке ставлення до тварин. На жаль, світ, в якому ми живимо, незалежно від часів, бо вони насправді не змінюються, ніколи не буде вільним від жорстокості та насилля, бо, так чи так, а ці та багато інших вад є невід’ємною часткою людської природи. Проте, чи можемо ми постійно використовувати це як виправдання нашій малодушності та бездіяльності? Чи можемо постійно жити в страху, схиливши голови та відвівши очі, аби тільки нас не зачепило? 

І головному герою і його коту доводиться зустрітися та перебороти свої страхи, врятувавши та заступившись за інших, щоб зрозуміти на що вони насправді здатні. Бо тільки зробивши свій власний внесок у боротьбу із несправедливістю, можна сподіватися, що цей світ колись зміниться на краще.

А ось наша наступна селекція книжок для підлітків та дітей. Проте тепер це буде зовсім інший формат – не просто відгук чи рецензія, а справжня дискусія двох авторок про ці та інші книжки :)

«Зворотний Бік Світла», Дара Корній, КСД

«Файні тОвсті дівки, ЙО!», Тетяна Стрижевська, «Фонтан Казок»

«Маленька Відьма та Кір», Олексій Надемлінський, ВСЛ

«Дрімучий Ліс», Анастасія Лавренішина, «Фонтан Казок»

«Щирик зі Змієвої гори», Володимир Рутківський, ВСЛ  

«Місто Тіней», Мія Марченко, «Фонтан Казок»

"Аеніль"

Що сказати? «Аеніль» – суцільне розчарування з початку до кінця. Перш за все мене привабила обкладинка. Дивіться яка гарна та таємнича. Сто пудів щось захоплююче та магічне має відбуватися на сторінках такої книжки. Загадкове ім’я. Тендітна дівчина. В руках світиться щось золотавим сяйвом. Мабуть щось магічне. Якась магічна кулька. Можливо важлива для сюжету. На задньому плані замок магічної академії, де навчається дівчина. У дівчини добрі та впевнені карі очі. Гарна посмішка. Мають бути магічні здібності. Можливо ці здібності приховані чи не надто розвинені на початку книги, проте рано чи пізно вони мають проявитися та допомогти щось знайти, когось врятувати, абощо.

Такі були сподівання. Жодне не справдилося. Дівчина виявилася повною нездарою. Та ще й дуже неприємною, зухвалою, різкою, недобачливою. Моє питання після закінчення книги: Навіщо називати книгу ім’ям дівчини, яка жодним чином не вплинула на події книги? Якщо вилучити цю дівчину з цієї книги – нічогісінько не зміниться. Ну, може книга буде менше дратувати. Друге питання: Навіщо дія книги відбувається у магічній академії, якщо «головна героїня» там так нічому не навчилася та не використала нічого із магічних знань, які мала отримати, для просування сюжету? Можна було назвати книгу «Академія» і все тут. Тоді це б мало певний сенс, бо все що відбувається на сторінках стосується радше магічної академії, її викладачів (по більшій частині), та (дещо) її учнів.

Щодо умов проживання та навчання в цій академії, то це просто суцільне неподобство та безлад. Нема жодного балансу між поганим та добрим. Постійні знущання, образи, пригнічення, небезпечні магічні експерименти зі смертельними наслідками для учнів. Жах. Викладачам начхати на учнів. Інтриги. Клани. Вбивства. Невиліковні хвороби. Порятунки. Звісно ж, до яких дівчина немає жодного відношення. Складається таке враження, що автор не зовсім зрозумів жанр, в якому вирішив написати книгу, та проігнорував всі тропи, закони, та правила, які роблять такі книжки цікавими та захоплюючими. Все ж таки, коли називаєш книжку певним ім’ям, в читачів виникають певні сподівання, що головна сюжетна лінія буде будуватися та розгортатися за допомогою людини, що носить це ім’я. Чи може я помиляюсь?