"Зворотний Бік Світла"

Анна: Ви знаєте, Фарідо, я дуже вдячна, що ви спонукали мене писати українською. Це виявилося не настільки важко як мені здавалося спочатку. Бо я навіть не знала чи можу називати її моєю рідною мовою. Дивіться самі: мої батьки більшу частину свого життя розмовляли на суміші російської та української, бо мамі було 21, а татові 18, коли вони покинули своє селище. Я думаю я теж так розмовляла до того як пішла до школи. А зараз дивіться я з легкістю розумію українську, проте мені важко писати і розмовляти. Тож рідна вона мені чи ні? Якщо ні, то думаю ще не пізно зробити її такою. Тому я сподіваюся, що зможу бути для вас рівноправною партнеркою у наших з вами книжкових дискусіях.

Фаріда: До речі, в мене вже є для вас наступне книжкове «завдання». На жаль, для мене ця книжка виявилася черговим розчаруванням… Проте, я сподіваюся, що на вас вона справить краще враження ніж на мене. Можливо це прозвучить банально, та для мене знаходити нові книжки – це як знаходити нових друзів, і мені дуже прикро кожного разу коли нове знайомство не виправдовує моїх сподівань, а захоплююча пригода на яку я з нетерпінням очікувала, відкриваючи першу сторінку та поринаючи до нового світу, перетворюється на нестерпний тягар.

Я покладала неабиякі сподівання на «Зворотний Бік Світла» Дари Корній, адже вже сама назва захоплює та розпалює уяву. Не кажучи вже про всі ті чари, інші світи, світлих, темних, безсмертних, які мене привабили… чи то звабили купити цю книжку. Я гадала, що поринаю у світ захоплюючого фентезі та ще й із праукраїнською тематикою, яка мене дуже цікавить. На жаль, «Зворотній Бік Світла» більше нагадує збірку оповідок про життя та долю різних людей радше ніж цілісну історію, та ще й якогось сімейно-побутового типу з елементами «мильної опери». А ваші які перші враження?

Анна: Я не думаю, що дуже здивую вас, коли скажу, що мені сподобались мальви на обкладинці та початок книжки. Бо це ж звичайна справа для сучасної книги. Ти береш її до рук, причарована чудовим малюнком, переглядаєш інтригуючи перші сторінки та резюме, і купуєш її. То ж є сучасна політика книжкових видавництв: їх першочергове завдання примусити нас придбати їхню продукцію і наше подальше розчарування їх не обходить. Що ж до авторки «Зворотнього Боку Світла», то, як на мене, вона взяла на себе непосильне завдання, намагаючись створити всі ті різноманітні світи на трьохстах сторінках, всіх тих смертних, безсмертних, світлих, темних, та ще й сірих на додаток.

Її робота скоріше нагадує мені клаптикову ковдру, або різнокольорове вишивання. Кожна окрема ниточка начебто і непогана, та вони не дають суцільної картини. Мабуть це тому, що авторка мчить своїми світами надто швидко, не приділяючи їм достатньої уваги. Тому і виглядають її світи та герої занадто схематично та шаблонно, попри усі ті запахи полину та засушену квітку мальви, заховану у пелюшках осиротілого немовляти. А безсмертне кохання двох безсмертних більше нагадує невгамовну пристрасть двох підлітків, хоч якби часто авторка не запевняла нас, що вони душею прикипіли один до одного.

Фаріда: Клаптикова ковдра – саме таке враження виникло і в мене під час читання цієї книги. Так, кожен герой, особливо головний, повинен мати свою історію. Та чи потрібно супроводжувати введення абсолютно кожного персонажа, якою б короткочасною та незначною не була його присутність в книзі, окремою частиною, яка неодмінно відволікає від головної сюжетної лінії? В мене, наприклад, через деякий час таких екскурсів в минуле, виникло наступне запитання: а ця головна сюжетна лінія взагалі існує?

Звісно є такий термін як “backstory” чи «передісторія» – в якій автор знайомить читачів з важливими подіями та обставинами головного героя чи героїні, які відбувалися до початку книги. Проте авторам рекомендують бути дуже обачними з тією кількістю та частотою з якими вони додають її в текст. І не даремно. Тут головне не переборщити та не перетворити книгу на архівні хроніки. Інакше книга перетворюється на ту саму клаптикову ковдру, яку ми з вами побачили, що складається з великої кількості розрізнених клаптиків і все.

Хто головний герой? Чи герої? В чому полягає мета та шлях кожного? Яка головна ідея книги? Відповіді на ці запитання періодично з’являлися, проте швидко губилися серед чергової порції споминів. Так, здебільшого то було дійсно милі спогади. Проте я маю спитати: наскільки необхідно було присвячувати деяким з них цілі розділи? Навіщо перетворювати фентезі (а може це не фентезі зовсім?) на добірку сімейних мелодрам або, пробачте за каламбур, «мило»-драм? Я чекала на захоплюючий сюжет, епічний екшн, неординарних героїв, на боротьбу добра і зла! Назва ж бо сама за себе говорить!

Анна: Спочатку я думала, що головні герої це безсмертна пара закоханих – Птаха і Стриб. І Птаха таки викликала у мене співчуття, бо ж зраджена жінка і все таке інше. Та читаючи далі, я почала почувати деяке роздратування, бо занадто вже вони обоє досконалі, щоб виглядати живими. Вона — така перебільшено світла, що аж сліпить, він — чорніший з усіх темних. Щоправда авторка додала їм дещицю протилежної якості, мабуть, щоб хоч якось пояснити чому вони так сильно запали один на одного. Проте мені, як простій смертній, важко уявити пристрасть, що палає впродовж сторіч, і Птаха зі Стрибом не зуміли довести мені, що це можливо.

Однак справжня головна героїня це, напевне, Мальва, бо ж їй присвячена найбільша кількість сторінок та й мальви на обкладинці якось зобов'язують. Ви будете сміятися та вона мені теж спочатку сподобалась. Я подумала, що нарешті з'явився хтось більш схожий на людину, без тієї сліпучої небесної вроди та всіляких чеснот. Але чим далі я читала, тим більше розчаровувалася — нічого особливого у тій Мальві не було окрім симпатичних веснянок, хлопчачої вдачі та смішного підліткового жаргону. Ніякого дійсного розвитку характеру я не помітила.

То як ви гадаєте чи варто продовжувати читати книжки цієї серії у примарній надії відшукати “голку істини” у цій величезній скирті сіна?

Фаріда: Як мені не прикро це казати, але ні. Бо ж перегортаю сторінку. Новий розділ. Починаю читати. Думаю – ага! якась захоплююча дія нарешті починається. Давно пора, бо вже на півдорозі до кінця. І знов те саме! Новий герой – нова розповідь. Чергова мелодрама. А навіщо? Пробачте за педантизм, проте маю згадати ще одне важливе правило, яке має пам’ятати та використовувати кожний автор: “show don’t tell” або «показуй, а не розказуй». А тут, самі бачите, розповідь на розповіді – і ніякої вам дії. Наче той ланцюг, який постійно смикає назад – а мав би тягнути вперед.

Я зробила для себе такий висновок: якби викинути зайві спомини, затяжні балачки, забагато моралі та усе це «мило», з яких складається чи не вісімдесят відсотків тексту, то вийшла б доволі цікава та захоплююча книга. Проте, маю віддати належне авторці – закінчила книгу все ж таки на доволі інтригуючий ноті. Навіть є деяке бажання дізнатися як там розгортатимуться події далі. Проте, чи не запізно?

"Кігтик Ковбаско"

Поки моя партнерка по «книжковим дискусіям» читає першу книжку з нашої літньої добірки, я із неабияким задоволенням прочитала невеличку дитячу книжку «Кігтик Ковбаско» Сергія Гридіна (Видавництво Старого Лева). Це просто чудова книжка. Цікава. Добра. Про дітей, про людей, про котів та про собак. Про хлопчика та його кота, які загадковим чином помінялися місцями і яким довелося прожити цілий день в шкурі один одного, стикаючись з рідного роду труднощами та долаючи їх завдяки своїм здібностям, винахідливості та друзям. Як часто нам випадає нагода поставити себе на місце іншого не тільки на словах, які, найчастіше, нічого не варті, а й на ділі? 

Незважаючи на кумедність ситуацій, легку манеру та веселий тон оповіді, в цій книжці зачіпаються такі серйозні та злободенні питання як залякування в школі та жорстоке ставлення до тварин. На жаль, світ, в якому ми живимо, незалежно від часів, бо вони насправді не змінюються, ніколи не буде вільним від жорстокості та насилля, бо, так чи так, а ці та багато інших вад є невід’ємною часткою людської природи. Проте, чи можемо ми постійно використовувати це як виправдання нашій малодушності та бездіяльності? Чи можемо постійно жити в страху, схиливши голови та відвівши очі, аби тільки нас не зачепило? 

І головному герою і його коту доводиться зустрітися та перебороти свої страхи, врятувавши та заступившись за інших, щоб зрозуміти на що вони насправді здатні. Бо тільки зробивши свій власний внесок у боротьбу із несправедливістю, можна сподіватися, що цей світ колись зміниться на краще.

А ось наша наступна селекція книжок для підлітків та дітей. Проте тепер це буде зовсім інший формат – не просто відгук чи рецензія, а справжня дискусія двох авторок про ці та інші книжки :)

«Зворотний Бік Світла», Дара Корній, КСД

«Файні тОвсті дівки, ЙО!», Тетяна Стрижевська, «Фонтан Казок»

«Маленька Відьма та Кір», Олексій Надемлінський, ВСЛ

«Дрімучий Ліс», Анастасія Лавренішина, «Фонтан Казок»

«Щирик зі Змієвої гори», Володимир Рутківський, ВСЛ  

«Місто Тіней», Мія Марченко, «Фонтан Казок»

"Аеніль"

Що сказати? «Аеніль» – суцільне розчарування з початку до кінця. Перш за все мене привабила обкладинка. Дивіться яка гарна та таємнича. Сто пудів щось захоплююче та магічне має відбуватися на сторінках такої книжки. Загадкове ім’я. Тендітна дівчина. В руках світиться щось золотавим сяйвом. Мабуть щось магічне. Якась магічна кулька. Можливо важлива для сюжету. На задньому плані замок магічної академії, де навчається дівчина. У дівчини добрі та впевнені карі очі. Гарна посмішка. Мають бути магічні здібності. Можливо ці здібності приховані чи не надто розвинені на початку книги, проте рано чи пізно вони мають проявитися та допомогти щось знайти, когось врятувати, абощо.

Такі були сподівання. Жодне не справдилося. Дівчина виявилася повною нездарою. Та ще й дуже неприємною, зухвалою, різкою, недобачливою. Моє питання після закінчення книги: Навіщо називати книгу ім’ям дівчини, яка жодним чином не вплинула на події книги? Якщо вилучити цю дівчину з цієї книги – нічогісінько не зміниться. Ну, може книга буде менше дратувати. Друге питання: Навіщо дія книги відбувається у магічній академії, якщо «головна героїня» там так нічому не навчилася та не використала нічого із магічних знань, які мала отримати, для просування сюжету? Можна було назвати книгу «Академія» і все тут. Тоді це б мало певний сенс, бо все що відбувається на сторінках стосується радше магічної академії, її викладачів (по більшій частині), та (дещо) її учнів.

Щодо умов проживання та навчання в цій академії, то це просто суцільне неподобство та безлад. Нема жодного балансу між поганим та добрим. Постійні знущання, образи, пригнічення, небезпечні магічні експерименти зі смертельними наслідками для учнів. Жах. Викладачам начхати на учнів. Інтриги. Клани. Вбивства. Невиліковні хвороби. Порятунки. Звісно ж, до яких дівчина немає жодного відношення. Складається таке враження, що автор не зовсім зрозумів жанр, в якому вирішив написати книгу, та проігнорував всі тропи, закони, та правила, які роблять такі книжки цікавими та захоплюючими. Все ж таки, коли називаєш книжку певним ім’ям, в читачів виникають певні сподівання, що головна сюжетна лінія буде будуватися та розгортатися за допомогою людини, що носить це ім’я. Чи може я помиляюсь?

"Кав'ярня на розі"

Як я вже зазначала, цього року маю мету прочитати якомога більше книжок українською мовою. Також маю намір ділитися своїми враженнями на моєму блозі. Може комусь буде цікаво. Може ні. До цього часу я вже встигла написати три позитивних відгука, але сьогодні маю поділитися не дуже позитивними емоціями, які, нажаль, викликала в мене книга «Кав'ярня на розі». Мені дуже прикро це робити, бо, по-перше, я покладала великі сподівання на цю книжку, а, по-друге, це книжка від "Видавництва Старого Лева", яке мені дуже подобається не тільки як читачеві, але і як авторові.

Дивна якась річ. Начебто все як я люблю: книжка про книжки; про людей, які люблять, читають, розуміють, цінують та колекціонують книжки; також велику роль, неначе один із героїв оповіді, грає кав'ярня (від одного тільки слова стає якось тепло та ароматно, чи не так?); дія відбувається в непримітному, невеличкому місті... Одним словом, там було усе, що мені так подобається і що могло стати цікавим фоном для якоїсь захоплюючої історії. Та, нажаль, мені чогось не вистачило, щоб по-справжньому полюбити цю книжку та мати бажання повернутися до неї знов.

Може забракло дії. Натомість, було аж занадто балачок та роздумів (з якими я безперечно згодна), які перетворили художній твір на збірку есе на філософські теми. А може це через те, що мені так і не сподобалися герої (окрім самої кав'ярні)? Я так і не змогла знайти в них щось окрім тих їх балачок про книжки, що мені були б до вподоби у їх характерах чи історіях. Мені дуже прикро, що ця книга не справдила моїх сподівань та не причарувала мене так, як її обкладинка та назва. Нажаль, я не змогла поринути у світ, що вона обіцяла відкрити. Мабуть через те, що сюжет майже відсутній, а дія дуже квола. Під кінець було декілька жвавих сторінок, і здавалося, що ось-ось, щось має трапитися...

Гадаю, мені не подобається читати книжки, які аж настільки схожі на справжнє життя. Залишилось якесь не дуже приємне відчуття. Та це моє, суто суб'єктивне враження, і я гадаю, що багато кому ця книжка прийдеться до душі.

"Старий будинок"

В цьому році я хочу прочитати якомога більше книжок українською мовою, бо вважаю, що в нас є багато цікавих книжок та авторів про яких мають знати, і до того ж, я маю намір написати декілька власних казок та історій українською мовою. "Старий Будинок" від видавництва "Фонтан Казок" перша книжка, яку я прочитала в цьому році. На сайті видавництва зазначено, що це містична повість. Я б додала, що це не тільки містична повість, а й фантастична, магічна та зовсім неординарна історія з ексцентричними героями, цікавими подіями та дивовижними відкриттями, які відбуваються в старому будинку, в якому, здається, вже багато років ніхто не живе. Також мені дуже близька головна тема повісті - про те, що будь-які речі, чи то будинок, чи то маленька чашечка, що були зроблені з любов'ю, мають свою власну душу, а також, що є в нашому світі люди, які знаються на цьому та які роблять усе, щоб їх зберегти. А щодо обкладинки, то вона мене просто причарувала, і я вже не могла не купити цю книжку.

"Айхо, або Полювання (на) шпигуна"

Дія другої частини роману-фентезі зосереджена в Шанталії, а точніше в Університеті Природознавства, спудеєм якого на деякий час стає Айхо. Але, завдяки новим героям та їх історіям, ми продовжуємо подорожувати різними країнами Узбережжя. У Айхо з'являються нові друзі, ментори та недруги. Звісно ж, останніх набагато більше ніж інших. Оршуля Фариняк продовжує дивувати своєю уявою та картинами теперішнього та минулого, які вона вимальовує на сторінках своєї захоплюючої оповіді. Університет Природознавстав дійсно вражає та зачаровує. А щоб мати більш чітку уяву про те, де що знаходиться до книги додається карта університету. На жаль, ми зовсім ненадовго там затрималися. 

Інша тема це університетські підземелля, в яких розкривається неначе інший світ, набагато небезпечніший навіть за той, що на поверхні. Мені дуже сподобалась ідея з древніми рунами та порталами. Також мені було дуже цікаво читати про найдревніших (в мене постає питання: а чи побачимо ми їх?!) та про створення легендарного народу доломартів (вражаюче!), але дуже й дуже сумно читати про історію Делеї та, особливо, про історію Майстра Авгуса, що дещо нагадувала історію з елементами фільму-жаху.

Загалом оповідь просувалася швидким а іноді навіть блискавичним темпом. Хоча, було декілька моментів, на яких можна було б зупинитися трошки докладніше. Наприклад, мені здалося, що було дуже замало сцен між Айхо та Дідом Радо. Чогось мені бракувало в їх взаєминах, а іноді здавалося, що вони неначе чужі. А ось кінець цієї частини просто розбив моє серце! Я навіть припустити не могла, що те, що там трапилося, може трапитися. Не знаю чому; я вже мала бути готовою до цього, бо, впродовж ціх двох книжок багато що жахливого та незворотнього траплялося з багатьма героями та істотами, з якими Айхо довелося зустрітися за час своїх мандр та митарств. Наприклад, я ніколи не забуду малого радика. Ніколи. Тоді я теж не могла повірити, що він загинув і що більше не з'явиться знов. Нічого не скажеш, Оршуля Фариняк, вміє дивувати, шокувати та вражати. Отже, тепер чекаю на третю частину...

До речі, мені здається, що книги про Айхо, із таким  багатим, різноманітним, різнобарвним та неповторним власним світом, обов'язково потребують так звану "companion book" - щось на зразок єнциклопедії із додатковою інформацією про різні країни та народи Узбережжя, цікаві історичні факти та, звісно ж, каталог усіх тих різноманітних істот, тварин, птахів, рослин та кольорових висловів, якими ряснить оповідь))