"Реальність Барґеста"

Анна: Тож наша перша книжка для дискусії цього року має доволі таки химерну назву – “Реальність Барґеста”. Скажу чесно, що вона мені сподобалась найменше у порівнянні з тими книжками, що ми прочитали торік. Хоча й торішні книжки, якщо пам'ятаєте, викликали у мене немало нарікань. Та не з одною із попередніх книжок у мене не виникало такого сильного бажання закрити її як можна скоріше, бо ж від того коловороту численних героїв та подій таки добряче паморочилося в голові.

Більш за все ця книга нагадала мені голлівудські блокбастери, де немає майже ніякої акторської гри (ні хорошої, ні навіть поганої), ніякого виразного сюжету, і де ми тепер не можемо навіть потішитись гарними зйомками, зробленими десь вдалині від наших забруднених міст (бо це б було надто дорого для продюсерів!) – натомість нам демонструють якісь тьмяні малюнки та комп'ютерні ефекти у надмірній кількості. Тільки у сучасних книгах, на відміну від блокбастерів, ми маємо спостерігати не за акторами-нездарами, а за позбавленими будь-якої індивідуальності героями.

Хоча мушу визнати, що у цій книзі було немало яскравих різнокольорових описів, які мені дійсно сподобались, особливо ті, що були “поцуплені” у неперевершеного Хаяо Міядзакі. Та то я так трошки невдало жартую. Насправді, я зовсім не проти того, щоб мій улюблений Міядзаки був увічнений у книзі, та, все ж таки, хотілося б щоб то була хороша книга, і в ній було щось ще окрім вражаючих картинок.

А ви як вважаєте? Яке у вас склалося враження? А то я, здається, аж захрипла, лаючись на цю книгу, а вона ж бідолашна ні в чому не винна. То все наші кляті сучасні тенденції.

Фаріда: Як завжди не останню роль при виборі наступної книжки для мене зіграла обкладинка. Ну, добре. Обкладинка як завжди зіграла найпершу та найважливішу роль. Бо якщо б я покладалася виключно на назву та на зміст книги, то ні за що б її не купила. Назва якась незграбна та складно вимовна – і зміст також: «Реальність Барґеста… світ штучно синтезованих уявних, міфічних та казкових істот. Під час створення і заселення цієї фантастичної реальності вчені та представники надцивілізації Колекціонерів і Реставраторів не все врахували, тож тепер їй загрожує руйнація…»

Прочитавши таке нагромадження слів та понять, в мене одразу склалося враження, що авторка вирішила зібрати до купи різноманітні елементи різних жанрів та змішати їх разом. Такий собі mash-up всього що тільки можливо та неможливо поєднати разом. Та головним чином – останнє. От і вийшло, що вийшло. А саме якась химерна наукова-фантастика, яка вийшла за рамки свого існування та вирішила побавитися у фентезі.

Тим не менш, «Реальність Барґеста» захопила мене з першої сторінки – перший розділ видався цікавим, дотепним та зворушливим, з індивідуальністю та власним голосом, написаним у веселому та іронічному стилі, який англійською ще називається «tongue-in-cheek» – та, на мій превеликий жаль, книжка дуже швидко почала розчаровувати. Наче всю ту індивідуальність, яка мене так привабила, авторка вичерпала вже на початку, тому далі й не розвинула як слід ні голос, ні характери, ні ідею, сконцентрувавши всю свою увагу та всі свої зусилля на дії в стилі американських блокбастерів, а не на суті та серці книги. Тобто шуму багато, а от сенсу – ні. Начебто цікава книжка, чи не так? Багато усіляких пригод, мандрівок, героїв…

Навіть є посилання на улюблені серіали та на улюблених авторів. Я ще з дитинства обожнюю серіал «Дживс та Вустер» та неодноразово переглядала «Голмса» з Камбербечем. Моя тітка є фанатом Террі Пратчетта, тож в нас багато його книжок. А ви полюбляєте творчість Хаяо Міядзакі.

Проте герої, яких, як на мій погляд, було аж забагато, всі якісь однотипні та одновимірні – одним словом – пласкі; а пригоди... дивні, чудернацькі, захоплюють уяву... але не мають жодного сенсу, повністю наслідуючи приклад реальності, яку описують, де змішалося все що тільки можна: міфи, легенди, книжки, серіали, технології, епохи. Мені забракло структури, правил, розуміння того, що відбувається. До того ж, через те, що майже всі герої були так чи інакше причетні до створення цієї самої реальності, не існувало справжньої небезпеки, бо, щоб вони не обрали та яким би чином не повелися, все одно не помилилися б. А ще вони майже миттєво отримували відповіді на всі свої запитання. Та воно й не дивно. Адже все було взято з їхньої уяви, тому й підпорядковувалося їм.

Анна: Маю визнати, що читаючи торішні книжки, я все ж таки тішилися надією, що я принаймні поліпшую свою українську мову. Але з цією книгою навіть цього не сталося. Якось воно мені дряпало по вухах, коли я продиралася через оті кучугури у тексті. Спочатку мене дуже дратували оті прізвиська замість імен: Дзиґа, Читачка, Троль, і таке інше. Але згодом я таки звикла до них і перестала помічати. Та було й без цього чим дратуватися. Декілька речень довелося перечитувати по 2 чи 3 рази, щоб зрозуміти нарешті де у них хвіст, а де голова.

Я вже не говорю про “прокачати скілс”, “ноути” та інші слівця з нашої комп'ютерно-айфонної сучасності. А як я спіткнулася об оте “емо”! То я ж не знала що воно до біса таке. Пізніше син пояснив, що то така субкультура, поширена серед молоді і “емо” означає “емоційний”. Та мені було вже несила повертатися, щоб відшукати те кляте речення, і нарешті його зрозуміти. Щось мені не віриться, що усі підлітки знають про оте “емо”. То може у сумнівних випадках краще б було посилання якесь давати? Чи мені слід сказати “лінки”? Я вже й не знаю.

Та особливо мене розлютили оті “вівці на хвилях”, То були собі “білі баранці”, і зненацька на тобі - “вівці”! Я не знаю може авторка хотіла додати сюрреалізму тій картинці, що вона якраз описувала, але, як на мене, то я можу уявити кучерявеньких ягняток-баранців на вершечках хвиль, і аж ніяк важкеньких кудлатих овець. Та то таке — тут ще можна сперечатися та щось доводити. Але от те, що у книзі немає навіть натяку на живі характери, то вже є незаперечний факт.

Ота старша сестричка Читачка з білявими пасмами та незмінним щуром на плечі – ну чим не персонаж із комп'ютерної гри? А середня Дзиґа – це вже прям якась гола ходяча функція. Ні тобі якихось особливих рис характеру, ні хоч якогось опису зовнішності. Ну а молодша сестричка Мала наче примчала до нас з одного з моїх улюблених мультиків “Мій друг Тоторо”, і мабуть тому вона мені найсимпатичніша. Що ж до інших персонажів, то про них і говорити не хочеться. Книга залишила відчуття якоїсь різнокольорової пустки, як одна з отих мильних бульбашок, які авторка так вдало додала до пейзажу Хаяо Міядзаки.

Фаріда: Мені здається, що авторка передивилася блокбастерів з усілякими там спецефектами, а потім вирішила «забацати» собі щось подібне – тільки у вигляді книги. Тут вам і гонитва на гелікоптерах, і підпільна наукова лабораторія, і дирижаблі, і гаргул'ї, і ігри з простором та часом, з генетикою, тощо.

З самого початку авторка порівняла книгу з грою та дала героям замість справжніх імен прізвиська. Напевно, це мало бути прикольно та дотепно. Але ж ім'я надає герою індивідуальності, а схематична назва навпаки позбавляє її, наділяючи хіба що загальними рисами та налаштовуючи на поведінку та функції в межах заданої програми. Тобто замість книжки авторка просто зробили комп'ютерну гру на папері. А навіщо? Адже приправивши сторінки банальними істинами та псевдо-філософськими афоризмами, книга не стала від того глибшою чи менш безглуздою.

Ще коли я вперше тримала її в руках, мені здалося, що вона якась закоротка як на фентезі – адже ті загалом доволі об’ємні. Мабуть тому образи не прописані як слід та зовсім не розвинені – хоча шалених пригод тут дійсно не бракує. А, взагалі-то, може сучасним підліткам не потрібно щось складніше за це? Пощастить як вони хоч книгу відкриють… Тож думаю, що їм така «гра» – як за сюжетом так і за кількістю сторінок – має обов’язково сподобатися.

Та для себе я вирішила, що принаймні деякий час не купуватиму книжки Видавництва Старого Лева. На жаль, моє уявлення про класну книжку та незабутніх героїв, про пригоди яких хотілося б читати знов і знов, та уявлення видавництва про це не співпадають, і я в котре розчаровуюся у своєму виборі.

А ось список книжок, які ми збираємося прочитати вже в цьому році:

"Реальність Баргеста", Аліна Штефан, ВСЛ

"Порох з драконових кісток", Володимир Арєнєв, АССА

"Дитя песиголовців", Володимир Арєнєв, АССА

"Варта у грі", Наталія Матолінец, АССА

"Артефакти Праги", Наталія Матолінець, АССА

"Гессі", Наталія Матолінець, VIVAT

"Де ESC з моїх халеп?", Тетяна Стрижевська, ЛЕГЕНДА

"Місто Тіней"

Анна: Не знаю чому, але “Місто Тіней” нагадало мені відомий анекдот про письменника, що писав роман про ковбоїв. Коли його попросили розповісти про свою роботу, то він повідомив, що початок і кінець він вже написав, адже це дуже просто: “ковбой сів на коня” та “ковбой зліз з коня”. Тоді у нього запитали, що ж він планує написати у середині, і він відповів із зітханням: “Що-що – це ж ясно: тик-дик, тик-дик. І це дійсно проблема”. На мою думку, у більшості українських сучасних книжок проблема з отим “тик-дик, тик-дик”. І “Місто тіней”, на жаль, не виняток. Хоча, мушу визнати, що мені сподобався і початок і навіть кінець – на відміну від тих книжок, що ми з вами нещодавно обговорювали. Тож мабуть почну все ж таки з кінця, бо ж це мій улюблений стиль.

В епілозі авторка доволі елегантно звела усі кінці з кінцями, і якось зворушливо воно у неї вийшло. Ну знаєте, споріднені душі знайшли одне одного і збираються жити разом до кінця своїх днів. Хоча я добре розумію, що кінець не дуже реалістичний. Чи зміг би отой художник заробляти достатньо грошей для своєї немаленької сім'ї своїм малюванням та галереєю, що славилася лояльністю до робіт молодих та незнаних художників? Але я забула – були ж ще кав'ярня та сувенірна крамничка. Тож, хтозна – може дійсно можливо робити те, що тобі подобається і не бідувати? А оті слова “Врешті-решт, усе на краще, навіть гірке і страшне” викликали спочатку протест, як явне перебільшення. Але згодом – якось втішили. Бо, врешті-решт, таке іноді трапляється у житті, особливо із людьми сильними духом.

Тепер можна повернутися і до початку. Він у “Міста Тіней” не такий захоплюючий, як у більшості книжок, що ми прочитали в цьому році, проте доволі зворушливий. Самотня дівчинка, що нещодавно втратила матір, на тлі похмурого, незнайомого міста – це не може не розчулити. Особливо мене зворушила Мартина розмова із янголом, її улюбленою іграшкою, що їй подарувала мама. Їй здалося, що янгол хотів підбадьорити її своєю усмішкою, наче говорив їй, що треба бути сильною. Але дівчинка, дивлячись на оту маленьку гладку фігурку, подумала: “Легко йому. Усміхатися набагато легше, коли ти вирізаний із кістки”. Тому я сподівалася, що на мене чекає психологічна драма, де Марта, після усіляких поневірянь і страждань, знайде новий дім та сім'ю. І вона дійсно знайшла усе це наприкінці. Можливо тому мене так і розчулив епілог, бо там трапилось усе те, чого я чекала від книги. Але хотілося б з інтересом спостерігати як дівчинка прийшла до того щасливого кінця. Та не судилося, бо щоб по-справжньому співчувати героям, вони повинні говорити і діяти як живі люди, а не як якісь спрощені ходячи схеми.

Хоча я не можу сказати, що у книзі не було вдалих місць. Усе те що стосувалося Різдва авторка описувала з теплом і любов'ю. Усі оті прикрашені ялинки, сяючи гірлянди, всілякі смаколики враз освітлювали оте “місто тіней”, де поневірялися її герої, як в нашому світі, так і в потойбічному. До речі, “вічна зима і ніякого Різдва” – ця ідея зовсім не нова. Якщо пам'ятаєте, вперше вона з'явилася у Клайва Льюїса у його славнозвісній повісті “Лев, відьма та шафа”. Звісно у Льюїса воно мені більше сподобалось, бо він більше уваги присвятив приходу весни, який у нього нерозривно зв'язаний з Різдвом. Проте авторка доволі зворушливо зобразила сам дух цього свята та піднесений настрій, що має панувати у цей час.

Але, на превеликий жаль, усі ці позитивні сторони “Міста Тіней” перекриваються головним недоліком більшості сучасних українських книжок – а саме доволі блідими героями. Як би голосно вони не кричали та не рвали на собі волосся, мені, як і знаменитому режисеру Станіславському, так і кортить крикнути їм у відповідь: “Не вірю!” Не розумію чому авторка так мало розповіла про те, чому розійшлися Мартині батьки, чи про те як Марта жила разом із мамою. Це ж бо важлива інформація, яка могла б вдихнути життя в її героїв.

Ще хочу додати, що мене дуже вразило Мартине рішення не просити Роланда оживити рідну матусю. Може воно і правильно не турбувати мертвих, але ж жінка була ще молодою, і Марта так за нею сумувала. Все хотіла з нею поговорити та про все розпитати, а потім знехтувала такою можливістю. Та ще й подумала, що це було б нечуваним щастям знову жити разом із мамою, але тоді це означало б відмовитися від її нового життя із батьком, від її нового друга та його милої матінки, від Старого міста. Що ж це таке виходить - сиди собі, люба матусю, на тому світі, й не рипайся, бо я тепер хочу з батьком пожити?! Навіть не знаю, що сказати. Це вже якийсь махровий егоїзм поза всяких меж, але ж він, здавалося, був Марті зовсім не притаманний.

А які ваші враження? І, взагалі, чи не гаємо ми даремно наш час шукаючи та не знаходячи в сучасній українській літературі ніякої розради ні розуму, ні серцю?

Фаріда: Можливо. Принаймні, з огляду на ті книжки, які ми прочитали цього року, в сучасній підлітковій літературі на це годі й сподіватися. А може ми просто не в тих книжках шукаємо? Подивимося наступного року.

Ви добре знаєте скільки запитань, обурення та скарг викликало в мене «Місто Тіней». Напевно пам’ятаєте, що мені вдалося дочитати цю повість до кінця тільки з другої спроби – майже через два роки після того як я вперше відкрила її! Я саме почала читати тоді на Новий Рік, сподіваючись на захоплюючу та казкову пригоду – боротьбу світла та темряви і все таке інше – яка відбувається в двох паралельних світах, що тісно переплітаються з життям головної героїні.

Проте я дуже швидко зрозуміла, що в черговий раз моїм сподіванням на щось таке від чого я буду в повному захваті не здійснитися. Бо книга, така велика та насичена усілякими подіями, видалася зовсім не святковою, а пригоди та персонажі дуже сильно нагадували пригоди та персонажів з інших книжок жанру фентезі. Головна героїня – чи то ідея якою головна героїня мала бути – спочатку сподобалась, а потім почала дуже сильно дратувати постійними сварками та втечами, чи то з батьком, чи то з його дівчиною, чи то з новим другом.

До того ж, я розраховувала почитати про Різдво в найкращих українських традиціях, а, натомість, читала про Різдво та дійових осіб, пов’язаних з цим святом, позичених з якоїсь іншої країни та культури. Проте, це дуже схоже на нашу сучасність, чи не так? Наразі чомусь вважається, що нам потрібно позичати абсолютно все що тільки є з Європи та Америки, наче в нас самих нічого власного нема: ні імен, ні свят, ні традицій, ні казок, ні різдвяних персонажів, ні ідей.

На жаль, впродовж всієї книги – аж до останнього розділу – мене не полишало якесь гнітюче, холодне та неприємне почуття. А кожний раз як я починала читати в мене одразу псувався настрій та хотілося якнайшвидше закрити цю книгу та більше ніколи її не відкривати. Вона наче оповита отруйними чарами. Можливо тими самими, що скувало Місто тіней.

Погоджусь, що початок та кінцівка видалися доволі зворушливими, проте я нізащо б не рекомендувала читати цю книгу на свята чи взимку. Навіть теплий плід та гарячий чай не допоможуть зігрітися. Так само як і ви, я була приголомшена, коли Марта відмовилася від можливості повернути до життя маму – бодай навіть поговорити з нею – поставивши нові відносини на перше місце. І чому саме, пробачте, такий вибір має навчити дітей? Егоїзму? Дріб’язковості? Що матеріальні цінності є вищими за життя найдорожчої в світі людини?

Адже рішення Марти не мало нічого спільного з релігійним поглядом на життя та смерть. Ні. Це скоріш виглядало так наче мама була на заваді її відносинам із батьком. Не знаю. Якось це неправильно. В справжньому житті дуже важко змиритися з такою важкою втратою та вирішити, ось так, що так воно все ж таки краще. Нехай собі спить, не буду її будити. До того ж, казки потрібні саме для того, щоб давати змогу мріям здійснюватися – особливо на Різдво. На жаль, мрія Марти про повернення мами до життя виявилася дуже швидкоплинною…

"Щирик зі Змієвої гори"

Фаріда: Нарешті прочитала наступну книгу з нашої з вами підбірки. Ой, і нелегко ж вона мені далася! Це наштовхнуло мене на наступну думку. А може я просто забагато чекаю від нових книжок? Може через те, що я так багато читаю, мої стандарти занадто завищені і мені дуже важко вгодити? Може мене геть зруйнували мої улюблені книжки для інших книжок і через це я їх вже просто не сприймаю? В чому річ? Невже інші книжки такі вже погані? Бо, чесно кажучи, мені вже набридло починати відгук з того, що мене розчарувала та чи інша книжка. Невже я така вибаглива як читач? Та я ж просто хочу щоб герої, сюжет, діалоги, події, якісь несподівані повороти, тощо, мене захопили, причарували, здивували та закохали в себе. Невже це забагато? А що робити як книга цього не зробила? На жаль, писати негативний відгук. Я ж сама авторка і добре знаю як це боляче коли твою книгу не полюбили, не зрозуміли, чи, взагалі, написали таку нищівну рецензію після якої півроку не писатимеш. Та повернемося до теми нашої книжкової дискусії…

Як завжди я покладала неабиякі сподівання на цю книгу – навіть більші ніж на інші. А як же не покладати, коли я була просто в захваті від попередньої частини – «Гості на мітлі»! Я ще казала, якщо пам’ятаєте, що та книга написана з душею і що одразу відчуваєш, що її писав справжній майстер. Як же вона мені сподобалася! В мене не було жодних сумнівів щодо того що мені сподобається і «Щирик зі Змієвої гори». Я ще думала яка чудова назва! О, напевно на нас чекають справжні пригоди! І дійсно, з початку мені було дуже цікаво читати, бо автор дуже атмосферно все описав та ще й дотепно поєднав два жанри: казковий та пригодницький. Проте поступово мій захват від книги зникав, а читати ставало зовсім нецікаво, адже нічого особливого не відбувалося. Щирик – який мав би бути головним героєм з огляду на те, що саме його ім’я зазначено в назві твору – тільки те й робив що набивав своє черевце, чесав свою спину (бо в нього мали от-от прорізатися крила і він мав з’їсти свого найкращого друга та стати таким самим кровожерливим як і його батечко), та грався наче цуценя з Андрійком (тим самим другом), який, здається, з часом забув, що його викрали. А які ваші враження?

Анна: Не знаю що це таке діється з сучасними книгами, але мені вже трохи набридло потрапляти в одну й ту ж пастку: мене захоплює початок, який здається обіцяє дивовижні пригоди і відкриття, та доволі бліде продовження розбиває усі надії. Хоча з “Щириком зі Змієвої гори” це мабуть відбувалося не так швидко. Бо ж книжка дійсно причаровувала милими моєму серцю Карпатськими краєвидами та незвичністю ситуації, коли наші сучасні реалії стикаються з казковими героями, які наче виринають до нас із глибини віків. Та й самі знайомі образи Костія Безсмертного та Змія Гориновича виглядали по-новому, поєднуючи у собі те, що здавалось неможливо поєднати: вони бридкі, жорстокі, пожадливі і кумедні одночасно.

Отой Костій мене таки вразив своїм рожевим кругловидим личком як у дванадцятирічного хлопчика, та своїм гнучким довготелесим мов черв'як тілом. Не говорячи вже про його постійні жарти та чудернацьку поведінку, що так подобалась дітям. Загалом ця незмінна парочка Костій і Горинович діяла дуже злагоджено: перший заманював нещасних дітей або тварин у пастку, а другий зжирав їх, хрупаючи кісточками. Бр-р — аж мороз поза шкірою від однієї думки про це.

Проте поступово у мене почало виникати відчуття, що Костія і Гориновича у книзі було забагато. Вони розбишакували в горах та сперечались про гроші, бо Костій вимагав грудку золота за будь-яку свою послугу. Читати про ці суперечки було смішно спочатку, та занадто вже часто вони сперечалися про одне й те саме, а шаблонна поведінка усіх інших персонажів чим далі тим більше дратувала.

Фаріда: Отож бо й воно. Все йшло наче по колу, кожного разу одне й те саме. Я ж бо думала, що буду читати про захоплюючи пригоди Щирика та Андрійка! А по суті читала про брудні справи Костія Безсмертного та Змія Гориновича. Головні ж герої – малий ящерук та його друг – були найчастіше просто фоном під час їхніх розмов, суперечок чи сварок, абсолютно пасивними та нецікавими дійовими особами – та й «дійовими» їх можна назвати тільки із сильною натяжкою – а їхні «пригоди» обмежувалися виходом на свіже повітря. Навіть улюбленці з попередньої частини – Ядвига Олізарівна та її кіт, Аристарх – не дуже порадували. Адже сюжет можна було класно закрутити навколо Щирика, котрий із Андрійком вирушає на пошуки способу як йому не зробитися наступним Змієм Гориновичем, та начинити книгу всілякими небезпечними пригодами та перешкодами, які б постійно випробували друзів. В мене навіть виникло неприємне враження, що автор писав цю книгу не тому що хотів її написати, а просто тому що треба було.

Анна: Так, найбільшим розчаруванням для мене став Андрійко – хлопчик, який слугував малому ящеруку Щирику. Його не було навіть по-справжньому шкода, бо його страждання були зображені доволі невиразно — більше йшлося про те як він розважався зі своїм другом. Про свою домівку він не так вже й часто згадував, а його дві невдалі спроби втекти були такі кволі, що не викликали поваги.

Костій Безсмертний не раз застерігав Змія Гориновича, що люди тепер вже не ті, що були 400 років тому і з ними треба поводитися обережніше. Проте, чесно кажучи, я не побачила справжніх героїв у цій книзі. Оті два кремезні хлопця, що билися зі Змієм Гориновичем, скоріше нагадували вправних каскадерів — занадто вже легко вони давали відсіч кровожерному чудовиську. Якщо хтось і здався мені справжнім героєм, то це той цап, що безстрашно атакував Змія і, помираючи, крикнув йому у пащеку, що “нема славнішої смерті ніж віддати життя за товариство”.

Що ж до Андрійка, то я все чекала від нього якоїсь активної дії, та так і не дочекалася. Саме так як і та приречена овечка, що дивлячись на нього казала: “Та на щастя, у нас ще залишилися люди. А люди завжди щось та придумають”. Проте Андрійко навіть не намагався щось придумати, а коли поночі хтось скинув йому у яму мотузку з вузликами, він виліз назовні і дременув до лісу так і не згадавши про нещасних овечок.

Як не неймовірно це звучить, але прочитавши книгу, я раптом усвідомила, що єдиний персонаж, окрім цапа і овечок, який викликав мою повагу і співчуття, був сам Змій Горинович. Бо ж усі, навіть Костій, не говорячи вже про інших, завжди діяли і говорили, не виходячи за рамки доволі вузької схеми. І тільки один Горинович був здатний на непередбачувані вчинки та сильні почуття: ненависть до людей, любов до сина, гордість своїми славними предками. І дійсно чи то ж його провина що природа створила його хижаком? Якщо вже на те пішло, то люди, які безжально знищують довколишнє середовище викликають у мене набагато більшу відразу. Вони не хрумкотять кісточками — вони просто віднімають у живих створінь землю, на якій ті до того жили і харчувалися, прирікаючи ці істоти на голодну смерть.

Фаріда: До речі про хижаків. Маю сказати, що книжка видалася якоюсь занадто кровожерливою і часто визивала огиду. А останні два розділи, особливо «Запекелля», мене просто вбили наповал, бо це вже була просто якась неправдоподібна нісенітниця (так, навіть для казки!) без якої, на мій погляд, можна було легко обійтися. Воно там було просто ні до чого. А щодо Костія – головного злодія і, насправді, головного героя книги – то мені здається, що від нього можна було позбутися в більш переконливий спосіб аніж оте – «Усе. Давайте відпустку.». Серйозно?! Відпустку? Що за маячня така? Та його треба було як слід покарати – ну, хоча б, провчити – за всі те лиходійство що він коїв хтозна скільки часу. Він же занапастив не одну людську душу, а ви йому відпустку! Отакої. Чомусь я собі думала, що саме в Запекеллі він отримає своє належне покарання. А виявляється, що то якийсь собі паноптикум, яким заправляє сам Костій! Тьху ну вас! Бо знаєте, казка казкою, а головний злодій уникнув покарання та дав деру (хтозна куди) просто як в житті!

"Дрімучий Ліс"

Анна: Я думаю мені було б доволі важко написати рецензію на цю книжку. Не знаю у чому тут річ, можливо це тому, що у мене виникала якась дивна суміш протилежних почуттів, коли я її читала. Спочатку книга мені не дуже сподобалась. Отой вовк, що надто довго сперечався зі своєю тінню і витягав срібного годинника із кишені, щоб звірити час, скоріше дратував. Та коли з'явилася дівчинка, за якою гналася Стара, я дійсно зацікавилася та чекала захоплюючого продовження. Але, як виявилося, книга багато обіцяла та так і не виконала своїх обіцянок. Було декілька таких сюжетних поворотів, коли здавалося, що щось дійсно цікаве врешті починається, та воно так і не почалося. Усе тонуло у безлічі різноманітних описів.

Авторка дійсно вміє створювати різнокольорові картинки перед очима читачів. Ці її загадкові присмеркові панни мене справді вразили, та авторка так і не зуміла зобразити дрімучий ліс як самостійну дійову особу, бо ж одних тільки вдалих описів для цього замало. Що ж до решти, то я не знайшла у книзі ні захоплюючої дії, ні живих характерів. Люди там наче й не існують. Навіть головна героїня Уляна, якій присвячено стільки сторінок, виглядає доволі блідою, незважаючи на її яскраву зовнішність. Всі інші персонажі скоріше нагадують невиразні тіні із підземного царства мертвих.

Сама юна відьма, можливо по контрасту з іншими, спочатку видавалася дуже привабливою з отими її рудими кучериками, сірими очима та з незмінною готовністю допомагати іншим. Проте й Уляна поступово починала дратувати, бо чим далі тим більше здавалося, що вона не здатна діяти самостійно. Спочатку вона виконувала усе, що їй наказувала Стара, бо володарка лісу погрожувала вкоротити їй коси за непослух. Пізніше робила все те, що їй радив пиріжок у кармані, потім — примарний кіт, якого вона зустріла по дорозі. А наприкінці, коли дівчина пішла, щоб здобути чарівну квітку, її вів зелений вогник, подарований покійною бабусею. Тож і здавалося, що Уляна якась маріонетка, яку усі інші смикають за мотузки. Мабуть тому й не було страшно читати про її пригоди, незважаючи на усі ті страхіття, що так щедро намалювала авторка. Як я не намагалася цьому протистояти, але виникало відчуття, що Стара таки мала рацію, коли казала про Уляну, що ще не бачила такої дурепи, бо ж вірить усьому, що почує.

Єдине самостійне рішення Уляни, коли вона обміняла чарівну квітку на свого друга вовка, мабуть було задумано авторкою як прояв вищої мудрості майбутньої володарки дрімучого лісу. Але в мене воно викликало великі сумніви, бо ж не було ніякої гарантії, що це спрацює. Не говорячи вже про те, що вона отого свого друга майже не знала, і при тому ризикувала долею усього світу.

Фарідо, а ви, що думаєте про Уляну, чи зуміє вона стати гідною спадкоємицею своєї бабусі? І взагалі, які відчутті виникали у вас, коли ви читали про її пригоди?

Фаріда: «Дрімучий Ліс» – це безперечно найфантастичніша, найфантазійніша, найзагадковіша та найказковіша повість, яку я читала останнім часом – іноді навіть з елементами фільму жахів. 

Дрімучий ліс з його стежинами, деревами, смереками, тінями, темрявою, присмерковими паннами та різного роду казковими істотами та створіннями, миттєво огортає своєю чарівною, проте моторошною атмосферою. На мене дуже сильне враження справили захоплюючі описи, унікальні в своєму роді образи та безкрая уява авторки.

Коли я читала цю повість, мені здавалося, що вона наче засмоктує мене всередину лісу, і я знала, що вона мене не відпустить аж доки я не пройду весь шлях до кінця. Я чула голоси, які шепотіли, промовляли, співали, лякали, чи, навпаки, заспокоювали, заколисували, присипали… Я відчувала дихання, пахощі, сморід та серцебиття лісу. Та більш за все я відчувала те велике лихо, яке в ньому панувало. В цьому лісі все є живим та неживим одночасно, адже він знаходиться під впливом лихих чар рогатої, сліпої та лячної володарки лісу – а точніше сказати узурпаторки, на сукні якої тремтять черепочки, в кишені якої живе нечисть та якій прислужують невидимки та всі ті істоти яких вона поневолила.

Навколо постійно щось з'являється невідомо звідки та безслідно розчиняється в повітрі. Ніколи не знаєш де що вигулькне та чи принесе воно щось добре чи погане. Йдеш наосліп, занурюючись все глибше й глибше в хащу лісу, так само як і головна героїня, Уляна, яка, за жанровою особливістю казки практично не має власної свідомості, що для мене є головним недоліком такого жанру. Тому, як в самій справжнісінькій казці їй постійно хтось щось нашіптує (чи то пиріжок в кишені) та вказує шлях (чи то бабусине серце).

Події відбуваються доволі стрімко. Одне жахіття змінюється іншим. Відчуваєш себе ізольованим, навіть замурованим за стінами лісу. Поступово навіть виникає гнітюче відчуття повної безпросвітності. Невже так і будемо блукати в той час як Стара коїтиме ще більше лиха, знайшовши Диво-квітку? Та на зміну темряві обов'язково прийде світло – головне знайти вірний шлях, який, знов таки, за специфікою жанру, сам знаходить нашу головну героїню та виводить її назовні.

Чи сподобалась мені ця повість? Як і для вас, для мене це питання доволі складне. Як я вже зазначила, мені не вистачало свідомості. Герої, на відміну від захоплюючих образів, були зображені схематично та бліденько на їхньому фоні: Уляна, Стара, Відьма, Сірий Вовк, Маланка… Навіть їхні ім’я суто схематичні. Я завжди з упевненістю можу сказати, що мені дійсно подобається книга, коли мені подобаються її герої і коли я обов’язково хочу туди повернутися знов. Ця ж повість радше зацікавила мене та справила сильне враження з художньої точки зору, бо написано дійсно круто, але мені зовсім не хочеться туди повертатися.

"Маленька Відьма та Кір"

Анна: Як завжди я не можу однозначно відповісти на запитання чи сподобалась мені ця книга. І так, і ні... Маленька відьма, безперечно, симпатична дівчинка і таки з незвичайною вдачею. Авжеж, її мати успішна бізнес-леді, але Маринка вмовляє мати не брати хатню робітницю після смерті своєї бабусі, бо вона й сама здатна впоратися з хатнім господарством. Це й справді диво бути такою спритною господинею в дванадцять років! Та де ви таке бачили у наш час? Ні тобі зависання в Інтернеті, ні тенісних кортів, ні плавання в басейні, чи чим там ще займаються діти заможних батьків?

Книжка дійсно легко читалась і видавалась цікавою, але, після того як я її закінчила, виникло відчуття приємної легкості і порожнечі у голові, наче лялькову виставу подивилася. Я думаю це тому, що в книзі не знайшлося ніяких цікавих ідей, щоб у тій голові затриматися. Хіба що запам'яталося як Маринчині магічні друзі загрузли у якійсь дискусії, і вона подумала, що вони нічим не кращі від звичайних дорослих — тільки одні сперечаються про відьом і мольфарів, а інші — про податки та закони. Це було дійсно смішно. А яке ваше враження від цієї книги?

Фаріда: Чесно кажучи, я навіть не збиралася купувати цю книжку, і хоча обкладинка та назва мене дещо заінтригували, я покинула крамницю так її і не придбавши, бо, на жаль, вже маю деякий прикрий досвід з книгами цього видавництва. А потім я дізналася, що цю книжку написав наш одеський автор і мені щосили закортіло почитати її та дізнатися, що (чи як) треба писати, на скільки відомим автором бути, або ж кого знати, щоб вашу книжку надрукували в Видавництві Старого Лева. Незважаючи на декілька попередніх розчарувань, мені все ж таки дуже подобається це видавництво (бо ж були і вдалі знахідки!), і я, як автор, вже довгий час слідкую за новинами щодо прийому рукописів на їхньому сайті, проте той клятий видавничий портфель залишається переповненим вже декілька років, хоча книжкові новинки цього видавництва з’являються із швидкістю кулеметної черги.

Отже, в черговий раз, маю зробити прикрий висновок, що за дуже невеличким винятком серед наших українських видавництв, вам вже треба бути відомим автором чи знати потрібних людей, а ще краще бути іноземним автором чи, взагалі, класиком, щоб вони захотіли вас надрукувати. Та як би там не було, книжку я придбала, прочитала та навіть отримала задоволення. Хоча, якби я ставила оцінки-зірочки, то мабуть поставила б не більше трьох з п’яти: бо книжка досить мила, проте, на жаль, нічого особливого.

Анна: Я думаю, що головний недолік цієї книги полягає в тому, що тільки Маринка і кіт, та, мабуть, ще Домовик, виглядають живими, а всі інші герої зображені схематично — тому й здаються скоріше фоном. Людей там взагалі менше ніж магічних істот, і усі вони описані дуже поверхово, а так хотілося побільше дізнатися про Маринчину маму та бабусю, бо вони дійсно зацікавили.

Кульмінаційна сцена, де Маринка воювала з огром та джином, до болю нагадувала комп'ютерну гру, то ж і не вірилося, що дівчинка наражалася на небезпеку. До того ж, ви знаєте, що у мене не має ніяких теплих почуттів до цього виду розваг. Комп'ютерні ігри зіпсували життя моєму синові. І як на мене вони не ліпше виглядають у книзі ніж у реальному житті, коли твій син відмовляється їхати на лекції в університет і несамовито клацає по клавішам, воюючи з електронними монстрами.

Я розумію, що це казка, та все ж навіть у казці повинно бути щось окрім захоплюючих пригод. Ви ж пам'ятаєте оте російське прислів'я “сказка — ложь, но в ней намек, добрим молодцам — урок”? Та я не знайшла у цій книзі ніяких особливих думок, хіба що про дівчаток, які повинні бути слухняними і змалку вчитися готувати. Це ж бо, підозрюю, нездійсненна мрія самого автора. Хоча, можливо я помиляюся і таким чином автор намагався нам показати як сильно його маленька відьма відрізняється від звичайних дітей. То що ви думаєте про цю книгу — чи буде вона корисною для нашого підростаючого покоління?

Фарида: Якщо ви шукаєте корисну книжку для підростаючого покоління, я можу порекомендувати «Кігтика Ковбаска» цього ж видавництва. Це дійсно цікава, розважальна та безперечно корисна книжка, бо змушує задуматися над дійсно важливими речами. Щодо «Маленької Відьми та Кіра» – то це позитивна, весела та нехитра повість, прикрашена дотепними малюнками, яка дуже легко та швидко читається – іноді навіть не встигаєш перегортати сторінку, так кортить дізнатися, що ж там далі… Гадаю, вона має сподобатися дітям, які полюбляють читати про магію, пригоди маленьких відьом, магічних тварин та загадкових істот.

Дія відбувається блискавично швидко і нікого особливо не дивує, що магія та відьми існують, що коти вміють розмовляти та чаклувати, і що джини насправді виконують бажання, та й не тільки. Мені сподобалося як автор поєднав деякі речі з фольклору, міфології та історії, а особливо їхнє своєрідне трактування в контексті твору. Та, маю зізнатися, що мені не дуже сподобалися кпини автора в бік інших книжок про магію та юних чарівників. А ще все відбувається аж занадто легко – наче в казці – як оте «по щучьему велению – по моему хотению». А може це і є сучасна казка?

Хоча, щодо сучасності, то маю зауважити, що автор цієї книги не дуже добре знається на розвагах, хобі, життя онлайн та проведення вільного часу сучасних підлітків. Його інформація щодо інтернету та мобілок дещо застаріла... та і слово «автомобіль» звучить якось старомодно та нагадує щось із минулого сторіччя. Я б йому порекомендувала почитати повість «Файні товсті дівки, ЙО!» від Фонтана Казок, яка, на мій погляд, є дійсно дуже сучасною.

"Файні, ТОвсті, дівки, ЙО!"

Фаріда: «Файні товсті дівки, ЙО!» – це сучасна повість про сучасних дівчаток-підлітків. Вони дуже добре знаються на моді, мейкапі та знаменитостях, слідкують за фігурою та здоровим харчуванням, дивляться YouTube, сидять в соціальних мережах, пліткують про інших дівчат, скаржаться, що мами їх зовсім не розуміють, недолюблюють своїх вчителів та кепкують з них, обговорюють хлопців, мріють про перше кохання та справжні почуття. Гадаю, багато дівчат, особливо серед тих, які живуть в великих містах, впізнають в Мілані та Зоряні самих себе. Проте, читаючи про їхню дружбу «назавжди», я чомусь постійно згадувала дружбу двох інших дівчаток – з іншого часу та з іншої країни – Енн Ширлі та Діани Баррі, та зрозуміла, що, незважаючи на те, що побачила багато своїх власних рис у спокійній, сором’язливій, боязкій та нерішучій Мілці, мені, все ж таки, більш до душі дівчатка з далекого Острова Принца Едварда.

Загалом, як на мене, то це цікава, приємна, захоплююча, зворушлива та невибаглива повість, яка дуже легко та швидко читається та безумовно варта уваги. На мою думку, вона обов’язково має прийтися до смаку підліткам; звісно ж, якщо серед них ще є книголюби. Самі дівчата з повісті не дуже полюбляють читати та знаються здебільшого на літературі зі шкільної програми. Принаймні, Зоряна. Мілка, все ж таки, час від часу читала якусь електрону книжку, та, мені здалося, радше через нудьгу, ніж тому що по-справжньому любить читати. Проте, гадаю, що зовсім не кожна героїня має полюбляти читати тільки через те що я сама не уявляю свого життя без книжок. А яке враження справили на вас Мілана та Зоряна? Чи побачили себе в одній з них? Може вони вам когось нагадали? І, взагалі, чи сподобалась вам ця книга?

Анна: Що я можу сказати про “Файних товстих дівок, ЙО!”… Назва кумедна, що, перш за все, привертає увагу. Дівчатка мені теж сподобалися – вони хоч і розпещені, та, все ж, хороші за своєю природою, люблячи та віддані. Та, на відміну від вас, якось повільно воно мені читалося. Мабуть то завдяки усім тим закарпатським слівцям. Проте, я думаю, це не страшно – побільше таких книжок у моїй скарбничці і я буду почуватися в них як риба в воді. Що ж до цієї книжки, то я знайшла там багато цікавої та цінної для себе інформації. По-перше, я теж бабуся як ота “мольфарка” бабця Катря. Моєму онукові виповнюється сім через місяць і мені доводиться розриватися, бо ж маю забагато справ на кухні і, все ж таки, не хочу щоб він багато часу проводив біля комп'ютера. Тому й спілкуюся з моїм любим хлопчиком поки пораюся біля плити, а це ой як сповільнює мою роботу. Я ж така сама “черепаха” як ота “файна товста дівка” Міланка. Але що ж робити? Це ж наша сучасність. Діти, підлітки, їхні батьки і навіть декотрі з бабусь не можуть уявити свого життя без різноманітних електронних гаджетів. Коли я бачу як багато людей тупляться зараз у свої айфони в автобусах і маршрутках, мене починає муляти питання: “Куди ж це ми усі ото прямуємо?” Чи не до того жахливого суспільства, що Рей Бредбері так талановито зобразив у своєму славнозвісному романі “451 градус за Фаренгейтом”?

Тож “Файні товсті дівки, ЙО!” трошки мене втішили – вони ж бо мало чим відрізняються від того якими ми були в тому ж віці. Зоряна і Мілана, якщо вірити авторці, це класичні міські підлітки: вони, як і ми колись, полюбляють співати хором, чепуритися та перемивати кісточки вчителям та однокласникам. Хоча дівчатка безперечно розпещені сучасним міським комфортом. Тож дійсно потішно спостерігати як у далекому карпатському селі усі ті забобони з дієтичним харчуванням та надмірне захоплення гігієною доволі швидко злітають з них. А чим вас так привабили “Файні товсті дівки, ЙО!”, що ви вирішили купити цю книжку?

Фаріда: Маю зізнатися, що мене знов таки звабила гарна обкладинка та передчуття нової пригоди. Я вже дуже давно не була в Карпатах і вирішила помандрувати туди хоча б на сторінках книжки. Та й назва заінтригувала! Я ж бо думала, що то дійсно повість про товстих дівчат, які вчаться любити себе такими якими вони є під кінець книжки, чи щось таке. Ця тема завжди актуальна серед дівчат будь якого віку. До того ж, зараз дуже популярна ще одна тенденція, принаймні вона дуже сильно впроваджується у сучасній американській літературі – репрезентація – наприклад, нестереотипне зображення дівчат із зайвою вагою як головних героїнь книги.

Проте, в даному випадку, це просто такий собі кумедний вислів – мабуть для колориту. До речі, про карпатський колорит. Чесно кажучи, я його зовсім не відчула. Книга була добряче приправлена різними місцевими назвами та слівцями, описами наїдків та кумедними виразами бабці Катрі – але все це було наче краплі дощу на вікні, бо залишилося суто на поверхні та не проникло всередину. Незважаючи на те, що минуло багато років з того часу як я була в Яремче, я й досі пам’ятаю магію того місця. До того ж, в мене залишилося чимало нотатків, які я робила про місцеві звичаї, мову та культуру. Тому я була вражена, що ця частина книги – на відміну від опису різних підліткових страждань та зображення столичних фіф, які зіткнулися з життям за межами міста – видалася такою слабкою та непереконливою.

Мені бракувало якихось закарпатських легенд та цікавих сімейних історій. Наприклад, про ту кирпату пані з пронизливим поглядом на портреті, яка так налякала дівчат самої першої ночі. Та більш за все мені бракувало голосу самої бабці Катрі та справжнього діалогу між нею та дівчатами для відчуття повного занурення. За задумом авторки вона мала стати цікавим та таємничим персонажем і справити неабияке враження на читача. Проте, попри описи її сережок з вишеньками та постійними порівняннями з мольфаркою, вона скоріше нагадувала портрет, що ходить та розмовляє, а не справжню людину. Пригадалися чарівні портрети з Гаррі Поттеру, які зберігають не тільки риси, а й характер людей, які на них зображенні, та розмовляють короткими фразами, які ті найчастіше використовували за життя, проте лишаються лише їхнім слабим відголоском.

Анна: Тут я з вами згодна. Мені теж не вистачало справжніх Карпат та бабці Катрі. І той портрет її матінки, що так лякав дівчат, так і зостався тільки портретом. Я чекала якогось продовження. Міг же дядько Сергій розповісти якусь захоплюючу історію про цих двох жінок, коли віз дівчат до села, чи сама бабця Катря могла щось розповісти, коли переглядала з дівчатками сімейний альбом? Здавалося сам сюжет запрошував до такого розвитку подій. Та надто вже вона скупа на слова та бабця Катря, а коли й не скупа, то це швидка закарпатська говірка і дівчата погано її розуміють. Тож “мольфарка” Катря тільки заінтригувала та, на жаль, так і не розкрила свого характеру.

Що ж до опису Карпат у книзі, то вони мені там нагадували поштові листівки, хоча гарні і різнокольорові, а все ж таки двомірні. Мені ж хотілося об'ємного зображення. Та мушу визнати, що я сміялася, читаючи як дівчата їхали лісовою дорогою та співали “а за деревом – дерево, а за деревом – дерево, ...”, аж поки дядько Сергій не гримнув на них, щоб вони заціпились. Але ж не було ніякого опису тієї дороги, тож спочатку я навіть не здогадалася, чому вони так завзято співали оту пісню про дерева. Здавалося їхня машина рухалась у якомусь вакуумі.

Я побувала у Карпатах тільки тричі, а все ще добре пам'ятаю найпершу зустріч з ними. Мені було тоді п’ятнадцять, ми зійшли на станції Воловець, і мене приголомшили височенні сосни з таємничими заростями папороті біля їхнього підніжжя. Гладенькі стовбури здавалось сягали самого неба, і воно проглядало маленькими клаптиками між гіллям десь дуже високо над головою. От я й не знаю, що мені думати. Може авторка сама ніколи не бувала в Карпатах і бачила їх тільки на фотографіях, чи, навпаки, прожила там усе своє життя і так до них звикла, що вже й не помічає їхньої краси? Та вона безперечно пам'ятає як почувалася, коли сама була підлітком. Напевне тому усі оті дівочі поневіряння та страждання зображені так зворушливо. Тож сподіваюся, що не тільки мені – бабусі – а й підліткам теж видасться цікавою ця книжка.

Фаріда: Так, хочеться віддати належне авторці за те що вона так відкрито та сміливо торкалася багатьох делікатних питань, які неодмінно будуть близькими читачам-підліткам. Проте, як читачеві, який вже давно не підліток, мені не вистачило розвитку головних героїнь та дещо забракло розвитку самого сюжету. На початку нового розділу перед дівчатами начебто поставали певні задачі, за виконання яких вони бралися як неохоче так і завзято, проте в мене майже ніколи не виникало відчуття, що розділ хоч до чогось приводив. Наче той паротяг якому забракло пари щоб дійти до кінця.

Наприклад, екскурсія в гори закінчилася дуже раптово швидким підсумком того що трапилося, але треба ж було показати той важливий момент, коли дівчата та Мирко прийшли до миру! Та навіть коли емоції перебігали через край і здавалося що ось-ось має статися якийсь вибух, все зводилося нанівець, звісно якщо не вважати безпорадних сліз Мілани. Це я добре розумію – сама така. Проте, кожна історія має мати конфлікт – і внутрішній, і зовнішній – а кожний конфлікт має мати розв’язку. Цього, на жаль, не було. А так хотілося щоб Мілка хоч раз постояла за себе! Щоб Мирко був сміливішим! Щоб Зоряна нарешті охолола свій запал!

Втім, як я вже зазначила раніше, незважаючи на деякі недоліки, це дійсно цікава, захоплююча та зворушлива повість, яку варто прочитати, хоча б заради того щоб посміятися разом із головними героїнями. :)