Хроніка пригод Ґеня Муркоцького

Ганна: Не можу вам передати якою я почуваюся щасливою, що нарешті дочитала цю книгу. Це ж була якась нескінчена битва зі словами та з безліччю героїв, що роїлися у мене перед очима наче невтомні мушки одноденки. Тому й не дивно, що у мене було таке відчуття наче я – мандрівник-першовідкривач, який продирається крізь густі хащі з мачете у руках. Спочатку, як завжди у таких випадках, я поривалася вам подзвонити і запропонувати вибрати якусь іншу книгу. Але потім уявила собі, що вона може виявитися набагато гіршою та й ще товстішою на додаток. У цій книзі, принаймні, мені сподобався головний герой, та ще й авторка відрізнялася неабияким почуттям гумору. Тож, час від часу, незважаючи на усі оті незнайомі західноукраїнські слівця, я не могла не сміятися. Хоча не можу бути впевненою, що я зрозуміла усі жарти. Бо ж мова у книзі була така, що іноді мені здавалося, що це взагалі не українська. Отож, я заходилася завзято виписувати усі незнайомі слова, але невдовзі кинула. Занадто вже їх було багато. Я вже не кажу про німецьки, польські та угорськи вирази, які де-не-де траплялися, бо тут авторка була така люб'язна, що перекладала їх сама. Проте з тими словами, що начебто вважались українськими, навіть Гугл-перекладач далеко не завжди міг мені допомогти.

От, наприклад, батько головного героя Ґеня Муркоцького був коліяжем. То що то воно таке? Гугл запропонував декілька варіантів: від “a railway worker” до “a college clerk”. Все ж таки щось мені підказувало, що він був залізничником, бо це більше пасувало до тієї сцени, де мати Ґеня Матильда обізвала його батька бидлом, за що нещасна жінка і поплатилася. Одного тільки не можу зрозуміти, як ото вона забилася насмерть, коли за те необачне слово розгніваний коліяж зіпхнув її з ліжка? Чи то ліжко було таке високе? Можливо, це просто авторка знову жартувала, але такі жарти мені якось не до смаку. Крім того, незважаючи на те, що та дурна Матильда була пихатою егоїсткою, мені було її шкода. Щодо коліяжа, то я таки впевнилася, що він був залізничником. Просто перечитала усе, що його стосувалося і натрапила на ту сцену, де він і його товариш кондуктор намагалися вициганити гроші у неповороткого підпилого вуйка.

Тож, як бачите, щоб розгледіти усі тонкощі цієї книжки, її треба разів зо три перечитати. У мене ж для цього немає ні снаги, ні великого бажання. От якби я збиралася переїхати до Львова, то була б інша річ. Тоді ця книжка виявилася б для мене надзвичайно цінною. А так, що я можу сказати – один раз її можна прочитати, і це буде непогана гімнастика для сірих клітин, тих самих, що так полюбляв рекламувати Еркюль Пуаро. Втім “прочитати один раз” для сучасної літератури – це не так вже й мало. Бо про більшість сучасних українських книжок, що ми з вами прочитали за останні 8 років, можна тільки сказати, що для них і одного разу занадто багато. Хоча деяка користь від того читання все ж була – ті книжки нам безперечно показували як не слід писати.

І ще декілька слів про Ґеня Муркоцького. Спробую пояснити, і перш за все собі, чому він мені припав до душі. По-перше, мені сподобалось його прізвище. Ну це не дивно – ви ж знаєте, що я кошатниця. По-друге, він білявець з сірими очима і спортивною фігурою. Саме в такого хлопчину я була закохана, коли мені було 9 років. Пізніше я чомусь переключилася на брюнетів, і це, бесперечно, було великою помилкою. Так, і по-третє, Ґеньо – сирота, а це завжди розчулює. Мій тато, до речі, теж був сиротою. Ще й досі пам'ятаю, як він зізнався мені, дурнуватій дівчині-підлітку, що у нього завжди виступали сльози на очах, коли він перечитував “Мені тринадцятий минало” Тараса Шевченка. Проте все це ніяк не пояснює чому мені сподобався Ґеньо Муркоцький, бо незважаючи на те, що я народилася і прожила усе своє життя в Одесі, мене ніколи не захоплювала вигадана романтика злочинного світу. Я думаю річ у тому, що Ґеньо – єдиний герой у книзі, який здавався по-справжньому живим. Усі інші персонажі вирували навколо нього наче оті самі вищезгадані мушки одноденки. Вони навіть не дратували мене, як ото бувало з юрбами невиразних героїв в книгах Наталі Матолінець. Все ж таки почуття гумору авторки додавало її другорядним персонажам трошки кольорів. Але більшість з них ніяк не запам'ятались. Вже й не знаю навіщо сучасні автори плодять своїх героїв у такій кількості. Не можуть же вони всерйоз сподіватись, що рано чи пізно кількість перетвориться на якість, як ото нас вчили колись на лекціях по філософії?

Фаріда: Якщо чесно, то Ґеня Муркоцький як головний персонаж мені взагалі нічим не запам’ятався окрім своєї фамілії. Навіть його зовнішність здалася мені не цікавою, бо я взагалі не люблю блондинів. (З усього видно, що в нас з вами різні уподобання щодо чоловічої статі, бо здається єдиний хто нам обом сподобався це був Златан Богумін, суддя чеський, з серії книжок Наталі Матолінець «Варта у грі») І хоча я надаю перевагу собакам, я люблю різні котячі референси, тому його прізвище оцінила. Проте він з’являвся на сторінках хронік, що названі на його честь, не частіше за інших сумнівних персонажів цієї авантюрної комедії, яку сама авторка називає “небанальним детективом”, тому я згадувала про нього тільки тоді коли читали розділи присвячені його шахрайським справам чи то трафункам. Мені, до речі, більш за все було цікаво спостерігати за Оскаром, Беатою та Збишеком, бо саме вони запам’яталися мені найкраще. Всі інші пани та кобіти їхнього штибу (а було їх тут чимало) не затрималися в моїй свідомості, бо нічим мене не зацікавили. Проте, моїм улюбленцем безперечно був Юрась Маґдебурко – нишпорка, а в перспективі слідчий – якому нерідко доводилося розслідувати та розплутувати їхні хитромудрі афери.

По суті це роман без героя. Тобто роман, де є велика кількість персонажів чиї життєві шляхи перетинаються в якійсь точці, переплітаються, розплітаються і знов переплітаються. Кожний персонаж є власником певних сумнівних характеристик і тому ніхто не визиває особливого співчуття чи симпатії. До того ж, ніхто по суті не змінюється впродовж всієї оповіді – змінюється лишень їхня фортуна. В одну мить вони на коні, а вже наступної миті під ним. Пригадайте Беккі Шарп з «Ярмарку марнославства» – це найвідоміший приклад такого типу роману з яким я знайома. «Хроніка Пригод Ґеня Муркоцького» – це дійсно така собі хроніка подій, викладена в веселому, несерйозному та дотепному стилі. І хоча такий стиль необтяжений кількістю описових деталей, проте для мене він був дещо заважкий для сприйняття за рахунок великої кількості незнайомих слів. Ця хроніка документує авантюрне життя чималої кількості любителів легких та грубих грошей, що володіють неабиякою фантазією і повною відсутністю будь-яких моральних принципів.

Не можна не відмітити почуття гумору авторки – воно дійсно на висоті. І все ж таки подібні книги – це не моє. «Тоді навіщо ви її купили?» запитаєте ви мене. Ну що ж, зізнаюся, що коли я купувала цю книгу – а було це багато років тому у Львові, здається на книжковій презентації у присутності авторки, Оксани Думанської, та Мар’яни Савки, яка вела зустріч (якщо я нічого не переплутала) в дуже милому ретро-кафе чию назву я звісно вже й не пригадаю – я була впевнена, що головним героєм виступатиме детектив, бо мене ввела в оману примітка авторки про те що це “небанальний детектив”. Як ви знаєте я дуже люблю детективи, а особливо ретро-детективи, ось і вирішила, що знайшла книгу собі до смаку, адже до всього полюбляю ще й цю історичну добу – самісінький початок XX століття.

А коли нарешті почала її читати, то виявилося, що головні герої – це шахраї, пройдисвіти та авантюристи, які невпинно потрапляють у різного роду кримінальні пригоди, постійно змінюють свої імена, зовнішність, документи, міста та країни проживання, і ніколи не говорять правди – і все заради того щоб розбагатіти, позбавивши інших людей їхніх законно зароблених чи то успадкованих грошей. Гадаю авторці довелося знайти та прочитати чимало архівів та хронік про кримінальний світ Європи та З’єднаних Держав того часу, щоб створити таку насичену подіями та персонажами, строкату, а головне – правдоподібну оповідь. Ну що ж, книга вийшла дійсно небанальною.