Фаріда: Я не знаю чому мені знадобилося почати читати другу книгу серії, щоб остаточно зрозуміти, що ця книга немає справжнього сюжету. Це просто збірка історій, які об’єднали в один цикл, бо вони всі пов’язані однією ідеєю. Саме цьому ця книга (та ще й у двох томах!) здається такою незграбною, адже вона не має якогось чіткого плану чи структури. Персонажі постійно на щось чекають, засинають, розповідають один одному якісь там історії. Автор, між тим, час від часу напускає таємничості і обіцяє, що скоро щось таки відбудеться, проте ще не зараз, бо ще не час, бо герої неготові, хай краще послухають ще одну історію, а потім ще одну, а потім ще одну… І так без кінця чи краю. Це таке собі колесо для хом’яка: колесо крутиться, крутиться, крутиться, хом’як нібито рухається, проте час спливає, а він залишається на одному й тому самому місті і зовсім нічого з ним не трапляється. А коли трапляється, то опісля ніхто про це чи то не пам’ятає чи то не розмовляє. Тож в мене виникає запитання: навіщо треба було лити та розливати стільки води та розтягувати всю цю маячню аж на дві книги? Адже можна було вилити всю зайву воду і, зібравши докупи все те що залишилося, хоч би як мало того не було, побудувати чіткий та захопливий сюжет та надати головним героям більше свободи та простору для маневрів. Тільки уявіть собі якою б цікавою була ця книга, якби авторка не боялася користуватися власною уявою, а Агава, Марко та Сонька об’єдналися разом щоб врятувати світ?
Анна: Проте, гадаю ми з вами все ж таки правильно зробили, коли вирішили прочитати і другу книгу дилогії “Світ у вулкані”. Принаймні, так нам буде легше підсумувати наші враження, а то б ми все думали та гадали, що може друга книга нам би більше сподобалась. До речі, обидві книги доволі легко читалися, а це вже дещо в сучасній літературі. Пам’ятаєте оту книжку, що ви мені нещодавно показували, намагаючись спокусити мене великими літерами? І літери справді були великі – саме для моїх очей. Але десь на п’ятій сторінці я раптом відчула, що більше не можу оце читати. Тож із “Світом у вулкані” у цьому сенсі усе було гаразд. Я і незчулася як проковтнула оцю другу книгу, мабуть тому, що вона була набагато динамічнішою за першу. Хоча мене дійсно дратували оті приказки про те, що це тільки початок і що треба чекати. У таких місцях мені здавалося ніби авторка зумисно стримує своїх героїв, наче боїться, що події почнуть розвиватися занадто швидко. Навіть Сонька Брум, така собі моторна та кмітлива дівчинка, яка причарувала мене ще у першій книзі, два тижні ховалася від свого брата-близнюка, удаючи ніби вона спить. І все тільки тому, що кінь Іскра наказав дівчинці мовчати, нічого не робити і більше до нього не приходити. Проте, коли до Соньки прилетів синій метелик Езра і повідомив, що вона потрібна хлопцям, то дівчинка без зайвих запитань слухняно з ним полетіла. І це Сонька, про яку її власний брат казав, що вона здатна втнути все, що завгодно. Але ж вона сама, з власної волі, так нічого і не втнула. Ну хіба що ховалася два тижні під ковдрою. Навіть її брат Марко не міг цього зрозуміти. Це було так не схоже на Соньку. Тож недаремно, що саме у такі миті мені здавалося, що я відчуваю присутність авторки, яка звертається до своєї дитячої аудиторії: “Ось бачите, навіть така дівчинка, як Софія Брум, завжди робить те, що їй кажуть старші і мудріші за неї друзі. Отож і ви маєте слухатися батьків та вчителів.”. От тільки навіщо воно потрібне отаке докучливе моралізаторство? Усі начебто знають, що занадто наполегливі поради завжди підбурюють не тільки дітей, але й дорослих чинити навпаки. Але ж напевне було і щось хороше у тому “Світі у вулкані”?
Фаріда: Ну що ж, давайте подивимось. Впродовж багатьох розділів поспіль ми постійно читаємо одне й те саме: думки та переживання героїв, запитання на які вони не мають відповідей, бо, мабуть, настільки рідко користуються сірими клітинами, що не можуть додати два та два і отримати потрібну їм відповідь. Якщо авторка гадає, що це створює відчуття напруження, то маю її розчарувати: це тільки створює роздратування та показує, що головні герої нічого не можуть ні зрозуміти ні зробити без чергової казки-підказки. Цікаво, а над цим твором взагалі працював хоч один редактор? От якби я була редакторкою цієї книги, то напевно викинула з неї принаймні половину сторінок, що не несуть жодного смислового чи сюжетного навантаження та змусила б авторку все переписати наново. Може це в мені говорить вчитель, проте я вважаю, що має бути якась межа тому скільки разів за історію автор використовує недомовки та таємниці. До того ж, авторка цієї книги страх як любить повчання та тулить їх усюди, коли не може вигадати щоб захопливе. Шукайте нові та більш цікаві прийоми для того щоб розповідати – показувати – історію! І з якого це дива Сонька стала постійно використовувати улюблений оклик Федора? І щодо дівчини, нащо було її так ізолювати від усіх? Я зовсім не розумію логіки цього твору. Замість того щоб створити цікаву команду персонажів та надати кожному свою справу, на сторінках цієї книги панує повнісінький хаос. “А попереду не було нічого. Саме лише поле, яке нікуди не вело.” Копито їй в печінку! Я починаю думати, що ви не помиляєтесь, коли кажете, що авторці напевне платили за кожне слово і тому вона їх стільки витратила ні на що. Бо ж скільки раз можна переказувати одне й те саме? І не кажіть, що це через молоду аудиторію, бо діти ж не зовсім ідіоти і їм не треба стільки разів повторювати одне й те саме. Були цікаві та багатообіцяючі моменти, проте шансом розробити їх у щось дійсно незабутнє авторка знехтувала. Були діалоги та думки, які варті того, щоб їх пам’ятати, але ж вони наче краплі дощу загубилися в океані непотрібних слів…
Анна: До речі, ви помітили, що батьки у цій книзі, як, на жаль, у багатьох інших сучасних книжках для дітей, не дуже втомлюють читача своєю присутністю? Оце мені часто нагадувало слова моєї матінки, як ото вона мені бувало казала: ”Ну ти ж мене знаєш. У мене все не як у людей”. І матуся моя дійсно була неординарною. Але все ж таки мала якусь межу. А у сучасній дитячій літературі все вже занадто “не як у людей”. Діти не сумують за батьками і майже про них не згадують. А ті, у свою чергу, теж ними не дуже переймаються. У “Світі у вулкані”, наприклад, батьки дозволяють своїм 8-річним хлопцям цілими днями пропадати на конюшні. А коли діти раптом зникають, то вони вдовольняються запевненнями конюха, що хлопці відправилися у якусь далеку кінську експедицію. І ніхто того конюха не заарештував за викрадення дітей. Ну як отаке могло бути? Якщо той безперервний дощ так діяв на людей, то треба було якось детальніше це обмалювати. І на це не потрібно було витрачати багато сторінок. Пригадуєте як у “Старому будинку” Олександри Дорожовець чаклунка перетворила дівчинку на золоту пташку? Тож дівчинка, яку, до речі, теж звали Софійкою, так сумувала за домом та батьками з бабусею, що навіть згодилася щоб кіт її з’їв і сказала йому: “Тільки швидко”. На що кіт дуже кумедно відповів: “Та ти що? Я ж пожартував. Я своїх не їм.”. Але “У світі у вулкані” авторка частіше за все частує своїх читачів різноманітними, і якщо чесно, не дуже цікавими історіями про коней, птахів, метеликів та драконів. Що ж до людських почуттів, то вони в неї тільки де-не-де спалахують, а потім швидко згасають, залишаючи по собі непевне відчуття: А чи були вони взагалі оті почуття? Чи може то була така собі не дуже вигадлива гра для дітей, яку створили для того, щоб привчити отих бешкетників змалку слухатися старших?
Немає коментарів:
Дописати коментар