Сон Короля

ГАННА: Скажу відразу, що мені важко визначитися чи сподобалась мені ця книга. Принаймні, поки я її читала, то декілька разів змінювала свою думку щодо неї. Її стиль одразу нагадав мені “Порох з драконових кісток” та “Дитя песиголовців” пана Арєнєва. Пам’ятаю, як мені довелося помучитися з отими двома книжками, хоча вони мені і сподобались. У “Сні короля” мене чекало приблизно теж саме: купа яких-то недомовок або натяків на речі, які читачі буцімто мають знати. Та ще безліч різноманітних подробиць, які ніяк не хотіли вміщуватися у мене в голові – і час від часу викликали відчуття, що мені за деревами і лісу не видно. Звісно, такий стиль створює атмосферу таємничості та напруги, але мені не вистачало голосу самої авторки. Якось рідко я відчувала яким було її власне ставлення до того, що відбувалося. Вона наче відгороджувалася від нас отими нескінченними деталями, очікуючи, що ми самі зробимо потрібні висновки.

ФАРІДА: Погоджуся, що цей роман дійсно визиває купу різних емоцій. На жаль, жодна з них не є позитивною. Почнемо з того, що анотація до книги жодним чином не співпадає з її змістом чи стилем, тож виникає питання: як так сталося? Я купувала зовсім іншу книгу і, якби знала про що насправді буде ця книга, то ніколи б її не купила, бо це абсолютно не мій жанр – not my cup of tea, thank you very much. Видавництво Старого Лева в черговий раз неприємно здивувало. Навряд чи вони не помітили, що ця анотація зовсім до іншої книги, а отже прекрасно розуміли, що роблять. У мене залишилося неприємне відчуття того, що мене просто ошукали. В англійській мові є такий термін як “bait and switch”. Дослівно це перекладається як “наживка та заміна”: тобто вам підсовують щось одне, щось в чому ви безперечно зацікавлені, і впевнившись в тому, що спіймали вас на гачок, швиденько змінюють (чи то підмінюють) це на щось зовсім інше. Так і з цією книгою. Її назва теж залишає багато запитань, бо я так і не зрозуміла чому вона так називається.

ГАННА: До речі, дочитавши книгу і глянувши ще раз на обкладинку, я теж раптом зрозуміла, що ніяк не змогла б пояснити, чому книга називається “Сон короля”. Я навіть збиралася почати з цього моє рев’ю. Але потім, шукаючи одне місце у книзі, яке мені заманулося перечитати, я раптом натрапила на сон короля. На початку розділу “Не казка” головному герою Еммануїлові дійсно наснилося, що він іде вулицею на чолі колони придворних, відчуваючи себе страшенно незграбним. Він намагається зберегти державну поставу та гордий погляд, але це важко, бо його пронизує холодний вітер і краплі дощу б’ють по обличчю. Аж раптом якийсь хлопчина вискакує і верещить не своїм голосом: “А король голий!” Еммануїл прокидається, і дійсно на вулиці йде дощ, та ще десь у кутку стелі почала просочуватись вода, стікаючи тонкою цівкою по стіні.

ФАРІДА: На мою думку, це радше сон про короля, а не сон короля – якщо тільки ви не вважаєте Еммануїла королем. Я – ні, тому для мене цей епізод не пояснює назву.

ГАННА: Гадаю, цей сон і пробудження краще за все розкриває характер головного героя. З дитинства він мріяв, що стане письменником такого рівня, як Лев Толстой. А вистачило його тільки на одне оповідання, хоча й таке, що здобуло першу премію на якомусь там конкурсі. Ну не вийшло з нього письменника і не вийшло — це ж ще не кінець світу. Але навіщо було завжди чіплятися за руку якоїсь жінки, чекаючи від неї вказівок чи порад? Більш за все отой Еммануїл, або Емма, як його авторка звичайно називала, нагадував мені Іллю Обломова з славнозвісного роману Івана Гончарова. Емма, звісно, усе життя працював, бо ж не мав маєтку та слуг і не міг, як Обломов, цілими днями відлежуватись на дивані. Але він точнісінько так само переповзав наче слимак із одного дня у другий. І все ж у Обломова були люди, які його щиро любили, а у бідолашного Емми чомусь ні. Дочка йому не дзвонила, а жінка, здається, ніколи не любила. Казала про нього: “Де поставиш, там і стоїть”. А він же заради них роботу в університеті кинув і дома працював, та ще на кухні крутився, поки жінка кар’єру робила.

ФАРІДА: Маю з вами не погодитися й тут, бо я зовсім не вважаю, що він пішов з університету заради них – в першу чергу він це зробив заради себе. Я впевнена, що його рішення не було обумовлено щирим бажанням допомогти дружині робити кар’єру, бо він не був людиною здатною на самопожертву. Гадаю, він вважав, що таким чином в нього буде ідеальне виправдання на той випадок, коли його питатимуть чому він нічого не досяг в своєму житті. Я думаю що до того часу він вже зрозумів, що його кар’єра в університеті стоїть на одному місці і що, на відміну від дружини, він немає жодних перспектив. Можливо йому навіть здавалося, що сидіти вдома з дитиною буде як то кажуть англійською мовою “a walk in the park”. До того ж, мені здається, що він дуже болісно сприйняв той факт, що втратив будь яку привабливість в очах студенток та колег жіночої статі. Його більше ніхто не помічав і тому він обрав шлях “stay-at-home husband”, сподіваючись, що таким чином стане незамінним для дружини та дитини. Ну і звісно, він все ще плекав надію стати великим письменником. Хоча як можна стати письменником, коли ти нічого не пишеш, мені не зовсім зрозуміло. Може він гадав, що книги будуть писатися самі собою, в той час як він мріятиме про славу?

ГАННА: Нащо вже я непродуктивна авторка, але у моїй невеличкій купці оповідань я зазвичай розповідаю про свої маленькі пригоди, які трапились, коли я кудись мандрувала. До того ж я усе життя щось писала: чи щоденника, чи довгі листи до друзів. Друзі ж мені і підказали, що я могла б оповідання писати. А ось нещасний Емма частіше за все зоставався дома, коли жінка з дочкою їздили до моря на відпочинок. Та він навіть коментар у соцмережі боявся написати. Це вже патологія якась! Якщо ти так не любиш писати, то чому мрієш про долю письменника? Недарма ж Емма так заздрив симпатичному німецькому письменнику та авантюристу Гансу. Ото вже дійсно була безстрашна натура. Його авторка мабуть створила, щоб показати яким має бути справжній письменник. Такого і жінка буде любити усе своє життя. Принаймні, авторка безперечно так вважає.

Хоча, якщо чесно, мене доля такої жінки ніколи не приваблювала. Бо ж скільки ото прийшлося б чекати, ночей не спати та все думати чи повернеться він живим з чергової небезпечної мандрівки? А от бідолашний Емма, на відміну від Ганса, все сидів і сидів на одному місці наче “тарган у запічку”. Знаєте, коли я вже дочитувала книгу, у мене раптом виникло дивне відчуття, що можливо я усе неправильно зрозуміла. А що як насправді не було ніякого суспільства забутих письменників, і ніякого переслідування теж не було? Можливо усе це Еммі тільки ввижалося, бо бідолаха нарешті з’їхав з глузду через оте нудне безпросвітне життя та нереалізовані амбіції? Що не кажіть, а нам з вами ще не траплялося такої нестандартної та збиваючої з пантелику книги. А у вас були якісь несподівані ідеї чи відкриття, поки ви читали цю книгу?

ФАРІДА: Мене збив з пантелику останній розділ, бо, коли я почала його читати, в мене з’явилося відчуття, що авторка вирішила раптово змінити жанр твору та додати якогось безглуздого екшена. Тому, якби не цей останній розділ, моє враження про книгу було б мабуть трохи кращим. Зазначу, що в авторки цікавий та доволі нестандартний стиль подання матеріалу. Книга читалася легко, і хоча я не можу сказати, що вона мене захопила, але мені було вельми цікаво спостерігати за життям недолугого та безталанного головного персонажа. Інколи мені спадало на думку, що за ідеєю цей роман нагадує “Перетворення” Франца Кафки і порівняння Еммануїла із тарганом у запічку дійсно дуже влучне.

Щодо Ганса, то тільки скажу, що все, що з ним пов’язано було настільки “мильно” та неправдоподібно, що я до самого кінця книги сподівалася, що ми дізнаємося, що це був персонаж, якого вигадав Емма і про якого врешті-решт написав книгу. Взагалі, маю визнати, що це напевно найкраще з усього того, що ми читали у Видавництві Старого Лева. Хоча, можливо, річ у тому, що до цього часу ми переважно вибирали твори з їхньої серії фентезі, а ця книга належить до соціально-побутової драми чи щось таке. І все ж таки, я радше б прочитала книгу, анотація до якої мене спокусила. Мені навіть цікаво скільки ненадрукованих та невизнаних авторів нашої країни потрапили до цієї пастки так само як і я…

У світлі світляків. На порозі ночі.

Ганна: Скажу чесно, перше, що мене привабило у цій книзі – це її розмір. Надто вже я втомилася від постійних розчарувань. От я й подумала, що принаймні не витрачу на неї багато часу. Потайки я сподівалась, що ця книга нам не дуже сподобається і ми не станемо читати другу та третю частини трилогії, які, як ви мене попереджали, набагато товщі. Проте, неочікувано, ця книга мене таки зачепила і навіть викликала бажання дізнатися, а що ж там буде далі. А це вже дещо для сучасної літератури. Зазвичай, дочитавши отаку книжку в гарній обкладинці, я маю тільки одне бажання – жбурнути її якомога далі і більше ніколи до неї не повертатися. Однак ця книга мені майже сподобалась. Можливо хтось скаже, що “У світлі світляків” має забагато описів, і це дійсно так. Але саме описи і припали мені до душі. Вони, звісно ж, не такі гарні як неперевершені описи природи у Івана Нечуя-Левицького, але авторка таки вміє створювати атмосферу. Наприклад, як переконливо вона зобразила лякаючу непроглядну темряву, яка огорнула головну героїню, коли в усьому містечку вимкнули світло. Як виявилось, ідея цієї книги виникла у авторки у 2014 році, коли у нас почали регулярно відключати електропостачання. Хоча по-справжньому ми відчули, що таке непроглядна темрява тільки зимою 2023-го і оцим спекотним літом 2024-го року. І як ото наші діди та прадіди жили при каганцях та свічках? І ніякого тобі холодильника!

Але я знову не про те. Я ж тільки хотіла вам розказати як мені сподобались оті захоплюючи картинки квіткового поля, яке перетинала блискуча залізнична колія, а також старовинного кладовища, вхід до якого охороняли три кам’ні статуї. Та більш за все мене причарував таємничий старий ліс, освітлений де-не-де місяцем та струмочками світляків. Можливо при такому тьмяному освітленні діти не змогли б побачити стільки деталей та кольорів. Втім, я не хочу бути занадто прискіпливою. Бо ж це перш за все фентезі, і хто знає, що у тому дивному місці можна було побачити чи почути? Воно враз мені нагадало аніме мого улюбленого Хеяо Міядзакі – особливо потяг серед квіткового поля, і дубовий ліс, освітлений світляками, привабливий і лякаючий водночас. Ну, то таке – листяний ліс завжди був моєю слабкістю. Ще у далекому дитинстві я слухала, відкривши рота, матусині розповіді про дубовий ліс, що ріс неподалік від їхнього села. Матуся моя, на жаль, не мирилася зі своїми родичами, тож тільки раз довелося мені там побувати. Навіть боюся зараз уявити, що потім сталося з отим лісом. Мабуть і сліду від нього не лишилося.

Здається я знову не про те. Я ж тільки збиралася поскаржитися, що головні герої, як завжди, не справдили моїх сподівань. Хоча, безперечно, 13-річний Тім, хлопець, який “здавалося, більше вболівав за дерева ніж за жителів міста”, сподобався мені набагато більше ніж двоє його друзів. Такий собі розумний, інтелігентний хлопчик, що полюбляє читати та ще й “завжди має свою думку” і “не вважає за потрібне тримати її при собі”. Пам’ятаю саме такі хлопці мені подобались, коли я сама була підлітком. Здавалося цей хлопчик зосередив у собі усе, що мене завжди приваблювало в людях. Втім навіть у ньому мені ввижається якась штучність. Ну, надто вже він ідеальний, щоб викликати довіру. Так і чекаєш від нього якогось вибрика. Здається от-от він скине з себе отой глянець, яким його так щедро покрила авторка, та почне розмахувати кулаками і сварити своїх недолугих і млявих супутників.

А у тих двох наче і виправдання є. Дівчинка з чудернацьким ім’ям Єва-Ліза забула все, що з нею було до 6-ти років, а потім ще 6 років просиділа вдома, нікуди не виходячи і спілкуючись тільки по Інтернету. Син мера Макс навіть більше постраждав, бо ж на момент катастрофи як раз вийшов із коми і нічогісінько про себе не пам’ятає. Але як авторка не намагалась викликати співчуття до Єви-Лізи та Макса, на мою думку, їй це не вдалося. Бо ж надто вже “дерев’яненько” оті двоє реагували на все, що з ними трапилося. І як же їх тоді пожаліти, коли ти не відчуваєш, що перед тобою живі люди? Сучасні автори наче усі з глузду з'їхали, наче самі забули, що це воно таке – живі люди та живі почуття. Можливо вони, як ота бідолашна Єва-Ліза, теж спілкуються тільки через Інтернет, чи в найкращому разі – по телефону.

Авторка наче й намагалася оживити своїх героїв. Наприклад, Тім, намагаючись розворушити свою подругу, час від часу хапав її за руку чи обнімав. А під кінець вони вже втрьох обнімались наче бейсбольна команда після перемоги у матчі. Усі оті “обіймашки” чомусь не викликали в мене ні довіри, ні співчуття. Проте особливо мене роздратувала фраза “хлопець теж подивився на неї очима, сповненими емоцій”. Не знаю як кому, а мені воно різонуло слух, наче поганий переклад з іноземної мови. Яких емоцій хотіла б я знать? Може він з огидою на неї подивився, бо йому її парфуми не сподобались? Та, якщо без жартів, то авторка, напевно, набагато молодша за мене, але навіть я пам’ятаю дещо про моє перше кохання, і як тоді хлопці дивилися на дівчат. І на те, що авторці просто словникового запасу не вистачило, щоб нам про це розказати, теж начебто не схоже. Хоч убийте мене, але не можу я здогадатись у чому тут річ. Ну, а у вас які враження? Та більш за все хотілося б знати чи варто нам братися за другу книгу трилогії?

Фаріда: Що я можу сказати про цю книгу? Загалом нічого – окрім того, що це абсолютно типова книга від Видавництва Старого Лева: без сюжету, без змісту, без цікавих персонажів, проте із великою часткою повчань та алюзій на речі, про які сучасне покоління дітей та підлітків мабуть ніколи навіть не чуло. Погоджуся, що безперечним плюсом цієї книги є її невеликий розмір, а стиль авторки настільки простий та невибагливий, що читається достоту легко – хоч і нудно. Щодо описів, то мені не здалося, що їх було аж так багато, проте я зловила себе на думці, що вони зовсім не проникали до моєї свідомості і мені доводилося перечитувати їх по декілька разів, бо картинка в голові все ніяк не проявлялася.

Взагалі, в мене багато запитань до цього незрозумілого світу в який авторка напхала все що тільки можна було напхати, і, загалом, неважливо, чи потрібно воно там чи ні. Ця книга належить до серії ВСЛ “наше фентезі” (до речі, як і сумнозвісна “Реальність Баргеста”, якщо пам’ятаєте, де гарною була лише обкладинка), проте навіть попри наявність на її сторінках дракону, я не відчула, що читаю щось, що можна віднести до жанру фентезі. Так, дійсно, авторка дуже хитро закінчила книгу на такому моменті після якого хочеться запитати «А що далі?», проте мені абсолютно байдуже, що там далі, бо я впевнена, що наступна частина буде такою самою невиразною та недолугою як і ця.

Якби я хотіла описати цю книгу одним словом, то запозичила б з англійської мови дуже влучне слово «rambling» як прикметник чи «ramblings» як іменник – це коли персонажі впродовж всієї книги тупо вештаються містом і де пригода є еквівалентом чергової зустрічі чи розповіді. І якщо вже мова зайшла про слова, впродовж всієї книги мені не давало спокою, що авторка постійно використовувала слово «етика» в значенні слова «етикет». Колись давно в школі в нас був такий шкільний предмет який так і називався “Етика та етикет” і я дуже добре пам’ятаю як на самому першому уроці наша викладачка пояснила нам різницю між цими двома поняттями.

Взагалі, з усього що ми з вами прочитали за останні роки, стає очевидним, що за дуже незначними винятками в сучасній українській літературі велика проблема з сюжетами та персонажами. Мені здається, що авторка цієї книги намагалася створити таке собі ”golden trio” на кшталт Гаррі, Рона та Герміони, проте їй це не вдалося. Можливо, якби вона спочатку розробила цікавий сюжет замість цього постійного моралізування (від якого тільки й хотілося що закотити очі та сказати «Ну, годі вже!»), то і персонажі б краще себе розкрили за зовсім інших обставин, проте на сторінках цієї книги їм просто не надали такої можливості – наче акторам з поганим сценарієм їм просто не було з чим працювати.

Кий і морозна орда

Ганна: Знаєте, я почуваюся трохи винуватою, що хоч якось критикувала «Драконів, вперед!» Катерини Штанко. Зараз ця книжка здається мені бездоганною у порівнянні з «Києм і морозною ордою» Ніка Лисицького. Ну не можу я з власної волі отаке читати. Зав’язаю у ньому наче мурашка у полумиску з вінегретом. І недарма такі книги нагадують мені саме цей салат, бо вони наче намішані з різнорідних шматочків, які не липнуть один до одного, як ти їх не перемішуй. Декілька разів я поривалася вам подзвонити і запропонувати переключитися на якусь іншу книгу. Але потім якось втягнулась. Та й надто шкода було вже витраченого часу. Отож я і вирішила витратити ще чимало годин, а таки дочитати оту різнокольорову мішанину. І чого я там тільки не відшукала. Були там і міфічні істоти, і богатирі, і козаки-характерники, і змій з трьома головами, і бог Перун власною персоною. І наче цього було замало – усе це було приправлене народними звичаями та забобонами, і ще різноманітними традиційними стравами, і прискіпливими описами національної одежі. Здавалося, що автор намагався згребти до купи усе, що колись було створене у українській національній культурі. Може він таким чином сподівався показати незламний національний дух, чи може щось інше. Але впевнена, щоб автор не мав на увазі, воно йому не вдалося. У мене тільки голова йшла обертом від тієї різнокольорової круговерті.

Що не кажіть, але є якась магія у тому, як слова складаються у речення. От дивіться самі, деяким авторам вистачає декількох абзаців, щоб створити незабутній характер, а іншим навіть цілої книги недостатньо. Пам’ятаєте Наталію Матолінець, яка так полюбляє набивати у свої книжки безліч одновимірних та блідих героїв, що їх так важко відрізнити один від одного? До речі, ви мабуть помітили, що мені, на відміну від вас, подобається, коли міфічні чи то магічні істоти  схожі за своїми характерами на людей. Тим-то мені і сподобалися дракони Катерини Штанко. Але, на жаль, у сучасній літературі навіть люди рідко бувають схожими на людей. У книзі «Кий та морозна орда», правда, людей серед героїв було не так вже й багато. Проте і люди і всі інші істоти були такими різнорідними, що їх не важко було відрізнити одне від одного, за що я була їм дійсно вдячна. Що ж до характерів, то в них їх майже не було. Усі ті істоти більш за все нагадували роботів з дуже різноманітними, але доволі примітивними програмами.

А все так гарно починалось, і перша глава мене дійсно зацікавила. Мрійливий хлопчик Кий у парі з метушливим і гострим на язик домовиком Дідо, здавалося обіцяли безліч захоплюючих пригод. Але як тільки хлопець покинув рідну домівку, усе якось невловимо змінилося. Сюжет наче загруз серед отих нескінченних снігів, і головний герой доволі бездумно блукав серед них, майже не виявляючи своєї індивідуальності. А ті істоти, що траплялися йому по дорозі, теж не вражали своїми характерами. От тільки двоє домовичків та трьохголовий змій вийшли у автора живими і симпатичними. А чому це так, того й він сам, напевне, не зміг би пояснити.

Це прям якась хвороба серед сучасних авторів — зазвичай в них вистачає натхнення тільки на першій розділ. Ну, іноді — ще на останній. Мабуть вони дійсно щасливі, коли пишуть останній розділ отої клятої книжки, у яку їм довелося напхати всякої всячини аби досягти потрібного розміру. Принаймні так виглядає наче головна їхня мета – це впіймати на гачок головного редактора та читачів, а що буде далі їх ніяк не обходить.

Втім, дещо мене таки вразило у цій книзі окрім змія та домовичків. У першій главі, яка мені так сподобалась, мені різануло слух, чи точніше око, те що мрійливий хлопчик спекотними літніми днями “полюбляв сидіти під дубом зранку до самої ночі” і “споглядати, як довкола грає барвами світ”. Правда, сидів він, спершись  на міцний стовбур, але все ж таки мене непокоїть як ото те місце, на якому сидять в нього не заболіло? Якщо чесно, то така непорушність мене скоріше лякає. Одразу нагадує, як їду я бувало у маршрутці та нишком споглядаю скільки ж ото людей різного віку сидять нерухомо і безтямно тупляться у їхні телефони.

Проте більш за все мене збила з пантелику фінальна битва. Вона теж дуже гарно починалась. Я навіть трошки розчулилася, коли люди та інші істоти зібралися до купи і усім гуртом вдарили по морозній орді. І хоча не ясно як, але вони майже перемогли. Вже й пташки заспівали і квіточки почали розквітати, як раптом з’явилася страшна почвара Мороз і здійняла таку хуртовину, що від відвойованої весни і сліду не лишилося. Тому не зовсім зрозуміло з якого дива оте всемогутнє страховисько під кінець виявилось маленьким та миршавим боягузом. Сміятися над Морозом, звичайно, можна, коли ти сидиш в безпеці біля теплого радіатора, але коли треба в супермаркет за хлібом збігати, а хуртовина гуде і заліплює снігом очі, то тобі вже точно буде не до сміху. Начебто, всі знають, як це небезпечно недооцінювати супротивника. Тож навіщо тоді дурити людей отими казочками про слабенького та жалюгідного Мороза?

Фаріда: А мені навпаки «Кий та морозна орда» сподобався набагато більше ніж «Дракони, вперед!» – принаймні вже тим, що автор цієї книги (на відміну від попередньої) не вдавався до “театру абсурду” та пустих балачок, щоб начинити свою книгу бодай чимось у відсутності справжнього сюжету. І читалося мені дуже швидко і легко та й вельми цікаво було мандрувати різноманітними куточками Явного Світу та знайомитися з персонажами з української міфології з якими наш головний герой, Кий, постійно зустрічався на шляху до Перуна. І кого тут тільки не було! Домовики, лісовики, хухи, мавки, повітрулі, богатирі, козаки-характерники, песиголовці, нави, триголові змії… Чугайстер, Мольфар, Шубін, Ох, Веселка, Мара, Морок, Чорнокнижник, Мороз, Хаос…

Я ж бо і зацікавилася цією книгою саме тому що вона основана на українській міфології, проте інколи мені здавалося, що я читаю не художній твір, а міфологічний словник. Ну то таке. Правду кажете, що персонажі були настільки різноманітними, що сплутати їх було просто неможливо, тож це добре. Бо я пам’ятаю як, читаючи «Варту у грі» (яка мені, до речі, все одно сподобалась), я переплутала двох персонажів і до самого кінця книги думала на одного замість іншого і навпаки. Але зараз не про це. Описи тут були гарними, а чисельні розповіді чисельних персонажів достатньо стислими, щоб не занудьгувати. (Пригадуєте як воно було у «Світі у вулкані» – розповіді без кінця та краю?) Це з плюсів.

Проте також були мінуси – і їх було чимало. Наприклад, мені не дуже сподобалося, що сюжет постійно йшов за одним і тим самим сценарієм, а отже подальший розвиток подій можна було легко передбачити, через що я зовсім не переймалася за долю головного героя, бо знала, що все буде добре. Щоб не траплялося, все миттєво вирішувалося завдяки втручанню багаточисельних персонажів книги, які миттєво приходили на допомогу головному герою чи то словом чи то ділом. Загалом, я давно помітила, що головний герой в сучасній українській дитячій літературі є пасивним персонажем, який чекає на допомогу від інших та покладається на чарівні дарунки долі, тому в цьому сенсі сюжет цієї книги є абсолютно традиційним, типовим та стереотипним в межах сучасної української дитячої літератури.

А ще мене весь час не полишало відчуття того, що я читаю сценарій до комп’ютерної гри чи то до мультфільму, створений вправною командою експертів. Більш того, я зовсім не відчула індивідуального стилю та голосу автора, чи то навіть його присутності у тексті, тому книга, незважаючи на легку та гарну мову і чарівні картинки, видалася мені якимось стерильним продуктом виготовленим у штучних умовах – така собі грамотно розроблена комп’ютерна програма. І навіть таке багате начиння з української міфології, стародавніх традицій, вірувань та побуту відчувалося суто на поверхні. Я наче покуштувала бісквітним тортом в який забули додати крем. Також неодноразово виникало відчуття, що творці цього продукту поставили собі за мету зробити з Кия такого собі українського Гаррі Поттера: сирота, володіє силою про яку не знає, обраний, пророцтво, має врятувати світ… Хоча іноді, з інших причин, які мають стосунок до його походження, він мені більше нагадував Персі Джексона.

Щодо фінальної битви, то це відчувалося як така собі авторська проекція щодо ситуації в нашій країні, і в цьому немає нічого поганого. Бо хто ж не хоче, щоб ця жахлива та безглузда війна нарешті закінчилася? А оте відчуття огиди до справжньої сутності Мороза як до чогось малого та миршавого – гадаю нам всім воно добре знайоме. Чи не те саме ми відчуваємо, коли бачимо того злісного карлика, що пішов на нас війною зі своєю ордою?

“Здоровенна потвора кудись поділася. Натомість у розсипу моромарських діамантів стояла жалюгідна, згорблена істота, на якій, мов на городньому опудалі, висіла делія з білого вовчого хутра. Злісно й водночас із острахом істота зиркала з-під лоба колючими очицями.”

Якби ж тільки життя було хоч трохи схожим не казку! Мені здається, що справжня подоба Мороза тут радше символічна, щоб показати, що нема чого його боятися. Бо, як кажуть, страх має великі очі – ось він їм усім здавався таким великим і страшним і начебто непереможним, а коли Кий побачив його справжнього, без того щита, що його захищав, то зрозумів, що він суцільне ніщо.

Загалом, книжка мені сподобалася, тому залюбки прочитаю наступну частину про пригоди Кия та його друзів: Чугайстра, Хухи, Дідо, Найди, Возила, богатирів та інших. А наостанок, залишу цитату, яка мені припала до душі: “Бо на війні не так чисельність війська важлива, як бойовий дух воїнів. Чим довше вони споглядатимуть наше святкування, тим слабкішими ставатимуть.”

Дракони, вперед!

Ганна: Маю зізнатися, що, до того як я прочитала “Дракони вперед!”, я не зовсім розуміла оте сучасне захоплення драконами. Звісно ж, у мультику чи у книзі можна створити що завгодно: і хижака, який раптом вирішив не їсти більше м’яса, і драконів, які викликатимуть повагу і співчуття. Але коли я намагаюся уявити наше життя поряд з хижаками чи серед драконів, то перше, що спадає мені на думку – це як ото було б небезпечно. Гаразд, не будемо про того хижака, бо це з мультика “Мадагаскар”, але дракони – це, перш за все, велетенські чудовиська зі здоровенними пазурами і зубами. І, навіть якби вони були розумними та доброзичливими, все одно могли б тебе просто не помітити і без усякого злого наміру наступити на тебе, або ж, не розрахувавши своєї сили, навіть скалічити. Пам’ятаю як у далекому дитинстві я захоплювалася полюванням на комах: саджала їх у баночки і намагалась чимось нагодувати. На другий день я їх зазвичай відпускала, так і не з’ясувавши чим же оті тендітні створіння харчуються. І скажу вам, що зовсім не просто було мені навчитися брати їх руками так щоб нічого їм не понівечити. Але мені, звичайно ж, не хотілося б опинитися на місці отих малесеньких істот. Хоча читати про них безперечно інша річ. Недарма ж мені у дитинстві так подобалась історія про Гуллівера та ліліпутів.

Фаріда: Я розумію захоплення драконами як велетенськими, прадавніми та містичними істотами, що вміють літати, полюбляють скарби, знають багато різних таємниць та загадок та в яких є певні магічні здібності. Проте мені зовсім не зрозуміло чому в сучасній українській дитячій літературі автори постійно зображають драконів такими собі милими створіннями, що люблять бавитися, співати, танцювати та їсти фрукти – особливо нашим українським драконам (чи то драконам українського походження) припали до вподоби груші. Це вже друга книга про драконів, яку ми читаємо в цьому році, на сторінках котрої дракони обожнюють саме груші. Я не знаю як до цього ставитися чи цим це пояснити і мені цікаво чому українські автори дитячих книжок підходять до теми драконів наче вважають своєю задачею довести, що дракон – це найкращий друг дитини і що він безпечніший за білого пухнастого кроля. Я все ж таки надаю перевагу більш класичному зображенню драконів як велетенських, небезпечних, мудрих, хитрих та м’ясоїдних хижаків.

Ганна: Розумію, проте маю зізнатися, що дракони Катерини Штанко легко здобули мою прихильність. Авторка недаремно витратила на своїх юних драконів стільки сторінок. Кожне із отих крилатих створінь вийшло в неї яскравим і неповторним. Сестри-близнючки, правда, були ідентичними до останньої луски, хоча одна з них завжди наполягала на тому, що вона жовтіша і хвіст у неї на чотири сантиметри довший. Може поводилися вони занадто вже по-дитячому, проте не давали нікому занудьгувати. Та більш за всіх мені була до вподоби золота Лихоманка з синіми розумними очима. Напевно, і у авторки оте вродливе чудовисько було улюбленицею. Тому вона і наділила золоту драконицю такими привабливими рисами: з одного боку, вона – справжня леді, а з другого – природжена розвідниця, допитлива і кмітлива. Неможливо було не замилуватися нею, коли вона гралася з автомобілем, у якому сиділи грабіжники, бо ж думала, що то якийсь жучок, якого треба підкинути у повітря, щоб він розправив крильця і полетів. А ще мене потішила суперечка драконів з їхнім Навігатором Михасем після того, як хлопчик признався їм, що люди бояться драконів. Це було таки смішно, коли обурена золота Лихоманка заявила, що дракони – шляхетні і гідні поваги істоти, а потім сестри-близнючки загукали, що людина – найстрашніший та найпідступніший хижак. І що тут можна було заперечити? Михась, принаймні, не знайшов переконливих слів.

Фаріда: Еге ж, спочатку мені також було цікаво та весело читати про них, особливо, коли ми познайомилися з іншими драконами і вони виявилися такими різними і не схожими один на одного. Проте, поступово вони мені стали подобатися все менше і менше – і я розумію чому саме так сталося. З одного боку авторка дуже нестандартно підійшла до їхнього зовнішнього вигляду, походження та індивідуальних особливостей, а з іншого боку, незважаючи на той факт, що це казкові істоти, вирішила надати їм суто людських рис характеру, чим, на мій погляд, дуже сильно їх зіпсувала. До речі, це ще одна особливість наших українських дитячих авторів: створювати казкових істот по людській подобі. Особливо мене обурила ота безглузда сцена з літаком. Це мабуть повинно було бути чимось дуже кумедним, проте мені так не здалося, а також назавжди зіпсувало моє ставлення до цієї різнобарвної зграї. Єдиним моїм фаворитом серед драконів став Спайк, бо мало базікав, проте діло робив, як треба було. А всі інші тільки те й робили, що скиглили, сварилися, скаржилися, дошкуляли та потрапляли в безглузді халепи, які можна було уникнути та про які можна було взагалі не писати, якби в авторки були більш цікаві ідеї для сюжету. Можливо всі ці драконячі витребеньки мали бути милими та кумедними, проте мене вони достоту дратували і так і хотілося задати їм добрячої прочуханки. Тому, напевно, моїм улюбленцем серед всіх інших персонажів був домовик Домінус Верба, який завжди казав, що думає і ставив всіх інших персонажів на свої місця.

Ганна: До речі, люди у “Драконах, вперед!” не справили на мене великого враження. Всі вони, навіть симпатичні брати Вербицькі чи отой гламурний мерзотник Амур Галант, здавалися блідуватими на фоні яскравих та поривчастих драконів. Я вже не кажу про батьків Михася. У сучасній дитячій літературі мені завжди не вистачає батьків, бо ж там вони зазвичай більше скидаються на якісь потойбічні тіні ніж на реальних людей. Ну не можу я цього зрозуміти. Як ото батьки Михася могли не дратуватися, коли в них з холодильника спочатку почали зникати овочі та фрукти, а потім – м’ясо та сосиски? Та кожна нормальна господиня наробила б такого галасу! І ще мені не дає спокою питання: а куди оте драконеня ходило в туалет поки воно ховалося у Михасевій кімнаті? Адже саме з таких побутових дрібниць складається чималенька частина нашого життя і ними не слід нехтувати, особливо, якщо хочеш створити вірогідну історію. А так що виходить? У зграю доброзичливих драконів мені неважко було повірити, але ніяк не віриться, що Михасеві батьки так довго не помічали, що у їхній двокімнатній квартирі ховається моторне ненажерливе драконеня. Проте, незважаючи на попередні зауваження, книжка справила на мене приємне враження. То був наче ковток свіжого повітря після усього отого, що нам з вами довелося читати останнім часом. Тож я залюбки почитаю її з моїм любим онуком, коли хлопчик навідає нас в Україні після війни. А може він, і взагалі, повернеться до рідної країни, хто знає? До речі, ви помітили коли писалася ця книга – у 2013 році. Це ще коли Крим був наш і Олешківські піски теж. Так дивно було про них читати – наче оті дракони летіли над Україною за часів якоїсь іншої щасливішої епохи.

Фаріда: Так, дуже важко зараз читати про все те, що ми втратили за останні роки. Але, повертаючись до книги, скажу, що це дійсно дуже мила, весела, тепла, кумедна історія, проте, якщо чесно, вона мені не дуже сподобалась. Мені більше припали до вподоби ілюстрації, тому, напевно, я і купила цю книгу ще багато років тому. Зізнаюся, що спочатку мене ця історія дійсно зацікавили та розвеселила, бо початок був цікавим та кумедним, проте чим далі я читала, тим більше дратувалася, бо відчувала, що під час написання книги авторка не мала чіткого розуміння як якісно побудувати сюжет. Взагалі, ще одна тенденція, яку я помітила читаючи книги українських авторів написаних для дітей: чому вони гадають, буцімто, сюжет дитячої книжки треба будувати безпосередньо на чомусь абсурдному та неадекватному? Наче тільки так і можна зацікавити дитину. А от логіка чи сенс, то все пусте, того діти все одно не зрозуміють, тож хоч нарегочуться досхочу. Проте, наприклад, Джоан Роулінг вдалося написати найпопулярнішу книгу для дітей в основі якої був саме сюжет, а не театр абсурду. Тому, напевно, вона і стала улюбленою книгою вже не одного покоління читачів. І, можливо, якби більше українських дитячих авторів брали приклад з того як вона будує сюжет та яким начинням наповнює свій маглівський та магічний світи, то й книжки виходили б набагато цікавішими.

Світ у вулкані. Дощ-убивця

Фаріда: Я не знаю чому мені знадобилося почати читати другу книгу серії, щоб остаточно зрозуміти, що ця книга немає справжнього сюжету. Це просто збірка історій, які об’єднали в один цикл, бо вони всі пов’язані однією ідеєю. Саме цьому ця книга (та ще й у двох томах!) здається такою незграбною, адже вона не має якогось чіткого плану чи структури. Персонажі постійно на щось чекають, засинають, розповідають один одному якісь там історії. Автор, між тим, час від часу напускає таємничості і обіцяє, що скоро щось таки відбудеться, проте ще не зараз, бо ще не час, бо герої неготові, хай краще послухають ще одну історію, а потім ще одну, а потім ще одну… І так без кінця чи краю. Це таке собі колесо для хом’яка: колесо крутиться, крутиться, крутиться, хом’як нібито рухається, проте час спливає, а він залишається на одному й тому самому місті і зовсім нічого з ним не трапляється. А коли трапляється, то опісля ніхто про це чи то не пам’ятає чи то не розмовляє. Тож в мене виникає запитання: навіщо треба було лити та розливати стільки води та розтягувати всю цю маячню аж на дві книги? Адже можна було вилити всю зайву воду і, зібравши докупи все те що залишилося, хоч би як мало того не було, побудувати чіткий та захопливий сюжет та надати головним героям більше свободи та простору для маневрів. Тільки уявіть собі якою б цікавою була ця книга, якби авторка не боялася користуватися власною уявою, а Агава, Марко та Сонька об’єдналися разом щоб врятувати світ?

Анна: Проте, гадаю ми з вами все ж таки правильно зробили, коли вирішили прочитати і другу книгу дилогії “Світ у вулкані”. Принаймні, так нам буде легше підсумувати наші враження, а то б ми все думали та гадали, що може друга книга нам би більше сподобалась. До речі, обидві книги доволі легко читалися, а це вже дещо в сучасній літературі. Пам’ятаєте оту книжку, що ви мені нещодавно показували, намагаючись спокусити мене великими літерами? І літери справді були великі – саме для моїх очей. Але десь на п’ятій сторінці я раптом відчула, що більше не можу оце читати. Тож із “Світом у вулкані” у цьому сенсі усе було гаразд. Я і незчулася як проковтнула оцю другу книгу, мабуть тому, що вона була набагато динамічнішою за першу. Хоча мене дійсно дратували оті приказки про те, що це тільки початок і що треба чекати. У таких місцях мені здавалося ніби авторка зумисно стримує своїх героїв, наче боїться, що події почнуть розвиватися занадто швидко. Навіть Сонька Брум, така собі моторна та кмітлива дівчинка, яка причарувала мене ще у першій книзі, два тижні ховалася від свого брата-близнюка, удаючи ніби вона спить. І все тільки тому, що кінь Іскра наказав дівчинці мовчати, нічого не робити і більше до нього не приходити. Проте, коли до Соньки прилетів синій метелик Езра і повідомив, що вона потрібна хлопцям, то дівчинка без зайвих запитань слухняно з ним полетіла. І це Сонька, про яку її власний брат казав, що вона здатна втнути все, що завгодно. Але ж вона сама, з власної волі, так нічого і не втнула. Ну хіба що ховалася два тижні під ковдрою. Навіть її брат Марко не міг цього зрозуміти. Це було так не схоже на Соньку. Тож недаремно, що саме у такі миті мені здавалося, що я відчуваю присутність авторки, яка звертається до своєї дитячої аудиторії: “Ось бачите, навіть така дівчинка, як Софія Брум, завжди робить те, що їй кажуть старші і мудріші за неї друзі. Отож і ви маєте слухатися батьків та вчителів.”. От тільки навіщо воно потрібне отаке докучливе моралізаторство? Усі начебто знають, що занадто наполегливі поради завжди підбурюють не тільки дітей, але й дорослих чинити навпаки. Але ж напевне було і щось хороше у тому “Світі у вулкані”?

Фаріда: Ну що ж, давайте подивимось. Впродовж багатьох розділів поспіль ми постійно читаємо одне й те саме: думки та переживання героїв, запитання на які вони не мають відповідей, бо, мабуть, настільки рідко користуються сірими клітинами, що не можуть додати два та два і отримати потрібну їм відповідь. Якщо авторка гадає, що це створює відчуття напруження, то маю її розчарувати: це тільки створює роздратування та показує, що головні герої нічого не можуть ні зрозуміти ні зробити без чергової казки-підказки. Цікаво, а над цим твором взагалі працював хоч один редактор? От якби я була редакторкою цієї книги, то напевно викинула з неї принаймні половину сторінок, що не несуть жодного смислового чи сюжетного навантаження та змусила б авторку все переписати наново. Може це в мені говорить вчитель, проте я вважаю, що має бути якась межа тому скільки разів за історію автор використовує недомовки та таємниці. До того ж, авторка цієї книги страх як любить повчання та тулить їх усюди, коли не може вигадати щоб захопливе. Шукайте нові та більш цікаві прийоми для того щоб розповідати – показувати – історію! І з якого це дива Сонька стала постійно використовувати улюблений оклик Федора? І щодо дівчини, нащо було її так ізолювати від усіх? Я зовсім не розумію логіки цього твору. Замість того щоб створити цікаву команду персонажів та надати кожному свою справу, на сторінках цієї книги панує повнісінький хаос. “А попереду не було нічого. Саме лише поле, яке нікуди не вело.” Копито їй в печінку! Я починаю думати, що ви не помиляєтесь, коли кажете, що авторці напевне платили за кожне слово і тому вона їх стільки витратила ні на що. Бо ж скільки раз можна переказувати одне й те саме? І не кажіть, що це через молоду аудиторію, бо діти ж не зовсім ідіоти і їм не треба стільки разів повторювати одне й те саме. Були цікаві та багатообіцяючі моменти, проте шансом розробити їх у щось дійсно незабутнє авторка знехтувала. Були діалоги та думки, які варті того, щоб їх пам’ятати, але ж вони наче краплі дощу загубилися в океані непотрібних слів… 

Анна: До речі, ви помітили, що батьки у цій книзі, як, на жаль, у багатьох інших сучасних книжках для дітей, не дуже втомлюють читача своєю присутністю? Оце мені часто нагадувало слова моєї матінки, як ото вона мені бувало казала: ”Ну ти ж мене знаєш. У мене все не як у людей”. І матуся моя дійсно була неординарною. Але все ж таки мала якусь межу. А у сучасній дитячій літературі все вже занадто “не як у людей”. Діти не сумують за батьками і майже про них не згадують. А ті, у свою чергу, теж ними не дуже переймаються. У “Світі у вулкані”, наприклад, батьки дозволяють своїм 8-річним хлопцям цілими днями пропадати на конюшні. А коли діти раптом зникають, то вони вдовольняються запевненнями конюха, що хлопці відправилися у якусь далеку кінську експедицію. І ніхто того конюха не заарештував за викрадення дітей. Ну як отаке могло бути? Якщо той безперервний дощ так діяв на людей, то треба було якось детальніше це обмалювати. І на це не потрібно було витрачати багато сторінок. Пригадуєте як у “Старому будинку” Олександри Дорожовець чаклунка перетворила дівчинку на золоту пташку? Тож дівчинка, яку, до речі, теж звали Софійкою, так сумувала за домом та батьками з бабусею, що навіть згодилася щоб кіт її з’їв і сказала йому: “Тільки швидко”. На що кіт дуже кумедно відповів: “Та ти що? Я ж пожартував. Я своїх не їм.”. Але “У світі у вулкані” авторка частіше за все частує своїх читачів різноманітними, і якщо чесно, не дуже цікавими історіями про коней, птахів, метеликів та драконів. Що ж до людських почуттів, то вони в неї тільки де-не-де спалахують, а потім швидко згасають, залишаючи по собі непевне відчуття: А чи були вони взагалі оті почуття? Чи може то була така собі не дуже вигадлива гра для дітей, яку створили для того, щоб привчити отих бешкетників змалку слухатися старших?

Світ у вулкані

Анна: От нічого не можу з собою вдіяти, але знов хочеться почати нашу чергову дискусію словами “нарешті я дочитала”. Отож я й кажу, що нарешті я дочитала “Світ у вулкані. Срібний і червоний”. І це тільки перша книжка дилогії. Навіть не знаю чи вистачить у мене снаги на другу. Кожного разу, коли я занурююсь у нову книгу, яку я обіцяла вам прочитати, у мене виникає відчуття наче ми з вами копирсаємося у великій скирті сіна, шукаючи втрачену голку, і все ніяк не можемо її знайти. Поступово навіть забуваю, а що ж це я там шукаю. Недаремно ж китайці кажуть, що важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає. Втім, я не можу навіть сказати, що “Світ у вулкані” не справдив моїх сподівань. Я зрозуміла ще з перших сторінок та з обкладинки, на якій двоє дітей летять на величезному білому птаху, що на мене чекає щось на зразок комп’ютерної гри на папері.

Спочатку, якщо чесно, хотілося оту книжку кинути, бо ж я ніяк не могла збагнути як ото можна було написати: “У небі, крізь безліч сніжинок, мерехтіли зірки. Круглою мискою світив місяць.”. Тож, я й подумала, що мабуть авторка звикла гуляти тільки у гарну погоду, коли пригріває ласкаве сонечко, і може не знає, що коли наповзають важкі снігові хмари, і починає густо сіятися сніг, то неможливо роздивитись нічого окрім безлічі сніжинок, які сиплються на тебе із сіруватої безодні. Я це знаю, бо ще й досі пам’ятаю як у далекому дитинстві стояла, задерши голову, і намагалася побачити звідки ж вони прилітають оті гарненькі візерунчасті сніжинки. Сучасне молоде покоління може цього й не знати, бо надто вже воно прикипіло до своїх телефонів та комп’ютерів. Але після деяких роздумів я вирішила, що можливо я помиляюся, і авторка просто хотіла таким чином створити чарівний світ, який, звісно ж, має відрізнятися від нашого, пересиченого сірими кольорами, довкілля. А які ваші враження?

Фаріда: Я не знаю чому ми з вами кожного разу дивуємося черговому книжковому розчаруванню, особливо коли говоримо про сучасні українські книжки від Видавництва Старого Лева. Годі тільки пригадати сумнозвісні “Марічка та король”, “Реальність Баргеста”, “Кав’ярня на розі” та інші. Я раніше багато книжок цього видавництва купувала – аж доки зовсім в них не розчарувалася. Ще на пам’ять спливає книжка про дівчинку-відьмочку (назву не пригадую), яка жила з мамою та бабусею, та здається (хоча, можливо, я помиляюсь) “Все починається в 13”? Та я добре розумію в чому справа – чому я завжди купуюся на книги цього видавництва: через їхні чарівні обкладинки! Оформлення в них завжди бездоганне, а ось контент… Гм! Здається єдині дві книжки, які нам дійсно сподобалися – це “Гості на мітлі” та “Кігтик Ковбаско”.

Я впевнена, що в цьому видавництві (як і в інших видавництвах нашої країни) друкують авторів не через талант, а через знайомства, бо інакше до цих видавництв навіть потрапити неможливо. Я зовсім не маю їм віри, бо вже не перший рік намагаюся достукатися хоч до одного з них, та все марно, бо нема в мене таких знайомців, які б привели мене до головного редактора із рукописом, і неважливо вартий він чогось чи ні. 

Нагадаю, що ми ще декілька років тому вирішили більше не купувати та не читати книжок цього видавництва, проте так сталося, що ця книжка опинилася в мене і я вирішила дати їй шанс. І ось тобі знов – чергове книжкове розчарування – чергова недо-історія. Дарма що ілюстрації такі чудові, адже вони аж ніяк не можуть компенсувати відсутності цікавого та оригінального сюжету від якого було б не відірватися. Хоча, знаєте, якби я отримала цю книжку в дитинстві, то навіть не намагалась би її читати: я просто дивилася б на ці чудові картинки і вигадувала власні історії. Я так завжди робила, коли була малою.

Анна: Все ж мушу визнати, що “Світ у вулкані” сподобався мені більше, ніж я від нього чекала. І не тільки тому, що я вже звикла не очікувати багато від сучасних книжок. Мабуть мене підкупили різнокольорові картинки, які авторка таки вміє створювати. І це наближало її світ скоріше до мультиків, ніж до комп’ютерних ігор, що мені теж було до вподоби. Більш за все мені припала до смаку перша частина “Срібний, або Зелена історія”. Втім це не дивно, бо у тій “Зеленій історії” було багато такого, що я завжди любила. Та й не тільки я – такі речі людям зазвичай подобаються. От дивіться самі: спочатку багато снігу та зорі з місяцем, а у самому вулкані – широке зелене поле, оточене сосновим лісом і горами, і водоспад, і річечка. І на додачу, свіжий запаморочливий запах, велетенські різнокольорові метелики і здатність літати. А оті напівпрозорі намети, де діти ночували, пробудили в мене давні спогади. Це ж колись ми, молоде подружжя з двома маленькими дітьми, довго не могли заснути в наметі з парашутної тканини, бо повний місяць просвічував крізь нього, заливаючи нас усіх примарним сяйвом.

Здавалося б, що може бути кращим ніж опинитися у такому мультиплікаційному раю, який з таким смаком описує авторка? Проте поступово у мене виникло відчуття, що та голка, яку ми з вами шукаємо, так і не знайшлася. Надто вже все у тому світі у вулкані було спрощено: і саме середовище, і істоти, що його населяли. Що ж до провідної ідеї книги, себто невпинної боротьби між Добром і Злом, то і вона не справила на мене відповідного враження. Бо і тут все занадто спрощено, надто вже чітко розмежоване на чорне та біле. Думаю, що авторка могла б краще показати оту запеклу боротьбу, якби вона дала своїм героям більше свободи та дозволила їм розмовляти один з одним. А то вони в неї занадто часто поспішають та біжать, летять або скачуть кудись як навіжені, і зазвичай з дуже малим результатом. А як тільки назріває необхідність важливої розмови, то вони чомусь шепочуть щось у чиєсь вухо, а читачам залишається тільки дратуватись та здогадуватися, що там і до чого.

Фаріда: Не буду багато казати про цю книгу. А може буду. Подивимося. Скажу, що спочатку я думала, що, можливо, вона мені зовсім не цікава, бо вона розрахована на дітей. Але ж так немає бути! Адже ознака добре написаної книги – це її здатність руйнувати будь які бар’єри, в тому числі й вікові. До того ж, ми з вами прочитали чимало дитячих книжок від яких не могли відірватися, тому, гадаю, річ зовсім не в цьому. Ми й досі із неабияким задоволенням перечитуємо “Гаррі Поттера” та “Старий Будинок”. Чи не так?

В англійській мові є такий вислів “pet peeve” – це щось таке, що вас до бісиків дратує. Так ось, мене до бісиків дратує, коли автор постійно використовує один і той самий прийомчик, щоб просувати сюжет (гм… гм… якщо це так можна назвати на сторінках цієї книги). Бо тут авторка постійно змушує своїх героїв розповідати історії. Ну, коли б то було один раз, то це ще нічого. Хоча, знов таки, нагадаю, що існує таке правило як “показуй, а не розказуй”, але щоб показувати потрібно мати майстерність на яку ця авторка, судячи з усього, неспроможна – чи то їй просто ліньки було зробити свою історію більш захопливою, показавши її через дію, а не через чергову розповідь, бо вона знала, що її все одно надрукують.

Тож, нащо зайвий раз перейматися, чи не так? Овва! Що тут ще казати, ковіньку їй в копито! Та хоч би й розказувала собі, якби ж то історії були цікавими та різноманітними, а вони ж усі як під копірку. Описи гарних пейзажів на декілька сторінок. Тест-польоти та тест-катання туди–сюди і сюди-туди. Іскри. Дракони і побратими нерозлучні. Коні і вершники нерозлучні. Радість, дружба, побратимство, сміливість. Важливі ідей – не заперечую, але ж в книзі має бути ще щось окрім постійних повчань! Ось і маємо що маємо: вода ллється, ллється, ллється, а історія між тим на місці товчеться.

Також було якось дуже прикро за сірооких дітей. От прочитає якась сіроока дитина цю книжку і вирішить, що вона напевно з отих страшних та сумних Сірих – і що далі? Кольорові лінзи купувати, щоб в дитини травми на все життя не було через розуміння того, що зеленоокі вибрані, а всі інші ні? І чим ті сіроокі так невгодили авторці? Ковіньку їй в копито! Не сподобалась мені ця дискримінація по кольорооковому принципу. Хочу оскаржити таке ставлення до представників інших кольорів! І бач ходити з друзями в кіно погано, а розважати дівчинку, що загубилася якраз те, що треба. А попередити друзів слабо? Бо ж вони напевно чекали та не дочекалися того хлопчика з зеленими очима. Можливо навіть на сеанс запізнилися через нього, але ж це неважливо. Так? Нащо нам гарні манери у спілкуванні з друзями, які полюбляють ходити в кіно? Взагалі, у авторки цікава позиція кидати друзів з якими дружив багато років заради дівчат. Бач Олелько недостатньо кмітливий щоб дружити з Агавою! А яке дивне місце ця Кремантура! Країна, де діти не хочуть ні їсти, ні пити; де вони всі такі слухняні-преслухняні і зовсім не сумують за батьками… І чому жоден з редакторів не нагадав авторці, що одним лише повітрям чи то соломинкою не наїсися, а отими історіями і поготів?

Анна: Все ж таки, друга частина книги “Червоний, Мідний та Іскра” сподобалась мені значно менше. Мабуть тому, що мідний та червоний не мої кольори. А якщо без жартів, то надто вже багато там було повторів та одноманітних описів. Здається, що діалоги – це слабке місце авторки, і тому вона їх уникає чи замінює монологами або отим дратуючим шепотом у вухо. Нові персонажі теж чомусь не викликали великого співчуття: ні отой квадратний чолов’яга конюх Федь з його жартами і примовками, ні бабуня Варвара з її історіями. Ну якимись вони здавалися ненатурально одноманітними. А отой дивний рудий хлопчик Агава спочатку мене зацікавив і навіть викликав щире співчуття своєю відданою любов’ю до коня. Але поступово і він розчарував. Бо ж, здавалося, що все на що хлопець був здатний – це бігати туди-сюди та скакати на тому коні стрімголов. Одна тільки блискуча Сонька Брум розчулила мене, як і у першій частині. Така вже гарна дівчинка: рішуча, кмітлива та смілива. От у неї легко вірилося. Особливо коли оте 8-річне дівчисько сказало: “Я вважаю, що сміливість – це коли чиниш так, як належить. Навіть коли ти сама і тобі страшно. Навіть коли знаєш, що програєш”. Хотіла б я і сама такою бути.

Вже й не знаю чи варто нам братися за другу книжку. Зізнаюся, що я одним оком у неї зазирнула і у кінець носа сунула, і у мене склалося таке враження, що мабуть і не варто. Але якщо ви зважитеся, то я звичайно з вами. От цікаво було б дізнатися чи авторці самій подобається її книга.

Фаріда: Думаю подобається, бо ж вона з неабияким задоволенням описувала отой світ, що вигадала, де все так просто і примітивно та навіть їсти і пити не треба. І зручно ж вона ото вигадала (для себе): головні герої постійно засинають під час польоту чи верхи на коні чи просто не помічають, що відбувається навколо, тільки б не розписувати, що ж то воно таки відбувається. І знов таки, коли б то було одного разу, а воно ж кожного разу так! І нічого не відбувається… Ось і питання: нащо стільки тексту, коли нічого не відбувається? Та ще й розтягувати таку нудну історію аж на дві книги! Треба ж було докладно попрацювати над сюжетом перш ніж починати писати, бо одними описами (якими б гарними вони не були – а писати описи авторка вміє) читача не нагодуєш.

До речі, маю зізнатися, що друга частина мені сподобалася трішки більше ніж перша (принаймні на самому початку) завдяки головному герою Агаві Мідному, якого показали таким собі поганим хлопчиськом, який, тим не менш, дуже добре навчається та багато читає. Перші сторінки читалися як зовсім інша книга і мені так кортіло, щоб так воно й було, бо у цього хлопця був такий потенціал бути чимось більшим та цікавішим за якогось іншого сюжету. От якби автори могли один в одного позичати героїв, я б його обов’язково позичила! На жаль, у авторки цієї книги не вистачило ані уяви, ані хисту щоб зробити щось дійсно цікаве та незабутнє з цією історією та її героями. Бо ж потенціал безсумнівно є! Ідеї також. Але виконання, ковіньку їй в копито, нікуди не годиться. Хоча, воно згодилося для того, щоб книгу надрукували та купували. Тож, можливо, більше нічого і не треба. Невибагливий читач буде задоволений.

О, хотіла спитати, а що дракони можуть пітніти? Я розумію, що це все вигадки і все таке інше, але ж законів природи ніхто не відміняв навіть у дитячому фентезі, і якщо припустити, що дракони то дуже віддалені родичі ящірок, то яким чином Срібний міг витерти крилом спітніле чоло? Це питання не дає мені спокою!

Керамічні Серця

Анна: Вже й не знаю що вам казати про оті “Керамічні серця”. Спочатку книга мене заінтригувала, бо ж антиутопії мене завжди приваблювали. Фарби там зазвичай згущуються, але на темному тлі особливо яскраво вирізняються усі вади людського суспільства. Та, на жаль, чим далі я читала “Керамічні серця”, тим менше вони мені подобалися. Це ж звична річ у сучасній літературі — спочатку тебе намагаються зачепити і змусити купити книгу, а далі їм “хоч трава не рости”, як ото кажуть у таких випадках оті безголові росіяни. Я іноді собі думаю: і чого це ми з вами пнемося, намагаючись написати щось варте того, щоб його прочитали? Може ми краще кинули б оте кляте писання та овочі на городі вирощували? Воно й для здоров’я нашого було б набагато корисніше.

Та, гаразд, я ж маю вам розказати про “Керамічні серця”. Спочатку, як я вже казала, книга мені сподобалась. Дві чутливі душі, що повстають проти жорстокого суспільства — це ж така багата тема! Та й важко було на співчувати головним героям, тому що життя у тому жахливому суспільстві і справді було тяжке. Проте, поступово ота парочка закоханих почала мене дратувати. Як я в них не вдивлялася, а здавалося, що вони складені із несумісних шматочків. Наприклад, маестра головної героїні не раз казала, що “її помічниця має знечулитися, забути про емоції та почуття — тільки так виживе”. І слухняна дівчина так знечулилася, що у більшості епізодів здавалася доволі дерев’яною. А коли вона зненацька виявляла палкі почуття, то якось важко було у них повірити. А її любий Жаррак, такий вже могутній чаротворець, але то його б’ють по голові, то намагаються забити ногами, і трапляється це, як він сам визнає, через його власну дурість. Якось воно не в’яжеться з образом рішучого та невпинного борця з жорстокими законами суспільства.

Мені здається, що головна вада сучасних авторів у тому, що вони насправді не люблять своїх героїв. Тому вони й не переймаються їхніми проблемами, тому й не здатні створити живі багатогранні образи, які б викликали у читачів щире співчуття. Втім, мушу визнати, що головні герої “Гессі” і двох перших книжок про Варту вийшли у Наталії Матолінець живими та яскравими, особливо Гессі; тож недарма вона моя улюблениця. Що ж до “Керамичних сердець”, то на мою думку, ця книга задумувалась як історія Ромео і Джульєтти, але, на жаль, так нею і не стала. Адже у Шекспіра усі персонажі такі живі, що здається зараз вистрибнуть на тебе зі сторінок. А у Наталії Матолінець книга, як завжди, нашпигована безліччю блідих невиразних героїв. На всю книжку тільки й знайшлась одна жива героїня — це третьорядний персонаж молодшої служки Жюстіни. Отака собі сільська дівчина: проста, любляча та віддана, що приїхала до міста шукати роботу. Одне тільки не ясно: чому їй було присвячено стільки сторінок? У мене таке відчуття начебто авторка дражниться, наче каже нам усім: “Ось бачите, я ж можу, коли захочу, але в мене є важливіші справи”. Тож навіщо тоді було брати ручку у руки, тобто я мала на увазі — навіщо було сідати до комп’ютера та клацати по клавіатурі?

Знаєте, я іноді собі уявляю, що авторка ніжиться на сонячному узбережжі, десь на Мальдівах (чи десь там, де зазвичай розважаються люди з грошима), а в цей час усі оті книжки пише за неї штучний інтелект, про який зараз стільки розмов. Та й не тільки за неї, бо як інакше пояснити, що коли читаєш сучасні книжки, час від часу виникає відчуття, що ти суху солому намагаєшся прожувати? Тож, хто знає, може більше половини книжок, що зараз виходять — це плід уяви штучного інтелекту. Якщо так, то до Шекспіра йому ще дуже і дуже далеко. Але не лякайтеся — це я трохи невдало пожартувала. Хоча сама ідея мені до вподоби. Чим вам не сюжет для невеличкої оповіді-пародії? 

Фаріда: Мені здається, що купуючи чергову книгу Наталії Матолінець, я сподіваюся відкрити для себе другу “Гессі”. Проте, поки що, мені цього зробити не вдалося. На жаль, жодна з наступних книжок авторки не стала для мене тим ковтком свіжого повітря, польотом фантазії та натхненням, яким була та залишається “Гессі”. Щодо “Академії Аматерасу” то я навіть не змогла змусити себе нічого написати після прочитання, а читала я її дуже й дуже довго. Здавалося, що “Керамічні серця” мають нести в собі ту особливу магію, на яку дійсно здатна письменниця, адже сама назва вже неабияк інтригує та причаровує уяву, а обкладинка погляд. Але і цього разу на мене спіткало розчарування.

В книзі дійсно були гарні думки, цікаві ідеї, чарівні описи. Проте, на мою думку, книжка виграла б якби була десь на 200 сторінок коротшою, бо оті постійні гостинни, чаювання та балачки вельми нагадували мильні опери мого дитинства. До речі, я жодну так і не додивилася до кінця. Звісно, воно все виглядає дуже вишукано і, гадаю, авторка дуже тішилася з того як красиво все описала та розписала (а чом би й ні, коли так воно і є), але іноді того всього було аж занадто навіть для мене (а я є шанувальником гарного опису чи цікавого мовного звороту), і навіть мені забажалося чогось більш динамічного.

Можливо справа була в героях – їм, як ми вже неодноразово відмічали в наших обговореннях, завжди бракує чогось вагомого щоб бути по-справжньому цікавими. Іноді здавалося, що авторка намагалася відтворити Златана Богуміна (чи не єдиного дійсно цікавого персонажа в її книжках), але якщо так, то Жаррак виявився лише блідою копією чеха. А щодо Канре… Все що можу сказати так це те що на біду зустрів її Жаррак. Хоча, з іншого боку, він сам був трохи несповна розуму, тому напевно накликав би на себе якусь іншу біду. Здається, змішання крові батька та матері не пішло йому на користь, бо від обох батьків він узяв все що завгодно крім розуму.

Маю зауважити, що не таку книгу хотілося зараз читати, зважаючи на обставини в яких ми опинилися. Я розумію, що це не провина авторки, просто так склалося. Я все намагалася її кинути (і в прямому і в переносному сенсі), але внутрішня впертість не дала цього зробити. Врешті-решт, мені треба було дізнатися чим все закінчиться. Хоча, зважаючи на те чим усе скінчилося, то мабуть треба було таки кидати. В моїй пам’яті жевріє один єдиний приємний спогад з цієї книги: той момент, ще десь на самому початку, коли Жаррак відвів Канре дивитися на море. Дуже гарна була сцена. І ще мені сподобалась ідея із Ниткою Атаїс, адже я обожнюю магію, що пов’язана з нитками і сама використовую її в одній зі своїх книжок. Та річ зараз не про це.

Я не можу сказати, що ця книга погана, бо, на мою думку, книги можуть бути хорошими чи поганими окремо для кожного, адже все це дуже суб’єктивно. Скажу просто, що як чарівно не посміхається дівчина з обкладинки нової книги Наталії Матолінець, наразі вважаю за краще зробити перерву у знайомстві з її подальшою творчістю. Бо, попри всі чесноти та вади “Керамічних сердець” – є одна вада, яку я не можу пробачити. Все ж таки, коли читаєш книжку у жанрі фентезі, волієш, щоб хоч на її сторінках герої досягали своєї мети, а справедливість перемагала. Інакше не бачу сенсу читати понад 500 сторінок та витрачати свій час на історію, яка нічим добрим не закінчиться.