ГАННА: Ну що я вам можу сказати про «Машину» Дарії Піскозуб? Ще одна книжка, яку я не стала б читати з власної волі. Не можу сказати, що мені хотілося жбурнути її у стіну, як це не раз бувало з деякими її попередницями. Просто хотілося тихесенько поставити її на книжкову полицю і більше ніколи до неї не повертатися. Втім, я не шкодую, що прочитала її, бо ж вона несподівано пробудила в мені цілу веремію думок. І перш за все виникло запитання: чому ця книжка спочатку так сильно мене дратувала? Ну на це якраз просто відповісти. Мені не сподобалася мова. Уявляєте, одне речення я навіть не зрозуміла. Ну, не настільки ж я погано володію українською. Можливо, то просто була якась помилка друку. Але головне, не було там отієї неперевершеної музики української мови, яку я завжди так любила. Коли я читаю, то наче чую слова у себе в голові, і мова цієї книги таки добряче шкрябала мої барабанні перетинки. Особливо дратували оті “автоматони” та “мехатрони”, а також “ткацтво” і “олюднення”.
Мушу зізнатися, що спочатку я не помітила словника у кінці книги і билася сам-на-сам з усіма отими слівцями, що понавигадувала авторка. Проте, навіть після того, як я знайшла словник, оті слівця продовжували шкрябати мої вуха. Вже й не знаю навіщо авторка створила їх так багато, бо вони безперечно перешкоджали розумінню того, що відбувалося у книзі. Можливо, таким чином вона намагалася дати своїм читачам відчуття іншої епохи. Але краще б вже авторка показала нам більше деталей побуту, які у її творі майже відсутні. Тому, напевно, і виникало в мене невиразне відчуття, що це не реальний світ, а якась комп'ютерна імітація, мета якої відповісти на запитання: а що вийде якщо ми задамо отакі початкові умови? Щодо мене, то я завжди найбільш цінувала у книзі можливість зануритися у інший світ і повірити на якийсь час, що це і є справжня реальність.
Але частіше за все мені здавалося, наче переді мною був не дуже вдалий переклад з іноземної мови. Я вже не кажу про деякі повторювані штампи, як от “я втискаю нігті в долоні” чи “крижані руки” та “крижані очі”, що продовжували мене дратувати навіть після того, як я призвичаїлася до “ткацтва” і “олюднення”. Втім, незважаючи на усі недоліки мови, книжка поступово мене зацікавила і втягнула у свій химерний світ. Її герої, хоча і здавалися іноді трошки штучними, але все ж таки їм вдалося пробудити мою емпатію та співчуття.
Двічі кровні Александра та Себастіан Торіаті і юний жрець Етан — чим же вони мене так підкупили? Мабуть своєю молодістю, сильними почуттями, готовністю ризикувати і шукати нові шляхи. Усі ці риси, які зазвичай притаманні молодим, особливо цінуєш, коли твоя власна юність вже далеко позаду. А от інші персонажі, навіть “жартівник” Тристан, чомусь значно менше мені сподобались. Та й якщо подумати, я не завжди розуміла отого Тристана з його крижаними очима та руками. А потім зненацька руки в нього вже гарячі. Авторка безсумнівно щось хотіла цим сказати, та якось воно до мене не дійшло. Іноді мені здавалося, що у діях деяких героїв була відсутня внутрішня логіка. От навіщо було батькам близнюків жертвувати собою? І навіщо вагітна мати скочила на коня і поскакала як навіжена? Бо ж здавалося очевидним, що вона з її величезним животом навряд чи зуміє врятувати свою дочку Александру.
Та особливо мене вразив Бастіан. І такий вже в нього був нерозривний і дійсно зворушливий зв'язок із сестрою-близнючкою. І раптом він з якогось дива погодився, щоб Александра пожертвувала собою заради нього. І майте на увазі, що кивнув він головою ще до того, як скористався своїм даром бачити варіанти майбутнього і зрозумів, що сестра таки вибереться живою із тієї халепи. Александра, до речі, теж була вражена, що він так швидко погодився. У такі моменти мені завжди здається, що автори безжально викривлюють характери своїх героїв заради сюжету. Не можу передати як це мені нагадує бразильські серіали, де герої у полоні бурхливих почуттів теж частенько казна що витворяли. І все ж, незважаючи ні на що, мушу визнати, що усі сторінки, присвячені Александрі Торіаті, я прочитала із задоволенням. Мабуть більш за все мене привабила її сила духу – та сила, якої мені самій, на жаль, завжди бракувало.
ФАРІДА: Я розумію і поділяю ваші почуття. Історія безперечно захоплює та затягує — затягує потужно, силоміць – і не відпускає. Закрити книжку майже неможливо. Проте я читаю текст і не бачу картинку, не відчуваю атмосферу — тільки невблаганну швидкість з якою все відбувається. За рахунок темпу читається легко та цікаво. На жаль, я не бачу, як виглядає їхнє поселення, помешкання, одяг, побут. Персонажі самі по собі поводяться, наче якісь роботи, а не люди. Можливо, це було зроблено навмисно — для того, щоб показати їхню примітивність? Я не маю гадки, як виглядають персонажі чи машина, бо мені не вистачає елементів, щоб склалася картинка. Напевно через це все виглядає занадто схематично та штучно. Втім, сама ідея книги безперечно захоплює і саме за рахунок цієї ідеї продовжуєш читати, бо ж хочеться дізнатися, що буде далі.
Мене не дратувала мова, проте дратували назви. Я, звісно, розумію бажання створити свій власний всесвіт з його назвами та поняттями, проте бомбардувати читача ними з перших сторінок не здається мені вдалою ідеєю. Я хочу читати книгу та насолоджуватися історією, а не постійно зазирати в кінець книги у словник. Зручніше було б робити виноски. Єдине слово з вигаданих авторкою, яке мені дійсно подобається — це “серцевир”. Щодо героїв, то спочатку мені більш за всіх сподобався Етан, проте після того, як він розлютився на двічі кровних та почав беззастережно виконувати накази своєї матері-фанатички, то втратив мою прихильність. Тим не менш, він дуже гарно показав себе на полі бою. Тристан взагалі не справив на мене жодного враження — для мене він, наче якась тінь, яка причепилася до Александри Торіаті. Я його не бачу та не відчуваю. Александра та Бастіан мені не сподобалися як персонажі, проте час від часу я їм щиро співчувала та сподівалася, що все буде добре. Ну, принаймні, доки Бастіан не утнув ту дурню з відростком, а Алекс не увірувала в Гемму.
Алекс занадто пихата та агресивна. А Бастіан, взагалі, таке дурбецало, що просто нема слів. Що він не зробить, усе призводить до катастрофи. Читати розділи з точки зору Бастіана було справжнім випробуванням, бо мене безмежно дратувало його постійне скиглення, той факт, що він постійно порівнював себе з сестрою і казав який він слабкий, а головне його неспроможність приймати правильні рішення. «Це трапилося випадково» — це його постійне виправдання. Дуже хотілося дати йому ляпаса і наказати перестати скиглити. Якщо чесно, то краще б він загинув замість його мати чи батька – останній, до речі, мені дуже сподобався, так само як Саша Накара, який був чи не найбільш цікавим персонажем усієї книги і той загинув ще до того, як вона розпочалася. Етан також не набагато кращий за Бастіана. Навіщо було розповідати Карні про дитину після того, як він зрозумів на що вона здатна?!
Проте найбільш незрозумілою частиною книги для мене стали імена персонажів, бо в мене постійно виникало питання: за яким принципом їх обирала авторка? Навмання? Мій мозок не міг впоратися з відсутністю будь-якої логіку чи закономірності. Чому в одній родині в нас імена, які взагалі ніяк не пов’язані між собою? Накари: Карна, Саша, Езекиїл, Етан. Торіаті: Удвіг. Мадлена. Александра. Себастіан. Навіть не буду коментувати ім’я «Жля», бо воно асоціюється в мене з певним нецензурним виразом. Я завжди вважала, що «Александра» та «Саша» – це одне й те саме ім’я, а тут це наче два різних імені, і мені це зовсім незрозуміло. До того ж «Саша», якщо це повне ім’я в даному випадку, взагалі не вписується в картину цього світу. Ну, не розумію я цього і мене це безмежно дратує.
Втім, попри різні недоліки книги, я маю намір прочитати продовження (і не тільки тому, що я його вже купила), а, перш за все, тому що хочу дізнатися, яку чергову дурню утнуть двічі кровні.
