Цікаво чи ви помітили, що “Чигиринський сотник” був виданий у 2016 році? Звісно ж, Леонід Кононович не міг тоді знати, що наші північні сусіди підступно перетнуть наші кордони у 2022-му. Однак наше далеке минуле автор дуже яскраво змалював: з одного боку кляті ляхи закручують гайки та катують бунтівників, а з другого — татари спалюють селища та забирають людей у рабство. Недарма один з головних героїв книжки, характерник Обух, казав: “Лізе та лізе сюди всяка нечисть... шаблю не встигаєш гострити! Щоб залишалася Вкраїна ця нашою, весь час треба воювати...” Ох, і не подобається мені як це звучить! Хоча маю визнати, що до запорізьких козаків у мене завжди було особливе ставлення, бо ж татусь мій вважав себе їх нащадком. Сам він виріс у дитячому будинку, і знав тільки як звали його батьків та що народився він у Запоріжжі. Пам’ятаю матуся іноді його дражнила, кажучи, що можливо він ніякий не українець. Тато, звісно, сердився. Але хто його знає як воно там було? Кажуть же, що за часів сталінських репресій, дітей репресованих батьків відсилали у дитячі будинки під вигаданими іменами, щоб потім їхні родичі і сліду їх не відшукали.
Але я знову не про те. Я ж тільки хотіла сказати, що розумію чому мені сподобався дев’ятирічний Михась та батько його січовий характерник Обух. До речі, Михась теж казав, що він козак, тільки малий іще. А характерник Обух не тільки шаблею міг орудувати, а ще й магією трохи володів, та й взагалі багато чого знав. Хоча занадто вже він полюбляв оті історії про богів та про створення світу. Краще б він більше про себе розповідав, а не втомлював Михася отими міфологічними екскурсами. Між іншим, тут у автора, на мою думку, деяка плутанина. Бо ж козаки начебто усі хрещені душі, і при зустрічі з усілякою нечистю одразу починали хреститися. Тож, як же оце виходить, що вони вірили у Дажбога та Пречисту Ладу? Втім, оця релігійна плутанина не дуже мене турбувала. Значно більше турбувало мене те, що оті безстрашні мандрівники Михась та Обух весь час ризикували життям, щоб, після того як вони замкнуть якесь там коло, “запалала уся Україна”. Отака мета не викликала в мене великого співчуття — скоріше залишила по собі дуже гіркий присмак. Ото начебто автор накликав своєю книгою усе те, що коїться зараз в Україні. Звісно, я розумію, що то тільки моя уява. Але оте “запалає уся Україна”, та ще й декілька разів повторене у книзі, щоразу викликало бажання плюнути через плече. Це ж виглядало наче якесь давнє пророцтво, що нарешті почало збуватися.
Але, незважаючи на неприємні асоціації з нашою сучасністю, було цікаво спостерігати за пригодами хлопців, а деякі епізоди мене справді розчулили. Наприклад, коли смертельно поранений Михась під’їжджає до малої бісуркані Лесі, а та вовтузиться з вуликом і тихо щось наспівує. Звісно ж, вона його врятувала, як і мало статися за законом казкового жанру. Була й ще одна зворушлива сцена — це коли Михась з Обухом відпливали на човні, а на березі стояла князівна у золотих шатах і теж співала. Проте, надто вже це було схоже на те, як Галадріель у “Володарі перснів” прощалася з Фродо та його товаришами. Вона теж дуже зворушливо співала поки ширшала відстань між її кораблем і їхнім човном. Думаю, що автор міг би вигадати щось не менш зворушливе, але все ж своє власне.
Однак більш за все мене вразив отой самовпевнений Обух, який договорився до того, що українці — обраний народ, а Україна означає “Господом украяна”. І наче одного цього було йому замало, то він ще додав, що земля навколо Дніпра спливала молоком і медом. От цього я не можу втямити — навіщо було ідеї із Тори отак відкрито цупити? Можна ж було хоч якось по-творчому їх переробити, а не повторювати слово в слово. Втім, ідея обраності мене аж ніяк не приваблює. Останнім часом мене, дійсно, переслідує відчуття, що українці — це обраний народ. От тільки ким обраний і для чого? Впевнена, що Господь Бог тут ні до чого. Це ж не Він перетнув наші кордони на танках, і не Він продає Росії дрони і чіпи, чи купляє в неї нафту й газ. І при такому розкладі чи закінчиться ця клята війна хоч коли-небудь?
Однак я знову про нашу похмуру сучасність. Тож, повертаючись до “Чигиринського сотника”, хотіла б зізнатися, що не дуже засмутилась, що отой сотник з’явився у автора тільки на останніх 20-ти сторінках. У Радянському Союзі Богдана Хмельницького, звичайно, дуже поважали, і ми щиро вірили усьому, що нам про нього розказували. Але зараз, дивлячись на усе те, до чого нас привела ота “дружба навіки” з Московією, мені важко відчувати до того гетьмана хоч якусь симпатію. До того ж саме Хмельницький і був тією особою, яка мала запалити усю Україну, і читати про це мені аж ніяк не хотілося. Та й взагалі кінець книги мене добряче розчарував. Мої улюблені запорожці виглядали там як недоумкуваті діти, особливо, коли гукали, що на те і потрібна козацька кров, щоб її проливати. Не можу передати, як неприємно це мене вразило, і наскільки сильно воно мені нагадало “Ніч перед Різдвом” Миколи Гоголя з його іграшковими козаками, що так по-дурному плазували перед російською імператрицею.
Фаріда: Це дивна книга, адже читалася вона дуже легко, проте, водночас, я читала її майже цілий місяць, а за відчуттям й того більше. І давно ж я її купила, скажу я вам! Наче в іншому житті. Проте чому “наче”? Це було дійсно в іншому житті. Пам’ятаю, що я навіть на презентацію ходила, бо було це під час “Зеленої Хвилі” – великого книжкового ярмарку, що колись кожного року проходив в Одесі під час найсильнішої серпневої спеки на головні вулиці міста. От тільки більше нічого іншого не пам’ятаю. Загалом, я подібні книги не читаю, проте час від часу мені цікаво поринути у давні часи, особливо нашого рідного краю. Подивитися як там воно усе було… І все ж таки було цікаво читати, хіба ні? Герої були цікавими і такими що й запам’ятаєш надовго. Пригоди в них були теж нестандартні. Фантастичні. Іноді, аж занадто. От тільки з часом якісь вони всі одноманітні зробилися і на все один порятунок – Троянів Ключ. Ну то таке. Я давно помітила, що сучасні українські автори завжди використовують один і той самий фортель. Не знаю в чому тут справа. Чи то їм ліньки щось інше вигадувати, чи що?
Зате мова то яка! Насправді, це перше, що справило на мене враження – чарівна мова і захоплюючий стиль автора. Вони мені одразу нагадали твори моїх улюблених українських класиків, що я їх зовсім нещодавно читала. Це мова Івана Нечуя-Левицького, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого. Тож вона мене одразу полонила. А завдяки цій мові та стилю одразу вимальовувалася дуже яскрава картина того часу, коли козаки боронили нашу землю. Хоча, маю зізнатися, що сама Січ Запорозька справила на мене радше гнітюче враження. Таке все там вбоге було, що хоч плюнь, як сказав би Михась. Хіба що природа гарна. Ото дійсно око зачудується. Захопливо читати саме через мову, а не сюжет, бо сюжету, насправді, немає. Хоча початок був багатообіцяючим. Мені було завжди цікаво, що то воно таке: козак-характерник та козацьке фентезі, проте я зрозуміла, що це, все ж таки, не мій жанр. До того ж постійні розповіді про Дажбога і Чорнобога дуже уповільнювали розповідь, тим більше, що вони жодним чином не вплинули на сюжет.
Це був безперечно амбітний проект. Гадаю, планувалася ціла серія, проте треба було спочатку визначитися з цільовою аудиторією, тоді може щось з цього вийшло б. Та не сталося, як гадалося. Адже, якщо плануєш серію, то треба спершу зацікавити читача, щоб тому хотілося оту всю серію читати. І хоча книга дійсно цікава, бо багата вона на усілякі події, історії, легенди й казки, а все ж таки кому загалом цікаво щось подібне читати? Бо хоча головний герой – це дев’ятирічний хлопчина, проте то не дитяча і навіть не підліткова книга. А серед дорослих як багато любителів такого жанру? І кому з дорослих взагалі цікаво читати про такого малого головного героя? Гадаю, найбільша читацька аудиторія все ж таки складається з жінок певного віку, проте як багато жінок читають подібні книги? Вона, певно, їх би зацікавила більше, коли б Михась був молодим козаком, а не малою дитиною. Зізнаюся, що я тому і купувала цю книгу, бо гадала, що головним героєм буде молодий, вправний та привабливий козак. А Михась хоч і був дотепним хлоп’ям, проте мені жодним чином не цікавий.
Тому, гадаю, нічого з цього проекту не вийшло.
Прикро воно, що так все скінчилося, бо треба нам більше таких книжок з такою мальовничою мовою, просякнутою виразами та приказками, які вже й ніде не почуєш, зі стародавніми легендами, традиціями, обрядами, а також багатою історією нашого краю і по-справжньому різноманітними та цікавими героями.
