Ідея книги «Однією ногою під Києвом» безперечно цікава та амбітна, проте чи впорався автор з її реалізацією? Якщо говорити про загальні враження від книги, то вона мені сподобалася. Стиль оповіді невимушений і достоту цікавий, а мова автора проста, тому читається легко та швидко. Проте, не можу оминути той факт, що, хоча книга гарно написана, вона має три слабкі місця, які, на мою думку, є основою будь-якої книги. Це – головний герой, сюжет та світобудова. З цими пунктами автор не впорався; припускаю тому що йому просто не вистачає письменницького досвіду, майстерності, а іноді, навіть, уяви. Загалом, я бачу, що останнім часом в сучасній українській літературі з’явилося дуже багато саме молодих авторів. Звісно, в цьому немає нічого поганого. Навпаки, я їм щиро заздрю, бо я теж почала писати з твердим наміром стати опублікованим автором, коли мені було всього лишень дев’ятнадцять – от тільки тоді мене ніхто не опублікував. А зараз, дивлюсь, все більше і більше дуже молодих авторів, чиї книги друкують чи не щодня. Проблема тільки в тому, що їм ще багато чому треба навчитися: наприклад, як будувати сюжет, як розвивати персонажів, а головне як створювати різноманітні та багатопланові історії, які б надавали їхнім творам справжньої глибини. Ну що ж, сподіваюся, що настільки ранній успіх не стане на заваді їхнього подальшого розвитку як письменників.
Отже…
Наш головний герой – впертий, інертний, нестабільний, нераціональний, депресивний, істеричний та запальний, зі схильністю до фаталізму, постійно жаліє себе і робить забагато висновків, не знаючи всіх фактів, а потім картає себе за це і, взагалі, за все на світі. В черговий раз хочеться звернутися до сучасних українських авторів і попросити їх не вести оповідь від першої особи, бо коли постійно знаходишся в голові головного героя, чітко розумієш наскільки він (м’яко кажучи) нетямущий. В третій особі це не так помітно, тому не так бісить. Я звісно розумію, що формат першої особи використовується навмисно, щоб тримати читача у постійній напрузі і щоб він не знав, що насправді відбувається, але коли головний герой настільки зосереджен на собі та своїх переживаннях це дуже сильно дратує. Йому постійно потрібно нагадувати про те що він має бути сильним заради інших, бо інакше він занурюються все глибше й глибше в себе. Я розумію, що в житті таке буває і що може хтось побачить в Святі себе і зрадіє, проте в книзі хочеться читати про героя за якого хочеться вболівати, а Свят не дає багато шансів зацікавити чи сподобатися. Ну можна було хоч якоїсь цікавинки йому додати? Історія стала набагато цікавішою і жвавішою, коли Даня став її невід’ємною частиною. З іншого боку, мені було шкода, що Яся так швидко вибула. Вона мені дуже сподобалась – набагато більше за її брата. Та я все прекрасно розумію: вона зіграла свою роль – стала головним мотиватором для Свята завдяки якому він опинився у турнірі – і треба було її якось позбутися, бо що з нею робити далі автор не знав, чи то просто не хотів розробляти сюжетну лінію для ще одного головного персонажа.
І все ж таки, якщо чесно, я очікувала більшої інтриги з Ясею. Коли Свят і Даня були в Києві та повернулися до квартири Свята і Ясі, я до останнього сподівалася, що це не просто так. Думала, що може там буде якесь послання від Ясі. Думала, що виявиться, що вона не в інтернаті. Свят стільки разів повторював, що Яся і Вітя в безпеці, що я була майже впевнена, що там буде якийсь неочікуваний поворот – другорядна сюжетна лінія – де ми дізнаємося, що це не так. Гадаю, я просто занадто багато очікувала, бо звикла до більш складних творів. Тому, я вважаю, що найслабшими елементами цієї книги безперечно є її сюжет та світобудова. Адже історія такого типу потребує більш складної структури і принаймні декілька сюжетних ліній. Вона має бути більш масштабною, хоча б вже тому що дія відбувається в такому далекому майбутньому. А тут все дуже примітивно і схематично. До того ж, важко уявити, що це 2101 рік при згадці про будівлі радянської доби. Взагалі, світ майбутнього в цій книзі зовсім не продуманий та бідний на деталі. Я очікувала чогось більш епічного. Якщо ж автор просто хотів написати простеньку історію про знайдену родину та перше кохання, то мабуть не варто було намагатися робити з цього щось інше і переносити історію в далеке майбутнє. Врешті-решт, нелегальні бої без правил існують і в наш час.
Втім, як я зазначила раніше, книга мені все ж таки сподобалася, тому хочу додати наступне: «Однією ногою під Києвом» – це динамічна, захоплююча, ідеалістична, трагічна, жорстока повість, що тримає в постійній напрузі. Хоча, ні – насправді, це добра повість про жорсткі реалії життя, і про те що деякі люди, опинившись у таких безвихідних обставинах, втрачають людяність, а деякі, навпаки, тримається за неї до останнього, бо інакше не можна. Все залежить від нас і того який вибір ми робимо. Це книга про родину, дружбу, любов, а також про все те, що з нашим світом не так. Вона легко читається і неможливо втриматися, щоб не перегорнути наступну сторінку навіть коли треба поспішати на роботу.
Ганна: Скажу одразу, що ця книга стала для мене неприємним сюрпризом. Засліплена гарненькою обкладинкою, я не відразу помітила, що у самому куточку там було намальовано 16+. А коли нарешті помітила, то було вже пізно відступати, бо дві третини книжки я вже проковтнула. Та й не хотілося мені, щоб ви подумали наче я злякалася. До речі, отой молодик на обкладинці мав би бути темноволосим і темнооким. Це ж він тільки уявляв, що у нього очі вицвітуть та посіріють, якщо його запхають до інтернату. Але гаразд, не буду чиплятися до художниці. А от автор мене таки здивував — чи він дійсно забув як виглядає його герой, чи то йому було байдуже? Втім, це не так вже q важливо. Неважливо навіть те, що хлопець виглядає точнісінько як сучасні підлітки, бо ж мода, звісно, ходить по колу. Проте, коли ти збираєшся читати про Київ 2101 року, то все ж таки очікуєш побачити щось непередбачуване та незвичайне, а не майже те саме, що нам доводиться спостерігати у наші дні. За часів моєї молодості наукові фантасти відрізнялися набагато багатшою уявою. А тут з усіх змін тільки й помічаєш, що хмарочоси начебто виглядають трохи привабливіше ніж зараз, і реклама з’являється не на плоских екранах, а у вигляді голограм. Ага, ще забула про дрони, які доставляють замовлення замість хлопців на мопедах. Для людей мого покоління, що звикло до вигадливої і часто незбагненної фантастики Станіслава Лема, Рея Бредбері і братів Стругацьких, такі картинки майбутнього здаються занадто тривіальними і навіть дитячими.
Щодо сюжету, то і тут автор не створив нічого оригінального. Мені не знадобилося прочитати багато сторінок, щоб зрозуміти, що переді мною дуже спрощена версія “Голодних ігор”. І якщо трилогію Сюзанни Коллінз я все ще перечитую з незмінним задоволенням, то цю книжку мені навряд чи заманеться перечитати. Занадто вже там все спрощено: спрощені характери, спрощені почуття і спрощені відносини між героями. Ну, не поводяться так люди у реальному житті! Ви якось дуже влучно назвали таких героїв “мильними”. Всі ми у ті кляті 90-ті стали жертвами “мильних опер”, які раптом хлинули на нас з-за залізної завіси після того як СРСР розвалився на шматки. Дивно, але я й досі згадую їх з вдячністю, бо у той важкий час саме вони — оті примітивні, але яскраві вистави – допомагали нам виживати. Тому і застрягли вони у нас в головах десь на рівні підсвідомості. Ось і у пана Скришевського теж, точнісінько за законами цього жанру, наставник головного героя Святослава, замість того, щоб тихесенько попередити хлопця про реальну небезпеку боїв без правил, починає його залякувати тим, що він непридатний, та відмовляється навчати. Ну, і звісно ж, досягає протилежного результату. Зрозуміло, що автору треба було щоб хлопець залишився у грі, але можна було б досягти цього без отаких штучних трюків.
Я вже не кажу про характери, особливо головних героїв — їх можна було б зробити більш витонченими. А то що ж це виходить: спочатку Свят погодився на бої без правил заради грошей, а потім раптом зрозумів як це погано і вирішив, що його місія — це усіх врятувати. Оце й увесь його діапазон, якщо не враховувати першого кохання. До речі, не впевнена, що коли хлопці кохаються, вони почуваються саме так. Але визнаю, що єдину сексуальну сцену у книзі автор описав з щирим натхненням. У порівнянні з нею перші дві третини книги видавалися трошки пріснуватими, незважаючи на усі спроби автора нас залякати. Едине, чого я не второпала це як оті двоє могли отак кохатися, якщо вони не мали зміїної гнучкості. Хоча у моєму віці я не хочу знати про це так багато. Бо ж не так це для мене актуально, особливо якщо взяти до уваги, що я жіночої статі.
Ну, і останне, що хотілося б додати — я не впевнена, що ластівки співають. Сама я виросла на краю міста і ніколи їх не чула. Бачила як вони літають, ловлячи комах, чи сидять на електричних проводах, а от такого щоб співали якось не пригадую. Втім, така помилка автора мене не дивує, бо сучасні містяни занадто вже відірвані від природи. Але, незважаючи на це, та сцена, де Святу сниться як загибла дівчинка Катя просить його її відпустити, а потім перетворюється на ластівку, здалася мені найбільш зворушливою. Шкода тільки, що у автора не вистачило такого ж натхнення на усі інші частини його книги.
