Ганна: Скажу чесно, перше, що мене привабило у цій книзі – це її розмір. Надто вже я втомилася від постійних розчарувань. От я й подумала, що принаймні не витрачу на неї багато часу. Потайки я сподівалась, що ця книга нам не дуже сподобається і ми не станемо читати другу та третю частини трилогії, які, як ви мене попереджали, набагато товщі. Проте, неочікувано, ця книга мене таки зачепила і навіть викликала бажання дізнатися, а що ж там буде далі. А це вже дещо для сучасної літератури. Зазвичай, дочитавши отаку книжку в гарній обкладинці, я маю тільки одне бажання – жбурнути її якомога далі і більше ніколи до неї не повертатися. Однак ця книга мені майже сподобалась. Можливо хтось скаже, що “У світлі світляків” має забагато описів, і це дійсно так. Але саме описи і припали мені до душі. Вони, звісно ж, не такі гарні як неперевершені описи природи у Івана Нечуя-Левицького, але авторка таки вміє створювати атмосферу. Наприклад, як переконливо вона зобразила лякаючу непроглядну темряву, яка огорнула головну героїню, коли в усьому містечку вимкнули світло. Як виявилось, ідея цієї книги виникла у авторки у 2014 році, коли у нас почали регулярно відключати електропостачання. Хоча по-справжньому ми відчули, що таке непроглядна темрява тільки зимою 2023-го і оцим спекотним літом 2024-го року. І як ото наші діди та прадіди жили при каганцях та свічках? І ніякого тобі холодильника!
Але я знову не про те. Я ж тільки хотіла вам розказати як мені сподобались оті захоплюючи картинки квіткового поля, яке перетинала блискуча залізнична колія, а також старовинного кладовища, вхід до якого охороняли три кам’ні статуї. Та більш за все мене причарував таємничий старий ліс, освітлений де-не-де місяцем та струмочками світляків. Можливо при такому тьмяному освітленні діти не змогли б побачити стільки деталей та кольорів. Втім, я не хочу бути занадто прискіпливою. Бо ж це перш за все фентезі, і хто знає, що у тому дивному місці можна було побачити чи почути? Воно враз мені нагадало аніме мого улюбленого Хеяо Міядзакі – особливо потяг серед квіткового поля, і дубовий ліс, освітлений світляками, привабливий і лякаючий водночас. Ну, то таке – листяний ліс завжди був моєю слабкістю. Ще у далекому дитинстві я слухала, відкривши рота, матусині розповіді про дубовий ліс, що ріс неподалік від їхнього села. Матуся моя, на жаль, не мирилася зі своїми родичами, тож тільки раз довелося мені там побувати. Навіть боюся зараз уявити, що потім сталося з отим лісом. Мабуть і сліду від нього не лишилося.
Здається я знову не про те. Я ж тільки збиралася поскаржитися, що головні герої, як завжди, не справдили моїх сподівань. Хоча, безперечно, 13-річний Тім, хлопець, який “здавалося, більше вболівав за дерева ніж за жителів міста”, сподобався мені набагато більше ніж двоє його друзів. Такий собі розумний, інтелігентний хлопчик, що полюбляє читати та ще й “завжди має свою думку” і “не вважає за потрібне тримати її при собі”. Пам’ятаю саме такі хлопці мені подобались, коли я сама була підлітком. Здавалося цей хлопчик зосередив у собі усе, що мене завжди приваблювало в людях. Втім навіть у ньому мені ввижається якась штучність. Ну, надто вже він ідеальний, щоб викликати довіру. Так і чекаєш від нього якогось вибрика. Здається от-от він скине з себе отой глянець, яким його так щедро покрила авторка, та почне розмахувати кулаками і сварити своїх недолугих і млявих супутників.
А у тих двох наче і виправдання є. Дівчинка з чудернацьким ім’ям Єва-Ліза забула все, що з нею було до 6-ти років, а потім ще 6 років просиділа вдома, нікуди не виходячи і спілкуючись тільки по Інтернету. Син мера Макс навіть більше постраждав, бо ж на момент катастрофи як раз вийшов із коми і нічогісінько про себе не пам’ятає. Але як авторка не намагалась викликати співчуття до Єви-Лізи та Макса, на мою думку, їй це не вдалося. Бо ж надто вже “дерев’яненько” оті двоє реагували на все, що з ними трапилося. І як же їх тоді пожаліти, коли ти не відчуваєш, що перед тобою живі люди? Сучасні автори наче усі з глузду з'їхали, наче самі забули, що це воно таке – живі люди та живі почуття. Можливо вони, як ота бідолашна Єва-Ліза, теж спілкуються тільки через Інтернет, чи в найкращому разі – по телефону.
Авторка наче й намагалася оживити своїх героїв. Наприклад, Тім, намагаючись розворушити свою подругу, час від часу хапав її за руку чи обнімав. А під кінець вони вже втрьох обнімались наче бейсбольна команда після перемоги у матчі. Усі оті “обіймашки” чомусь не викликали в мене ні довіри, ні співчуття. Проте особливо мене роздратувала фраза “хлопець теж подивився на неї очима, сповненими емоцій”. Не знаю як кому, а мені воно різонуло слух, наче поганий переклад з іноземної мови. Яких емоцій хотіла б я знать? Може він з огидою на неї подивився, бо йому її парфуми не сподобались? Та, якщо без жартів, то авторка, напевно, набагато молодша за мене, але навіть я пам’ятаю дещо про моє перше кохання, і як тоді хлопці дивилися на дівчат. І на те, що авторці просто словникового запасу не вистачило, щоб нам про це розказати, теж начебто не схоже. Хоч убийте мене, але не можу я здогадатись у чому тут річ. Ну, а у вас які враження? Та більш за все хотілося б знати чи варто нам братися за другу книгу трилогії?
Фаріда: Що я можу сказати про цю книгу? Загалом нічого – окрім того, що це абсолютно типова книга від Видавництва Старого Лева: без сюжету, без змісту, без цікавих персонажів, проте із великою часткою повчань та алюзій на речі, про які сучасне покоління дітей та підлітків мабуть ніколи навіть не чуло. Погоджуся, що безперечним плюсом цієї книги є її невеликий розмір, а стиль авторки настільки простий та невибагливий, що читається достоту легко – хоч і нудно. Щодо описів, то мені не здалося, що їх було аж так багато, проте я зловила себе на думці, що вони зовсім не проникали до моєї свідомості і мені доводилося перечитувати їх по декілька разів, бо картинка в голові все ніяк не проявлялася.
Взагалі, в мене багато запитань до цього незрозумілого світу в який авторка напхала все що тільки можна було напхати, і, загалом, неважливо, чи потрібно воно там чи ні. Ця книга належить до серії ВСЛ “наше фентезі” (до речі, як і сумнозвісна “Реальність Баргеста”, якщо пам’ятаєте, де гарною була лише обкладинка), проте навіть попри наявність на її сторінках дракону, я не відчула, що читаю щось, що можна віднести до жанру фентезі. Так, дійсно, авторка дуже хитро закінчила книгу на такому моменті після якого хочеться запитати «А що далі?», проте мені абсолютно байдуже, що там далі, бо я впевнена, що наступна частина буде такою самою невиразною та недолугою як і ця.
Якби я хотіла описати цю книгу одним словом, то запозичила б з англійської мови дуже влучне слово «rambling» як прикметник чи «ramblings» як іменник – це коли персонажі впродовж всієї книги тупо вештаються містом і де пригода є еквівалентом чергової зустрічі чи розповіді. І якщо вже мова зайшла про слова, впродовж всієї книги мені не давало спокою, що авторка постійно використовувала слово «етика» в значенні слова «етикет». Колись давно в школі в нас був такий шкільний предмет який так і називався “Етика та етикет” і я дуже добре пам’ятаю як на самому першому уроці наша викладачка пояснила нам різницю між цими двома поняттями.
Взагалі, з усього що ми з вами прочитали за останні роки, стає очевидним, що за дуже незначними винятками в сучасній українській літературі велика проблема з сюжетами та персонажами. Мені здається, що авторка цієї книги намагалася створити таке собі ”golden trio” на кшталт Гаррі, Рона та Герміони, проте їй це не вдалося. Можливо, якби вона спочатку розробила цікавий сюжет замість цього постійного моралізування (від якого тільки й хотілося що закотити очі та сказати «Ну, годі вже!»), то і персонажі б краще себе розкрили за зовсім інших обставин, проте на сторінках цієї книги їм просто не надали такої можливості – наче акторам з поганим сценарієм їм просто не було з чим працювати.
