Фаріда: Я розумію захоплення драконами як велетенськими, прадавніми та містичними істотами, що вміють літати, полюбляють скарби, знають багато різних таємниць та загадок та в яких є певні магічні здібності. Проте мені зовсім не зрозуміло чому в сучасній українській дитячій літературі автори постійно зображають драконів такими собі милими створіннями, що люблять бавитися, співати, танцювати та їсти фрукти – особливо нашим українським драконам (чи то драконам українського походження) припали до вподоби груші. Це вже друга книга про драконів, яку ми читаємо в цьому році, на сторінках котрої дракони обожнюють саме груші. Я не знаю як до цього ставитися чи цим це пояснити і мені цікаво чому українські автори дитячих книжок підходять до теми драконів наче вважають своєю задачею довести, що дракон – це найкращий друг дитини і що він безпечніший за білого пухнастого кроля. Я все ж таки надаю перевагу більш класичному зображенню драконів як велетенських, небезпечних, мудрих, хитрих та м’ясоїдних хижаків.
Ганна: Розумію, проте маю зізнатися, що дракони Катерини Штанко легко здобули мою прихильність. Авторка недаремно витратила на своїх юних драконів стільки сторінок. Кожне із отих крилатих створінь вийшло в неї яскравим і неповторним. Сестри-близнючки, правда, були ідентичними до останньої луски, хоча одна з них завжди наполягала на тому, що вона жовтіша і хвіст у неї на чотири сантиметри довший. Може поводилися вони занадто вже по-дитячому, проте не давали нікому занудьгувати. Та більш за всіх мені була до вподоби золота Лихоманка з синіми розумними очима. Напевно, і у авторки оте вродливе чудовисько було улюбленицею. Тому вона і наділила золоту драконицю такими привабливими рисами: з одного боку, вона – справжня леді, а з другого – природжена розвідниця, допитлива і кмітлива. Неможливо було не замилуватися нею, коли вона гралася з автомобілем, у якому сиділи грабіжники, бо ж думала, що то якийсь жучок, якого треба підкинути у повітря, щоб він розправив крильця і полетів. А ще мене потішила суперечка драконів з їхнім Навігатором Михасем після того, як хлопчик признався їм, що люди бояться драконів. Це було таки смішно, коли обурена золота Лихоманка заявила, що дракони – шляхетні і гідні поваги істоти, а потім сестри-близнючки загукали, що людина – найстрашніший та найпідступніший хижак. І що тут можна було заперечити? Михась, принаймні, не знайшов переконливих слів.
Фаріда: Еге ж, спочатку мені також було цікаво та весело читати про них, особливо, коли ми познайомилися з іншими драконами і вони виявилися такими різними і не схожими один на одного. Проте, поступово вони мені стали подобатися все менше і менше – і я розумію чому саме так сталося. З одного боку авторка дуже нестандартно підійшла до їхнього зовнішнього вигляду, походження та індивідуальних особливостей, а з іншого боку, незважаючи на той факт, що це казкові істоти, вирішила надати їм суто людських рис характеру, чим, на мій погляд, дуже сильно їх зіпсувала. До речі, це ще одна особливість наших українських дитячих авторів: створювати казкових істот по людській подобі. Особливо мене обурила ота безглузда сцена з літаком. Це мабуть повинно було бути чимось дуже кумедним, проте мені так не здалося, а також назавжди зіпсувало моє ставлення до цієї різнобарвної зграї. Єдиним моїм фаворитом серед драконів став Спайк, бо мало базікав, проте діло робив, як треба було. А всі інші тільки те й робили, що скиглили, сварилися, скаржилися, дошкуляли та потрапляли в безглузді халепи, які можна було уникнути та про які можна було взагалі не писати, якби в авторки були більш цікаві ідеї для сюжету. Можливо всі ці драконячі витребеньки мали бути милими та кумедними, проте мене вони достоту дратували і так і хотілося задати їм добрячої прочуханки. Тому, напевно, моїм улюбленцем серед всіх інших персонажів був домовик Домінус Верба, який завжди казав, що думає і ставив всіх інших персонажів на свої місця.
Ганна: До речі, люди у “Драконах, вперед!” не справили на мене великого враження. Всі вони, навіть симпатичні брати Вербицькі чи отой гламурний мерзотник Амур Галант, здавалися блідуватими на фоні яскравих та поривчастих драконів. Я вже не кажу про батьків Михася. У сучасній дитячій літературі мені завжди не вистачає батьків, бо ж там вони зазвичай більше скидаються на якісь потойбічні тіні ніж на реальних людей. Ну не можу я цього зрозуміти. Як ото батьки Михася могли не дратуватися, коли в них з холодильника спочатку почали зникати овочі та фрукти, а потім – м’ясо та сосиски? Та кожна нормальна господиня наробила б такого галасу! І ще мені не дає спокою питання: а куди оте драконеня ходило в туалет поки воно ховалося у Михасевій кімнаті? Адже саме з таких побутових дрібниць складається чималенька частина нашого життя і ними не слід нехтувати, особливо, якщо хочеш створити вірогідну історію. А так що виходить? У зграю доброзичливих драконів мені неважко було повірити, але ніяк не віриться, що Михасеві батьки так довго не помічали, що у їхній двокімнатній квартирі ховається моторне ненажерливе драконеня.
Проте, незважаючи на попередні зауваження, книжка справила на мене приємне враження. То був наче ковток свіжого повітря після усього отого, що нам з вами довелося читати останнім часом. Тож я залюбки почитаю її з моїм любим онуком, коли хлопчик навідає нас в Україні після війни. А може він, і взагалі, повернеться до рідної країни, хто знає? До речі, ви помітили коли писалася ця книга – у 2013 році. Це ще коли Крим був наш і Олешківські піски теж. Так дивно було про них читати – наче оті дракони летіли над Україною за часів якоїсь іншої щасливішої епохи.
Фаріда: Так, дуже важко зараз читати про все те, що ми втратили за останні роки. Але, повертаючись до книги, скажу, що це дійсно дуже мила, весела, тепла, кумедна історія, проте, якщо чесно, вона мені не дуже сподобалась. Мені більше припали до вподоби ілюстрації, тому, напевно, я і купила цю книгу ще багато років тому. Зізнаюся, що спочатку мене ця історія дійсно зацікавили та розвеселила, бо початок був цікавим та кумедним, проте чим далі я читала, тим більше дратувалася, бо відчувала, що під час написання книги авторка не мала чіткого розуміння як якісно побудувати сюжет. Взагалі, ще одна тенденція, яку я помітила читаючи книги українських авторів написаних для дітей: чому вони гадають, буцімто, сюжет дитячої книжки треба будувати безпосередньо на чомусь абсурдному та неадекватному? Наче тільки так і можна зацікавити дитину. А от логіка чи сенс, то все пусте, того діти все одно не зрозуміють, тож хоч нарегочуться досхочу. Проте, наприклад, Джоан Роулінг вдалося написати найпопулярнішу книгу для дітей в основі якої був саме сюжет, а не театр абсурду. Тому, напевно, вона і стала улюбленою книгою вже не одного покоління читачів. І, можливо, якби більше українських дитячих авторів брали приклад з того як вона будує сюжет та яким начинням наповнює свій маглівський та магічний світи, то й книжки виходили б набагато цікавішими.
